Методологічні основи регіональної економіки

Сутність регіональної економіки. Сучасний розвиток націо­нальної економіки характеризується формуванням регіональних господарських систем та посиленням децентралізації соціально-економічної діяльності. Це виражається у зростанні самоуправ­ління розвитком регіонів, все більшому зосередженні в них адмі­ністративних повноважень і господарської самостійності. Регіони безпосередньо реалізують соціально-економічну політику держави, в них здійснюється сучасна і майбутня стратегія національного роз­витку. Вона ґрунтується на природних, соціальних, економіч­них, екологічних та інших особливостях конкретних територій.

Для глибокого опанування знаннями з питань регіональної економіки необхідно визначити сутність основного поняття — «регіональна економіка», виявити її місце в системі економічних наук, тобто розкрити вихідні її методологічні положення.

Протягом значного історичного періоду питання економічного розвитку регіонів привертало увагу багатьох дослідників, держа­вних діячів, практиків. Для будь-якого господарюючого суб'єкта цілком зрозумілим і економічно доцільним є максимально повне врахування особливостей тієї місцевості, де передбачається орга­нізація економічної діяльності. Оскільки вихідною умовою цієї

діяльності є певні переваги окремого регіону порівняно з іншими, то це зумовлювало специфічність господарської діяльності різних територій. Цими перевагами могли бути певні види природних, насамперед мінерально-сировинних, соціальних (особливо робо­чої сили), виробничих та інших видів ресурсів, економіко-геогра-фічного положення щодо районів сировини, енергії і ринків збуту готової продукції. У сукупності вони дозволяли господарюючому суб'єкту зменшувати витрати на виробництво, мати стабільний ринок споживання а отже, отримувати постійний дохід від своєї діяльності. Взаємодія всіх господарюючих суб'єктів на певній те­риторії вела до формування на ній специфічного господарського комплексу і його самовизначення в загальній економічній систе­мі. Найбільш повно розкрити механізм його розвитку можна тоді, коли розглядати цей господарський комплекс як цілісну систему з усією сукупністю економічних відносин. Регіональна економічна система має досить складний механізм самовідтворення, в основі якого лежить сукупність регіональних переваг. Джерелами, які жи­влять цю систему, є як місцеві, так і залучені ззовні ресурси. Про­дукти господарської діяльності цієї системи можуть споживатися на місці їх виробництва або вивозитись за межі регіональної сис­теми, формуючи сектори її збуту. Таким чином, господарство на певній території набуває рис складної регіональної економічної системи з сукупністю взаємозумовлених зв'язків і процесів. На ха­рактері цих процесів позначається дія різноманітних чинників еко­номічного розвитку, які утворюють систему економічних, соціаль­них, організаційних, правових, інформаційних та Інших впливів.

Господарство регіону завдяки наявності різноманітних зв'яз­ків між його складовими елементами являє собою не тільки ви­робниче формування, а й певний регіональний соціальний орга­нізм, оскільки значна роль в економічному розвитку належить людському чиннику.

Виробнича діяльність, усі процеси суспільної життєдіяльності людини характеризуються взаємодією з навколишнім природним середовищем. Тому економічна діяльність у регіоні значною мірою залежить і від особливостей цього середовища. На певній терито­рії залежно від просторових відмінностей умов і ресурсів форму­ються регіони зі специфічними особливостями господарських комплексів, які і складають регіональну (просторову) економіку.

Таким чином, регіональна економіка — це просторова організа­ція господарства як сукупності територіальних економічних си­стем. Регіональна економіка будь-якої території характеризує про­сторову її будову — територіальні пропорції і форми територіальної

організації (рис. 4.1). У результаті територіального поділу праці складаються просторові економічні пропорції і форми територіаль­ної організації виробництва, які і відображають просторову експо­зицію господарства, розміщення його регіональних комплексів.

Регіональна економіка зосереджує в собі територіальні аспекти економічної діяльності. Територіальні пропорції при цьому відо­бражають особливості концентрації виробництва продукції, підпри­ємств, населення тощо, тобто територіальні відносини щодо їх роз­міщення, які склалися в результаті дії територіального поділу праці.

Регіональна економіка вивчає просторові аспекти розвитку госпо­дарства, об'єктивні передумови та закономірності його формування і розвитку. її об'єктивними передумовами є: територіальні відмін­ності природно-ресурсного, виробничого, соціального потенціалів, а також економічних, адміністративних та інших чинників, систем еко­номічних зв'язків, розселення тощо. У центрі уваги регіональної еко­номіки вся сукупність процесів, пов'язаних з просторовим поєднан­ням економічних явищ, зумовлених регіональними відмінностями ресурсів, засобів і механізмів, які забезпечують економічний відтво-рювальний цикл — виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Регіональна економіка — це геопросторове відображення еко­номічних процесів, тобто просторовий аспект їх розвитку.

Для розуміння особливостей формування регіональної еконо­міки необхідно розкрити і сутність такого поняття як «регіон» та визначити структуру просторових елементів регіональної еконо­міки. Однією з найбільш складних категорій у регіональній еко­номіці і економічній географії є категорії «район» і «регіон». Це — базові вихідні категорії даних наук. В англійській, французькій, німецькій та іспанській мовах допускається певне ототожнення району і регіону. Термін «регіон» у цих мовах вживається як «ре­гіон» і як «ареал». Багатозначність латинського слова regio — тери­торія, місцевість, область, район — привносить певні відмінності у визначенні змісту цієї категорії у східноєвропейських дослід­ників, які розрізняють сутність району та регіону. В американсь­ких та західноєвропейських учених будь-яка територія, що має пев­ні відмінності від інших, вважається регіоном. В останній період термін «регіон» набуває все більшого застосування і у вітчизня­них дослідників та практиків. Це можна пояснити тим, що за своєю суттю він означає будь-яку частину території, яка має відмінні від іншої території ознаки. Наприклад, на території України можна виділити високоурбанізовані регіони. Серед них найвищий рівень урбанізації мають Донбас і Придніпров'я. У цьому випад­ку немає потреби ділити на частини всю територію України, як

це необхідно було б зробити при районуванні. Тут достатньо ви­ділити лише окремі частини території, які мають певні ознаки. Та­ким чином, можна допустити, що регіон — це будь-яка терито­рія, що має певні ознакові відмінності від іншої. Цими ознаками можуть бути певні, цілком визначені риси чи властивості, які є специфічними для даної території. Ці ознаки можуть включати показники інтенсивності, територіальних пропорцій тощо.

Для регіональної економіки таке розуміння сутності регіону є досить продуктивним, бо воно дає змогу розглядати територію як сукупність різноманітних регіонів зі своєрідним характером про­тікання економічних процесів. Це можуть бути процеси, які сто­суються лише гірських регіонів України чи старопромислових або депресивних тощо.

Дослідники і практики приділяли значну увагу вивченню регіо­нів, їх ресурсних багатств і можливостей використання, форму­ванню господарських комплексів, економічному і соціальному розвитку регіонів тощо. Найбільшу увагу західноєвропейські до­слідники у XIX ст. приділяли питанням оптимального розміщен­ня промислових підприємств з погляду сировини, ринків збуту, витрат, одержання прибутку тощо (А. Вебер, А. Льош та ін.). Ці питання є важливими для пізнання окремих процесів формування економіки в конкретних регіонах.

Дослідження проблем регіональної економіки на території Ук­раїни набрали широкого розмаху ще на початку XX ст. Це було пов'язано з реалізацією плану ГОЕЛРО, згідно з яким на Україні було намічено і здійснено будівництво Дніпровської ГЕС. На базі наявної електричної енергії з урахуванням природних і сировин­них ресурсів сформувався Запорізький регіональний господарсь­кий комплекс, який включав розвиток у ньому різних галузей промисловості та сільського господарства. Це може бути свід­ченням того, як відбувалося становлення прикладної регіональної економіки спільно з іншими науками такого ж профілю. У сере­дині XX ст. вченими російської школи економістів і економіко-географів видаються теоретичні роботи, в яких питання регіональ­ної економіки набувають все більшої ваги. Серед них можна від­значити такі, як «Економічна географія і регіональна економіка» (О. О. Константинов, 1974 р.), «Регіональна економіка і економі­чна географія» (А. Е. Пробст, 1975), «Регіональна економіка» (М. М. Некрасов, 1978). У пізніших роботах українських і росій­ських вчених (В. А. Поповкін, 1993; 1.1. Лукінов, 1993; Е. Г. Кочетов, 1999; А. Г. Грандберг, 2000; А. Г. Мазур, 2000 та ін.) розвивались наукові основи регіональної економіки.

Рис. 4.1. Регіональний розвиток

Особливо стрімкого розвитку питання регіональної економіки набрали в Україні наприкінці XX ст., коли практичні питання управління соціально-економічним розвитком регіонів вийшли на найвищий державний рівень. Дослідження з питань комплекс­ного соціального і економічного розвитку регіонів були зосере­джені в основному у Раді з вивчення продуктивних сил України Національної Академії Наук України. Наукові розробки знаходи­ли свою реалізацію насамперед у Схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, які охоплювали як Україну в цілому, так і всі її області та економічні райони. Вони давали найбільш повне уявлення про регіональні особливості економічного і соціального розвитку України, в них були показані проблеми, які можуть ви­никнути в майбутньому, та намічені шляхи їх вирішення. Схеми стали практичним документом для розв'язання галузевих та регі­ональних проблем розвитку.

Сучасний підхід характеризується подальшим розвитком до­сліджень з проблем регіональної економіки. Необхідно відзначи­ти появу в Україні нових навчальних посібників (автори — А. О. Єпіфанов, І. В. Сало; Д. М. Стеченко; М. Ф. Тимчук та ін.), в яких зосереджена увага на теоретичних та прикладних питан­нях регіональної економіки.

Важливе місце у розширенні знань про регіональну еконо­міку належить визначенню її територіальної структури, тобто визначенню системи регіонів та їх супідрядності. Вирізнення територіальних одиниць є одним з важливих способів регіона-лізації території.

Найбільш поширеними регіонами, які охоплюють економічну діяльність, соціальні процеси та управління, є адміністративно-територіальні одиниці у складі автономної республіки, областей, районів, міст, селищ міського типу та сел.

Зазначений поділ території України на регіони проведено від­повідно до поставлених цілей адміністративного управління. Од­нак у межах кожного виділеного адміністративного регіону ви­рішуються насамперед різноманітні економічні питання, тому цей поділ заслуговує на увагу під час вивчення питань регіональ­ної економіки.

Другою важливою групою територіальних частин (таксонів) в Україні є інтегральні економічні райони. їх на Україні виділено 8 (деякі науковці виділяють 9—11). Вони виділені на основі особ­ливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і частково дер­жавного регулювання. їх роль у перспективі може значно зрости і

стати науковою базою вдосконалення адміністративно-територіаль­ного устрою України.

Третьою групою територіальних таксонів можуть бути регіо­ни різних типів, які виникли в останній період. Серед них такі, як єврорегіони «Буг» та «Карпатський», прикордонні регіони з Ро­сійською Федерацією, які активно залучаються до процесу форму­вання економічних транснаціональних відносин. Крім того, виді­ляють регіони, що мають статус вільних економічних зон, зон пріоритетного розвитку чи особливого фінансування, проблем­них територій (Чорнобильська зона, депресивні території) тощо.

Серед просторових форм організації господарства існують різ­ні типи територіально-виробничих комплексів, які за своєю сут­тю є територіально-виробничими частинами господарства країни. До них належать промисловий пункт, промисловий центр, про­мисловий вузол, агломерація, спеціалізований район (зона). Еле­ментарним об'єктом виробничо-територіального поділу території є промисловий пункт, який формується на базі певного виробни­цтва і розміщеного біля нього населення. Так сформувались про­мислові пункти-поселення. Це найбільш характерно для тих ви­падків, коли, наприклад, біля шахти формувалося поселення людей, які на ній працювали, — так виникали шахтарські поселення.

Більш складними просторовими формами організації госпо­дарства є промисловий центр і промисловий вузол. Якщо в про­мисловому центрі може поєднуватися кілька промислових під­приємств однієї або різних галузей, то до промислового вузла можуть входити кілька населених пунктів зі спільними об'єктами інфраструктури. їх компактне розміщення на невеликій території утворює територіально-виробничий комплекс як специфічну ре­гіональну економічну частину господарства. Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчо­го рангу- Ці територіальні форми є результатом високої територі­альної концентрації господарства і населення, виробничих і не­виробничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Наявність на території країни різних типів територіально-виробничих комплексів ведуть до формування просторової стру­ктури господарства. За особливостями територіальної концент­рації виробництва формуються агломераційні регіони, що харак­терно, наприклад, для Донбасу і Придніпров'я; регіони з порів­няно рівномірним розміщенням промислових вузлів як ядер регі-

онального розвитку. Це характерно для Північного Сходу, По­ділля. Формуються регіони розрідженого розміщення промисло­вих центрів як ядер локального розвитку територій, наприклад у межах Полісся.

Таким чином, на території України сформувалась складна си­стема регіонально-економічної будови, яка характеризується як просторово-горизонтальними відносинами, так і просторово-вертикальною супідрядністю, яка притаманна для адміністратив­но-територіальних таксонів.

Місце регіональної економіки в системі економічних дис­циплін. Науковий напрям економ^ічних досліджень — регіональ­на економіка — відносно новий. Його виникнення було зумовле­не потребами практики та економічної науки прикладного харак­теру. Господарська діяльність вимагала відповіді на питання щодо підвищення економічного ефекту від просторової організації ви­робництва. Це і дало істотний поштовх для виникнення науково­го напряму — регіональної економіки.

Найбільш давньою і розвинутою наукою, яка присвячувала свої дослідження просторовим аспектам економіки, є економічна географія. В її надрах і зароджувалась регіональна економіка, яка вже в середині XX ст. заявила про себе як самостійна наука.

Регіональна економіка — це відмінний від економіко-геогра-фічного напрям дослідження просторових явищ і процесів, який націлений на практичне вирішення господарських проблем.

Другою близькою за предметом дослідження економічною дисципліною є розміщення продуктивних сил. Регіональна еко­номіка формується зазвичай під дією раціонального розміщення продуктивних сил і це є спільним для цих наукових дисциплін. Однак регіональна економіка має і відмінність, яка полягає у то­му, що вона розглядає предмет дослідження як постійно відтво-рювальну систему. Для цієї системи характерним є своєрідний характер регіональних виробничих відносин, які охоплюють вза­ємодію з місцевими природними умовами і ресурсами, розселен­ням населення і формуванням регіонального соціуму, відносини між суб'єктами господарювання на даній території тощо. І досі точаться дискусії серед вчених щодо співвідношення предмета і об'єкта трьох близьких дисциплін — економічною географією, розміщенням продуктивних сил і регіональною економікою.

Так, М. М. Некрасов вважав, що «раціональне розміщення продуктивних сил є основою, головною складовою частиною ре­гіональної економіки» (1978 р.); Т. Г. Морозова — що «регіона­льна економіка — це галузь наукових знань, яка вивчає розвиток

і розміщення продуктивних сил, соціально-економічні процеси на території країни і її регіонів...» (1998 p.); Є. Б. Алаєв розглядав регіональну економіку як частину соціально-економічної геогра­фії (1983 p.).

Регіональна економіка має тісні зв'язки з загальнометодологіч-ними дисциплінами — політичною економією і економічною те­орією. Оскільки регіональна економіка являє собою комплексну економічну дисципліну, то закони і закономірності розвитку еко­номічних процесів стосуються і конкретних регіональних еконо­мічних умов. Певною мірою вона використовує і основні еконо­мічні категорії.

Серед двох великих груп економічних дисциплін, які стосу­ються макро- та мікроекономіки, регіональна економіка виокрем­люється специфічним положенням — вона вивчає просторову організацію економіки на відміну від загальних питань суспіль­ного виробництва чи питань діяльності первинної ланки економі­ки — підприємства. Разом з тим регіональна (просторова) еконо­міка тісно пов'язана з макроекономікою і мікроекономікою, оскільки як процеси діяльності окремого підприємства, так і усієї економічної системи пов'язані з конкретними природними, соці­ально-економічними та іншими умовами, які склалися на певній території.

1.2. Передумови регіонального економічного розвитку

Регіональні чинники безпосередньо чи опосередковано визна­чають просторову поширеність різних видів економічної діяль­ності. Серед інтенсивних чинників просторової організації госпо­дарства провідне місце належить територіальному поділу праці. Зокрема, завдяки спеціалізації регіонів на випуску певних видів продукції та обміну її на іншу зростає ефективність виробництва. Кожен регіон максимально використовує власні переваги і, розвив­аючи галузі спеціалізації, продукція або послуги яких використо­вуються в інших регіонах, забезпечує найбільший ефект від фун­кціонування певних галузей регіональної економіки, діяльність яких найбільш вигідна на даній території. Спеціалізація вироб­ництва регіону характеризується відношенням вивезеної за межі регіону продукції до загального обсягу виробленої в даному регі­оні продукції. Рівень спеціалізації свідчить про високий рівень використання регіональних переваг.

Важливу роль у територіальному поділі праці відіграє коопе­рування. Використання повною мірою можливості кооперування різних суб'єктів господарювання одного регіону або кількох з виробництва певних видів продукції також є свідченням високої ефективності виробничої діяльності і повного використання пе­реваг регіону чи регіонів. Кооперування за своєю суттю відобра­жає діяльність кількох суб'єктів з найефективнішого викорис­тання кожним з них власних переваг у процесі спільного вироб­ництва продукції (послуг).

Вагоме значення у територіальному поділі праці має комбіну­вання, завдяки якому не лише закріплюються виробництва за те­риторіями, а й розвиваються найбільш ефективні стосунки у про­цесі виробництв, за рахунок більш раціонального використання переваг поєднання різних виробничих циклів у межах одного підприємства (комбінату).

На розвиток регіональної економіки впливає і концентрація виробництва, яка відображає територіальне зосередження (лока­лізацію) економічної діяльності на обмеженій території. Завдяки територіальному зосередженню виробництва досягається еконо­мія витрат на розвиток обслуговуючої виробничої та соціальної інфраструктури, на утилізацію відходів виробництва тощо. Ви­значене призводить до зменшення виробничих витрат і підвищує конкурентоспроможність продукції.

Рівень концентрації визначається відношенням обсягів вироб­леної продукції в даному регіоні до загального обсягу виробленої продукції в державі.

Важлива роль у структурі передумов регіонального розвитку належить природно-ресурсному та соціально-економічному по­тенціалам. Розвиток видобувних галузей промисловості залежить насамперед від наявності природних ресурсів, економічної доціль­ності їх використання, гірничо-геологічних та технологічних умов видобутку. Найбільшою цінністю для регіональної економі­ки є промислові запаси мінерально-сировинних ресурсів. Ці ре­сурси вже мають досить повну геологічну, економічну та техно­логічну оцінку і являють собою природно-ресурсний потенціал, який у разі залучення до господарської діяльності стає продуктив­ною силою економічного розвитку.

Залежно від розміщення природних ресурсів, їх обсягів, якості та умов використання в кожному регіоні формується своєрідні просторові форми промислового виробництва. Це позначається на регіональних відмінностях зосередження виробництва, галузе­вій структурі економіки регіонів, її спеціалізації. Розміщення ре-

сурсів впливає на регіональну структуру господарства (форму­вання економічних районів, територіальних виробничих комплек­сів, промислових центрів і вузлів та інших форм територіальної організації виробництва).

Суттєвими чинниками регіональної економіки є й інші природні ресурси — земельні, водні, лісові, фауністичні, рекреаційні, клімати­чні. Вони за певних економічних умов позначаються на регіональних відмінностях економіки, її структурних особливостях. Це ви­магає всебічної оцінки ефективності використання даних ресурсів.

Ефективне функціонування регіональної економіки неможливе без забезпечення трудовими ресурсами, які є найбільш активними чинниками виробничого процесу. Завдяки їх виробничій діяльності і відбувається взаємодія суспільства і природи. У результаті цієї взаємодії людство задовольняє власні потреби. Природною базою взаємодії в кожному регіоні є природні ресурси і умови, а соціаль­ною — населення, особливо найбільш активна його частина — тру­дові ресурси, і зокрема зайняте трудовою діяльністю населення.

Особлива роль у розвитку регіональної економіки належить територіальним відмінностям кількості трудових ресурсів. В Україні склалися значні регіональні відмінності в чисельності трудових ресурсів — від майже 3 млн чоловік у Донецькій облас­ті до менше 600 тис. чоловік — у Чернівецькій області. Це викли­кане як відмінностями в розселенні населення, особливостями гос­подарського та історичного розвитку, в трудомісткості виробницт­ва, так і в його територіальній концентрації, рівні урбанізації тощо.

Але не лише кількісні параметри розподілу трудових ресурсів по території позначаються на регіональних особливостях еконо­міки країни. Значною мірою вона обумовлюється і їх якісним складом. На якість трудових ресурсів впливають соціально-економічний стан країни, екологічні умови проживання, демо­графічна ситуація, рівень та якість життя населення тощо.

Економіка кожного регіону зумовлюється також і рівнем ви­користання трудових ресурсів, тобто зайнятістю в різних сферах економічної діяльності. Зайняте населення визначає результатив­ність економічної діяльності регіону, бо лише завдяки праці створюються матеріальні і духовні блага, національне багатство країни. Звичайно не всі трудові ресурси повинні бути зайняті ви­робничою діяльністю. Частина з них зайнята доглядом за малими дітьми, частина осіб працездатного віку зайнята на навчанні та іншими видами діяльності. Однак значну частину незайнятих становлять безробітні та зайняті неповний робочий день (тиж­день). Це свідчить про значні прямі втрати трудового потенціалу,

які в окремих регіонах є катастрофічними. Крім прямих втрат у вигляді невиробленої продукції, ненаданих послугах є ще і опо­середковані втрати, які виражаються зниженням якості трудових ресурсів — зниженням освітнього рівня, дискваліфікацією у зв'язку з тривалим безробіттям, погіршенням здоров'я у зв'язку зі зниженням життєвого рівня тощо. Такий стан з використанням трудових ресурсів не сприяє економічному зростанню регіонів, скоріше навпаки — стагнації і депресії.

Важливою передумовою економічного розвитку регіонів є ви­робничий потенціал, що визначається сукупністю виробничих підприємств у кожному регіоні. Особливості їх територіального зосередження і взаємозв'язків ведуть до утворення на території регіонів територіально-виробничих комплексів різних типів. Во­ни можуть бути галузеві і міжгалузеві, за територіально-структурними ознаками — точкові (промислові пункти, центри), локальні (промислові вузли), регіональні (промислові агломера­ції, економічні райони) та ін. Кожен з виробничо-територіальних комплексів вирізняється серед інших своєю спеціалізацією, по­тужністю виробництва, ефективністю діяльності тощо. Це і ство­рює мозаїчну картину регіональної економіки за показниками номенклатури товарів і послуг, обсягів виробництва продукції, продуктивності виробничої діяльності, технологічних умов фун­кціонування, особливостей взаємодії з природним середовищем, інвестиційної діяльності по регіонах тощо.

Функціонування економіки кожного регіону значною мірою визначається рівнем розвитку соціальної інфраструктури. Соціаль­на інфраструктура — це складова єдиної соціально-економічної системи, яка, задовольняючи певні потреби населення, опосеред­ковано впливає на розвиток виробництва. Мова йде про такі види діяльності, як охорона здоров'я, яка, поліпшуючи здоров'я праце­здатного населення, забезпечує більшу його продуктивну діяль­ність. Це ж стосується і освіти як вихідної ланки подальшої про­фесійної і кваліфікаційної підготовки робочої сили. Духовне виховання забезпечується розвитком культури. Істотну роль у ви­робничій діяльності людини відіграють рівень розвитку і макси­мальне забезпечення послугами таких галузей, як житлово-кому­нальне господарство, побутове обслуговування, торгівля і гро­мадське харчування, пасажирський транспорт. Регіональні відмін­ності в структурі та рівнях їх розвитку, особливостях функціону­вання, в забезпеченості населення різноманітними послугами, які надає соціальна інфраструктура, позначаються на територіальних особливостях функціонування економіки регіонів України.