Структура громадянського суспільства

Суспільство, за оцінкою С. Алексєєва, — це об'єднання розумних спільнот-людей, які створюють цілісний соціальний організм — органічну соціальну систему здатну протистояти ентропії (розладу). Звідси іманентною й дуже важливою якістю суспільства є організованість, впорядкованість суспільних відносин, які створюють соціальне життя, а значить і об'єктивна потреба їхнього соціального регулювання, коли особи, які формують суспільство, можуть діяти принципом — «маю право".

Отже, суспільство — це не просто сукупність індивідів, це сукупність усіх способів і форм взаємодії й об'єднання людей, їхня соціальна спільність. Його характеризує цілісність, соціальність, консерватизм, автономність і самодостатність, здатність до саморегуляції.

Суспільство є структурованим за різними параметрами, до того ж вирішальними в такому структуруванні є фактори, що визначили народження самого людського суспільства — праця, спілкування й пізнання. Вони є підґрунтям трьох основних сфер життєдіяльності суспільних відносин — економічної, соціально-політичної й духовно-культурної.

Як багатокомпонентне соціальне утворення, громадянське суспільство становить структуру, в основі якої е людські потреби та інтереси.

її можна уявити у вигляді п'яти основних систем: соціальної, економічної, політичної, духовної та інформаційної.

Соціальна система, будучи фундаментальною для громадянського суспільства, становить сукупність об'єктивно сформованих людських спільнот і взаємовідносин між ними. Це первинний пласт громадянського суспільства, що визначає процеси його відтворення (наприклад, сім'ї), становить соціальну суть людини (взаємовідносини з іншими людьми та колективами), відносини між великими соціальними спільнотами (групами, націями, верствами тощо).

Економічна система складається з сукупності економічних інститутів та відносин, у які вступають люди в процесі реалізації відносин власності, виробництва, поділу, обміну і споживання сукупного суспільного продукту. Це складна система, де визначальну роль відіграють відносини власності.

Політичну систему складають цілісні саморегульовані елементи (організації) (окремі дослідники включають до неї й державу): політичні партії, громадсько-політичні рухи, об'єднання. Індивід може бути громадянином, депутатом, членом партії, організації і т. ін. Основою політичної структури є владні відносини, а роль містка між суспільством і державою виконують політичні партії.

Духовна сфера формується на основі взаємин між людьми, їхніми об'єднаннями, державою й суспільством у цілому з приводу культурних благ (освіти, науки, релігії тощо). Ключову роль у цьому відіграють загальногуманістичні традиції.

Інформаційна система є наслідком розвитку людського розуму та спілкування, її основою є засоби масової інформації, що створюються незалежними організаціями і приватними особами.

Отже, громадянське суспільство є цілісним системним соціальним організмом. Його системність — явище багатоаспектне, основою якого є організованість і впорядкованість суспільних відносин, що визначають його буття. Як і будь-яка інша система, громадянське суспільство, з одного боку, саморегулюється, вміщуючи внутрішні резерви самовідтворення, а з іншого — об'єктивно потребує соціального регулювання, в якому вирішальну роль відіграє право.

До того ж слід відрізняти систему суспільства в цілому та громадянського суспільства. Коли перша (в широкому розумінні) включає до свого складу державу, то друга існує незалежно від держави, реалізуючи приватні інтереси громадян. Однак, держава суттєво впливає на процес формування й динаміку розвитку під час первинності громадянського суспільства. Як зазначають С. В. Бобровник, Н. М. Онищенко, М. В. Грищук, такий вияв процесу регулювання державою суспільних відносин повинен бути максимально наближеним до конкретно історичних умов і зважати на потребу скорочення обсягів нормативного регулювання та його ґенези від переважно заборонного, казуїстичного до загальнообов'язкового, конкретно й формально визначеного, що дає дозволам самостійного значення та змінює роль заборон у системі соціального регулювання.

Аналіз літератури свідчить, що для вітчизняної науки характерне позитивне сприйняття і бачення перспектив розвитку громадянського суспільства. Але не можна не враховувати того, що в окремих дослідженнях воно оцінюється досить критично. Так, А. Білінський, здійснюючи етимологічний аналіз терміна «громадянське суспільство», заперечує доцільність його вживання. На думку дослідника, це поняття виникло під час перекладу російською мовою творів К. Маркса. З російської мови він потрапив і в українську як дослівний переклад. У незалежній Україні він не просто «прижився», а навіть користується пошаною, а наші правознавці чомусь не звернули увагу на те, що це — тавтологія, що «громада» і «суспільство» — якщо не ідентичні поняття, то принаймні дуже близькі. Можна говорити про «громадянське суспільство», але з таким же успіхом і про «суспільне громадянство». [4, с. 226]

Окремі автори вбачають у громадському суспільстві, яке не спроможне власне задовольнити різні матеріальні і духовні інтереси громадян, загрозу влади натовпу, анархії, дисбалансу в політичних процесах, зниження легітимності влади, її кризи через численні компроміси й узгодження і втрати оперативності у прийнятті рішень, втрати загальнодержавного (стратегічного) інтересу та вирішення інтересів кожного через «єдиний казан». У цьому є певний резон, оскільки дійсно громадянське суспільство не може самостійно перебороти соціальні конфлікти і тому має потребу в спеціальному інституті, який був би спроможним примирити зазначені розрізнені інтереси. Таким інститутом є держава, яка покликана за допомогою права сприяти подоланню конфліктів і надзвичайних ситуацій, забезпечити оптимальні умови для нормального функціонування суспільства.