ДЕК з економічної теорії 3 страница

можливість виникнення проблем із реалізації суспільного продукту, забезпечення ринкової рівноваги та повної зайнятості. Також, на думку Дж. М. Кейнса, ця проблема ускладнюються наявністю в суспільстві так званого „ головного психологічного закону ”. Суть цього закону полягає в тому, що із збільшенням доходу частка, що йде на споживання, також зростає, але в значно меншій мірі ніж зростає дохід. Тому співвідношення між споживанням і нагромадженням змінюються на користь останнього. Зростає гранична схильність до заощаджень, а гранична схильність до споживання зменшується.

де: с – гранична схильність до споживання; s – гранична схильність до заощаджень; Δ С – приріст споживання; Δ S – приріст заощаджень; Δ Y – приріст доходу. Оскільки, Δ Y = Δ С+ Δ S – то с + s = 1. Дія „основного психологічного закону”, зростання граничної схильності до заощаджень роблять актуальною проблему ефективного сукупного попиту. Ефективний попит це такий сукупний попит на блага, який максимально наближається до сукупної пропозиції, що забезпечує повне завантаження

виробничих потужностей та повну зайнятість. Реальний національний дохід визначається ефективним попитом. Фактичний рівень сукупного попитуможе бути значно меншим, ніж це потрібно для повної зайнятості. Тому векономіці можуть мати місце різні рівні рівноваги, в тому числі і депресивна,яка далека від оптимальності та економічної ефективності.Формулюючи принцип ефективного попиту, Дж. М. Кейнс визначив головне завдання свого економічного аналізу – встановити фактори, що впливають на ефективний попит, а отже і на обсяг використання економічних ресурсів та рівень зайнятості. „Класики” цікавилися лишепроблемами розміщення, розподілу економічних ресурсів в умовах повноїзайнятості. На думку Кейнса, ці проблеми є не настільки важливими колиресурси використовуються в неповній мірі.Розв’язуючи поставлене завдання, Дж. Кейнс розглядає складові ефективного сукупного попиту – доходу, що використовується. Вінскладається із споживчих витрат населення і інвестиційних витрат бізнесу.Останні включають в себе витрати на інвестиційні блага (будівництвовиробничих споруд, придбання машин і обладнання, поповнення виробничихзапасів). Y = C + I,де: Y – національний дохід; C – споживі витрати; І – приватні інвестиції.Якщо споживчі витрати за даного рівня доходів величина більш-меншстала, то приватні інвестиції є величиною мінливою. Окрім того, їх вплив нарівень національного доходу не є прямолінійним. Крім безпосереднього впливуінвестиційного попиту на відповідну частку виробленого продукту, має місцетак званий множинний, мультиплікаційний ефект, коли приріст інвестицій викликає значно більший приріст доходу і навпаки – зменшення інвестицій тягне за собою значно більше скорочення національного доходу. Ефект мультиплікації пояснюється взаємозв’язком окремих галузей і сфердіяльності. Додаткові інвестиції породжують додатковий дохід власниківекономічних ресурсів, які залучені до виробництва відповідних благ. Додатковідоходи породжують в свою чергу додаткові витрати і т.д. Якщо б увесь дохідвитрачався, такі коливання тривали б до нескінченності, але оскільки частинадоходу заощаджується – то вони поступово згасають. При цьому, чим більша

частка доходу використовується на споживання, тим більший ефект мультиплікації і навпаки. Вперше подібний принцип мультиплікації описав англійський економіст Р. Ф. Кан в 1931 р., але він стосувався взаємозв’язку між збільшенням витрат на проведення громадських робіт і зниженням безробіття. У трактуванні ж Дж. М. Кейнса принцип мультиплікації отримав вигляд мультиплікатора інвестицій, що відображає взаємозв’язок між приростом інвестицій і приростом національного доходу. Δ Y = k * Δ І;

де: k – мультиплікатор інвестицій; Δ Y – приріст національного доходу; Δ І – приріст інвестицій. Зробивши відповідні перетворення можна вивести залежність величини мультиплікатора інвестицій від рівня граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощаджень.

Поділивши і чисельник і знаменник дробу на Δ Y, отримаємо вираз:

де: с – гранична схильність до споживання; s – гранична схильність до заощаджень. Принцип мультиплікатора дає відповідь на питання яким чином коливання інвестицій, що складають відносно невелику частку національного доходу, здатні викликати значно більші коливання сукупної зайнятості і доходу. Принцип мультиплікатора інвестицій відображає суттєву відмінність поглядів Дж. М. Кейнса на роль заощаджень в економіці. Якщо спочатку класична а потім і неокласична політична економія говорила про заощадження як головне джерело нагромадження капіталу та відповідну їх роль в економічному зростанні, то Дж. Кейнс підходить до цього дещо помірковано. По-перше, для економіки краще, коли значна частину доходу споживається – більший коефіцієнт мультиплікатора інвестицій. Перед суспільством завжди постає дилема та існує так би мовити соціальна ціна вибору між споживанням на даний момент і споживанням та рівнем зайнятості в майбутньому. Саме останні забезпечується заощадженнями і інвестиціями. По-друге, на думку Дж. Кейнса, заощадження – це ще не інвестиції. Перетворення заощаджень в інвестиції цілком залежить від інвестиційної активності бізнесу. А бажання

підприємця інвестувати визначається дуже багатьма чинниками. В першу чергу – співвідношенням граничної ефективності капіталовкладень і позичкового процента. Гранична ефективність капіталовкладень є суб’єктивним феноменом. Він відображає сподівання та очікування підприємців, зокрема, на майбутню доходність інвестицій. Чим більша майбутня невизначеність – тим менші сподівання. Крім того на настрої, а отже і на бажання інвестувати впливає дуже велика кількість різноманітних чинників, як економічного так і позаекономічного характеру, як то, наприклад, ситуація на фондовому ринку,

політичні зміни, війни і т.д. Проте, є інший, досить суттєвий чинник, що впливає на бажання здійснювати інвестиції. Це – рівень позичкового процента. Саме величина позичкового процента є тією межею, нижче якої не може опускатися гранична ефективність капіталовкладень. І чим нижча ця межа – тим більше стимулів для інвестиційної активності. Ще в ранній праці „Трактат про гроші” Дж. Кейнс розглядає проблему співвідношення інвестицій і заощаджень та приходить до висновку, що

найоптимальнішою для економіки в цілому є ситуація, коли сукупні інвестиції дорівнюють сукупним заощадженням. Якщо інвестиції менші заощаджень темпи економічного розвитку поступово спадають. Якщо ж більші – відбувається перегрів економіки з неминучим наближенням економічної кризи. Тотожність І = S була покладена в основу вчення про ефективний попит. Яким же її забезпечити, та ще й в умовах економічної депресії, коли на негайне пожвавлення інвестиційної активності з боку бізнесу марно сподіватися? Кейнс приходить до висновку, що держава може безпосередньо впливати на збільшення приватних інвестицій та боротися з безробіттям, регулюючи рівень позичкового проценту. Для цього вона має всі важелі. Саме вонавідповідає за кількість грошей в обігу і забезпечує економіку відповідноюгрошовою масою. Збільшення останньої матиме наслідком зниження рівняпозичкового процента і, в подальшому, пожвавлення інвестиційної діяльності,зростання виробництва, скорочення безробіття.Отже, робить висновок Дж. М. Кейнс – держава з метою подолання економічної депресії та забезпечення повної зайнятості повинна проводити активну, розширювальну монетарну політику. Саме така політика і дасть бажаний для економіки початковий поштовх. А як же бути з інфляцією? В трактуванні Дж. Кейнса між рівнем цін, номінальним національним доходом в цілому та грошовою масою немає тісного зв’язку. По-перше, він порушується в зв’язку із нестабільністю швидкості руху грошей, яка пов’язана з нестабільністю попиту на гроші. А по-друге, за зміни грошової маси в умовах неповної зайнятості в основному змінюється реальний національний доход, а не рівень цін. Тому, при розгляді впливу зміни пропозиції грошей на ціни, слід виділяти два типи інфляції: помірну і істинну. Помірна інфляція виникає при одночасному зростанні і реального доходу і цін, коли ще не досягнуто повної зайнятості. Істинна інфляція починається лише після досягнення повної зайнятості. Для економіки шкідлива лише істинна інфляція. Що ж стосується помірної інфляції, то вона неминучий супутник державної політики із збільшення реальних доходів і зайнятості. Таким чином, тип і небезпека інфляції визначається станом кон’юнктури на ринку праці, а вона, в свою чергу, залежить від загальноекономічної кон’юнктури. Не дивлячись на всі переваги, грошово-кредитна політика держави все ж таки має певні обмеження. Пов’язані вони з так званою пасткою ліквідності – коли подальше збільшення кількості грошей в обігу вже не супроводжується зниженням позичкового процента. В цьому випадку, за умови недостатньої кількості приватних інвестицій держава повинна вдатися до іншого кроку, а саме, компенсувати їх нестачу своїми витратами та державними інвестиціями. Тому фінансово-бюджетна політика поряд із грошово-кредитною є важливою складовою кейнсіанських методів державного регулювання ринкової економіки. Дж. Кейнс пропонував збільшити державні витрати, державні інвестиції, державні закупівлі товарів. Розширення державної інвестиційної активності передбачалося в першу чергу здійснювати за рахунок організації суспільних робіт – будівництва шляхів, спорудження різноманітних будов і т.д. Пропонувалося також зменшити податки. Слід відзначити, що в подальшому зростаючі державні витрати досить часто покривалися за рахунок дефіциту державного бюджету та фінансувалися шляхом зростання державного боргу і продажу облігацій державної позики і т.д. (В цьому ще одна досить суттєва відмінність від неоліберального напрямку неокласичної економічної теорії) Виступаючи за проведення активної державної економічної політики, Дж. Кейнс, в той же час, негативно ставився до розширення державної власності та будь яких спроб утиску приватної ініціативи, зменшення свободи підприємницької діяльності. Теорія Дж. М. Кейнса – це збереження ринкових механізмів саморегулювання на мікрорівні і здійснення суспільного, державного регулювання на макрорівні. По-особливому ставився Дж. Кейнс і до проблеми заробітної плати. Розглядаючи суть заробітної плати з позиції теорії „граничної продуктивності”, він віддавав перевагу встановленню „мінімальної заробітної плати”, оскільки зростання доходів збільшує граничну схильність до заощаджень. Проте Дж. Кейнс фактично виступав проти зниження досягнутого рівня заробітної плати як одного із методів регулювання зайнятості. Зниження заробітної плати може позитивно вплинути на збільшення сукупного попиту і загальної зайнятості лише за умови зростання схильності до споживання, підвищення граничної ефективності капіталовкладень та зниження рівня позикового процента. Проте, соціальна ціна такого методу занадто висока. Потрібний результат значно ефективніше досягається за допомогою інших методів та важелів – грошово- кредитних та фінансово-бюджетних. Таким чином, Дж. М. Кейнс пришов до висновку, що сучасна система ринкових відносин не є досконалою і саморегульованою і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Воно повинно бути скероване на стимулювання ефективного попиту.

10. Економічний неолібералізм.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст., причиною краху якого стала економічна криза 1929—1933 рр. Він увібрав у себе такі основні ознаки класичного лібералізму:

• обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
• підтримка політики вільної торгівлі;
• заперечення будь-якого розширення державного регулювання;
• розвиток автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". У першій третині XX ст. існувало три основні групи економістів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана — Л. Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. Віденська школа Л. Мізеса — Ф. Хайека поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їм ще більшої суб'єктивістсько-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції. Своєю чергою, Чиказька школ Ф. Найта — М. Фрідмана так само досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу звертала на поведінку господарюючих суб'єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційна сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму. Представники цих трьох груп неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. Проте представники англомовного неолібералізму були досить далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримки конкурентного ладу та соціальної переорієнтації ринкового господарства.

Вирішенням цих питань зайнялися німецькі неоліберали, які в період: між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гостримі-соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. У Німеччині також виокремились три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарноі й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та А. Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку цих понять. Друга групасформувалася навколо В. Ойкена та Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх учнями, стала відомою як кельнська школа неолібералізму. Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Термін "соціальне ринкове господарство" запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економіки до мирної. Спочатку ці заходи він розглядав як тимчасові, призначені для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства. Лише потім означене поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.

У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавленого хиб класичної ліберальної моделі й наділеного надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія й політика ладу В. Репке — А. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В. Ойкена — Ф. Бьома, ідеї та комплекс конкретних економі-ко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака — Л. Ерхарда.

Загальні уявлення про модифікацію функцій ринку в сучасних економічних системах об'єднують німецький ордолібералізм з розглянутими англо-американськими та віденською школами неолібералізму. Водночас між ними є кілька суттєвих відмінностей, що випливають з особливостей еволюції неолібералізму в Німеччині та інших країнах. 1. За ідейними й методологічними основами англомовний неолібералізм більше тяжів до традицій класичної школи з її високим рівнемабстракції. Німецький неолібералізм виходив з національної економії та історичної школи з їх захопленням емпіричними дослідженнями та класифікацією різних типів господарського устрою суспільства.

Об'єктом аналізу англо-американського лібералізму була поведінка господарюючого суб'єкта на ринку, його адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції. У німецькому ордолібералізмі увага акцентувалася на підтримці конкурентного ладу, який сам по собі диктує параметри економічної поведінки. У сфері економічної політики англомовний лібералізм відійшов від розробки та прийняття конкретних економіко-політичних рішень, визнавав переважно монетарні важелі впливу на економіку шляхом регулювання грошово-кредитної сфери. Німецький неолібералізм, навпаки, велике значення приділяв взаємозв'язку економічної теорії та політики, розглядав різні типи активної господарської політики (стабілізаційної, кон'юнктурної, структурної, соціальної). Роль держави в ринковому просторі англомовний неокласичний лібералізм розглядав як її природну реакцію на погіршення умов конкуренції, економічний спад тощо. Німецький неолібералізм вбачав економічні функції держави в постійному стимулюванні конкуренції, розширенні конкурентного простору в умовах певної структури виробництва, кон'юнктури ринку, соціальних пріоритетів, які постійно змінюються. Саме тому для означення англомовного неолібералізму частіше вживається термін "нова неокласика" (див. тему 16). Тут докладніше розглянемо німецький варіант неолібералізму.

Вихідним пунктом неоліберальних пошуків концепції ідеального економічного ладу стало вчення В. Ойкена про два типи економічних систем: "центрально-керованого господарства", або примусової економіки, і "мінового господарства", або ринкової економіки. Основу цього вчення становить аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, координуючого механізму, домашнього господарства, підприємства, економічних інститутів держави та ін. Критерієм розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць, процес прийняття економічних рішень. Іншим критерієм класифікації є особливості генезису економічного ладу, згідно з яким вирізняються природно зростаючий і законодавчо встановлений лад. У німецькому неолібералізмі велика увага приділялася також двом типам економічної політики —політиці ладу та політиці процесу. Політика ладу — це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення рамкових умов функціонування економіки, їх законодавче та правове оформлення, контроль за їх дотриманням і своєчасне внесення коректив з боку держави. Політика процесу являє собою комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні й соціальні зрушення, у тому числі перерозподіл доходів і вирішення проблеми добробуту.

Багато хто на Заході вважає, як і В. Репке, що соціальне ринкове господарство — це не що інше, як певний серединний "третій шлях", що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та веде однаковою мірою до свободи й соціальної справедливості. Таке формулювання не позбавлене певного ідеологічного протистояння, тому наведемо визначення А. Мюллер-Армака, наведене в його книзі "Управління економікою та ринкове господарство" (1964). Він писав: сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. "Соціальне вирівнювання" вирішує проблему однобічного ринкового утворення доходів частково за допомогою соціальних витрат держави, але переважно завдяки здійсненню певної податкової політики. Соціальне ринкове господарство аж ніяк не ідентичне вільній ринковій економіці, яка виконує функцію вирівнювання, згладжування гострих соціальних відмінностей і конфліктів. Основними елементами структури соціального ринкового господарства є такі:

• конкурентний лад, який базується на приватній власності на засоби виробництва;
• ринок як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;
• домашні господарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торговельні та інші підприємства як суб'єкти господарювання;
• держава, яка за допомогою політики зміцнення конкурентного ладу забезпечує й контролює загальні умови функціонування ринкової системи та сприяє соціальному вирівнюванню.

Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу. З цього погляду концепція соціального ринкового господарства є поки що найбільш науково обґрунтованим і доведеним на практиці синтезом лібералізму й державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу.

11. Економічні погляди Т.Р. Мальтуса і сучасність.

Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834) – священик, професор, відомий вчений, представник англійської класичної політичної економії. Народився поблизу Лондона у сім’ї англійського дворянина. У 1788 р. він закінчив Джезус-коледж Кембріджського університету, став англіканським пастором в Олбері. З 1805 р. і до кінця життя Т. Мальтус – завідувач кафедри сучасної історії та економії в коледжі Ост-Індської компанії.Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у таких його найбільш відомих працях як „Дослідження про закон народонаселення” (1798), „Дослідження про наслідки хлібних законів” (1814), „Дослідження про природу і зростання ренти” (1815), „Основи політичної економії” (1820), „Міра цінності” (1823), „Визначення в політичної економії” (1827). Усі праці Т. Мальтуса полемічні, основним його опонентом був Д. Рікардо, який до поглядів Т. Мальтуса ставився скептично.
Вивчаючи демографічні проблеми суспільства, Т. Мальтус заснував і збагатив багато теорій класичної політичної економії. Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.У теорії народонаселення Т. Мальтус заклав ідею залежності добробуту суспільства від чисельності і темпів приросту населення. Вона зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум.
Теорія народонаселення базується на наступному:
– теорії рівноважного стану;
– закону спадної родючості ґрунтів, що розробив Анн Тюрго;
– біологічного закону розмноження;
– закону спадної віддачі ресурсів, який сам сформулював.
Згідно теорії рівноважного стану:
– суспільство знаходиться у рівноважному стані, якщо виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідною чисельністю населення;
– при порушенні у суспільстві цієї рівноваги підключаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають його до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинно втручатись і регулювати самий процес зростання народонаселення. Для стримання процесу зростання населення Т. Мальтус пропонував використовувати економічні важелі та різноманітні превентивні заходи – примусові та упереджувальні;
– ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції.
Розвиваючи закон спадної родючості ґрунтів А. Тюрго, згідно якого кожне додаткове вкладення праці й капіталу в обробіток землі з певного моменту супроводжується зниженням додаткової врожайності, Т. Мальтус дав йому своє трактування. За міркуванням вченого, суть закону спадної родючості землі полягає в тому, що додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі за певною межею не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, їх ефективність, навпаки, знижується. На підставі цього Т. Мальтус зробив висновок, що земля не зможе прогодувати населення планети, яке швидко зростає.
Згідно біологічного закону розмноження, збільшення засобів існування сприяє розмноженню живих істот і навпаки, зменшення засобів існування – стримує. На думку Т. Мальтуса, існує „постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускається кількістю засобів існування, що знаходяться в їх розпорядженні” [36, c. 113]. Виходячи з біологічного закону розмноження, здатність рослин і тварин до безмежного розмноження стримується нестачею місця для проживання і харчів. З точки зору цього закону надлишок населення об’єктивно приречений на злидні, голод та вимирання.Суть сформульованого Т. Мальтусом закону спадної віддачі ресурсів полягає в тому, що в умовах обмеженості можливостей кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів (капіталу, праці, землі) за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Таке має місце і тоді, коли приріст всіх ресурсів відбувається непропорційно. Вирощуючи, наприклад, пшеницю, фермер з 1 га землі без культивації ґрунту отримує 30 ц зерна. Перший обробіток ґрунту дасть змогу підняти урожай до 40 ц з 1 га; другій – до 45, третій – до 48, четвертий до 50. Подальший обробіток забезпечить незначну, навіть нульову віддачу, отже, внесок у продуктивність землі знизиться.
Зменшення приросту продукту пов’язується з тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом інших. Отже, згідно цього закону зростаюча віддача ресурсів, тобто зростання їх корисного ефекту, можлива лише за умов їх якісного поліпшення і зростання ефективності виробництва.
На основі теорії народонаселення Т. Мальтус сформулював однойменний закон, який на його думку, є загальним, великим і вічним, та тісно пов’язаним із людською природою. Суть закону народонаселення полягає в тому, що за сприятливих обставин, зростання населення відбувається у геометричній прогресії, тоді як засобів існування – в арифметичній. За розрахунками Т. Мальтуса, якщо населення буде зростати кожні 25 років у 2 рази (в геометричній прогресії – 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256), а виробництво продовольства – в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9), то в результаті через два сторіччя кількість населення буде співвідноситись до засобів існування як 256 до 9, через три сторіччя – як 4096 до 13, а по завершенню 2000 років це відношення було б безмежним і незліченим [36, c. 14].
Графічне відображення цього закону подано на рис. 1. На осі ординат представлено зростання народонаселення і продовольства, а на осі абсцис – роки. Використовуючи розрахунки Т. Мальтуса отримуємо дві лінії. Лінія ОА характеризує зростання народонаселення, лінія ОВ – зростання продуктів харчування. У першому і другому році вони майже співпадають, а потім дуже швидко віддаляються одна від однієї.

Виходячи з міркувань Т. Мальтуса,
головна і постійна причина бідності – у несприйманні суспільством природних законів і в людських пристрастях, у надмірно швидкому розмноженні людей;
розв’язання проблеми бідності не залежить від суспільної системи,
способу розподілу майна, допомогти не можуть ніякі революції і соціальні реформи;
подолати бідність можна лише за рахунок скорочення чисельності населення, регулювання природної рівноваги між кількістю населення і відповідними засобами існування. Засобами проти надмірного розмноження можуть бути або „моральне приборкання” (свідоме утримування від шлюбів незаможних, відмову бідного населення від народжування дітей), або – пороки і всілякі нещастя (виснажлива праця, голод, злиденність, хвороби, стихійні лиха, епідемії, війни тощо).
Теорія народонаселення Т. Мальтуса була сприйнята в суспільстві неоднозначно. Одні економісти її критикують, називають цинічною, людиноненависницькою, недостатньо коректною, інши розвивають. Критики (в основному, це марксисти) вважають, що теорія Т. Мальтуса сфальсифікована:
– геометрична прогресія виводиться із статистичних даних зростання населення у США в ХVI – XVIII ст. Вона ігнорує те, що зростання відбувалося насамперед за рахунок імміграції з Європи, а не народжуваності;
– арифметична прогресія зорієнтована виключно на екстенсивні можливості у зростанні виробництва предметів споживання, і не враховує досягнення науково-технічного прогресу у землеробській галузі.
Вчення Т. Мальтуса щодо народонаселення отримало назву мальтузіанство, а її сучасних прихильників називають неомальтузіанцями. Спираючись на статистичні дані сучасні мальтузіанці стверджують, що ситуація у світі постійно погіршується. Ще сто років тому чисельність населення Землі була трохи більше 1,5 мільярда, а у 2007 р. – становила майже 6,6 мільярда, тобто зросла майже вчетверо. Найбільше жителів в Китаї (приблизно 20%, або 1,3 мільярда) та Індії (17% – 1,1 мільярда).
За даними Німецького фонду світового народонаселення, через шість років людство вперше перейде 7-мільярдний рубіж. За прогнозами експертів ООН, до 2025 р. на планеті житиме 7,9 мільярда жителів, а до 2050 р. їхня чисельність сягне 9,1 млрд. Щодня на світ з’являються 365 тисяч малюків, 57% їх народжуються в Азії, 26% – в Африці, 9% – у Латинській Америці, 5% – у Європі, 3% – у Північній Америці і менш ніж 1% – в Австралії та Океанії. Половина щорічного приросту припадає на шість країн: Індію (21%), Китай (12%), Пакистан (5%), Нігерію (4%), Бангладеш (4%) та Індонезію (3%). Тобто, найбільший приріст населення відбувається в тих країнах, де люди не можуть забезпечити нове покоління всім потрібним.
На думку неомальтузіанців, треба негайно обмежити процес зростання народонаселення. Вважається, що є тільки два шляхи, які можуть стримати процес зростання населення. Перший – великий підйом смертності (СНІД, загроза війни з використанням зброї масового знищення, штучно викликаних епідемій, екологічних катастроф тощо). Альтернативний шлях – зменшення народжуваності. Це головне завдання державної політики зайнятості, спосіб саморегуляції, причому більш гуманний. Китай, наприклад, пішов саме таким шляхом; тут завдяки тому, що діє державна програма скорочення народжуваності, у відповідності з якою проводиться лінія „Одна дитина в родині”, коефіцієнт народжуваності упав до 1,3. За другу і кожну наступну дитину треба заплатити державі разовий податок в розмірі 30 тис. юаней (приблизно $3600). Крім цього, починаючи з другої дитини, у батьків збільшується на 5% податок і до робочого графіка на підприємстві додається півтори години неоплачуваного часу. Однак, в деяких селах діє закон, згідно якого якщо перша дитина – дівчинка, то можна народжувати наступного малюка без податку – до появи сина”. В Індії також почали здійснювати національну програму планування родини.
Досліджуючи проблеми народонаселення, Т. Мальтус зробив суттєвий внесок в теорію вартості, теорію заробітної плати, теорію нагромадження, теорію реалізації (недоспоживання), теорію „третіх осіб”.
У своєї теорії вартості Т. Мальтус:
– піддав критиці трудову теорію вартості Д. Рікардо, спирався на ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т.Мальтус стверджував, що вартість утворюється всіма факторами виробництва, які витрачаються. До останніх зараховував живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Ідея, за якою величина вартості товару визначається витратами його виробництва, лягла в основу теорії витрат виробництва;
– прибуток безпосередньо не пов’язував з працею, розглядав як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, частину витрат виробництва. Живу працю найманих робітників вчений трактував як джерело лише заробітної плати, іншої частини вартості товару.
У теорії заробітної плати Т. Мальтус використовував оплату праці як важливий економічний чинник обмеження приросту населення. Згідно з розробленим ним залізним законом заробітної плати, стабільна рівновага населення у суспільстві підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Необхідність постійного збереження низького рівня заробітної плати в суспільстві, на думку вченого, пов’язана з недопущенням приросту населення та дією закону спадної родючості ґрунтів. В теорії заробітної плати Т. Мальтус стверджував, що природний рівень заробітної плати:
– може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. Зростання попиту на працю, стверджував Т. Мальтус, призведе до збільшення заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Створення умов сприятливих для зростання чисельності населення в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці. Результатом цього стане зменшення заробітної плати і обмеження зростання населення в наступному періоді;
– у різних країнах може суттєво відрізнятися. При цьому в країнах, де найменший фізично необхідний мінімум засобів існування – найгірші умови життя. Для прикладу були взяті Англія, де основу харчування робітників складала пшениця і Ірландія, де основним продуктом харчування була картопля. Виходячи з того, що ринкова ціна пшениці вища від ринкової ціни картоплі, то заробітна плата англійського робітника була вищою, ніж ірландського. Результатом цього, вважав вчений, є „ірландські халупи та лахміття”;
– визначається не номінальною заробітною платою (абсолютною сумою грошей), яку отримує робітник, а реальною, яка залежить від ціни засобів існування, тобто саме такою кількістю необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою номінальну заробітну плату;
– не допускає зрівняльності у доходах. Т. Мальтус вважав, що „Рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці та не сприяє перемозі над природними лінощами. Неминучою є бідність, до якої дуже швидко має привести будь-яка система рівності”.
На основі аналізу можливостей збільшення продуктивності сільськогосподарської праці в умовах обмеженості природних ресурсів Т. Мальтус дійшов висновку, що перехід до обробітку гірших ґрунтів внаслідок збільшення чисельності населення став причиною виникнення додаткового доходу (диференційної ренти І) власників більш родючих земельних угідь. Вчений розрізняв диференційну ренту І від диференційної ренти ІІ. Диференційну ренту І вчений визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості. Розглядаючи проблему ефективності використання капіталів у землеробстві, Т. Мальтус обгрунтував існування додаткового доходу, тобто ренти іншого виду – диференційної ренти ІІ. Додатковий дохід другого виду привласнюють ті, хто вкладає капітал, здійснює інтенсифікацію виробництва.
Аналізуючи спосіб розподілу сукупного продукту та взаємозв’язок між попитом, споживанням і заощадженням, Т. Мальтус виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації, висунув свою теорію реалізації (недоспоживання). Згідно цієї теорії, у межах суспільства, що складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки попит завжди буде недостатнім для придбання усієї маси товарів. Внаслідок цього виникає проблема реалізації тієї частини сукупного продукту, у якій втілено прибуток. Тому Т.Мальтус не поділяв оптимізму „закону ринків” Ж. Б. Сея і визнавав можливість загальних криз надвиробництва, пов’язуючи їх з труднощами реалізації виготовленого продукту.
Розв’язання проблеми реалізації створеного надлишкового продукту Т. Мальтус пов’язував з теорією „третіх осіб”. Суть теорії „третіх осіб” в тому, що проблеми реалізації та загальних криз надвиробництва за умов капіталізму можуть бути вирішені за рахунок невиробничого споживання так званих „третіх осіб”, до яких були віднесені державні службовці, землевласники, священики, військові. Ці соціальні верстви населення купляють, нічого не виробляючи, і тим самим роблять можливим реалізацію прибутку капіталістів. Вони отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари та послуги.