Українська національна та літературна мова. Основні ознаки літературної мови як основи професійного мовлення. Поняття «мовні норми». Які мовні норми існують?

Мов на світі багато. Учені називають різні цифри – близько 2 500 або до 5 000. Але ці дані не є достовірними насамперед тому, що не завжди вдається розмежувати мови й діалекти. Можна говорити обережніше, що на земній кулі існує близько 3 тис. мов.

Мова, якою користується певна нація, є національною. Національна мова – це сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, особливостей вимови й наголосу людей, що користуються мовою. Це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Таким чином, національна мова обслуговує все суспільство в цілому. Національною мовою української нації є українська мова. Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти. Розрізняють два види діалектів – територіальний та соціальний.

Територіальні (місцеві) діалекти в системі націо-

нальної мови – це залишки попередніх мовних форму-

вань, які часто фіксують ті зміни, що відбуваються у

фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному

історичному етапі розвитку мови. Українська мова

налічує 15 територіальних діалектів. Низкою визначаль-

них рис діалекти української мови об’єднуються в нарі-

ччя:

ü до північного наріччя входять такі діалекти:

східнополіський, середньополіський, західнополіський;

ü до південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти;

ü до південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти.

Діалектизми – це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і відрізняється від прийнятих у літературній мові нормами. За сукупністю мовних ознак роз­різняються фонетичні, граматичні та лексичні діалектизми. Фонетичні діалектизми відрізняються від літературної норми вимовою певних звуків: кирниця – криниця, гилтати – глитати, зора – зоря, дієд – дід. Граматичні діалектизми різняться від літературної нор­ми оформленням певних граматичних форм: співаєть –співає, я му ходити – ходитиму, їсиш – їси, руков – рукою. Лексичні діалектизми – це діалектні синоніми до загальнонародних слів: вуйко – дядько, трускавки – полуниці, маржина – худоба, мелай, киндериця, калачики, пшенички – кукурудза. Етнографічні діалектизми – це назви місце­вих реалій, що не використовуються на решті національної території: крисаня – різновид чоловічого капелюха, трембіта – духовий інструмент, плачинда – вид печива, бекмес – мед з буряків і кавунів, чипиці – черевики без застібок, ватра – вогнище в горах. Семантичні діалектизми – слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загальномовного: пироги – вареники, базар – майдан, збір – ярмарок, врода – урожай.

Соціальний діалект – це різновид мови, вживаний як засіб спілкування між людьми, пов’язаними тісною соціальною або професійною спільністю, тобто це мова певної соціальної групи. Найістотнішим чинником, що обумовлює виникнення соціальних діалектів, є соціальна неоднорідність суспільства, яке має виробничо-професійні, а також вікові групи. Серед різновидів соціальних діалектів виокремлюють професійні та групові жаргони, арґо, сленг.

Жаргон (від франц. jargon, первісно – «пташина мова, цвірінькання»; «незрозуміла мова»)­ – це різновид мови певної групи людей, об’єднаних професійними інтересами (жаргон шахтарів, залізничників, програмістів), родом занять (жаргон спортсменів, колекціонерів) або віком. Щодо молодіжного, студентського, жаргону найчастіше використовують слово сленг (від англ. slang – жаргон). Арго (від франц. argot) – особлива мова обмеженої професійної або соціальної групи (злодійське арго), яка вживається з метою приховування предмета комунікації. Жаргон характеризується специфічною лексикою та фразеологією, а також особливим використанням словотворчих засобів. Практично будь-яке жаргонне слово (жаргонізм) здатне надати висловлюванню знижений характер, внести в нього певну оцінність, експресію і т.п. Звичайно, ці особливості жаргонізмів обумовлюють абсолютну неможливість їх використання в певних сферах (наприклад, в офіційно-діловій, науковій). Але і в побутовій сфері вживання жаргонного слова може додати вислову певну двозначність і ускладнити сприйняття повідомлюваного, породити нерозуміння або естетичне незадоволення слухача.

Вищою формою національної мови є літературна мова. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі най-

більш уніфікованого й поширеного середньонаддні-

прянського діалекту, але увібрала в себе і найважли ві-

ші елементи інших діалектів України. Початком нової

української літературної мови умовно вважається

1798 р., коли вийшли друком три перші частини “Ене-

їди” І.П. Котляревського, у яких уперше прозвучала

багата, колоритна, мелодійна українська народна мова.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів. Т. Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.

Найважливіші ознаки сучасної української літературної мови:

üпоширення на всій мовній території;

üнаявність письмової форми (обслуговує державну, політичну, господарську, наукову й культурну діяльності) та усної форми вияву (безпосереднє спілкування людей, побутові та виробничі стосунки);

üподіл на функціональні стилі;

üунормованість.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що відповідають системі мови і вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Види мовних норм відтворені у схемі 1.2.

Схема 1.2 – Система мовних норм

Мовні норми характеризуються:

üсистемністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

üісторичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

üсоціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);

üстабільністю (не можуть часто змінюватися).

Чинна редакція українського правопису вийшла у світ 2007 року. Вона містить лише незначні зміни порівнювано з редакцією 1993 року, насамперед у прикладах до правил.

На сьогоднішньому етапі спостерігаємо такі тенденції розвитку української літературної мови:

1) розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження в нову галузь знань, зокрема комп’ютерну;

2) поповнення великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя України: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, соціальний захист, ринкові відносини;

3) поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів: довкілля, голубі шоломи, літовище, намет;

4) інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології, зокрема суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат; технічної: принтер, факс, дискета та ін.;

5) переміщення спеціальної лексики до розряду широковживаної: інвестор, ембарго, ліцензія, моніторинг, електорат, ротація та ін.;

6) встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, гала-концерт;

7) заміна іншомовних слів давніми або новоствореними: снаряд – гарматень, кулемет – скоростріл, фотографія – світлина, слайд – прозірка;

8) звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови.

Українська мова ввійшла у ХХІ ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби професійного характеру. Для ефективного спілкування у межах певної професії необхідне не тільки знання літературної мови, а й володіння культурою мовлення.