Міжконфесійна боротьба в Україні у XVI – першій половині XVII ст

1. Становище Української православної церкви у XVI ст., протистояння з католицизмом. З 1458 р. Українська православна церква стала незалежною від Московської митрополії. Але у XV-XVI ст. православна церква в Українi перебувала в стані занепаду, кризи. Православна церква залежала від держави, яка підтримувала католицизм. Королiвський уряд призначав вищих ієрархів церкви (митрополита, єпископів). Не завжди цi високi посади займали люди достойнi, а це пiдривало авторитет церкви. Також в цей час православна церква опинилася в стані інтелектуального застою. У XVI ст. – в Західній Європі вiдбувалася реформація, поширювався протестантизм і в Речi Посполитiй також. Католицька церква перебувала в станi кризи.

Але з другої половини XVI ст. почалася контрреформація. З 1564 р. в Речi Посполитiй почали діяти єзуїти, якi виступили передовим загоном католицизму в боротьбі з його противниками. Єзуїти заснували колегії у Львовi, Ярославi, Барi, Вінницi, Луцьку, Києвi, Кам’янцi, якi високою якiстю навчання приваблювали молодь. Саме завдяки єзуїтам наприкінці XVI – на початку XVII ст. сталася полонізація та покатоличення майже всіх українських магнатів. Тобто український народ на початку XVII ст. втратив еліту, свій політичний провід. Це ще більше підривало престижність української мови, культури, православної віри.

В останнiй третинi XVI ст. в Україні посилилося протистояння мiж православ’ям i католицизмом. Причина цього не тільки в боротьбi між конфесіями. У добу середньовіччя релігія нерiдко використовувалася як ідеологiчне знаряддя для захисту або забезпечення соцiальних (класових) інтересів. Тому польські феодали прагнули до поширення католицизму, щоб повністю закріпити своє панування над українським народом, щоб позбавити його ідеологічного підґрунтя в боротьбі за свої права. Українці ж, захищаючи православ’я, захищали свої соцiальнi інтереси, а також нацiональну самобутність, виступаючи проти ополячення та покатоличення. Тобто, мова йшла про самозбереження народу. Проте ситуація була складною. Протистояння загострювалося.

В останнiй чверті XVI ст. розгорнулася гостра релігійна полеміка, яку у 1577 р. започаткував єзуїт Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви божої”. Надалi з’явилися десятки полемiчних творів. З українських православних полемістів кінця XVI – початку XVII ст. найбiльш непримиренним щодо католицизму та унії був Іван Вишенський (1550-1620 рр).

Спроби польських феодалів ліквідувати православ’я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке крім магнатів, залишилося вірним православ’ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI – на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитiй. Саме за його підтримки в Острозі з 1570 р. дiяла Острозька школа (академія). Тут же у мiсцевiй друкарнi у 1581 р. Іван Федорів надрукував Острозьку біблію.

Виникають братства – громадcько-політичнi релігiйнi об’єднання міщан, шляхти і духовенства. Перше братство утворилося у 1585 р. у Львовi. У 1606 р. братство виникло у Кам’янцi-Подільському, у 1615 р. у Києвi, у 1617 р. у Луцьку та iнших мiстах. Братства розгорнули активну роботу на захист православ’я. Засновувалися братські школи (у 1586 р. – Львів, у 1615р. – Київ), друкарні. У 1574 р. І.Федорів у Львові надрукував Апостола.

2. Брестська церковна унія 1596 р. Наприкінці XVI ст. ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об’єднати католицьку та православну церкви під зверхністю римського папи. К. Острозький теж був за унію, але вiн виступав за об’єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи (львівський – Гедеон Балабан, луцький – Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйский, туровський – Леонтій Пелчицький). Однiєю з причин цього стало утворення московського патріархату у 1589 р. У 1590 вiдбулася таємна зустріч православних єпископів у Белзі, а у 1595 р. Терлецький i Потій їздили до Риму, де з папою Климентом VIII домовилися про офіційне визнання унії. Вiстка про це в Україні викликала обурення. К. Острозький теж виступив проти цього. Єпископи Балабан і Копистянський, злякавшись, теж виступили проти унії.

У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося два церковнi собори. Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських, урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в українськiй православнiй церквi.

3. Міжконфесійна боротьба в Україні наприкінці XVI – першій половині XVII ст. Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство. У 1608 р. помер К. Острозький, що було великою втратою для православних. Для православної церкви ситуація склалася вкрай несприятлива. Але українське населення вперто і рішуче захищало православ’я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ’я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного. У 1620р. П. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства, що вагомо піднесло його авторитет. У 1620 р. на запрошення П. Сагайдачного єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись з Москви до дому, у Києві висвятив вищих ієрархів Української православної церкви, київським митрополитом Іова Борецького (1620-1632 рр.) та кількох єпископів, що сильно зміцнило позиції Української православної церкви.

Надалi боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632-1648 рр.) у 1633р. видав “Статті для заспокоєння руського народу”, за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй православної церкви та визначалися її права та привілеї. Українська православна церква дістала право мати вищих ієрархів на чолі з митрополитом, православним можна було відбувати церковнi обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати державнi посади. Це була велика перемога православного населення в Україні. У 1632-1647 рр. київським митрополитом був Петро Могила. У 1632 р. було засновано Київський колегіум (майбутня Києво-Могилянська академія). П. Могила багато зробив для зміцнення та організації Української православної церкви. У цей період (1620-1687 рр.) православна церква в Українi фактично була самостійною, номінально залежною від константинопольського патріарха.