Формування спільної оборонної політики ЄС. Представництво ЄС на міжнародній арені

Спільна оборонна політика ЄС і трансатлантична солідарність. Починаючи з другої половини XX ст.,система європейської безпеки має складний інтегрований трансатлантичний характер.

Питання посилення європейської оборонної ідентичності не є абсо­лютно новим для Північноатлантичного альянсу. Єврогрупа НАТО була створена ще наприкінці 1968 р. (за її межами з європейських країн — членів НАТО перебуває лише Ісландія), Франція повернулась до її складу у 1995 р. Нову якість ця проблема набула в умовах формування сучасної системи європейської безпеки. Адже навряд чи можна побудувати справді ефективну систему безпеки для кожної країни — члена ЄС ексклюзивно.

На початку 1990-х років розпочалася діяльність німецько-французь­кого Європейського корпусу, у вересні 1998 р. було створено німецько- датсько-польський військовий корпус, в травні 2001 р. мова зайшла про за- початкування польсько-чесько-словацького спільного корпусу. Ці тенденції по суті є першим кроком до створення в недалекому майбутньому єдиної європейської професійної армії. Проте поки що фінансові витрати країн — членів ЄС на оборону на декілька порядків менші за проголошені амбіції.

Починаючи з 1996 р., ЗЄС проводить власні командно-штабні навчання, але поки що не має в своєму розпорядженні збройних сил, які можна вико­ристовувати без санкції НАТО. Тому виник проект створення до2003 р. власних сил швидкого реагування чисельністю 60 тис. вояків, які має очо­лити фінський генерал ГуставХегглунд. Однак впродовж 1999-2001 рр. Туреччина, занепокоєна своєю ізоляцією від формування спільної зовніш­ньої та оборонної політики ЄС, блокує можливість використання силами ЗЄС військового потенціалу та ресурсів НАТО.

Треба зазначити, що не в інтересах ЄС протиставляти свої оборонні струк­тури Північноатлантичному альянсу. Цього не буде доти, доки існуватимуть стабільні трансатлантичні зв'язки. Посилення європейської оборонної іден­тичності є запорукою подальшого ефективного функціонування НАТО, адже операції під прапором єдиної Європи матимуть стандарт Альянсу. Західноєвропейський союз розглядається як "шарнір" між ЄС та НАТО. Починаючи з 2000 р., цю функцію ЗЄС фактично виконує у миротворчій операції на території Косово, хоча військово-політична роль США на Бал­канах все ще є визначальною.

Важливе значення в процесі формування та реалізації спільної зовні­шньої та оборонної політики ЄС має трансформація позиції країн-членів, які традиційно дотримуються політики нейтралітету. Наприклад, Австрія, яка1955 р. проголосила політику постійного нейтралітету, ставши 1995 р. членом Європейського Союзу, визнала необхідність координації своєї полі­тики безпеки з ЄС. Фактично вступ у НАТО стає для Відня лише питанням часу, він значно спроститься після приєднання до цього військово-політич­ного блоку Словенії та Словаччини. Формально позаблокова Швеція наго­лошує на своїй готовності у разі необхідності змінити свій статус. Те саме стосується Ірландії, хоча Дублін матиме певні проблеми з участю в май­бутніх силах швидкого реагування Євросоюзу, зважаючи на свій фактичний статус військового нейтралітету.

Водночас спільна оборонна політика вимагатиме більших фінансо­вих витрат, що стимулює в певних політичних колах негативне ставлення до СЗОП.

Стверджуючи, що європейська оборонна ініціатива — невдалий проект, євроскептики наголошують, що сьогодні люди не захочуть гинути за єдину Європу. Можливо, вони не захочуть взагалі за щось гинути, алеоб'єктивна реальність спонукатиме до цього.

Важливим напрямом оборонного інтеграційного розвитку є посилен­ня військово-промислової кооперації. Практика співробітництва довела, що в умовах загострення конкуренції на світовому ринку високотехнологі- чних озброєнь найбільш ефективною є кооперація між двома-трьома учас­никами. Наприклад, реалізується проект винищувача "Єврофайтер", німецька фірма "Краусс — Маффей", британська "ГКН", французька "ГІАТ" беруть участь у проекті виробництва "європейського танка", німецький концерн Daimler — Chrysler Aerospace(DASA) та французька Aerospace Matra беруть участь у створенні Європейського аерокосмічного концерну³⁴. Серед практичних кроків з формування спільної оборонної політики назвемо спроби поступового встановлення контролю Європей­ського Союзу за експортом зброї європейських виробників.

Можливо, з огляду на гіпотетичну перспективу реалізації ефективної спільної оборонної політики, Євросоюзу не варто ховатися під американським щитом, оскільки це поглибить його технологічну таінформаційну залежність від Сполучених Штатів. Проте більша автономія європейського ВПК поки що не ставить під сумнів американське технічне лідерство. До того ж нових форм набуває трансатлантична взаємодія між європейським та американ­ським ВПК, свідченням цього є налагодження зв'язків між DASA та NorthropGrumman³⁵. Становище радикально не зміниться, доки США зали­шатимуться країною, чий річний військовий бюджет дорівнює сумарним витратам на оборону шести наступних за цим показником держав світу. Тому зараз будувати безпеку в Європі без участі США — утопія.

Майбутнє трансатлантичної солідарності вирішальним чином зале­жить від відносин між Європейським Союзом та Сполученими Штатами.

Нові тенденції розвитку відносин між ЄС та США. Американський стратег З. Бжезінський слушно зауважує, що геостратегічна зацікавленість США в Європі величезна. Військова присутність на Старому континенті дає можливість США вирішувати головне геостратегічне завдання — конт­роль Євразії³⁶. Водночас європейці, скаржачись на американську гегемо­нію, почувалися впродовж десятиліть "холодної війни" зручно під амери­канською військово-політичною парасолькою. На межі XXI століття, коли США посилюють свою роль єдиної наддержави, для Вашингтона важливе значення має сильна Європа, спроможна брати на себе левову частку фінансової та військово-політичної відповідальності за зміцнення транс­атлантичної безпеки.

Але об'єднана Європа не може довічно погоджуватися з американ­ським патронатом, водночас вона не може конкурувати з США за рівнем військово-політичної могутності. Крім того, Сполученні Штати мають в Європі надійних союзників (Великобританія, певною мірою Німеччина), які виступають за збереження на найближчу перспективу американської присутності. Адміністрація Буша має намір зберегти в Європі 100-тисячне військове угруповання, хоча Південно-Східна Азія відповідно до нової військової доктрини стає головним пріоритетом Пентагона.

Проте об'єктивні тенденції розвитку трансатлантичних відносин став­лять на порядок денний риторичне питання — невже тепер виникне Європа як самостійна політична сила, яка гіпотетично зможе діяти навіть всупереч інтересам США? Остаточно позитивно говорити про це ще рано.

Навіть Франція, яка є одним із найбільш активних адвокатів посилення європейської ідентичності НАТО, не виступає проти нової якості транс­атлантичних зв'язків, які пережили випробування косовської кампанії Аль­янсу,коли адміністрація Б. Клінтона в останню чергу цікавилася думкою своїх західноєвропейських союзників. Ця операція фактично відновила ви­рішальну роль США в сучасній європейській системі безпеки, створила певні складнощі для держав — членів ЄС як в економічному плані (падіння курсу спільної грошової одиниці євро), так ів політичному, засвідчивши декларативність спільної зовнішньої та оборонної політики, яка у вирішаль­ниймомент виявилася майже неефективною.

З приходом у січні 2001 р. до Білого дому адміністрації президента Дж. Буша визначилися нові питання на порядку денному європейсько- американських відносин. Республіканська партія США наполягає на пріо­ритетності американських інтересів. Це знайшло своє втілення у скандалі навколо американської системи глобального електронного моніторингу "Ешелон", яку європейці вважають інструментом промислового шпигунства, адже ще давньокитайські стратеги наголошували на важливості знання справжніх цілей не лише ворогів, а й союзників.

Проте найбільш дискусійним стало питання розгортання американ­ської Національної системи протиракетної оборони (НПРО). Вашингтон мотивує своє рішення вийти з режиму Договору про системи протиракетної оборони від 1972 р. бажанням адаптувати власну систему безпеки до принципово нових викликів доби широкого поширення ядерних та ракет­них технологій. Звичайно, ніхто не сприймає серйозно занепокоєння аме­риканців із приводу "ракетно-ядерного потенціалу" напівголодної КНДР або знесиленого десятиріччям міжнародних санкцій Іраку. Насправді більшу небезпеку від непрогнозованих режимів на Близькому Сході має відчувати саме Європа (за прогнозами експертів до 2010 р. 80 % території ЄС буде під загрозою ракетного удару з Близького Сходу або Північної Африки), а не розташована за двома океанами Америка. Отже, посилання на КНДР, Ірак тощо — це лише формальний привід одним способом вирі­шити декілька проблем. По-перше, наблизитися до розв'язання стратегіч­ного завдання забезпечення лідерства єдиної супердержави в ХХІ сто­літті, посилити позиції США в силовому діалозі з потенційно новими центрами сили — Росією, Китаєм, Індією, до певної міри Пакистаном, який володіє першою "ісламською" атомною бомбою, та зберегти лідер­ство в трансатлантичному співтоваристві; по-друге, — вирішити пробле­ми рецесії американської економіки через масштабне фінансування військово-промислового комплексу.

Нагадаймо, що ініціатор програми "Стратегічної оборонної ініціа­тиви" (СОІ) Р. Рейган в 1983 р. пропонував витратити на цей проект протягом 18 років 70 млрд. дол. Ініціатива Буша в доларовому еквіваленті ще остаточно не підрахована, але за прогнозами аналітиків провідних підрядників із концернів Boeing, General Dynamics,Lockheed Martin, Northrop Grumman, Raytheon, до 2006 р. ця сума гіпотетично може скласти від 200 до 300 млрд. дол.³⁷ Більшість членів Демократичної партії США досить скептично ставляться до проекту НПРО як із сутофінансових міркувань, так і внаслідок відсутності гарантій ефективності названої сис­теми (перенесення зброї в космос під контроль комп'ютерів потенційно може позбавити людство можливості приймати рішення щодо війни та миру), газета "The New York Times" влучно назвала майбутню систему НПРО потенційною "лінією Мажино", яка так і не захистила Францію від агресії фашистської Німеччини. У червні 2001 р. під час свого першого європейського турне Дж. Буш наголосив на можливості створення європейсько-американської системи ПРО (можливо, за технічної участі (системи "С-300" та "Кольчуга") Росії та України, хоча негативний досвід із проектом транспортного літака Ан-70 дає привід до сумнівів). Водночас зрозуміло, що найближчими роками це питання, поряд із традиційними проблемами конкуренції на глобальному ринку, буде ключовим випробуван­ням готовності США до лідерства у світі спільно з європейцями.

Основні засади спільної політики ЄС щодо Росії та України. Зважаючи на близьку історичну перспективу розширення Європейського Союзу, коли тисячі кілометрів його кордонів стануть спільними з Україною та Ро­сією, відносини Брюсселя з Києвом та Москвою набувають стратегічно важливого значення.

Тому Україна та Росія — поки єдині країни, щодо яких прийняті відповідні спільні стратегії Європейського Союзу. Названі документи за­прошують приєднатися до певних заходів та позицій, ухвалених в рамках спільної зовнішньої та оборонної політики³⁸.

Угоди про партнерство та співробітництво (1994) створили правове поле відносин ЄС з Україною, з одного боку, та Росією, з другого. Водночас у відносинах Європейського Союзу із Москвою та Києвом є певна суттєва різниця. Інтеграція навіть демократичної та процвітаючої Росії є немож­ливою з огляду на її континентальний вимір та власне самоусвідомлення. Україна офіційно проголошує стратегічну мету вступу до Європейського Союзу.

Відмова у вступі Україні та Росії до ЄС (які мають більше європей­ських цивілізаційних рис, ніж, наприклад, Туреччина) виглядатиме не досить логічною, якщо членом Євросоюзу стане Туреччина, яка має спільні кордони з Сирією, Іраном, Іраком. Водночас ЄС не бажає стикатися із суттєвими еко­номічними та політичними проблемами у разі прискореної інтеграції Украї­ни. З другого боку, тісне співробітництво Києва з Москвою є частиною збли­ження з ЄС, оскільки воно допомагає Україні економічно розвиватися.

Водночас Україна та Росія не можуть бути "виключеними" з Європи. Обидві країни входять до "Великої Європи" від Бресту до Владивостока. Стабільна Європа можлива лише за умови, коли через геополітичний центр її території не проходитиме "оксамитова" лінія розподілу на членів Євросо- юзу та бідну периферію.

Перед Росією постає виклик європейського інтеграційного процесу, коли Балтійське море може перетворитися на внутрішнє "озеро" ЄС, а Калі- нінградська область — на анклав, оточений територією країн — членів Європейського Союзу.

Після вступу 1995 р. Фінляндії до Євросоюзу Росія вже має спільний кордон із ЄС. Взагалі, Скандинавські країни наполягають на ширшому за­лученні Росії до співробітництва з європейськими інтеграційними структу­рами, хоча, наприклад, Швеція досить гостро критикує Москву за військову операцію в Чечні.

Росія з розумінням ставиться до посилення європейського впливу в НАТО, хоча заперечує створення поблизу Калінінграда спільного німецько-дансько-польського Балтійського корпусу. Починаючи з 2000 р., з часу приходу до влади президента В. Путіна, зовнішня політика Росії більш орієнтована на пріоритетність прагматичного захисту власних на­ціональних інтересів³⁹. Тому російська політична еліта об'єктивно зацікав­лена в успішності економічних реформ, інакше прірва між Росією та ЄС може стати нездоланною, що перешкоджатиме рівноправному співробіт­ництву. На порядку денному відносин між Росією та ЄС залишаються проб­леми політичного врегулювання чеченської проблеми, захисту свободи слова, переведення торговельних розрахунків із доларів в євро⁴⁰.

Європейський Союз, цей невеликий західний півострів Євразійського континенту, відчуває потребу в континентальному розмаху Російської Феде­рації, щоб отримати можливість участі у глобальній грі⁴¹. Але заради перс­пективи відродження Росії Євросоюз ніколи не піде на небезпеку конфлікту зі США.

У лютому 2001 р. під час візиту в Москву генерального секретаря НАТО лорда Дж. Робертсона Росія запропонувала Альянсу розглянути про­ект створення спільної системи нестратегічної протиракетної оборони Європи. Українська сторона, зі свого боку, вважає, що США мають ратифі­кувати Меморандум про правонаступництво по Договору щодо ПРО (1972), а також документи з розмежування стратегічної й тактичної ПРО, підписані в Нью-Йорку 26 вересня 1997 р. Тоді Україна могла б співпрацювати зі США, Росією, НАТО та ЄС із метою створення системи протиракетної обо­рони для Європи⁴².

У травні 1996 р. Західноєвропейський союз визнав Україну важливим партнером. Україна висловила готовність надати свій контингент до май­бутніх європейських сил швидкого реагування. Водночас вона не може роз­раховувати стати асоційованим членом ЗЄС, доки не підпише Угоду про асоційоване членство вЄвропейському Союзі. Бажання України от­римати "чіткий сигнал" щодо перспективи свого вступу доЄвросоюзу, що Київ розглядає як мотивацію для реформ, ЄС вважає передчасним з ог­ляду на необхідність дляУкраїни вирішити безліч проблем на довгому шля­ху європейської інтеграції. Водночас Спільна стратегія наголошує, що двері для України залишаються відкритими, наскільки широко — це залежить значною мірою від неї самої.

У 2004 р. закінчується термін дії угоди про партнерство та співробіт­ництво з ЄС, настане час розробки нової правової бази взаємодії, що за умов прогресу в системному реформуванні України може стати нагодою для започаткування переговорів про асоційоване членство в Євросоюзі.

Завдання СЗОП на XXI століття. Говорячи про середньотермінове майбутнє спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу, зішлемось на аналітичну розробку "Forward Studies Unit", зроблену1999 р. на замовлення Європейської комісії. Прогнозується п'ять можливих альтер­нативних сценаріїв розвитку Європейського Союзу до 2010 р.

Коротко вони виглядають наступним чином. Перший прогнозує на­явність 28 країн — членів ЄС та близько12 країн — кандидатів на вступ. Другий пророкує членство 30 країн в ЄС, але без тісного політичного союзу. Третій передбачає проблемне сусідство ЄС з навколишнім міжнародним се­редовищем, уповільнення процесу розширення ЄС, складнощі з СЗОП. Четвертий зупиняється на перспективі поглиблення інституційної кризи Європейського Союзу внаслідок "перевантаження" проблемами вступу нових членів та нестабільності Монетарного союзу. Нарешті, п'ятий, "сце­нарій Кассандри", "Занепаду Європи" — найбільш песимістичний і перед­бачає можливість блокування процесу розширення ЄС та наростання склад­нощів у процесі реалізації європейського інтеграційного курсу. Залишається лише сподіватися, що найбільш песимістичні прогнози не будуть реалізову­ватися самі собою, якщо "старі" та "нові" країни — члени Європейського Союзу виявлять досить політичної волі та мудрості, аби знайти відповідь на виклик формування та реалізації спільної зовнішньої та оборонної полі­тики, яка є ядром майбутнього політичного союзу.

25 Історико-правові аспекти становлення й розвитку ОБСЄ.
У 1954 році на зустрічі міністрів закордонних справ чотирьох великих держав (США, Великобританії, Франції і СРСР) СРСР вперше запропонував провести нараду з безпеки в Європі. США та їхні союзники відкинули цю пропозицію, оскільки воно було висунуто в якості альтернативи НАТО і не передбачало участі США. Однак при поліпшенні політичного клімату в кінці 60-х, держави НАТО приступили до розгляду питання про розширення процесу розрядки міжнародної напруженості в Європі.

Ключова передумова НАТО для проведення наради з безпеки в Європі виникла кілька років потому, в 1971 році, при підписанні Чотирьохсторонього угоди між США, Великобританією, Францією і СРСР. У 1972-1975 роках в Женеві і Гельсінкі пройшли консультації, які створили основу для формування дипломатичного форуму в складі 35 держав, включаючи практично всі країни Європи, а також США і Канаду. Унікальність форуму, що отримав назву Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), полягала в тому, що країни, які відносились до різних суспільно-політичних систем і входили до протистоять один одному військові структури - НАТО та Організації Варшавського договору (ОВД), а також нейтральні і не приєдналися держави зуміли організувати постійний процес діалогу і переговорів з актуальних проблем забезпечення миру і стабільності на континенті.

Першим значущим результатом діяльності НБСЄ став Заключний Акт, прийнятий в Хельсінкі в 1975 р., який визначив принципи взаємовідносин між державами («Гельсінський діалог»), а також намітив конкретні кроки з розвитку співробітництва в цілому ряді областей.

Продовженням цієї лінії стали зустрічі представників держав НБСЄ в Белграді (1977-1978 рр..), Мадриді (1980-1983 рр..), Відні (1986-1989 рр..), Організація наукового (Бонн, 1980 р.) і культурного (Будапешт, 1985 р.) форумів, проведення конференцій з економічного співробітництва (Бонн, 1990 р.), з людського виміру (Копенгаген, 1990 р.; Москва, 1991 р.), по Середземномор'ю (Пальма-де-Майорка, 1990 р.).

В рамках НБСЄ вперше були вироблені принципи загальної та неподільної безпеки, заснованої на співробітництві, коли безпеку однієї держави по всіх вимірах нерозривно пов'язана з безпекою всіх інших країн-учасниць Організації.

На історичному, поворотному Саміті 1990 року було ухвалено Паризька хартія для нової Європи, перший багатосторонній документ, в якому підбивали підсумки «холодної війни», і проголошувалося початок нової ери у відносинах між Сходом і Заходом на європейському континенті. У Хартії також відбилося рішення про інституціоналізації НБСЄ. Були створені Рада міністрів закордонних справ, Постійна рада, Форум з співробітництва в галузі безпеки, Парламентська Асамблея, інститут Діючого голови, Секретаріат, БДІПЛ та інші інститути, які надали роботі Наради системний характер.

Важливим напрямком діяльності Наради стало забезпечення військової розрядки на континенті. Конкретні заходи щодо підвищення взаємної довіри у військовій області були визначені Гельсінським Заключним Актом; їх подальший розвиток і поглиблення передбачалися відповідними документами, прийнятими в Стокгольмі (1986 р.) та Відні (1990 р.). В рамках НБСЄ велися переговори за Договором про звичайні збройні сили в Європі (1990 р.), підписання якого стало етапною подією в справі зміцнення стабільності на континенті. У відповідності з прийнятими в рамках НБСЄ зобов'язаннями щодо більшої відкритості та транспарентності військової діяльності держав-учасниць, в 1992 році був підписаний Договір з відкритого неба.

В цілому до рубежу 1980-1990-х років НБСЄ внесло виключно важливий внесок у справу стабілізації обстановки в Європейському регіоні та розвитку загальноєвропейського співробітництва. Закінчення холодної війни в Європі значною мірою стало результатом діяльності саме НБСЄ та об'єктивно ставило цю структуру в центр постконфронтаційного фази міжнародно-політичного розвитку на континенті.

Поряд з роботою в області заходів зміцнення довіри і контролю над озброєннями НБСЄ прийняла на себе нові функції сприяння врегулюванню конфліктів в колишньому СРСР і на Західних Балканах, а також підтримки політичних процесів в країнах Центральної Європи та Євразії.

Розпад соціалістичного блоку і потім Радянського Союзу, так само як і відбулися внаслідок цього кардинальні зміни в європейському міжнародно-політичному ландшафті, не могли не накласти помітний відбиток на діяльність НБСЄ. Другий етап діяльності Наради охоплює дев'яності роки минулого століття, ознаменувалися прийняттям нових членів і інституціональним розвитком. У цей період була створена широка інституційна база, що дозволяє вирішувати широке коло проблем, що стосуються першого, другого і третього вимірів. Характерною рисою 90-х років стали значні нововведення, здійснені за цілою низкою напрямів, і одночасно безперервні дебати про функціональне призначення цієї структури.

Були зроблені кроки по організаційному зміцненню НБСЄ та його структурної консолідації. На це, зокрема, націлювали рішення Паризького саміту (1990 р.). У 1992 році на саміті в Хельсінкі були прийнято документ «Виклик часу змін» і пакет рішень організаційного характеру. У 1994 році на Будапештському нараді у верхах було вирішено перетворити НБСЄ з переговорного форуму в постійно діючу організацію та іменувати її з 1995 року Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Відбулося значне розширення кола учасників ОБСЄ. До складу Організації були прийняті всі пострадянські держави, а також країни, що виникли на території колишньої Югославії. У результаті в даний час учасниками ОБСЄ є 56 держав. Це, безсумнівно, додало їй більш репрезентативний характер і, разом з тим, стало чинником, що сприяє інтеграції у світове співтовариство нових держав, що виникли на Південному Кавказі і в Центральній Азії. Однак якщо раніше зазначені регіони входили в «європейський простір» як частина Радянського Союзу, то тепер виникли в них країни представлені в ОБСЄ безпосередньо. Таким чином, зона ОБСЄ географічно виходить далеко за межі Європи.

Слід зазначити, що приблизно до другої половини 1990-х років в ОБСЄ ніхто не ставив під сумнів рівнозначність і рівноцінність трьох вимірів, або як їх ще називають - «кошиків» (військово-політичної, економіко-екологічної та гуманітарної). Держави-учасниці послідовно розвивали діяльність за всіма напрямами. На кожному з них були свої віхи - підписання ДЗЗСЄ, створення Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ), проведення економічних форумів. Потім, однак, позначилася тенденція до прискорюють «дрейфу» ОБСЄ в область гуманітарної проблематики при одночасному зниженні активності у військово-політичній та економічній областях.

З другої половини 1990-х років, в силу зміщення акцентів у діяльності ОБСЄ на гуманітарний напрямок, позначилася тенденція до перенесення географічного центру ваги діяльності на пострадянський простір і Балкани.

У деяких відносинах зміни просто відображали специфіку нового часу і нових потреб: з припиненням колишнього військового протистояння зменшилася актуальність військово-політичної діяльності, а провідну роль в економічній сфері здатні більш ефективно виконувати інші існуючі міжнародні організації.

На Стамбульському Самміті 1999 р. була прийнята Хартія європейської безпеки, що передбачає вдосконалення оперативних можливостей ОБСЄ. Тоді ж 30 держав-учасниць Організації підписали Угоду про адаптацію Договору про звичайні збройні сили в Європі.

З початку 2000 років наступив третій етап у діяльності ОБСЄ. У цей період почалася активна робота з усунення дисбалансів у роботі Організації, адаптації її порядку денного до новим викликам і загрозам безпеки, в тому числі, міжнародному тероризму, щодо реформування інститутів для додання їх роботі більшій скоординованості. Організація взяла на себе роль важливого інструменту мирного врегулювання спорів на просторі ОБСЄ і одного з головних інструментів в області раннього попередження, запобігання конфліктам, регулювання криз і постконфліктного відновлення.

В цілому, унікальність ОБСЄ полягає в широті географічного охоплення. Принцип рівноправності держав закріплений правилом консенсусу при ухваленні рішень. Іноді це називають слабким місцем, але в разі одноголосної підтримки всіх країн-учасниць рішення володіє величезним політичним вагою. Така система служить свого роду гарантією врахування інтересів кожної країни і стимулом до їх активної взаємодії один з одним.

В даний час ОБСЄ займає особливе становище порівняно з іншими структурами в Європі. Організація займається широким колом питань, пов'язаних із зміцненням безпеки, включаючи контроль над озброєннями, превентивну дипломатію, заходи зміцнення довіри та безпеки, постконфліктна врегулювання, економічну і екологічну безпеку, права людини, спостереження за виборами.

Цінність ОБСЄ полягає також у тому, що вона здатна привносити «додану вартість» в роботу інших багатосторонніх форумів, діючих в євроатлантичному та євразійському регіонах, так як це практично єдина європейська організація у сфері безпеки, безпосередньо займається превентивної дипломатією в Європі.

Традиційно у поле зору ОБСЄ знаходиться ряд регіональних проблем.

Так з 1992 року над комплексом проблем, пов'язаних з нагірно-карабахського конфлікту працює інститут Мінської групи під керівництвом трьох співголів - Франції, Росії та США.

Для сприяння переговорному процесу по врегулюванню грузино-південноосетинського і грузино-абхазького конфліктів в грудні 1992 року була заснована місія ОБСЄ в Грузії (при цьому, центральну роль в грузино-абхазькому врегулюванні відіграє ООН).

У переговорному процесі по вирішенню придністровського конфлікту з 1994 року задіяний п'ятисторонній переговорний механізм у складі Росії, України, ЄС, США та Місії ОБСЄ в Молдові, що забезпечив підписання більше 40 документів між конфліктуючими сторонами.

У 1998 році ОБСЄ заснувала місію в Косово, завданнями якої стало сприяння у виконанні резолюцій Ради Безпеки ООН № № 1160 і 1199.

За останні 30 років державами-учасницями ОБСЄ напрацьований всеосяжний комплекс стандартів і узгоджених зобов'язань, здатних служити основою співпраці, що охоплює військово-політичне, економіко-екологічне та людське вимірювання. ОБСЄ стала орієнтиром і контактним центром для своїх держав-учасниць, які звертаються до неї в найделікатніші моменти своєї сучасної історії.

Завдяки зусиллям ОБСЄ, вдалося досягти мирного вирішення у 1992 році питання присутності російських (раніше радянських) військових підрозділів на території Балтійських держав. ОБСЄ поклала початок переговорам, в результаті яких були укладені двосторонні угоди між Росією і кожною з держав Балтії про виведення військ, причому ОБСЄ стало гарантом їх виконання.

Необхідно відзначити також завершення, за сприяння ООН, СНД та ОБСЄ, внутрітаджікского конфлікту.

Як приклад успішної діяльності ОБСЄ щодо запобігання та врегулювання кризової ситуації можна згадати і колишня Югославська Республіка Македонія, населення якої уникнуло жертв і нещасть в результаті збройного конфлікту на початку своєї незалежності багато в чому завдяки діяльності місії ОБСЄ в Скоп'є. Пізніше, в 2001 році, внутрішня криза на міжетнічному грунті вдалося врегулювати також завдяки допомозі ОБСЄ.

ОБСЄ зіграла і продовжує відігравати велику роль у дотриманні Спільного рамкової угоди про мир у Боснії і Герцеговині («Дейтонські угоди»).

У 2006 р. ОБСЄ зіграла життєво важливу роль у мирному появі на світ Республіки Чорногорія - 56-го за рахунком держави-учасниці Організації та наймолодшого члена сім'ї європейських держав.