Київська Русь в системі міжнародних відносин Х – XIII ст

1. Відносини з Візантією. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. – договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40 – 50-ті рр. X ст. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 або 989 р. – князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

2. Відносини з Хозарським каганатом. Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в’ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

3. Київська Русь і країни Західної Європи. Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому, що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав, а саме з дітей Ярослава Мудрого (його називали тестем Європи) дочка Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Костянтина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

4. Відносини зі Степом. Печеніги, половці. Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

5. Навала Батия та її наслідки для князівств Південно-Західної Русі. На початку XIII ст. відносини руських князів з половцями стають більш врівноваженими, але для Русі в Степу з’являється новий ворог – татари. У 1223 р. в битві на річці Калка русько-половецьке військо було розгромлене татарами. У 1236 р. почався похід татар на чолі з Батиєм до Східної Європи. У 1237 – 1238 рр. татари розгромили князівства Північно-Східної Русі. У 1239 – 1241 рр. вони розгромили князівства Південно-Західної Русі. У грудні 1240 р. військо Батия захопило Київ.

У 1242 – 1243 рр. Батий створив державу – Золота Орда, з центром в понизов’ї Волги. Руські князівства опинилися в залежності від золотоординських ханів і сплачували данину, давали військо, отримували ярлики на княжіння та ін.

Внаслідок навали Батия в Південно-Західній Русі припинило існування Переяславське князівство. Київ було страшно зруйновано, місто пережило повний занепад. У Чернігівському князівстві збереглася династія, але посилилась роздробленість. Галицько-Волинське князівство збереглося і посилилося при Данилі Галицькому, але у 1245 р. Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу – „Дай Галич”. Данило Галицький спочатку підкорився, але почав готуватися до боротьби з татарами, шукаючи союзників. У середині 50-х рр. XIII ст. він виступив проти татар. Спочатку перемагав, але наприкінці 50-х рр. зазнав поразки і знову визнав залежність від Золотої Орди. Влада Золотої Орди над українськими землями тривала до 1362 р., коли тут затвердилася влада Великого князівства Литовського.

8. Галицько-Волинська держава в геополітичних процесах XIII – першої половини XIV ст.

1. Боротьба за Галич у першій половині XIII ст. Данило Галицький. По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їхньою матір’ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 1213 р. галицьким князем проголосив себе лідер галицьких бояр Володислав Кормильчич. Це було нечувано на Русі і стало приводом для втручання сусідів – Польщі та Угорщини. Галичина відійшла до Угорщини і була під її владою у 1214 – 1219 рр. Від угорців Галичину звільнив Мстислав Удатний з династії смоленських Ростиславичів (нащадків Володимира Мономаха), який князював у Галичі у 1219 – 1228 рр.

У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич”. Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону, але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер.

2. Суперечності розвитку Галицько-Волинської держави в останній третині XIII – першій половині XIV ст. Молодший брат його Василько, як співправитель, князював на Волині. Правили вони дружно, як брати. По смерті Данила Галицького в Галичині князювали три його сини – Лев, Мстислав, Шварно, а на Волині син Василька – Володимир. Галицько-Волинська держава була поділена на уділи, але не розпалася. Її тримала єдина династія.

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської держави.

У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Галицькі бояри запросили на галицько-волинський престол сина дочки Юрія Львовича та польського князя Юрія II Болеслава (1325 – 1340 рр.), але його політика потурання чужоземцям та католицизму призвели до того, що галицькі бояри його отруїли.

Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна – Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.

9. Українські землі у складі польсько-литовської держави (40-ві рр. XIV – 60-ті рр. XVI ст.)

1. Перехід під владу Великого князівства Литовського. “Литовська Русь”. Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна (1316 – 1341 рр.) та Ольгерда (1341 – 1377 рр.), а саме: у 1340 р. – Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. – Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина. У1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом “Ми старини не рушимо, новизни не вводимо”, а також виступали під гаслом “збирання земель Русі”. Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.

Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

2. Боротьба Польщі за Галичину. Кревська унія. У 1349 р. Польща підкорила Галичину. Це сталося при королі Казимирі III (1333 – 1370 рр.), в правління якого Польща подолала феодальну роздробленість і об’єдналася. Польські феодали, відчуваючи потребу в нових землях, спрямували свою експансію на Галицько – Волинську державу, яка у 1340 р. втратила свою династію. На Галичину заявила права й Угорщина, бо у 1214 – 1219 рр. угорський королевич займав галицький престол. Проте поляки домовилися з угорцями, якщо Казимир III помре бездітним, то угорський король стане королем Польщі. Так і сталося у 1370 р. Тому у 1370 – 1387 рр. Галичина перебувала під владою Угорщини.

Але польські феодали прагнули повернути Галичину і потребували в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським і Великим князівством Литовським було укладено Кревську унію, за якою за якою великий литовський князь Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі (1384 – 1385 рр.) і став королем Польщі.

Кревська унія мала практичні наслідки для обох держав.За підтримки литовців у 1387 р. поляки повернули собі Галичину, яка залишалася під їх владою до 1772 р. Унія Польщі і Литви посилила їх проти спільного ворога – Тевтонського ордену, держави рицарів–хрестоносців у Прибалтиці, яка існувала з 20-х рр. XII ст. і здійснювала агресію на польські, литовські та руські землі. У 1410 р. у Грюнвальдській битві військо Тевтонського ордену було розбите, а його експансія зупинена. У 1466 р. Тевтонський орден став васалом Польщі. Також польські феодали самі здійснювали зовнішньополітичну експансію, спрямовану переважно на українські землі, що теж було однією з причин Кревської унії.

У 30-х рр. XV ст. остаточно були ліквідовані залишки автономного устрою Галичини у складі Королівства Польського, тобто були втрачені будь-які ознаки власної державності, а Галичина перетворилася на звичайну провінцію.

3. Кревська унія. Вітовт. Остаточна ліквідація удільних князівств. Сприятливі умови для розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об’єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським. Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 – 1430 рр.).

За Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 – 20-х рр. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта, з утворенням Кримського ханства та завоюванням Туреччиною Північного Причорномор’я Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів-Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.

У 1430 – 1435 рр. у Великому князівстві Литовському тривала міжусобна війна між Свидригайлом, якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435 – 1452 рр.), Київське (Олельковичі у 1435 – 1471 рр.). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.

4. Сепаратизм православних феодалів. Експансія Московської держави. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, яка заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван ІІІ офіційно взяв титул “государь всея Руси”). У1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її було розкрито, а ватажків страчено.

У1481 р.відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).

У 1508 р. відбулася повстання під проводом Михайла Глинського.

Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV – на початку XVI ст. програло кілька воєн Московській державі і втратило Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину.

Експансія Московської держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час Лівонської війни (1558 – 1583 рр.), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562 – 1570 рр. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об’єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.

5. Підкорення українських земель Польщею. Люблінська унія. Польські феодали намагалися оволодіти й іншими українськими землями, які були у складі Великого князівства Литовського. Під час міжусобної війни 1430 – 1435 рр. у Великому князівстві Литовському польські феодали, як союзники Сигізмунда, захопили Західне Поділля.

Надалі польські феодали робили все, щоб зберегти унію Королівства Польського і Великого князівства Литовського, досягаючи цього через обрання єдиного правителя для обох держав. Але польські феодали прагнули утворити єдину державу, чому опиралися литовські магнати. Проте поразка від Росії під час Ливонської війни (1558 – 1583 рр.), що створило серйозну загрозу для Литви, примусила литовських феодалів піти на укладення нової унії.

У 1569 р. Люблінську унія завершила процес об’єднання Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполиту, яка мала єдиного (виборного) короля, єдиний сейм, фінанси, зовнішню політику, але Велике князівство Литовське у складі Речі Посполитої зберігало автономію (свій суд, військо, скарб, адміністрація, офіційна мова діловодства – руська). Проте всі українські землі у складі Речі Посполитої перейшли під безпосереднє управління польських феодалів, а білоруські залишилися у складі Великого князівства Литовського. Тобто польські феодали досягли своєї головної мети, оволодівши за результатами Люблінської унії всіма українськими землями.

У складі Речі Посполитої українські землі поділялися на сім воєводств: Київське, Брацлавське, Чернігівське, Подільське, Волинське, Руське, Белзьке.