Розділ ХІ. Держава і право Української РСР у роки другої світової та великої Вітчизняної війни

Ключові слова: державне регулювання, фашизм, нацизм, агресія, ультиматум, пакт, оборона, оточення, окупація, плацдарм, рейд, рейкові операції, ОУН, УПА, партизани, фронт, героїзм, мужність, звитяга, Червона армія.

11.1 Початок Другої світової війни

І входження Західної України до складу УРСР

Друга світова війна – одна з найтрагічніших подій у історії людства. Почавшись 1 вересня 1939 р. з нападу нацистської Німеччини на Польщу, вона тривала довгих 6 років. У неї було втягнуто 72 держави, де проживало 80% всього людства. Воєнні дії велись на території 40 держав, воювали понад 110 млн. людей.

Головною складовою Другої світової війни була Велика Вітчизняна війна радянського народу, яка почалася після нападу Німеччини на СРСР. З 22 червня 1941 р. по травень 1945 р. тривала війна не тільки проти радянської держави, у ній вирішувалася питання про те, бути чи не бути радянському народу, українському народу, зокрема. Ця обставина викликала масовий героїзм, мужність, самопожертвування радянського народу всіх національностей, які боролися з ворогом у складі Червоної армії, партизанських з’єднань і загонів, у лавах підпільників.

Війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними і різноманітними. Найважливішою з них було загострення суперечностей між капіталістичними країнами, зокрема, Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією, з другого. За цих умов правлячі кола західних країн докладали чимало зусиль, щоб направити агресію Німеччину в інший бік – на схід, тобто проти СРСР. Однак нацистська Німеччина побоювалася війни на два фронти – одночасно проти провідних західних країн і Радянського Союзу, який міг скористатися нагодою для реалізації власної геополітичної стратегії. Виношуючи плани агресії в Західній Європі, Німеччина була зацікавлена в нейтралітеті з боку СРСР. З іншого боку, й керівництво СРСР відчувало загрозу опинитися сам-на-сам у протиборстві з усім капіталістичним світом. У ситуації, що склалася, за пропозицією Німеччини 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад («Пакт Молотова-Ріббентропа»). Був також узгоджений таємний протокол про поділ країн Східної Європи між Німеччиною і СРСР. У цьому документі Німеччина погодилася на приєднання до СРСР західних українських земель: Галичини і Західна Волинь, які в 1921 р. потрапили до Польщі, і Північну Буковину, яка в 1918 р. була захоплена Румунією.

Підписання радянсько-німецького пакту дало змогу Німеччині напасти на Польщу й тим розпочати світову війну. Тому деякі історики вважають, що провина у розв’язуванні Другої світової війни лежить і на тодішньому керівництві СРСР. Однак у цього договору є й інший бік – він забезпечив возз’єднання українських земель у складі СРСР.

З початком німецького нападу на Польщу СРСР відповідно до угоди з Німеччиною, ввів свої війська у Західну Україну (17 вересня 1939 р.) У червні 1940 р. радянський уряд висунув вимогу уряду Румунії повернути Радянському Союзу Бессарабію та Північну Буковину, де проживало в основному українське населення. Українці зустріли Червону армію з радістю і великими сподіваннями краще життя.

Відбулося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР. Поза Радянською Україною залишилося лише Закарпаття. Після розвалу Чехословаччини тут утворилася маріонеткова (по відношенню до Німеччини) українська держава – Закарпатська Русь, яка незабаром була загарбана Угорщиною.

Возз'єднання з СРСР і проголошення Радянської влади населення західноукраїнських земель зустрічало з ентузіазмом, адже двадцятирічна окупація українських земель Польщею і Румунією характеризувалася застоєм в економіці, політичним безправ’ям, утисками у освітньо-культурній сфері. Ще до приходу Червоної армії населення у деяких містах, селах і повітах створювалися ревкоми, які роззброювали поліцію й жандармерію, заявляли про готовність взяти владу в свої руки. Після приходу Червоної армії ревкоми були реорганізовані: у містах і повітах – у тимчасові управління, а у волостях і селах – селянські комітети. В жовтні 1939 р. рішенням Військової ради Українського фронту в колишніх воєводствах Західної України були й обласні тимчасові Львівське, Станіславське, Тернопільське, Луцьке обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб. Невдовзі за ініціативою Львівського управління був створений комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

Народні збори Західної України відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у приміщенні Львівського оперного театру. В їх роботі взяли участь 1484 депутата, обрані за принципом загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Серед депутатів робітники становили 28%, селяни – 52%, представники інтелігенції – 18%.

Народні збори затвердили чотири декларації: 1) про встановлення радянської влади в Західній Україні; 2) про прийняття Західної України до складу СРСР і включення її до складу УРСР; 3) про націоналізацію банків та великої промисловості Західної України; 4) про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців.

На прохання Народних зборів Західної України Верховна Рада СРСР прийняла 1 листопада 1939 р. Закон про включення Західної України до складу СРСР і з’єднання її з УРСР. 15 листопада Верховна Рада України, заслухавши заяву повноважної комісії Народних Зборів Західної України і, вітавши постанову Верховної Ради СРСР, постановила: «Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі». У грудні цього року згідно з відповідним указом Верховної Ради СРСР був встановлений новий адміністративний поділ Західної України – утворено шість областей: Волинська, Рівненська, Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська.

У 1940 р. подібним чином відбулося приєднання до СРСР Північної Буковини і Бессарабії: ультиматум Румунії з вимогою звільнити незаконно захоплені землі, входження на них Червоної Армії; створення робітничих і селянських комітетів, перехід влади до повітових, міських, волосних і сільських Рад, їх звернення до Верховної Ради СРСР.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Невдовзі були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, замість волостей були створені райони. Тоді ж два райони УРСР, що були заселені переважно молдаванами, відійшли до Молдавської РСР.

Після входження утворення західних областей УРСР у них відповідно до чинного республіканського законодавства відбулися вибори до місцевих Рад, створені відповідні виконавчі органи Рад. Однак зміни, що відбувалися в цьому регіоні України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувалися експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі, націоналізація промислових підприємств, банків, ліквідація безробіття та ін. З іншого – почалася активна радянізація, руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеною місцевою українською інтелігенцією. Перестали функціонувати всі колишні партії, а також культурні установи, зокрема «Просвіта», наукове товариство ім. Т. Шевченка тощо. Здійснювалися насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих «буржуазних спеціалістів», масові депортації населення.

Отже, восени 1939 р. та влітку 1940 р. відбулося етнічне возз'єднання України. Західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.