Методологічні особливості

Предмет дослідження – раціональна поведінка окремих суб'єктів господарюваня, які прагнуть максимізувати свої цільові функції за умов обмеженості ресурсів.

Вихідний пукт економічного аналізу- трактування індивідуальних оцінок учасників економічних відносин на основі суб'єктивно-психологічного підходу

Основний економічний суб'єкт, приорітетна сфера досдлдження- споживач; сфера обміну і споживання як первинна щодо сфери виробництва.

Джерело формування вартості- корисний ефект блага.

Методологічний інструментарій – суб'єктивно-психологічний підхід, методологічний індивідуалізм, граничний аналіз, розмежування сукупної та граничної користності, статичний, рівноважний підхід, ідеологічна нейтральнітсь, активне впровадження кількісних методів аналізу, котроткостроковий аналіз.

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції:

1-й етап (70—80-ті pp. XIX ст.) — започаткування "суб'єктивного н пряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

Хронологічно цей етап пов'язаний із виходом у світ трьох книг: "Теорії політичної економії" B.C. Джевонса (1871 p., Англія), "Основ учення пр(^ народне господарство" К. Менгера (1871 p., Австрія), "Елементів чисто політичної економії" Л. Вальраса (1874 p., Швейцарія). Незважаючи н відмінності у соціально-економічних умовах та традиціях економічної думки трьох різних країн, ці книги мали фундаментальну єдність у трактуванні основних проблем економічної теорії та методів їх вирішення.

2-й етап (90-ті pp. XIX ст.) — започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб'єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето та ін.

27. Теоретичні погляди Ж.Б.Сея та їх вплив на розвиток класичного ринкового лібералізму.

Жан Батист Сей – відомий французький вчений-економіст, професор, представник класичної політичної економії.

Економічні погляди Ж. Б. Сея сформувались під впливом праць А. Сміта, ідеї якого були ним творчо поглиблені і збагачені. Ж. Б. Сей вів дискусії з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Аналізуючи і коментуючи вчення свого англійського вчителя, Ж. Б. Сей став засновником власної школи економічної думки в класичній політичній економії у Франції.Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки.

Свої економічні ідеї Ж. Б. Сей виклав у таких основних працях: „Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства” (1803), „Англія та англійці” (1814), „Катехізис політичної економії” (1817), „Повний курс політичної економії” (1828 – 1829).

У своїх працях Ж. Б. Сей:

– обмежував предмет політичної економії позитивною стороною. Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив’язати абстрактну теорію до практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченого-економіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такий-то факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати якийсь порад и щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;

– виклав своє бачення предмета політичної економії. Ж. Б. Сей визначив політичну економію як науку про закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства. Економічні закони розглядаються так само як і закони природи. Вони об’єктивні, не встановлюються і не створюються людьми, а випливають з природи речей. Маючи універсальний характер, вони не знають кордонів, керують суспільством і суворо карають тих, хто діє всупереч них;

– висловив свою думку з приводу метода політичної економії. Ж. Б. Сей вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний і дедуктивний;

– завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю. Ж. Б. Сей вважав, що продуктивною є будь-яка праця, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи, капіталу та праці людей і має корисні результати. Праця у сфері послуг хоча і не створює матеріальних благ, є продуктивною, сприяє розвитку виробництва. Нематеріальні продукти корисні для людей, мають так само мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти;

– не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його „хибний висновок” стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Ж. Б. Сей наголосив, що корисність є „першоосновою цінності”. Розвиваючи „теорію корисності”, Ж. Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність. Остання розглядається як мірило корисності. Вчений обстоював думку про те, що „ціна предмета слугує...правильною вказівкою корисності, яку люді визнають у предметі”, якщо не було впливу інших обставин

– обгрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, у якої Ж. Б. Сей підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва – праця, капітал і земля – формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв праці), прибуток підприємців (власників капіталу), ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками цих факторів існує гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва;

– визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. Ж. Б. Сей відзначав, що з допомогою машин відбувається зменшення затрат праці та збільшення обсягів виробництва корисних речей.

– розглядав підприємців як ключовий чинник економічного розвитку, що здатний взяти на себе відповідальність за „всі шанси успіху чи невдачі виробництва”.

– відокремлював власників капіталу від підприємців, зазначаючи, що прибуток підприємця складається, як правило, з двох частин. До першої частини Ж. Б. Сей відносив промисловий прибуток, або процент на капітал, що акумулюється за допомогою часу, виробництва та ощадливості. До другій – підприємницький дохід, або прибуток від використання капіталу як винагорода за „промислові здібності, талант, дух порядку та управління”

– розробив теорію ринків, яка пізніше одержала назву „закон ринків”, або „закон Сея”. Суть цього закону в тому, що виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в споживанні (попит) на них завдяки необхідності покривати витрати виробництва (пропозиція створює попит)

– обґрунтував на ґрунті „закону ринків” можливість безкризового розвитку ринкової економіки. На думку Ж. Б. Сея, надвиробництво стає неможливим тому, що в масштабі суспільства пропозиція і попит завжди урівноважуються.

28. Теорія раціональних очікувань (Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Уоллес).

Теорія раціональних очікувань — одна із течій сучасного економічного консерватизму, яка виникла у 70-80-х рр. ХХ століття.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рівні цін, а досліджуючи діяльність окремої фірми, він отримав функцію попиту на працю. Поєднання двох цих функцій дало можливість побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва.

Основні висновки, сформульовані на підставі цих функцій, явно суперечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого не впливає на інші параметри (наприклад ціни), але визначає обсяги виробництва та рівень зайнятості.

Нові неокласики пояснили наявність зв’язку між цінами та зайнятістю суб’єктивною помилкою економічних агентів, яка зумовлюється їхньою недостатньою поінформованістю.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них — недоцільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий — це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим.

Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв’язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб’єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише з допомогою економічних дій.

29. Теорія ринкового ціноутворення А.Маршалла.

Поєднання твердження класиків політичної економії про те, що в основі ціни лежать витрати виробництва, і положень теорії граничної корисності та попиту і пропозиції про їхню роль у формуванні і русі цін спостерігаємо в неокласичній теорії. Її засновниками були англійські економісти XIX — початку XX ст., а головним представником цієї теорії є англійський економіст А. Маршалл.

Основна ідея А. Маршалла, яку він розкрив у праці «Принципи економіки», полягала в необхідності перенесення акценту в дослідженнях економістів із проблеми вартості на аналіз закономірностей взаємодії категорій попиту та пропозиції і створення на цій основі розгорнутої теорії ціни. Визнаючи в однаковій мірі неправомірними спроби надати вирішальне значення в дослідженнях пропозиції (як це робили представники теорії трудової вартості і теорії чинників виробництва) або попиту (як це вважали теоретики граничної корисності), він запропонував об’єднати ці категорії в єдину систему. При цьому зміну попиту пов’язав з категорією граничної корисності, а пропозицію — з вирішальним впливом витрат виробництва.

А. Маршалл розкрив механізм взаємодії попиту і пропозиції на формування цін за умов досконалої (чистої) конкуренції. Співвідношення попиту і пропозиції впливає на обсяг продукції, що надходить на ринок, і тим самим впливає на витрати виробництва. Останні, зі свого боку, впливають на пропозицію товарів підприємствами. Таким чином, дія сил попиту і пропозиції спрямовує ціни в бік рівноваги, при якій витрати виробництва відіграють певну роль у формуванні ціни.

30. Способи економічної координації. Стихійний порядок. «Невидима рука» А.Сміта. Ієрархія та влада.

Способи економічної координації. Існують два способи координації — ринковий і управлінський. Ринкова координація використовує як взаємозв'язок та інструмент спонукання систему цін. Орієнтуючись на зміни ринкових цін, фірма вирішує, що їй виробляти, у якій кількості, яке застосовувати устаткування і скільки залучати працівників. Ухвалення рішення у цьому випадку являє собою автоматичну реакцію на вплив деяких зовнішніх умов (ринкова кон'юнктура, що сигналізує про себе за допомогою цін). Управлінська координація ґрунтується на прямих директивних вказівках вищих органів нижчим про те що, як і скільки виробляти. Робітники телевізійного заводу не приймають самі рішення про те, робити їм портативні чи великогабаритні приймачі залежно від стану ринкового попиту. Це рішення доводиться до них у вигляді завдання, поставленого керуючим органом фірми.

Учення про "невидиму руку ринку" — механізм стихійної координації економічної поведінки та узгодження економічних інтересів суб'єктів господарювання за умов ринкової конкуренції. Трактуючи ринковий механізм як "очевидну і просту систему звичайної свободи", А. Сміт стверджував, що ринкова економіка влаштована таким чином, що індивід (економічна людина), який "має на увазі лише власний інтерес... переслідує лише власну вигоду... невидимою рукою спрямовується до мети, що зовсім не входила до його намірів... Переслідуючи власні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це робити".

Таким чином, стихійні об'єктивні закони ринкових сил спонтанно забезпечують пріоритетність суспільних цінностей і спрямовують зусилля окремих індивідів, які не думають про сприяння суспільній користі, у русло загальних інтересів. Саме завдяки вільній конкуренції підприємців і через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка найдоцільнішим чином забезпечує суспільні потреби і генерує ефективний розподіл ресурсів.

Стихійний порядок. Для того, щоб економіка функціонувала, вона повинна володіти певним способом для координування виборів мільйонів людей про те, що їм виробляти, як виробляти, хто і яку роботу повинен виконувати, і для кого проводиться продукт. Існує два основних способи здійснення координації: стихійний порядок, в якому індивідууми пристосовують свої дії до умов, грунтуючись на інформації і стимулах їх безпосереднього оточення, другий спосіб — ієрархія, в якій індивідуальні дії підпорядковані інструкцій центральної влади. В економічній теорії головним прикладом дії стихійного порядку є координування рішень в процесі ринкової активності.