Історико-правові аспекти становлення і розвитку європейської системи міжнародної безпеки

Основой Европейского Союза стала европейская идея (называемая иначе «панъевропейской», *паневропеизм*) — совокупность концепций добровольного объединения народов Европы в единую политическую организацию.

В отличие от Европейских сообществ и Союза, появившегося сравнительно недавно по историческим меркам, европейская идея имеет весьма древнее происхождение. Ее первым проектом принято считать проект П. Дюбуа, датируемый началом XIV в. Еще в 1306 г. французский юрист П. Дюбуа предложил создать в Европе «Христианскую республику». Эта инициатива считается исторически первым проектом в рамках «европейской идеи».

Период Средневековья и Нового времени (до окончания Первой мировой войны).

Сосуществование на узкой площади множества стран создает благоприятную почву для территориальных конфликтов между ними, в том числе военных, которые на протяжении предшествующих веков (особенно, XX в.) унесли жизни миллионов европейцев, не говоря уже об ущербе хозяйству, культуре, благосостоянию и психике людей.

Мирные договоры, пакты о ненападении или о «вечном мире», заключавшиеся между отдельными странами, неоднократно в прошлом нарушались, и нет стопроцентной гарантии, что они будут строго соблюдаться в будущем.

Не лучше ли в таком случае попытаться уничтожить саму почву для войн и конфликтов, лежащую в политическом устройстве Европы? А именно, преобразовать Европу национальных государств, враждующих друг с другом, в целостное политическое образование с едиными органами власти, которые будут обеспечивать мир и безопасность на континенте.

Впервые подобную мысль наиболее четко выразил великий немецкий философ XVIII в. Иммануил Кант, писавший не только о европейской, но и о всемирной федерации как способе установления «всеобщего мира».

Необходимость прекратить раздоры между государствами — не единственный фактор политического порядка, который подталкивает народы Европы к объединению и созданию общих органов управления. На всем протяжении европейской истории большую роль играли также внешние факторы, а именно объединение перед лицом возможного агрессора, общего противника.

В средние века и первый период Нового времени таковым считалась Османская империя. Не случайно один из первых проектов в рамках «европейской идеи»— так называемый Большой проект герцога Сюлли 1639 г. — предлагал создать федерацию европейских государств именно с целью совместной борьбы с этой державой.

В последующее время, особенно после Октябрьской революции, в глазах многих идеологов интеграции целью будущего Европейского Союза виделось объединение сил против возможной агрессии со стороны нашей страны: Российской Империи, а затем СССР. «Каждый европеец должен осознавать опасность России»,—утверждал в 1924 г. один из наиболее влиятельных сторонников этой позиции, основатель и лидер Панъевропейского союза граф Куденхов-Калерги.

Среди проектов объединения феодальной Европы большое значение имела деятельность короля Богемии Иржи Подебрада (1458—1471 гг.). Он не только предлагал объединиться, но и непосредственно занимался агитацией европейских монархов, разъезжая с этой целью по столицам разных государств.

Позитивное отношение к такого рода предложениям высказывали некоторые ведущие представители культуры средневековой Европы: английский философ У. Оккам, итальянский поэт Данте и др.

В Новое время количество объединительных проектов резко возросло, как и число их сторонников и сочувствующих (к ним принадлежали, в частности, Г. Лейбниц, Ж.Ж. Руссо, Вольтер, В. Гюго.

Так, в 1693 В англичанин У. Пени призвал покончить с «мозаикой государств в Европе» и создать европейский парламент. Спустя столетие эта идея вновь выдвигается его соотечественником, выдающимся философом и правоведом И. Бентамом. Последний предлагал создать не только единый парламент (Европейскую ассамблею), но и европейскую армию.

Еще более разработанный проект, уже в начале XIX в. (1814 г.) выдвинут Анри Сен-Симоном—выдающимся французским социалистом-утопистом. Его план политического объединения Европы предусматривал создание поста евромонарха, образование европейского правительства, армии. Идеи Сен-Симона активно пропагандировались в России петрашевцами.

В конце XIX в. план будущего политического союза представил один из крупнейших представителей науки международного права того времени И. К. Блунтшли (Швейцария). В опубликованной в 1878 г. статье под названием «Организация европейского союза государств» он предлагал учредить данный союз под управлением Федерального совета и Сената, избираемого прямыми выборами.

Наиболее крупный проект начала XX в. — это проект Соединенных Штатов Европы, который предлагал перестроить отношения между европейскими странами по образцу США.

Уже в XX столетии данная идея получает конкретное выражение в проекте образования Соединенных Штатов Европы по образу и подобию США. Эта инициатива получила широкую популярность в годы Первой мировой войны как способ разрубить «гордиев узел» противоречий империалистических держав: вместо победы одной группы из них (Антанта либо Тройственный союз) предлагалось добиться мира, превратив эти страны в нечто подобное штатам Северной Америки.

Идея Соединенных Штатов Европы (СШЕ), хотя и не получила в тот период реализации, остается в умах европейских политиков и в последующие десятилетия вплоть до сегодняшнего дня. В частности, вскоре после окончания Второй мировой войны с предложением учредить СШЕ выступил У. Черчилль. В своей речи, произнесенной в университете г. Цюриха 19 сентября 1946 г., британский политик призвал «преобразовать европейскую семью... и обеспечить ее структурой, которая даст возможность жить и развиваться в мирных условиях, в условиях безопасности и свободы. Мы должны создать Соединенные Штаты Европы». При этом в качестве «друзей и гарантий новой Европы», по мнению автора, должны были выступить три крупнейшие на тот момент державы планеты: США, Британская империя и СССР1.

Политические единство как средство добиться мира в Европе — одна из главных идей «плана Шумана», с которого началось строительство Европейского Союза. В 1955г. автор этой инициативы, главный архитектор Европейских сообществ—Жан Монне — учредил специальную организацию — Комитет борьбы за Соединенные Штаты Европы. Членами данного комитета, работавшего до 1975 г., являлись многие ведущие европейские политики и государственные деятели: канцлеры ФРГ В. Брандт и Г. Шмидт, Президент Франции В. Жискар д'Эстен и др.

Вплоть до начала 2001 г. лозунг Соединенных Штатов Европы закреплялся в программных документах Европейской народной партии, которая с 1999 г. располагает крупнейшей фракцией в Европейском парламенте. В настоящее время он заменен термином «Федеративный Европейский Союз», что по сути одно и то же.

В 2006г. с новым призывом к образованию Соединенных Штатов Европы выступил премьер-министр Бельгии Г. Верховстадт, опубликовавший специальную книгу под таким названием. «Если Европа желает в дальнейшем играть роль на мировой арене, — отмечалось в этой работе—то ей нужно будет еще более интегрироваться. Только могущественные «Соединенные Штаты Европы» окажутся способными принять эти вызовы и ответить на ожидания наших сограждан».

Межвоенный период (1919—1939 гг.).

Период между двумя мировыми войнами — краткий, но довольно интенсивный этап раз-вития европейской идеи.

Во-первых, именно на этом этапе происходит организационное объединение сторонников данной концепции, до сих пор развивашейся отдельными, изолированными друг от друга мыслителями. Речь идет о так называемом Панъевропейском союзе.

Это общественное движение, включавшее политических деятелей из разных стран Европы, было создано в 1923 г. под руководством австрийского политика, графа Куденхова-Калерги и функционировало при активной поддержке французского правительства. Целью движения, провозглашенной в его программном документе — Панъевропейском манифесте 1924 г., — было создание на территории Западной Европы «политического, экономического и военного альянса». «Европейская независимость, — утверждалось в Манифесте, — может быть достигнута лишь единственным способом, через Соединенные Штаты Европы».

Одним из участников и вдохновителей Панъевропейского союза был французский политик левоцентристского направления Аристид Бриан (1862—1932), в разные годы занимавший посты премьер-министра и министра иностранных дел своей страны. С именем этого государственного деятеля связано другое важнейшее событие рассматриваемого периода—план Бриана, который принято считать предвестником будущих Европейских сообществ. А. Бриан впервые четко сформулировал главную основу объединения Европы: объединение на основе «общего рынка» как экономического базиса, а не только в целях борьбы против «общего врага» (коим в ту пору считали СССР) или предотвращения внутренних конфликтов.

Еще в 1925 г. Бриан и его соратники инициировали формирование «европейской промышленности» посредством слияния предприятий разных стран в «межъевропейские картели», которые смогут обеспечить подъем экономики и повышение уровня жизни.

В 1929 г. эти идеи получили более четкое оформление. В своей речи 5 сентября 1929 г. перед Ассамблеей Лиги Наций А. Бриан изложил суть концепции, которая и вошла в историю под его именем (план Бриана): «Я полагаю, что между народами, которые столь близки изографически, как народы Европы, должна существовать некая разновидность федеративной связи...Именно эту связь я буду пытаться претворить в жизнь. Очевидно, данное объединение будет действовать прежде всего экономической сфере: это наиболее насущный вопрос. Думаю, здесь можно достичь успеха».

Озвученные А. Брианом идеи в 1930 г. были изложены в официальном меморандуме французского правительства, адресованном другим членам Лиги Наций. Меморандум предлагал создать организацию Европейский Союз с высшим политическим органом «Европейская конференция» в составе представителей государств-членов и исполнительным органом под названием «Европейский комитет».

Однако даже в таком осторожном виде план Бриана не получил реализации, хотя и не был формально отклонен. Созданная Лигой Наций специальная комиссия по обсуждению проекта Европейского Союза работала с 1930 по 1932 г. без каких-либо серьезных результатов. Со смертью А. Бриана ее деятельность прекратилась.

Период Второй мировой войны (1939—1945 гг.).

В трагические годы Второй мировой войны европейская идея получила серьезный импульс для своего развития—сначала на почве объединения против фашизма, затем—при разработке планов будущего устройства Европы. Именно в этот период европейская идея, которая ранее опиралась, главным образом, на представителей элиты (политической, экономической, культурной), проникает в широкие массы населения. Главная заслуга в этом принадлежит движению Сопротивления, которое действовало на территории оккупированных Германией стран Европы.

Хотя главная цель этого движения состояла в поражении фашизма, его деятели осознавали, что вина за начавшуюся войну лежит не только на Гитлере. Причины, по их мнению, лежат и в самом политическом устройстве Европы, а именно разделенности ее на множество суверенных государств, одни из которых пытаются поработить другие.

Соответственно за решением первой задачи — одолеть фашистскую Германию — должна была последовать другая — политически объединить Европу, чтобы ужасы фашизма и другие войны на континенте никогда более не повторились. Такая программа была утверждена Декларацией европейских движений Сопротивления от 7 июля 1944 г., текст которой был одобрен на встрече представителей антифашистских организаций девяти европейских стран (в том числе антифашистов Германии.

В рамках подобного «федеративного союза* движения Сопротивления предлагали создать единое правительство, ответственное перед народами (очевидно, через Европейский парламент), единую армию, подчиненную этому правительству, и верховный суд, «который будет рассматривать любые вопросы толкования федеральной конституции и разрешать возможные споры между государствами-членами или между государствами и федерацией».

Послевоенный период (1945—1950 гг.). После окончания Второй мировой войны интеграционный процесс в Европе начинает приобретать конкретные очертания. Этому способствовала, с одной стороны, популярность европейской идеи, которая в тот момент была достаточна высока, с другой — реальные проблемы Европы, которые могли дать импульс для политического объединения.

Кульминацией этих попыток стал созыв в 1948 г. в Гааге большого форума — Конгресс Европы — с участием как радикальных фед-ралистов, так и сторонников более умеренных, конфедеративных

взглядов (юнионисты).

«Конгресс...признает, что обязанностью народов Европы стало безотлагательное создание экономического и политического союза для обеспечения безопасности и социального прогресса;...провозглашает, что настал час, когда народы Европы должны передать свои отдельные суверенные права для осуществления их сообща, с целью координации и развития своих ресурсов» (резолюция политической комиссии Конгресса Европы от 10 мая 1948 г.).

С аналогичным призывом (собрать Европейскую конституционную ассамблею) в том же 1948 г. выступили 190 британских парламентариев, которых поддержали большинство депутатов парламентов Бельгии и Франции.

Объединение европейских государств и народов, однако, необхо-димо было начинать с решения конкретных проблем, стоявших в тот период перед Европой. Наиболее важными из них были три.

Так, экономическая проблема была связана с необходимостью преодолеть разруху и восстановить европейское хозяйство.

Другая проблема — военная — заключалась в предотвращении новой войны. Средством ее решения послужило введение принципа коллективной безопасности, суть которого состоит в оказании со-вместной помощи государству, оказавшемуся жертвой агрессии.

К концу 1940-х гг. по мере обострения холодной войны противостояние перешло в иную плоскость. 4 апреля 1949 г. в Вашингтоне был заключен Североатлантический договор, который учредил военно-политическую организацию НАТО.

Наконец, еще одна проблема, сохраняющая актуальность и по сей день, связана с защитой прав человека. Организацией для совместного ее решения стал Совет Европы, рождение которого — непосредственный результат Конгресса Европы 1948 г. Однако ни Совет Европы, ни НАТО, ни ОЕЭС не смогли послужить формами осуществления полномасштабной европейской интеграции и претворения в жизнь целей европейской идеи. Все три образования были созданы как организации межправительственного сотрудничества, основанные на принципе суверенного равенства государств, сохранении у каждого из них права вето.

1950-е гг.: учреждение Европейских сообществ

А. План Шумана 1950 г.

Исторически первым шагом, с которого начиналось строительство Европейского Союза, послужило заявление (декларация), с которым в 1950 г. выступил в Париже министр иностранных дел Франции Робер Шуман. Предложения, озвученные им от лица своего правительства, в настоящее время принято соответственно называть «планом Шумана», а дату его оглашения (9 мая 1950 г.) — отмечать как «День Европы» (официальный праздник Европейского Союза).

Реальным автором данного плана, однако, был не Р. Шуман, а другой политический деятель — Жан Монне (1888—1979). Имя Ж. Монне вошло в историю современной Европы как главного «архитектора» или «отца-основателя» Европейских сообществ. Решающий вклад этой личности в процесс объединения был отмечен в 1976 г. присвоением ему единогласным решением руководителей стран ЕС звания «почетный гражданин Европы.

Что же предусматривал план Монне—Шумана? Суть этой инициативы, обращенной прежде всего к Германии, выражена в следующем предложении: «Французское правительство предлагает передать все франко-германское производство угля и стали под управление общего Верховного органа, в рамках организации, открытой для участия других стран Европы».

Речь шла, таким образом, о добровольном ограничении государственного суверенитета европейских стран, учреждении нового — надгосударственного (наднационального) — уровня политической власти, в ведение которого должны были перейти две в то время ключевые отрасли тяжелой промышленности: угольная и сталелитейная. Данная цель была реализована в 1951 г., когда был подписан договор об учреждении первого из Европейских сообществ—ЕОУС.

План Монне — Шумана не ограничивался, однако, текущими инициативами. В нем была заложена программа последующего развития, углубления интеграции в Европе, которая определяет дальнейшее развитие Европейских сообществ и Союза. Эта программа известна сейчас под названием «коммунитарный метод» — в отличие от «межправительственного метода», принЯтого в международных (межправительственных) организациях и основанного на традиционных формах дипломатии и сотрудничества государств-участников без какого бы то ни было ограничения их самостоятельности, суверенитета.

«Коммунитарный метод», разработанный Ж. Монне, включает четыре основных положения.

Федеративная цель. «Путем объединения основных производств и создания нового Верховного органа... настоящее предложение [план Шумана] обеспечит создание первых реальных устоев Европейской федерации, необходимой для сохранения мира».

Постепенность интеграции. Федерация как конечная цель интеграционного процесса не означает немедленного учреждения Со-единенных Штатов Европы. Речь идет о постепенномдвижении в заданном направлении — федерализации, которая продолжается и по сей

Интеграция как способ решения общественных проблем. Одно из главных отличий плана Шумана от более ранних вариантов европейской идеи — его ориентированность на практические задачи. Объединять Европу не ради одной лишь «высокой идеи», а для того, чтобы сделать лучше жизнь людей независимо от их места жительства и государственной принадлежности.

Ограничение государственного суверенитета и создание наднациональных органов власти. «Коммунитарный метод» интеграции предполагает объединение народов Европы в рамках единой организации, наделенной реальными властными полномочиями. Государства не исчезают, но уступают определенную (со временем все увеличивающуюся) часть своих суверенных прав надгосударственным институтам, облеченным всеми функциями публичной власти: законодательными, исполнительными и судебными (юрисдикционными).

Ограничение государственного суверенитета и строительство федеративной Европы—длительный, поэтапный процесс. Его первым конкретным шагом стал Парижский договор 1951 г.

12 Паризький договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі 1951 р. Паризькі угоди про створення ЗЄС 1954 р.
Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954 року. У військовому аспекті конференція уточнила природу та компетенцію розширеного Брюсельського пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз, під керівництвом Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Ці останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку 1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з іншого боку вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше пов»язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації ЄОС.

ý План ван Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів, з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою передбачалося провести 2 референдуми: перший - після виборчої кампанії, у якій німецькі партії могли б провадити своб пропаганду, другий – у випадку укладення мирного договору з Німеччиною. Наступна угода була підписана у жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3 років перехідного періоду.

13 Створення системи Європейського політичного співробітництва.

Интеграция в рамках Сообществ, а ныне Европейского Союза в целом, предполагает не только создание общего рынка и проведение общей внутренней политики в разных областях через наднациональные институты, но и осуществление единой «европейской» внешней политики по отношению к странам, не входящим в эти организации.

«Если в прошлом европейские страны были способны играть ведущую роль на международной сцене в индивидуальном качестве, то современные международные проблемы лишь с трудом могут решаться ими поодиночке. Произошедшие в мире изменения, все большая концентрация возможностей и ответственности в руках крайне ограниченного числа крупных держав требуют, чтобы Европа объединилась и все больше и больше говорила единым голосом, если хочет быть услышанной и играть достойную ее роль в мире» (Декларация о европейской идентичности, принята на встрече в верхах руководителей стран Европейских сообществ 14 декабря 1973 г.).

Процесс формирования «европейской» внешней политики начался еще в 1950—1960-е гг. Обладая международной правосубъектностью, ЕЭС, а также два других Сообщества получили возможность выступать едиными представителями всех своих стран и народов в международных отношениях.

Экономической основой для единого внешнеполитического курса ЕЭС стало досрочное создание в 1968 г. таможенного союза, в результате чего все пространство Сообществ превратилось в единую таможенную территорию, на границах которой действует единый таможенный тариф.

Предметом внешней политики Сообществ служили только вопросы внешней торговли и другие, по преимуществу экономические отношения. В то же время остальные, чисто «политические» вопросы международной жизни по-прежнему решались государствами-членами самостоятельно.

Начало процессу интеграции стран ЕЭС в сфере внешней политики в целом было положено на рубеже 1960—1970-х гг. В соответствии с решением, принятым в 1969 г. на встрече глав государств или правительств стран Европейских сообществ в Гааге, был создан специальный комитет из дипломатов от всех стран ЕЭС. Документ, подготовленный этим комитетом, —Доклад о проблемах политической унификации (известный также как «Доклад Давиньона» — по имени бельгийского дипломата, руководившего работой комитета) после утверждения министрами иностранных дел государств-членов 27 октября 1970 г. положил начало Европейскому политическому сотрудничеству.

Европейское политическое сотрудничество (ЕПС) было создано как специальный организационный механизм координации действий государств — членов Европейских сообществ на международной арене с целью постепенного формирования «европейской» внешней политики. Элементами данного механизма являлись, прежде всего, регулярные (не менее двух, а затем четырех раз в год) встречи министров иностранных дел, а также вспомогательные органы: Политический комитет (в составе политических директоров от каждого государства-члена), рабочие группы по разным вопросам, в том числе созданная в 1973 г. так называемая Группа корреспондентов (состоящая из «европейских корреспондентов» в министерствах иностранных дел, она имела своей задачей «следить за осуществлением политического сотрудничества и изучать проблемы организационного и общего характера»).

Как видно из сказанного, а также из самого названия «Европейское политическое сотрудничество», новое интеграционное формирование носило чисто межправительственный характер. В отличие от Европейских сообществ, где нормативные и другие акты издают наднациональные институты, наделенные властными полномочиями, в рамках ЕПС все решения принимались непосредственно государствами по общему согласию через своих министров или иных должностных лиц дипломатических ведомств.

Институты Европейскихсообществ могли примать участие в обсуждении вопросов ЕПС, но лишь с правом совещательного голоса (Комиссия) или проводить дебаты по вопросам внешней политики, не влекущие за собой юридически обязательных последствий (Ассамблея). Более того, правила, определяющие механизм ЕПС, не были закреплены в учредительных договорах Сообществ. Их источниками служили документы чисто политического, а не правового характера. «Нормативную базу» ЕПС составили три доклада министров иностранных дел государств-членов: вышеупомянутый «Доклад Давиньона» 1970 г., доклад «О сотрудничестве в области внешней политики» 1973 г. и доклад «О Европейском политическом сотрудничестве» 1981 г.

В результате в 1970-е гг. процесс западноевропейской интеграции разделился на две отдельные «ветви», «организационные структуры»:

· с одной стороны, Европейские сообщества, de facto представляющие собой единую надгосударственную организацию в социально-экономической сфере,

· с другой — Европейское политическое сотрудничество, занимавшееся вопросами внешней политики. При этом и Сообщества, и ЕПС имели один и тот же состав государств-членов.

Подобный дуализм наложил свой отпечаток на устройство современного Европейского Союза. Европейское политическое сотрудничество стало прообразом общей внешней политики и политики безопасности, которая служила второй «опорой» в структуре Союза.

13. Активізація у сфері СЗБП наприкінці 90-х. Значення саміту ЄС у Гельсинкі 1999 р.

Активізація зусиль ЄС у сфері зовнішньої політики та політики безпеки була спричинена неспроможністю ЄС самостійно врегулювати конфлікт на Балканах, ігноруванням думки ЄС щодо антитерористичної операції в Іраку, усвідомленням власної військово-технологічної відсталості, розумінням змін, що відбулися у змісті і масштабах загроз та визнанням необхідності побудови відповідної стратегії реагування. Все перераховане вище призвело до концептуальних змін у європейській безпековій політиці та появи ініціатив щодо створення власних європейських військових інструментів впливу на світову політику (у межах так званої “жорсткої безпеки”).

Передусім відбулося розширення політико-правового механізму забезпечення європейської безпеки – Спільної зовнішньої та безпекової політики - через впровадження доповнюючої ініціативи – Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) (Common European Security and Defence Policy (ESDP). Дана ініціатива була ухвалена на саміті ЄС в Кельні 1999 року, під час якого було заявлено, що ЄС повинен мати спроможність діяти самостійно, ґрунтовану на відповідній військовій могутності, системі ухвали рішень та політичній рішучості реагувати на міжнародні кризи.

У рамках цього процесу були також здійснені спроби активізувати Західноєвропейський Союз (ЗЄС). Проте результатом загальноєвропейських дебатів стало розуміння доцільності акумуляції зусиль та можливостей в рамках політики ЄС. Для ЗЄС це означало початок процесу фактичного структурно-функціонального розчинення у ЄПБО Євросоюзу.

Наприкінці ХХ століття, незважаючи на співпрацю європейських країн з метою реалізації власної політики у сфері безпеки та оборони, колективну безпеку в межах Європи за загальною згодою гарантувала Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО). Це чітко продемонструвала неспроможність ЄС самостійно, без військової підтримки США, вирішити міжнаціональний конфлікт (Боснія і Герцеговина), що спалахнув у Європі. Очевидною стала необхідність формування військових ресурсів, на які могли б спиратися європейські країни для реалізації власних рішень у сфері безпеки та оборони. Наступні зусилля були зосереджені на розвитку матеріальної бази ЄПБО – створенні військових контингентів та консолідації відповідних ресурсів.

Під час саміту ЄС у грудні 1999 року (Гельсінкі) був визначений напрям розвитку військової сфери, відомий як Гельсінська Основна Мета, або Основна Мета 2003. Відповідно до неї країни-члени ЄС мали досягти оперативної спроможності розгортати протягом 60 діб військовий контингент чисельністю 50–60 тисяч осіб і підтримувати їх протягом року з метою виконання Петерсберзьких завдань (Petersberg Tasks, 1992 р.). Ці завдання передбачають гуманітарні, рятувальні та миротворчі місії, залучення військових сил до врегулювання криз, зокрема заходи, спрямовані на встановлення миру.

Зазначалося, що розгорнуті сили мають бути самодостатніми, з необхідним рівнем командування та контролю, розвідними можливостями, логістикою, іншими необхідними бойовими забезпеченнями і можливостями та за необхідності підкріплені додатково повітряними та морськими військами.

Виконання завдань Основної Мети 2003 мало бути завершене за можливістю до червня або найпізніше до грудня 2003 року. Після попередніх досліджень доступних, очікуваних та необхідних сил та ресурсів сторони визначили максимальні вимоги до ресурсного забезпечення реалізації Основної Мети 2003:

· 100 000 особового військового складу;

· 400 одиниць військової авіаційної техніки;

· 100 кораблів воєнно-морського флоту.

У травні 2003 року під час саміту ЄС на засіданні Ради із зовнішньої політики було зазначено, що ЄС досяг практично всіх оперативних можливостей із забезпечення реалізації Петерсберзьких завдань. Практичним підтвердженням цього були дві розпочаті 2003 року воєнні операції ЄС у межах та поза межами Європи: 31 березня – операція CONCORDIA у колишній Югославській Республіці Македонія (контингент ЄС замінив сили НАТО); 12 червня – операція ARTEMIS у Демократичній Республіці Конго (повністю автономна операція ЄС).

Разом з тим в європейському експертному середовищі існують критичні зауваження щодо успішності втілення Основної Мети 2003, пов’язані з інституційною неврегульованістю та недостатньою оперативністю управління військовими контингентами та місіями.

Наступний етап реалізації ЄПБО розпочався з прийняття у грудні 2003 року Європейської стратегії безпеки, що продемонструвало успішне подолання державами-членами ЄС кризи неузгодженості з питань спільної зовнішньої політики.

Цей документ окреслив основні загрози та визначив головні напрями діяльності ЄС щодо попередження нових загроз. Зокрема стверджувалося, що, оскільки широкомасштабна агресія проти окремої держави-члена ЄС наразі є неможливою, Європа постає перед потенційними загрозами тероризму, розповсюдження зброї масового знищення, регіональних конфліктів і незаконної міграції, неефективності дій інституту держави (системи державного управління), організованої злочинності,

Відповідно до визначених загроз було окреслено цілі, яких Європа має прагнути, щоб захистити власну безпеку: реагування на загрози – створення механізмів попередження та реагування, у тому числі у сфері активного кризового менеджменту і міжнародного співробітництва; побудова безпеки в найближчому оточенні – реагування на загрозливі тенденції в найближчому оточенні з метою попередження і недопущення конфліктів та криз; побудова міжнародного порядку, заснованого на ефективному багатосторонньому співробітництві – активне співробітництво з іншими впливовими гравцями на міжнародній арені, зокрема з впливовими світовими організаціями.

Незважаючи на деяку декларативність, документ чітко визначив основні напрями діяльності ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки та оборони в довгостроковій перспективі. Саме відповідно до окреслених орієнтирів здійснювалася та здійснюватиметься зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу.

У травні 2004 року міністри безпеки країн-членів ЄС ухвалили наступний позиційний документ, що відображав зміни у стратегічному оточенні та технологіях.Основна Мета 2010 закликає членів ЄС до 2010 року бути спроможними відповідати швидкими та рішучими діями, використовуючи всі узгоджені методи, у всьому спектрі операцій з врегулювання криз, що підпадають під дію Договору про Європейський Союз. З-поміж основних завдань реалізації Основної Мети 2010 можна зазначити такі:

· заснування цивільно-військового органу в рамках Військового штабу Європейського Союзу: цей орган має миттєво брати на себе функції операційного центру у разі проведення певних операцій (на стадії становлення);

· заснування Європейського оборонного агентства (ЄОА) (European Defence Agency (EDA) (засновано у липні 2004 року);

· посилення координації спільних дій держав-членів ЄС (процес розпочато 2004 року);

· розвиток дієвого Європейського управління повітряних перевезень для членів ЄС, які хочуть брати в ньому участь (процес розпочато у 2004 році);

· завершення формування Сил швидкого реагування ЄС (повна оперативна боєздатність досягнута на 1 січня 2007 року);

· забезпечення боєздатності авіаносця з відповідним повним забезпеченням та супроводом на 2008 рік;

· покращення виконання операцій ЄС на всіх рівнях у спосіб досягнення необхідної узгодженості та створення мережі взаємопов’язаних засобів зв’язку та покриття (наземного та супутникового);

· встановлення кількісних показників та критеріїв, яких мають досягти національні сили у сфері підготовки та застосування відповідно до Основної Мети 2010 (процес “детального вивчення та оцінювання” наразі триває).

Для полегшення визначення напрямів розвитку військових потужностей відповідно до Основної Мети 2010 було окреслено п’ять показових сценаріїв розвитку подій, що фактично і визначило основні сфери застосування збройних сил ЄС.

1. Розділення ворогуючих сторін за допомогою сили – миротворчі операції.

2. Стабілізація, реконструкція та військові консультації для третіх країн.

3. Попередження конфлікту.

4. Операції з евакуації.

5. Допомога під час гуманітарних операцій.

Сьогодні можна говорити про те, що в процесі реалізації ЄПБО ЄС створені організаційно-правові умови формування контингенту збройних сил ЄС для здійснення усіх зазначених вище видів операцій.

Гіпотетично ЄС може залучати до проведення місій збройні сили держав-членів кількістю близько 2 млн осіб військового персоналу (2005 рік), 2 500 одиниць бойової авіації, 800 бойових кораблів. Це є суттєвим ресурсом для посилення Сил швидкого реагування (СШР) ЄС як прототипу регулярної армії власне Європейського Союзу (чисельність контингенту 60 тис. військових (формується за необхідністю) та 1,5 тис. осіб постійного військового формування Європейська бойова група (EuropeanUnion Battlegroups) у складі СШР). Сили швидкого реагування можна розглядати як індикатор “військової могутності" Євросоюзу. Крім власних ресурсів, ЄС може використовувати також ресурси НАТО. Це передбачено в пакеті домовленостей “Берлін-плюс”, прийнятому на саміті ЄС і НАТО 2002 року. Основна теза домовленостей полягає в узгодженні питань сумісності акцій ЄПБО і НАТО та усуненні можливого дублювання у використанні ресурсів. Окремо було обумовлено призначення представника ЄС на посаду заступника командуючого військами НАТО на континенті, він також керує операціями, здійснюваними в рамках ЄС.

Разом з військовим активно розвивається цивільний сегмент ЄПБО (поліцейські, адміністративні, експертні структури). На саміті в червні 2000 року держави-члени ЄС зробили перші кроки на шляху посилення цивільного кризового менеджменту (як на загальноєвропейському, так і на національному рівні).

По завершенні попередньої роботи над цим проектом на Брюссельському саміті ЄС у червні 2004 року була прийнята Цивільна Основна Мета 2008. Згідно з її положеннями у випадку прийняття рішення про початок місії цивільні підрозділи мають розгортатися протягом 30 діб. Ці акції можуть проводитися автономно, разом або у тісній співпраці з військовими.

На сьогодні Сили цивільного реагування (СЦР) ЄС мають у своєму складі: поліцейських - 5,761 осіб, експертів з правових питань – 631 особа, експертів з адміністративних питань – 562 особи, сил цивільного захисту – 4,988 осіб. Завданнями СЦР є такі:

· оцінка та проведення розслідування в кризовій ситуації або в такій, що загрожує перерости у кризову;

· розгортання сил з метою налагодження відносин перед початком повномасштабної місії в рамках ЄПБО;

· посилення існуючих механізмів врегулювання криз під егідою ЄС (наприклад, підтримка відповідної експертизи у сферах посередництва та моніторингу).

До діяльності СЦР також відноситься патрулювання кордонів, правозахист, сприяння державному та місцевому управлінню, цивільний захист населення, матеріально-технічна підтримка та підтримка операцій. Як інструмент швидкого реагування групи СЦР можуть бути мобілізовані та розгорнуті протягом п’яти днів.

На сьогоднішній день ЄС має у власному активі 17 операцій в Європі та поза її межами: 7 вже завершені, з них 3 воєнні операції, 4 цивільні (поліцейські війська та консультативні місії); 10 операцій ще тривають, з них 2 воєнні, 8 цивільних. Під час проведення операцій ЄС використовує матеріально-технічні ресурси НАТО. Таким чином, можна говорити про взаємодоповнюючі зусилля та про взаємовигідну співпрацю ЄС та НАТО.

Європейський Союз набув значного прогресу у впровадженні ЄПБО. Однак очевидно, що формування та розвиток Європейської політики безпеки та оборони потребує значно більших політичних зусиль та ресурсів. Також необхідним є досягнення консенсусу щодо пріоритетів зовнішньої політки Євросоюзу, в рамках якої формуються стратегічні завдання ЄПБО. Вдосконалення та зміцнення потребує також інституційна та адміністративна система ЄПБО. З огляду на вищезазначені обставини справедливим буде припущення, що у середньостроковій перспективі можливості застосування військового потенціалу ЄС будуть обмежені.

Разом з тим вироблення нових стратегічних напрямів розвитку ЄПБО та розпочаті наприкінці 90-х років структурні реформи у військовій, військово-технічній та безпековій сферах вже мають суттєвий результат та забезпечили для ЄС можливість впливати на розвиток подій принаймні в Європі.

Надалі розвиток ЄПБО значною мірою залежатиме від організації фінансового забезпечення. В цьому відношенні Європейська політика безпеки та оборони потребує вдосконалення через впровадження нормативів її фінансування.

Наразі спостерігається тенденція до консервації військових витрат. Їх зростання відбувається в абсолютних показниках: частка ВВП залишається практично незмінною, у той час як сам ВВП зростає. У 2005 році сума видатків держав-членів ЄС на оборонні потреби складала близько $ 235 млрд (1,81 % ВВП ЄС) у той час як у 2006 році - $ 250 млрд (1,9 % ВВП ЄС). Щорічна частка оборонних видатків у ВВП ЄС протягом 2001-2006 років залишалася незмінною (1,9 %), а у 2005 році навіть відбулося незначне зниження.

Натомість у США спостерігається зростання військових витрат не тільки в абсолютних, а й у відносних показниках. Оборонний бюджет США у 2005 році складав близько $ 495 млрд (4,06% ВВП США), а у 2006 році сягав $ 530 млрд (5,1 % ВВП США), що вдвічі переважає витрати ЄС. Щорічне зростання частки оборонних видатків у ВВП США протягом 2001-2006 рр. складає 0,3-0,5 %.

На даний момент в ЄС пріоритетним напрямом подальшого розвитку ЄПБО визнається не кількісне нарощування показників, а якісна реалізація потенціалу в цій сфері, що у свою чергу висуває перед державами-членами ЄС такі завдання: 1) досягнення консенсусу у всіх аспектах спільної політики безпеки та оборони; 2) вироблення і засвоєння нової методології кризового менеджменту; 3) ефективне використання можливостей міжнародного співробітництва; 4) посилення оборонної промисловості та військових технологій.

Остання позиція є найбільш слабкою порівняно із Сполученими Штатами Америки. Зокрема частки науково-дослідних витрат в оборонному бюджеті США та ЄС становили відповідно 13,1 % та 4,7 % (дані Європейського оборонного агентства (EDA), грудень 2006 р.). Це викликає занепокоєність європейських експертів та політиків. На сьогоднішній день реформування та розвиток науково-технологічного сектору ЄПБО визнається першочерговим завданням.

У розрізі проблематики підвищення технологічної спроможності Євросоюзу в оборонній сфері цікавим є порівняння витрат ЄС та США з окремих позицій (дані Європейського оборонного агентства (EDA), грудень 2006 р.).

Перерозподіл витрат на оборону (2005 рік)

	ЄС	США
Кількість військовослужбовців (осіб)	1 857 719	1 371 000
Кількість цивільного персоналу (осіб)	468 836	740 000
Витрати на одного солдата	€ 103 891	€ 296 134
Витрати на одного солдата (високотехнологічне спорядження)	€ 19 034	€ 95 476

Відповідно до результатів систематичного моніторингу рівня ефективності європейських сил військового та цивільного реагування (система «віх та звітності» започаткована ще 1999 року) європейські експерти наразі проводять активну роботу з підготовки відповідних програм дій щодо усунення недоліків та підвищення ефективності ЄПБО.

Можна напевне стверджувати, що на 2010-2012 роки пріоритетними напрямами реформування бюджету оборонної сфери ЄС будуть: 1) перегляд системи (статей та обсягів) фінансування з метою оптимізації використання фінансових ресурсів; 2) збільшення фінансування наукових досліджень.

В руслі посилення спроможності оборонної промисловості неабияка увага приділяється розвитку Європейської оборонної технологічно-промислової бази (ЄОТПБ) (European Defence Technological and Industrial Base (EDTIB)). У травні 2007 року було ухвалено Стратегію для ЄОТПБ, у якій визначено ключові положення розвитку оборонної промисловості. У червні 2007 року Наглядова рада Європейського оборонного агентства затвердила Дорожню карту та графік виконання загального Плану розвитку потужностей (Capability Development Plan), попередній варіант якого має бути оприлюднений у липні 2008 року. Основне завдання цього документа – на підставі переліку можливих операцій в рамках ЄПБО до 2020 року і далі та окресленого переліку можливих потреб військового та іншого характеру для проведення цих операцій визначити пріоритетні напрями розвитку оборонної промисловості. Цей документ не матиме наднаціонального характеру, проте він виконуватиме кореляційну функцію у промисловій політиці держав-членів ЄС.

Останнім часом європейські лідери демонструють наміри раціоналізації програм озброєння в рамках ЄС з метою уникнення дубляжу, отже, зайвих витрат. Практичним втіленням цих намірів є співробітництво з метою уніфікації персонального спорядження піхотинців, в якому наразі задіяно п’ять країн – Іспанія, Італія, Німеччина, Франція та Швеція. Ще три країни – Польща, Фінляндія та Австрія – висловили бажання приєднатися до програми.

Підтвердженням вищезазначених планів з уніфікації озброєння стали офіційна заява Президента Франції Ніколя Саркозі від 23 червня 2007 р., у якій він наголосив на необхідності уникнення дублювання ресурсного забезпечення європейських збройних сил; франко-німецька Спільна декларація (червень 2007 р.) про наміри щодо впровадження спільної програми розробки та виробництва нової моделі великовантажного транспортного вертольоту (орієнтовна дата введення в експлуатацію – 2020 рік). Ця програма відкрита для учасників Європейського оборонного агентства та інших держав, що створює можливості залучення до цієї програми й України.

Отже, можна твердити, що за останнє десятиліття ЄС загалом здійснив значний поступ у формуванні європейської системи безпеки, підвищенні обороноздатності, запобіганні та врегулюванні криз, поліпшенні військово-технічної оснащеності та розвитку оборонних технологій. У підсумку це призвело до посилення ролі ЄС у сфері міжнародної та європейської безпеки. Очевидно, що впровадження Європейської політики безпеки та оборони посилює роль Європейського Союзу у світовій політиці.

Принципово важливим є те, що розвиток ЄПБО як вияв прагнення Європейського Союзу набути певної автономності дій у безпековому просторі Європи не сприяв політичній стійкості та перспективам НАТО. Важливо також і те, що ЄС не форсує прагнення самостійності у забезпеченні безпеки на європейському континенті, головна роль тут, як і раніше, відведена НАТО. Прагнення ЄС є довгостроковим завданням (у рамках зміцнення оборонної промисловості, розвитку технологій, а головне, політичних можливостей для інтенсифікації розвитку ЄПБО). Така політика Євросоюзу цілком толерується з боку США та НАТО, відповідає їхнім інтересам і є складовою нинішнього трансатлантичного діалогу.

В декабре 1999 г. в Хельсинки установлена «главная цель» — создание 60 тыс. корпуса быстрого реагирования, который может быть развернут за 60 дней.

На саміті ЄС у Хельсінкі в грудні 1999 року Туреччину було визнано країною-кандидатом на вступ до ЄС, але без вказування дати початку переговорів про вступ.

У 1999 р. на саміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових зі здатністю бути транспортованими у необхідне місце як у Європі, так і поза її межами протягом 60 днів та зі здатністю автономно проводити операції протягом не менше одного року.