Соціальний і політичний простір

Найбільш рухливим з огляду на соціальну енергію, її природу та її розподіл є політичний простір як результат об’єднання різноманітних царин соціальних практик, перетворення “недосконалої” влади на “досить досконалу” для організації та координації дій заради досягнення узгоджених цілей. Він має структурні властивості та являє собою структуровану цілісність, що існує у вигляді реальних відносин та політичних інституцій.
У неусталеному політичному просторі виникає особлива реальність, яку утворюють швидкоплинні стани та відносини, що з’являються в моменти політичної взаємодії та зникають з її завершенням. Природно, що в політичній сфері держави відбувається апробація різних, іноді суперечливих моделей подальшого розвитку. Це впливає на установки, зорієнтовані на збереження стабільності, вони увіходять у суперечність з динамікою політичного життя. Отже, парадокс розвитку політичного простору перехідного суспільства полягає в тому, що політики прагнуть задіяти різні моделі модернізації, але через відсутність у нових еліт належного історичного та культурного досвіду стратегічного планування політики це прагнення, за певних умов, провокує виникнення загрози для стабільності суспільства [12, 162–165].
Система соціальних позицій являє собою “поле”. З погляду французького соціолога Д.Кола, поле є простором з певним типом взаємодії. І саме поняття соціального поля відсилає нас до соціології, для якої головна проблема – це соціальна енергія, її природа та її розподіл [13, 106].

Політичний простір – це масштаби та глибина меж, опанованих політичною діяльністю. Межі політичного простору визначені існуванням об’єднаних спільним інтересом великих груп людей, які ведуть боротьбу за цілі та результати політичного характеру. Основу політичного простору становлять політичні партії – стрижневий елемент громадянського суспільства. Їхня діяльність та формування громадянської свідомості населення надають нового імпульсу розвиткові суспільства.
Політичні партії активно впливають на діяльність владних структур, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є однією з базових інституцій сучасного суспільства, без якої неможливе функціювання представницької демократії, яке потребує розвинених і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, адже на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Нині партії є невід’ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через них.
Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством та державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують його позитивну енергію в річище конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.
До політичного простору належать також “знакові” індивіди (вожді, лідери, державні керівники та ін.), які репрезентують (реально чи ілюзорно) зацікавлені групи людей, які протиборствують або співробітничають.
Ю.Качанов описує поле політики як аналітичний простір, у якому реалізуються активні властивості агентів, що надають їм політичну силу та владу, тобто в загальному вигляді це – здатність досягати результатів. Форма цього простору визначається рухливою системою відмінностей активниФундатором теоретичного аналізу проблеми простору в соціології виступив Г.Зіммель в опублікованій 1903 р. спеціальній праці “Соціологія простору”. Та його зацікавленість цією проблематикою можна помітити й у більш ранніх працях. Так, у дослідженні 1890 р. “Соціальна диференціація. Соціологічні та психологічні дослідження” він відштовхується від повсякденної інтуїції щодо такого простору, як умови життя суспільства, до якого слід пристосовуватися і який, у свою чергу, потрібно використовувати. На його думку, стосовно суспільних та психологічних феноменів фізичний простір є водночас початковою та випадковою умовою їх існування. Це – та вихідна умова людського об’єднання, яку в подальшому розвитку треба подолати [6, 410].
Сам фізичний простір, за Г.Зіммелем, не є дійовим чинником суспільного розвитку, але впливає на нього. Це добре видно на прикладі диференціації групи у разі збільшення її чисельності в незмінних просторових межах: “Диференціація частин потрібна неодмінно, якщо зростання групи має відбуватися в цьому просторі й за обмежених життєвих умов, і ця необхідність існує навіть у тих царинах, для яких цілком чужим є тиск господарських відносин” [6, 370].
У цій самій праці Г.Зіммеля йдеться про перспективи аналізу внутрішнього простору суспільства. Маємо на увазі його концепцію “соціальних кіл”, які перетинаються під різними кутами. Для Г.Зіммеля це уявлення мало важливе значення: за його допомогою він пояснював перебіг індивідуалізації у сучасних суспільствах. На його думку, кількість різноманітних кіл, до яких належить окрема людина, є одним із показників розвитку культури. Виходячи з того, що індивід може бути водночас залучений до кількох соціальних груп, німецький вчений увів до дослідницького арсеналу соціології систему координат. Він писав: “Ті групи, до яких належить індивід, утворюють немовби систему координат, тож, зрештою, кожна нова група, приєднуючись до цієї системи, визначає його дедалі точніше та однозначніше” [6, 413].

Згодом Зіммель розробив уявлення про соціальний простір як систему місць. Напевно, найчіткіше уявлення про це може дати його есе “Як можливе суспільство?”. У ньому зазначено: “З одного боку, суспільство продукує в собі й пропонує певне “місце”, яке, щоправда, відрізняється від інших за змістом та абрисами, але в принципі може бути заповнене багатьма й тому є чимось анонімним; з іншого боку, незважаючи на його всеосяжний характер, індивід посідає це місце на грунті внутрішнього “покликання”, кваліфікації, яку сприймає як цілком особисту” [7, 525]. Таке розуміння, як з’ясувалося, було доволі продуктивним, оскільки дало змогу поєднати в одному описі стабільність та зміни в суспільстві, структури та індивідів, які далеко не в усьому тотожні суспільній системі. Сам соціальний простір постав водночас і простором примусу, і простором свободи, творчості.
Після концепції Г.Зіммеля найбільший резонанс у соціології мала концепція соціального простору, запропонована П.Сорокіним. Викладаючи свої теоретичні положення, П.Сорокін дав загальне посилання на мислителів, яких він вважав своїми попередниками. До них він залічував, з одного боку, великих філософів XVII сторіччя – Р.Декарта, Т.Гоббса, Г.Лейбніца, з іншого – Ф.Ратцеля, Г.Зіммеля, Е.Дюркгейма, Р.Парка, Е.Богардуса та фон Візе [8, 297]. Як свою принципову позицію він формулює твердження: “Соціальний простір докорінно відрізняється від простору геометричного” [8, 297], ілюструючи його прикладами, які мають довести, що суб’єкти можуть перебувати поруч у фізичному просторі й водночас далеко один від одного в просторі соціальному, а також навпаки. При цьому П.Сорокіну зраджує інтуїція, і він не замислюється над соціальними наслідками перебування в одному фізичному просторі осіб різного соціального статусу. Втім, це могло б пом’якшити численні надто категоричні висновки, яких дійшов цей соціолог. Так, далі він пропонує своє визначення соціального простору, проте фактично переносить на суспільну реальність реляційне визначення простору, запозичене з філософії. Наведемо це визначення П.Сорокіна цілком: “Соціальний простір є певний всесвіт, складений з народонаселення Землі. Там, де немає людських особин або живе лише одна людина, немає соціального простору (або всесвіту), оскільки одна особина не може мати у світі жодного стосунку до інших. Вона може перебувати лише в геометричному, але не в соціальному просторі. Відповідно, визначити положення людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає визначити його (їхнє) відношення до інших людей та інших соціальних явищ, узятих як такі “точки відліку” [8, 298].
Це визначення дає підстави для висновку, що порівняно з Г.Зіммелем П.Сорокін значно спростив концепцію соціального простору, довівши реляційну установку до максимально можливої межі. Але простір, зведений до відносин між індивідами та іншими соціальними одиничностями, ставав недоступним для наукового дослідження. Адже жоден людський розум (тут радше потрібні здібності “демона Максвелла”!) не в змозі охопити всю сукупність міжіндивідуальних відносин, в яких нерозривно переплетені необхідне та випадкове. До того ж стосунки між акторами (не тільки індивідами) не охоплюють усіх відносин у суспільстві. Лишаються структурні відносини, на які актори мусять зважати як на об’єктивні. До структурних належать відносини, породжені диференціацією суспільства у фізичному просторі. З огляду на це здивування викликає припущення П.Сорокіна щодо самотньої людської особи поза соціальним простором. Адже поза соціальним простором людина не може жити так само, як не може жити без скафандра в космічному просторі.