Соціологія еліт Моски

Концепція еліти («правлячого класу») як суб’єкта суспільно-політичного

процесу була сформульована Г. Москою у книзі «Основи політичної науки», що вийшла у 1896

Вихідний пункт концепції Моски — розподіл суспільства на пануючу а пануючу меншість й політично залежну більшість (масу). Ось як формулює Моска

своє кредо: «Одне стає очевидним навіть при найповерхневішому розгляді.У всіх суспільствах, починаючи з тих, що ледь наближаються доцивілізації й закінчуючи сучасними передовими й потужними суспільствами,завжди виникають два класи людей — клас, що править, і клас, якимправлять. Перший клас, завжди менш чисельний, виконує всі політичніфункції, монополізує владу, у той час як інший, більш чисельний клас,управляється і контролюється першим, причому в такий спосіб, якийзабезпечує функціонування політичного організму... У реальному житті мивсі визнаємо існування цього правлячого (або політичного) класу»[4]. Цюцитату наводить більшість дослідників елітаризму як «класичне»формулювання основ теорії політичної еліти.Але оскільки керування суспільними справами завжди «перебуває в рукахменшості впливових людей», з якими свідомо або несвідомо рахуєтьсябільшість, Моска ставить під сумнів сам термін «демократія»: «Те, щоАристотель називав демократією, було просто аристократією для доситьвеликого числа членів суспільства». Він вважає демократію камуфляжемтієї ж влади меншості, плутократичною демократією, визнаючи, що саме успростуванні демократичної теорії «полягає в основному завдання даноїроботи»Причому влада меншості над більшістю в тій або іншій мірілегітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості (інакше ситуаціябула б зворотною, тобто більшість управляла б меншістю). Як же пояснитицей феномен? Насамперед, це пов’язано з тим, що правляча меншість завждиє організованою меншістю — у будь-якому разі, у порівнянні знеорганізованою масою («суверенна влада організованої меншості наднеорганізованою більшістю неминуча. Влада кожної меншості неподоланнадля будь-якого представника більшості, який протистоїть тотальностіорганізованої меншості»). Однак є й ще одна обставина, що легітимізує цювладу меншості: «Вона так зазвичай сформована, що складові її —індивіди, які відрізняються від маси керованих якостями, що забезпечуютьїм матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу... Іншимисловами, представники правлячої меншості незмінно володіють якостями,реальними або уявними, які глибоко шануються у суспільстві, в якому вониживуть»[4]. (Це — обґрунтування ціннісного підходу до еліти, яке умайбутньому будуть заперечувати прихильники функціонального підходу). Більш переконлива теза Моски не про «моральну перевагу» владців і не про«військову доблесть» їх (на чому він наполягає стосовно ранніх стадійрозвитку суспільства, але це має важливе значення й у суспільствах, щовідрізняються високим рівнем цивілізації), а про зв’язок управлінськоїменшості з багатством: «Домінуючою рисою правлячого класу стало більшоюмірою багатство, ніж військова доблесть; правлячі скоріше багаті, ніжхоробрі». І далі: «У суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, деособиста влада стримується владою суспільною, владці, як правило,багатші, а бути багатим — значить бути могутнім.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства. 1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади. 2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера. 3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма — винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо. Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов'язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об'єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичного типів.

Лобізм - це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій ("груп тиску") на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. У США, наприклад, лобізм ставить метою добиватися від конгресу, Білого дому, міністерств і відомств, законодавчих зборів і виконавчих органів штатів ухвалення або відхилення тих чи інших законодавчих адміністративних актів. Для реалізації цієї мети існує розвинена матеріальна структура. Практично всі значні корпорації, профспілки, організації мають у своєму складі лобістські підрозділи. Найбільшу долю лобістів становлять юристи. Серед лобістів чимало колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, багато чиновників апарату конгресу. Попередній досвід таких лобістів залишається неоціненним в їх новій діяльності, оскільки вони добре знайомі з процедурними тонкощами розробки і прийняття рішень, зберегли старі зв'язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Перейшовши у приватний сектор, вони працюють у тій же сфері, але вже не як службовці і не як посадові особи, а як представники певної зацікавленої групи. Тобто особовий склад лобізму - це люди, які в минулому приймали офіційні рішення й добре знайомі з політичною кухнею зсередини. Тому "зацікавлена група", спираючись на досвід і зв'язки лобістів, здатна контролювати процес розробки рішення і впливати на його прийняття. Контроль і вплив на політичне рішення "зацікавленій групі" забезпечують формально дозволені й неформальні (нелегальні) засоби й методи дій лобізму. Справа в тому, що лобізм у Сполучених Штатах офіційно дозволений. Особи й організації, які займаються лобізмом, повинні реєструватись у клерка палати представників і пред'являти відомості про те, на кого вони працюють, яка їх мета і сума витрат на лобізм. Але як правило, ці відомості ніколи не пред'являються повністю. До офіційно дозволених методів лобізму можна віднести виступи в конгресі, збір інформації та подання її в конгресі, розробку і внесення законопроектів, організацію пропагандистських компаній "за" чи "проти" рішення, наприклад, тиск з місць (потік листів, телеграм, дзвінків), фінансування виборчих компаній депутатів у конгрес тощо. Методи лобізму при зовнішній пристойності часто включають і протиправні дії: високі гонорари за публічні лекції, дорогоцінні розваги посадових осіб за рахунок організацій, шантаж, підкуп та інші. Як правило, лобірується кожне політичне рішення, що приймається конгресом США.

Наполягаючи на обмежених масштабах корпоративізму, Лембрук користується поняттям "трипартизм". Дане поняття виступає якби англійським варіантом сучасної концепції "корпоративної держави", що визначається трьома елементами: урядом, конфедерацією Британської промисловості і Британським конгресом тред-юніонів. Вони обговорюють і приймають провідні політичні та економічні рішення. Тільки основні рішення підлягають централізованому, наперед спланованому тиску, на відміну від американської системи всебічного "наскрізного лобірування". Система тиску "зацікавлених груп" активно формується і діє в сучасній Україні. Загальна економічна криза створює умови, в яких найбільш сильним і помітним для влади є тиск економічно важливих груп. Так, помітно вплинули на законодавчу й виконавчу владу шахтарські страйки, організовані та спрямовані страйккомами. Ця сила тиску виникла стихійно, без попереднього політичного планування, без свідомих політичних цілей. На сьогодні страйккоми шукають свою політичну позицію, про що свідчить їх блокування з політичними партіями. Наприклад, шахтарські страйкові комітети Донецької області вийшли на вибори 1994 року у блоці з ліберальною партією. Страйккоми стали чисто зовнішньою силою тиску на парламент, оскільки не мають своїх представників у ньому. Отже, в даному випадку не варто говорити про класичну "зацікавлену групу".