Організація радянського партизанського руху і підпілля

Фашистський окупаційний режим в Україні виконував завдання забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для «арійської раси». Передбачалася колонізація значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

Проти політики геноциду в Україні наростав радянський партизанський рух. Він пройшов кілька етапів. Перший, «зародження і становлення», тривав від початку війни до кінця 1942 р. Для нього характерно збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий, «стабілізація», він тягнеться до середини 1943 р. Матеріальна допомога «Великої землі», поява штабів партизанського руху дала змогу не тільки боронити власні бази, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій, «активних наступальних дій», тривав до цілковитого розгрому німецьких окупантів. Для цього етапу характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з військами Червоної Армії, наступальна тактика бойових дій.

В Україні не було жодної області або району, де б не діяли підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У, партизанські загони і з'єднання. Найбільші партизанські з'єднання очолили С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов, О. Сабуров та ін. Загальне керівництво партизанським рухом в Україні здійснював Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем. У жовтні 1942 р. почав діяти підпільний ЦК КП(б)У, який здійснював політичне керівництво партизанським і підпільним рухом, координував діяльність регіональних підпільних партійних органів. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому партії М. Сташков, Дніпропетровського міськкому партії Ю. Савченко, Криворізького міськкому В. Снигірцев, Павлоградського А. Караванченко, Криничанського райкому В. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі «Молода гвардія» (м. Краснодон) і «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївської області).

Радянському керівництву вдалося розгорнути загальнонародний рух опору, зробити його одним з важливіших факторів війни, фактично справжнім другим фронтом. За час війни партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. Особливо ефективною виявилася так звана рейкова війна, яка часом робила неможливими активізувати наступальні дії фашистських військ на фронті. У період 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. людей, 30% з них загинули.

Величезну роль у в розгортанні народної війни в тилу ворога відігравала політична робота серед населення окупованої фашистами території. Підпільні організації викривали сутність фашистського режиму, інформували населення про становище на фронті й в радянському тилу, організовували саботаж економічної й політичної діяльності окупаційної влади та виконання її розпоряджень і вказівок. Завдяки діяльності радянських партизан і підпільникам окупантам не вдалося використати природні багатства й виробничі потужності України в своїх цілях.