Своєрідність Ірландського Літературного Відродження

Як уже зазначалося вище, кінець ХІХ – початок ХХ століття в Ірландії – це період бурхливого зростання національної самосвідомості, найважливішим вираженням якого став рух під назвою Ірландське Відродження.

Боротьба з колоніальним правлінням Великобританії, яка постійно йшла в Ірландії, то розгоряючись, то затухаючи, набрала силу після Великого Голоду (1845-1848), викликаного неврожаєм картоплі. У наступні роки почалася кампанія з перегляду законів про землеволодіння на користь орендаторів, поряд з цим продовжувалась боротьба за обмеження прав католицької більшості. Усі ці фактори призвели до того, що у кінці століття почалися активні виступи за незалежність від Великобританії.

Ірландське Відродження було за своїм характером багатогранним рухом. Виникало багато груп, спілок, об’єднань, організацій, головним завданням яких було відродження ірландських звичаїв та традицій в усіх сферах життя. Воно включало Гельтську Лігу, що пропагувала вивчення майже зниклої ірландської мови, молодіжно-спортивні, музичні, театральні, літературні організації. Важливу роль продовжувала грати таємна політична організація “Ірландське революційне братство”, членами якої були багато учасників Ірландського відродження.

Ідейний спектр руху включав як національно-демократичні і соціалістичні, так і буржуазно-націоналістичні тенденції. Серед діячів відродження був А. Гріффітс, засновник політичної організації “Шинфейн” (ірл. “ми самі”), що проголошувала надкласовість національно-визвольного руху. Дж. Коннолі, творець Ірландської соціалістичної республіканської партії, вважав свою книгу “Робочий клас в історії Ірландії” частиною літератури відродження.

Подібна широта не могла не викликати внутрішньої суперечності Ірландського відродження, розвиток якого проходив в гострій ідеологічній боротьбі.

Сили, з яких складався цей рух не були ні однорідними, ні одноманітними: різні були таланти та інтереси, індивідуальні були цілі та культурне походження людей, які брали у ньому участь. На початковій стадії, коли ще не було окремих напрямів, об’єднуючим началом був ентузіазм у прагненні розкрити потенційні можливості ірландської культури, кожен у міру своїх можливостей пробував себе у тій чи іншій сфері культурної чи суспільної діяльності. Поет-символіст Джордж Рассел написав єдину п’єсу, яка стала одною з перших в історії ірландського театру. Мод Гонн, націоналістка і революціонерка, вийшла на сцену у ролі Кетлін, в одноіменній драмі Їтса, а сам Їтс брав активну участь у політичних виступах [16, с. 46].

Відродження національних традицій у цей період, набуває свідомий, програмний характер, визначаючи головний напрям діяльності ірландських письменників. Саме діяльності, а не лише художньої творчості, оскільки вони були зайняті збиранням, систематизацією, перекладами літературних пам’яток та усної народної творчості, теми та мотиви яких, потім використовували у своїх художніх творах. Ідеї відродження національних традицій об’єднували велике коло ірландської інтелігенції. У тій чи іншій мірі у цьому русі приймали участь усі ірландські письменники, хоча на ранньому етапі між ними і існували розбіжності, які змінювались із змінами суспільно-політичної ситуації в країні.

Ірландське Літературне Відродження виступило із естетичною програмою, яка тяжіла до європейського символізму. “Образ неможливої, неймовірної краси, прихованої від людського ока, не може бути створений по-іншому, лише за допомогою символів”, – писав родоначальник Ірландського Літературного Відродження В.Б. Їтс.

Відмінною рисою Літературного Відродження було прагнення створити національну літературу, не зробивши її націоналістичною. Принцип протиставлення національного націоналістичному був закладений ще на початку руху Джоном О’Лірі, легендарним революціонером, який повернувся із вигнання і наприкінці 80-х очолював гурток молодих літераторів, серед яких були В.Б. Їтс, Дж. Рассел, Д. Хайд. О’Лірі був впевнений, що мистецтво і література не повинні бути вузько націоналістичними, інакше вони швидко виродяться та роздробляться. Лише національна література може стати значимою: “Не буває великої літератури без національності, не буває великої нації без літератури” [25, с. 22]. Без перебільшення можна сказати, що діячі Літературного Відродження залишалися вірні цьому постулату протягом усієї історії руху і не ставили свою творчість у залежність від позицій націоналістів [25, с. 22].

Пріоритети діячів Літературного Відродження відрізнялися від задач націоналістів і тому викликали агресивний протест. Націоналісти протестували проти реалістичного зображення життя народу і звинувачували авторів в брехні. Шлях, яким рухався ірландський націоналістичний рух, призвів до створення постулату про непогрішність усього ірландського. Усе зло, усі негативні риси людей і їх життя стали жертвою своєрідного ірландського етнічного витіснення, тим більше, що і носія цього зла шукати довго не довелося – образ Англії притягнув до себе усе те, що націоналісти не хотіли бачити у власній культурі. Хрестоматійним став приклад “Графині Кетлін”, яку віднесли до ряду наклепів на моральні та духовні якості ірландських селян, оскільки персонажі у цьому творі погодились продати душу дияволові.

Необхідність захищати образи Ірландії та ірландців виникла тому, що у європейській, а передусім у англійській літературі, персонажі ірландського походження були комічними і навіть гротескними, вони представлялися грубими, неотесаними та сентиментальними. “Англо-ірландським стереотипом образу ірландця /.../ був Падді Мавпа, п’яний, бідний, забобонний /.../ Цей образ в очах англійця-вікторіанця був ще більш неприємний – ірландець – інфантильний, емоційний, неврівноважений, одні розмови і ніякої солідності” [12, с. 87]. Протести націоналістів були направленні саме на заперечення та неприйняття подібних рис у персонажів літератури Ірландського відродження.

Схожість усе таки була. Селяни, яких зображували, справді були емоційними, бідними та грубими, але не це було головним об’єктом зображення. Для авторів Літературного відродження селянин – це, перш за все, “природна людина”, яка не втратила зв’язку з природою, навколишнім світом, і яка в силу цієї близькості є хранителем духовного багатства. Тут усі ці риси на відміну від англійської літератури створювали, позитивний образ ірландського селянина.

Різниця у підходах та способах переосмислення традицій визначила усю ту різноманітність форм, які існували всередині Відродження.

Одним із основних способів долучення до традицій стало вивчення фольклору. Усі учасники руху пройшли через збирання народних історій, пісень та балад. Для одних це було початковим етапом для наступної творчості, а інші навпаки спрямовували власну творчість у русло фольклору.

Головним джерелом ірландського символізму стала міфологія [27, с. 58]. Це зумовлено загостренням національної самосвідомості у цей період – це був зв’язок письменників і народу. Більше в жодній європейській літературі цього часу, народне мистецтво не грало такої визначальної ролі як в Ірландії. Ірландські міфи, легенди та казки, хоча багато з них виникли в глибокій давнині, продовжували жити у народній пам’яті.

Найбільш послідовним виразником кельтського націоналізму був Дуглас Хайд (1860—1949), історик, поет і фольклорист, президент Гельтської Ліги, що став згодом першим президентом Ірландської республіки. Прекрасно володіючи ірландської мовою, він мав можливість спілкуватися з різними людьми по усій країні. Його сучасники говорили, що він міг стати “своїм” у кожній селянській хатині. Хайд перекладав з ірландської на англійську, з англійської на ірландську, сам писав вірші та п’єси ірландською. Особливою популярністю користувалися його публікації ірландської поезії, що збереглася в усній традиції (“Любовні пісні Коннаута”, “Релігійні пісні Коннаута”). Забезпечені англійськими перекладами, вони відкрили багатство образного ладу традиційної поезії. У літературно-критичній діяльності Хайда затвердження національної самобутності ірландської культури перепліталося з ідеями ірландської винятковості (лекція “Про необхідність деанглізації Ірландії”, прочитана в 1892 р. на відкритті Ірландського літературного товариства) [27, с. 108].

Вільям Баталер Їтс теж займався фольклористикою. У 1888 році він випустив збірку під назвою “Чарівні казки ірландських селян” (“Fairy and Folk Tales of Irish Peasantry”). Увага до надприродного і чарівного була характерною для його творчості, і це знайшло своє втілення у його наступних публікаціях. Історії, почуті та записані ним поблизу Сайго, лягли в основу збірки есе “Кельтські сутінки”, яка була популярною через те, що це були розповіді живих людей про надзвичайні та дивовижні речі, вони доносили до читачів повідомлення про те, що традиція усної творчості не лише не згасла, а й продовжувала яскраво та повноцінно існувати.

Настрій романтичного месіанства пронизує творчість Джорджа Расселла (1867–1935). Його поезія і живопис відмічені духом містицизму. Расселла привертала східна містика як втілення божественного одкровення. У стародавніх ірландських міфах він шукав приховане релігійно-християнське значення. Діти Ліра в однойменному вірші, перетворені в лебедів, приречені на поневіряння і які врешті-решт знаходять шлях додому, — це людство, що знаходить союз з божеством. У творах Расселла надія на порятунок Ірландії покладалася на прихід месії. Кухулін для нього, “так само як і Прометей, символізує героїчний дух рятівника людства”.

Фольклоризм складав одну з найважливіших рис естетики письменників Відродження, додаючи їх творчості національно-романтичне забарвлення. Мабуть, ні в одній з європейських літератур цього часу народне мистецтво не грало такої визначальної ролі, як в Ірландії.

Вивчення і використання фольклору додало національну характерність англійській літературній мові в Ірландії. Це мало ще й велике значення тому, що діяльність Гельтської Ліги, не дивлячись на всі зусилля, не увінчалася відродженням літератури на ірландській мові. П'єси її керівника Дугласа Хайда, написані на ірландській мові, досвід зворотного перекладу на ірландську творів, написаних англійською мовою, не змінили сутності справи.

Сінг збагатив свої твори використанням англо-ірландського діалекту, яким розмовляють селяни. Збираючи і обробляючи фольклор, літератори вчилися мистецтву слова.

В особливій мірі це стосується І. А. Грегорі (1852—1932), яка була видатною діячкою Відродження, стояла біля витоків театрального руху в Ірландії. У своїх власних комедіях та історичних п'єсах, що склали значну частину репертуару дублінського “Театру Аббатства”, вона використовувала один з діалектів англо-ірландскої мови. Ірландські міфи, легенди і казки, багато яких виникло ще в глибокій давнині, трансформуючись, продовжували жити в народній пам'яті. Тому звернення письменників до стародавнього епосу давало відчуття живого зв'язку з народним мистецтвом. Старовинні сюжети і мотиви зазнавали в їх творчості істотну трансформацію, набуваючи колориту “кельтських сутінків”, за назвою збірки Їтса.

У поезії “кельтських сутінків” стародавні легенди, народне мистецтво з’являлося в перетворюючому містичному світлі, що багато в чому відповідає “сутінковому настрою”, який характерний для мистецтва кінця століття в багатьох країнах.

Таким чином, дослідження фольклору було значною частиною того матеріалу, який ліг в основу літератури Ірландського відродження. Звичайно, кожен із авторів використовував цей досвід по-своєму. Окрім Хайда, напевно лише леді Грегорі розглядала його з позиції фольклористики. Їтс інтерпретував фольклорний матеріал з позиції містики та міфології, Сінг – з позиції діалектології [27, с. 124].

Якщо більшість керівників Гельтської Ліги підкреслювали свою непричетність до політики, то немало її діячів включилися в озброєну боротьбу ірландського народу з англійським імперіалізмом. Поет і педагог Патрік Пірс став головнокомандуючим повстанськими силами повстання 1916 р. Серед керівників Дублінського повстання також були поети Томас Макдонах і Джозеф Планкетт. Їх підписи стоять на Республіканській декларації, з якою ірландські республіканці звернулися до народу в квітні 1916 р. Після розгрому повстання вони були страчені разом з іншими республіканцями. Народ зберіг про них пам'ять як про “поетів повстання”, “поетів ірландського революційного братства”. Хоча їх поетичний талант не встиг розкритися повною мірою, їх творчість відмічена рухом від релігійного всепрощаючого і пасивного очікування до революційного демократизму. У їх патріотичній ліриці прозвучав заклик до дії. Напередодні революційних подій Т. Макдонах пише “Марш ірландських волонтерів”, що став гімном ірландців, які боролися за незалежність.

Керівники національного театру “Театр Аббатства” (засн. 1904р.) дотримувалися помірно ліберальної лінії, постійно заявляючи про свою непричетність до політики. У “Пораді молодим драматургам, що посилають п'єси в “Театр Аббатства” підкреслювалася небажаність пропагандистських п'єс. Проте стояти осторонь було неможливо. Історія “Театра Аббатства” повна сутичок не тільки з англійськими властями, але і з ірландськими церковниками і правими націоналістами. Керівники театру були втягнуті в політичну боротьбу, п'єси Їтса, Сінга, Шоу нерідко перетворювали театр на арену політичних зіткнень.

Постановка в 1902 р. п'єси Їтса “Кетлін, дочка Вілена” набула в Ірландії значення політичної події, стала, за словами Шона О’Кейси, “бойовим закликом ірландських республіканців в боротьбі за національну незалежність”. Інші п'єси Їтса, а особливо Сінга і Шоу, які протистояли романтичній ідеалізації всього ірландського, викликали люті нападки націоналістів. П'єса Шоу “Інший острів Джона Буля” (1904), спеціально написана для “Театра Аббатства”, не була поставлена, оскільки в ній Шоу полемізував з традиційним романтичним уявленням про ірландський національний характер. У передмові до п'єси, викриваючи колоніальну політику британського імперіалізму, Шоу підкреслював, що п'єса була далека і “від будь-якого духу неогельтського руху, який схильний зображати нову Ірландію відповідно до свого власного ідеалу, тоді як... п'єса — абсолютно безкомпромісне зображення старої реальної Ірландії”.

Майже всі реалістичні п'єси Сінга викликали ворожий прийом з боку клерикалів і націоналістів. Зі сцени театру Їтс звернувся до аудиторії, що намагалася зірвати спектакль, звинувачуючи її в націоналістичній вузькості, захищаючи право митця на об'єктивне зображення життя.

Початок Ірландського літературного відродження зазвичай датується 1893р., коли вийшли в світ збірка есе У.Б. Їтса “Кельтські сутінки”, переклади з ірландського Д. Хайда і була заснована Гельтська Ліга. Цьому передувала двотомна “Історія Ірландії” (1878—1881) С.Дж. О’Грейді, побудована на основі давньоірландського епосу, і поема “Мандри Ойшина” (1889) У.Б. Їтса на сюжет ірландської саги [36, с. 235]. Характерне для цих творів романтичне відношення до національного характеру, ірландської історії і літератури визначило перший етап Ірландського відродження, що продовжувався аж до початку XX ст.

Ірландська поезія в попередні століття була вираженням земного, безпосереднього відчуття. У інтерпретації ж літераторів Відродження про неї створювалося враження як про літературу загадкову, таємничу, невизначену. Поетичні переклади з ірландської мови стародавніх літературних пам'ятників і творів народної творчості, що з'явилися у великій кількості в кінці XIX ст., також зіграли свою роль в створенні колориту “кельтських сутінків”.

"Кельтські сутінки" були сприйняті в Європі як ще один варіант туману символіста. Але ні Їтс, творець цього терміну, ані інші значні ірландські письменники не вкладалися у цей напрям. Образи ірландської історії і епосу, що виражають трагічний героїзм, страждання пригноблюваної нації, виступали не тільки як антитеза сучасної повсякденності, але і як заклик до дії, героїзму.

Герой-символ, що прийшов в літературу з світу міфів і легенд, був необхідний нації, що бурхливо переживала процес національної самосвідомості [35, с. 45]. Але природна захопленість фольклором підігрівалася націоналістичними кругами, що поширювали романтичні уявлення про фольклор як про норму і зразок всякого мистецтва.

Захоплення фольклором перетворювалося на моду, і свого роду фольклороманію. Фольклору стали надавати надзвичайно велике значення у формуванні сучасної ірландської літератури. На сцені утвердився штамп “кухуліноїдної драми”. Національна своєрідність зводилася до питання про використання сюжетів національного епосу, тоді як актуальні, проблемні п'єси оголошувалися результатом іноземного впливу.

У суперечках про те, в якому напрямі повинна розвиватися ірландська література, затверджувалися реалістичні тенденції.

Динамічна складність Ірландського Відродження полягала в русі від символізму, найбільшим представником якого був В.Б. Їтс, до реалізму. Саме це визначало напрям розвитку ірландської літератури, не дивлячись на суперечливу дію різноманітних літературних напрямів.

Витоки реалістичного напряму сходяться до п'єси Едварда Мартіна (1859–1923) “Вересове поле” (1899), постановкою якої разом з п'єсою Їтса “Графиня Кетлін” було ознаменовано відкриття Ірландського літературного театру [16, с. 47]. У цій п'єсі романтичному сенсу головного образу протистоїть зображення реального життя ірландського села.

Поглибленням соціальної проблематики, відмічений ірландський період в творчості Джорджа Мура (1857—1933). У 1899 р. він повернувся до Ірландії, де разом з Їтсом і Мартіном став директором Ірландського літературного театру. Його перші драматургічні досліди, зокрема п'єса на міфологічний сюжет “Даярмід і Гранія”, написана в 1900 р. в співавторстві з Їтсом, не виходила за рамки образності символіста. Але вже в збірці розповідей “Незоране поле” (1903) “сутінкові” образи руйнування, смерті, вітру на безлюдних болотах, загадкових і меланхолійних ірландців відходять на другий план, поступаючись місцем реалістичному зображенню жебрацького життя селян. Метафоричний сенс заголовка збірки відповідав намірам відродженців, що бачили в народній Ірландії багатющий неосвоєний художній матеріал.

У самих розповідях романтичне сприйняття ірландського життя змінювалося його різкою критикою. Важливе місце в них займають картини поміщицького свавілля, церковного деспотизму, еміграції, що обезкровлює країну. Критика ірландської дійсності отримує подальший розвиток в романі «Озеро» (1905).

Завершальним твором ірландського періоду стала автобіографічна трилогія Дж. Мура “Вітання і прощання” (1911—1914), присвячена Ірландському літературному відродженню. Інтонація оповідання міняється від сентиментально-романтичної в першій частині, де розповідається про ентузіазм, що охопив Ірландію, до гротескно-сатиричної в останній книзі, що змальовує в комічному дусі учасників Відродження, зокрема самого автора, що уявив себе мучеником і пророком. Із анекдотів, що ходили по Дубліну, Мур намагався скласти портрети своїх співвітчизників, а із сімейних легенд — національну історію.

Драматургія Сінга, якого Їтс привернув в 1896 р. до Ірландського літературного відродження, якнайповніше утілює новий етап цього культурного руху — його поворот до реалізму [16, с. 53].

Творчий шлях Їтса і Сінга, найбільших представників напрямів символізму і реалізму в Ірландському літературному відродженні, говорить не тільки про зміну цих напрямів, але і про їх глибокий внутрішній зв'язок.

Критика ірландської дійсності з великою силою виражена і в творах Джеймса Джойса, в його збірці розповідей “Дублінці” (1914) і в романі “Портрет художника в юності” (1916). Творчість Джойса, що сформувалася в атмосфері Ірландського відродження, була у свою чергу критичною реакцією на нього [11, с. 43].

З розвитком Літературного Відродження саме по собі використання ірландського матеріалу перестало бути самоціллю. Кожен із авторів по мірі своїх можливостей намагався надати своєму матеріалу виражене індивідуальне напрацювання. Передусім це відносилось до “постфольклорних” творів, тобто до того періоду, коли кожен змінив роль інтерпретатора на роль творця і почав займатися індивідуальними літературними експериментами.

Інакше кажучи, Ірландське відродження почалося з того, що була знайдена сильна давня традиція, яка до того часу вважалася маргінальною. На початковому етапі автори передусім орієнтувались на те, що було створено раніше, сприяючи поширенню традицій, вбирали та засвоювали її. Результатом засвоєння традиції стало те, що вона стала “своєю” і кожен міг сказати “Я родом з Ірландії...”.

З того часу розвиток національного мистецтва йшов шляхом відродження та утвердження ірландської традиції як частини світової культури. Цей процес був динамічним та усестороннім. Йшов неперервний експеримент у пошуках національної самосвідомості та створенні нових форм самореалізації культури.

Отже, як ми бачимо, поняття традиції в ірландській літературі актуалізувалося на межі ХІХ-ХХ століть як одне з головних понять концепту культурного відродження. Ірландське Літературне Відродження виникло як загальнокультурний рух, який надихався та живився національно-визвольними ідеями і Дублінським повстанням 1916 р.

Ця ідея стала центральною для ірландської літератури, хоча зміст концепту змінювався від покоління до покоління, але ідеологічні настанови збереження спадкоємності в ірландській літературі ХХ ст. залишилися першорядними за значенням: вони не лише звучали в літературних маніфестах, а насправді були гарантом розвитку ірландської літератури і збереження її ідентичності в нових історико-культурних умовах.

Поезія стала тим грунтом, на якому народилася та розвинулась своєрідність Ірландського Літературного Відродження, що відбилася в творчості “поетів повстання”, у поетичній спадщині Батлера Їтса та Патріка Каванаха.