Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
План
1. Сутність управління в соціально-педагогічній роботі.
2. Характеристика основних методів управління.
3. Методика колективного вирішення проблем в соціально-педагогічному управлінні: основні етапи і їх характеристика.
Важливим видом соціально-педагогічної діяльності є менеджмент соціальної сфери. Управління в соціально-педагогічній діяльності являє собою систематичний і цілеспрямований вплив на соціальну систему з метою вдосконалення і підвищення ефективності її функціонування.
Система соціального управління включає наступні складові:
А) механізм управління – цілі, засоби, методи, функції, принципи;
Б) структуру управління – кадри, техніку управління, організацію;
В) процес управління – органи управління, технологію, матеріальне забезпечення органів управління;
Г) раціоналізацію системи управління – впровадження досягнень науки в управління, оновлення кадрів, вдосконалення господарської системи управління.
Функції соціального управління:
1) загальні, властиві будь-якому суб'єкту управління (планування, організація, координація, контроль, регулювання, облік, аналіз);
2) спеціальні, властиві відповідній посадовій особі (керівнику установи, керівнику відділу, спеціалісту).
Технологія управління включає сукупність процесів (етапів):
- формулювання соціальної політики і ранжування її у вигляді оперативних цілей;
- розробка програми (процес прийняття рішення) і керівництво її реалізацією;
- організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими ресурсами;
- керівництво діями з налагодження взаємодії між різними спеціалістами чи організаціями;
- організація і контроль за роботою кадрів;
- виконання представницьких функцій і зв'язок з громадськістю;
- освіта, навчання і виховання;
- оцінка і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності діяльності.
Одним із найважливіших етапів технології соціального управління є процес прийняття рішення. Найчастіше це відбувається шляхом (методом) “мозкового штурму”. Метод “мозкового штурму” передбачає використання таких правил:
- правильно обрати місце проведення і його обладнання;
- підібрати групи учасників (не більше 10-12 чоловік);
- ознайомити учасників з правилами: на критикувати, висловлювати якомога більше ідей;
- потурбуватись про розміщення учасників (за столом у формі U або V);
- звертати увагу на правильність формулювання проблем;
- не вмішуватись у дискусію;
- знати методику проведення групового заняття;
- раціонально використовувати час.
Важливо виділити наступні етапи проведення “мозкового штурму”:
1) характеристика проблеми, яка підлягає аналізу;
2) виявлення максимально можливої кількості її розв'язання;
3) вибір найбільш раціональних ідей для подальшого впровадження;
4) розробка альтернативних розв'язків проблеми.
У технологіях соціального управління використовуються такі методи (способи впливу на учасників управлінського процесу), як: загальнонаукові та конкретнонаукові методи пізнання, специфічні методи збору, аналізу та узагальнення інформації про взаємодію інтересів суб'єкта і об'єкта управління. Ці методи включають спеціалізовані методи анкетування, інтерв”ю, аналізу статистичних даних, одержання експертних оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур управління, управлінських груп і соціальної зумовленості їх дій. Усі ці методи об'єднуються у групи:
1) організаційні (інструктаж, нормування, розпорядчі акти);
2) спеціальні (наради, конференції);
3) соціально-психологічні (формування суспільної свідомості, моральне стимулювання, вплив на основі традицій,створення відповідного морального клімату, методи соціологічних досліджень);
4) економічні (матеріальне стимулювання, економічне планування).
Якщо в якості критерію взяти функцію, яку виконують самі способи впливу, то методи соціального управління поділяються на:
А) методи регламентації (розробки і застосування положень, посадових інструкцій і інших документів, які регулюють діяльність членів колективу): регламентація, орієнтація, організація, інструментація. При створенні регламентів необхідно дотримуватись ряду технологічних прийомів:
- нормування необхідно поєднувати із стимуляцією (моральною і матеріальною) і ефективними санкціями за порушення певних норм;
- норми повинні відображати останні досягнення науки і прогресивний досвід;
- норми не повинні бути надмірно жорсткими або надто вільними;
- регламенти не повинні бути надто детальними, щоб не пригнічувати ініціативи виконавців;
- нормативи необхідно розробляти адресно з метою досягнення особистої відповідальності;
б) розпорядчі (адміністративні) методи, які використовуються для корекції системи і оперативного уточнення завдань управління, для вдосконалення організації і спрямовані на розв2язання конкретних завдань.
Технологія використання цієї групи методів включає такі заходи:
- чітке визначення цілей і завдань;
- підбір виконавців на основі їх особистісних якостей, потенціалу;
- передача завдань, розподіл повноважень;
- забезпечення виконавців засобами, створення для них оптимальних умов для виконання завдання;
- створення системи спільної праці шляхом налагодження міжособистісних стосунків та взаємної зацікавленості в результатах роботи;
- узгодження та координація окремих видів роботи;
- забезпечення єдності поглядів і цілеспрямованості усіх членів організації; контроль за ходом виконання поставлених цілей, завдань і розпоряджень;
в) процедурні методи, які розглядаються в плані основних етапів організаційної діяльності.
Особливу групу методів в технологіях соціального управління становлять методи вирішення конфліктів. Усі вони поділяються на дві групи: методи прямого і методи непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів.
До методів прямого вирішення конфліктів відносяться:
- педагогічний (метод переконання);
- адміністративний (супроводжується покаранням, переведенням чи виключенням конфліктуючого із колективу).
До методів непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів відносяться методи:
Виходу почуттів: якщо людині надається можливість висловити свої негативні почуття без перешкод, то вони поступово зміняться на позитивні.
Емоційного заміщення: головне – дати людині можливість відчувати себе справді скривдженою, підмітити її позитивні якості і висловити думку, що людина з такими якостями і конфлікт – несумісні.
Авторитетного третього: хороша думка про особи конфліктуючих передається через третю (авторитетну для обох сторін) особу.
Оголення агресії: учасникам конфлікту дають можливість відкрито виступити один проти одного при третій, нейтральній стороні.
Вимушеного вислуховування: учасники конфлікту повторюють думку опонента, оскільки дуже часто конфлікт виникає від “глухоти” опонентів.
Зміни позицій: опоненти міняються ролями і таким чином пробують знайти вихід із ситуації.
Технічний (розширення духовного горизонту без відома учасників конфлікту): конфлікт записується на магнітофон. Обов'язкова умова – аналіз запису суперечки з формулюванням висновку.
Тема 6. Види соціально-педагогічної діяльності
План
1. Зміст і характеристика соціально-педагогічної діагностики.
2. Соціальна адаптація.
3. Соціальна терапія.
4. Соціальне консультування.
5. Соціальне посередництво.
6. Соціальна профілактика.
7. Соціальне обслуговування.
8. Соціальна реабілітація.
9. Соціальні експертиза і прогнозування.
1. Соціальна діагностика – один з найважливіших компонентів технології соціально-педагогічної діяльності. Термін ”соціальна діагностика” набув широкого застосування починаючи з 20-30-х років ХХ століття. Під соціальною діагностикою розуміють точне з’ясування причинно-наслідкових зв’язків, які виникли під впливом певних умов та в процесі існування клієнтів соціального обслуговування. Соціальна діагностика передбачає збір інформації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також аналіз цієї інформації з метою розробки програми соціальної допомоги. Реальна оцінка та діагноз є основою для прийняття конкретних рішень. Практична соціальна діагностика використовується в найрізноманітніших сферах життя людини. Якщо соціальний педагог хоче зрозуміти вчинки клієнта, він почне із з’ясування причин відповідної поведінки, тобто мотивів, в основі яких найчастіше лежать потреби. Серед основних потреб людини можна виділити:
- біологічні (фізіологічні, статеві, орієнтувальні);
- матеріальні (одяг, їжа, житло);
- соціальні (трудові, пізнавальні, комунікативні);
- духовні (моральні, естетичні, релігійні).
Незадоволені потреби породжують в подальшому соціальні проблеми.
Основні правила діагностування соціальних проблем сформулював видатний російський учений В.І.Вернадський:
- аналіз проблеми повинен бути детальним;
- в процесі діагностування необхідно виділяти із часткового загальне;
- будь-яке явище повинне досліджуватися історично та комплексно, у взаємозв'язку з іншими явищами;
- під час дослідження потрібно завжди давати відповідь на запитання “чому”?
- уся зібрана інформація повинна бути науково обґрунтованою;
- під час роботи слід вивчати загальні закономірності наукового пізнання;
- усі дослідження повинні бути пов’язані із реаліями життя;
- в процесі дослідження слід вирішувати не лише назрілі проблеми, але і ті, що можуть виникнути у клієнта в майбутньому.
Виходячи із вищезазначеного, типовими завданнями соціальної діагностики є:
1) виявлення специфічних суспільно значимих якостей, особливостей розвитку і поведінки клієнта;
2) визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх кількісний і якісний показник;
3) проведення детального описування особливостей клієнта (у разі необхідності);
4) ранжування специфічних властивостей клієнта.
Для уможливлення виконання даних завдань, тобто для того, щоб бути дійсно кваліфікованим спеціалістом в галузі соціальної діагностики, соціальний педагог повинен володіти науковими і практичними її основами.
Як відомо, людина являє собою єдність біологічного, духовного і соціального в межах єдиного цілого. Тому, в процесі соціальної діагностики враховуються дві основні групи факторів:
1) соціальні (зовнішні);
2) біологічні (внутрішні).
Соціальний діагноз може здійснюватись на рівні:
- суспільства в цілому (з метою з’ясування загальних тенденцій у розвитку того чи іншого явища);
- соціальної групи (класу, народності, колективу) чи територіальної спільноти;
- особистісному.
У ході встановлення соціального діагнозу соціальний педагог повинен керуватися наступними принципами:
1) конфіденційності;
2) наукової обґрунтованості;
3) об’єктивності;
4) ефективності;
5) корисності (відомий під назвою “Не нашкодь!”).
Технологія соціальної діагностики складається з наступних етапів:
- знайомство з клієнтом, визначення мети, виділення складу ситуацій, що підлягають діагностиці, параметрів ситуації, підбір основних показників чи критеріїв;
- вимірювання та аналіз показників;
- формулювання і оформлення висновків, заключень згідно діагнозу.
Для здійснення соціальної діагностики використовується величезна група методів. Усі вони повинні відповідати наступним вимогам:
1) валідність;
2) надійність;
3) однозначність;
4) точність;
5) простота у використанні;
6) доступність.
Серед основних груп методів соціальної діагностики виділимо наступні:
1) суспільні: інформаційне обстеження; соціально-історичне обстеження; інформативно-цільовий аналіз; соціальна картографія;
2) індивідуальні: спостереження; бесіда; соціометрія; експертна оцінка; моніторинг; тестування; анкетування; вивчення біографій та ін.
2. Важливого значення в процесі діяльності соціального педагога набуває володіння технологіями соціальної адаптації особистості. Соціальна адаптація являє собою процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності, протягом якого вона набуває рівноваги і стійкості до впливу змінних умов соціального середовища. Повна соціальна адаптація людини передбачає сукупність наступних видів адаптацій:
- організаційна адаптація (сприяння створенню для людини сприятливих умов для життя і діяльності). Передбачає використання методів організації практичної діяльності і поведінки індивіда;
- педагогічна адаптація (пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда). Найефективніші методи здійснення даного виду адаптації – переконання та прикладу;
- психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з метою покращення сприйняття і запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження). Основні методи роботи соціального педагога – стимулювання діяльності і поведінки індивіда;
- професійна адаптація (пристосування індівіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особливостей конкретної спеціальності). Найпоширенішими методами професійної адаптації є методи формування свідомості, перспективи, організації практичної діяльності і поведінки особистості.
Соціальна адаптація здійснюється за такими стадіями (етапами):
1) стадія початкова (етап формування адаптаційних навиків і розвитку здібностей, які покликані в подальшому полегшити соціальну адаптацію);
2) стадія терпіння (пристосувальницький етап, у ході якого і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки);
3) стадія пристосування (етап засвоєння соціально корисних ролей);
4) етап правової адаптації;
5) стадія повної адаптації (етап “асиміляції”, коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю визнає нові).
3. Соціальна терапія – форма втручання (інтервенції) в світ клієнта чи його оточення, орієнтована на допомогу клієнту через вплив на психічні і соматичні функції його організму. Основною метою соціальної терапії є оптимізація відносин у системах “людина-людина”, “людина-група”, “людина-світ”.
Технології соціальної терапії ґрунтуються на досягненнях психології, психіатрії, психотерапії та соціальної педагогіки. Кожен із методів, що використовуються в соціальній терапії включає два елементи:
- інтелектуальний, пов’язаний із інформаційним впливом слова;
- емоційний, який зумовлюється використанням міміки, жестів та особливостей характеру соціального педагога.
Усі методи соціальної терапії використовуються у двох формах:
1) індивідуальній – використовується стосовно клієнтів, вирішення проблем яких вимагає жорсткої конфіденційності, або які не бажають приймати участь у груповій соціальній терапії;
2) груповій, яка дозволяє клієнту глянути на себе очима групи і, відповідно, відкорегувати поведінку, а також, у разі необхідності, розробити ефективну програму індивідуальної терапії. З метою ефективного вирішення соціальних проблем можна запропонувати групі наступні вправи: релаксація, пантомімічні сцени, рольові ігри,гештальттерапія і т.д.). Групи при цьому можна умовно поділити на:
- навчальні;
- спільної діяльності;
- групи для батьків;
- чоловічі та жіночі групи.
Склад групи може змінюватись в залежності від поставленої мети та визначених завдань.
Технологія роботи в групі покликана розв’язувати такі завдання:
1) забезпечення нормального розвитку членів групи;
2) самоствердження особистості;
3) виховання почуття громадянськості;
4) попередження дисфункцій у групі;
5) корекція мети, коли це необхідно задля одного чи кількох членів групи.
Найпоширенішими методами соціальної терапії є:
- трудова терапія, яка ґрунтується на тонізуючій і активізуючій дії праці на психофізичну сферу людини. Особливого значення набуває при психічних розладах. Трудова терапія дозволяє організувати спільну діяльність, сприяючи налагодженню хороших стосунків між людьми, знімаючи стан напруження і переживання. Трудова терапія є універсальним видом соціального розвитку, підтримки, і допомоги різним категоріям населення;
- терапія самовиховання (найбільший ефект дає при використанні аутогенного тренування). Метод включає наступні прийоми: а) самовивчення; б) переоцінювання своєї особистості; в) самоаналіз; г) створення бажаного образу “я”; д) формування індівідуальних прагнень; е) використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання; є) сенсорна репродукція поведінки “я-образу” в найрізноманітніших ситуаціях діяльності і спілкування; ж) накладання стереотипів “я-образу” на реальну поведінку в житті і діяльності;
- методи поведінкової терапії, які стосуються тренінгу соціальних навиків. Формування навиків соціального функціонування здійснюється за допомогою таких методів: а) організація вільного часу; б) терапія зайнятістю, в) бесіди про професію; г) виконання клієнтом функцій підкорення та управління;
- дискусійна терапія, що відбувається за такою схемою:
1) знайомство членів групи;
2) обговорення сподівань клієнтів, їх переживань;
3) переживання і обговорення групового напруження;
4) наростання протистояння і агресії у відношенні до керівництва групою;
5) виявлення істинного ставлення до керівника, вироблення групових норм поведінки стосовно керівника;
6) виявлення проблем, пов’язаних із самостійністю, відповідальністю і активністю;
7) формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно розв’язати, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій групи;
8) аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини;
9) обговорення результатів терапії, підведення підсумків.
- соціотерапія – вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою державних і громадських організацій;
- музикотерапія – грунтується на формуванні у слухачів переживань, пов”язаних з минулим, сучасним та майбутнім;
- ритмотерапія, яка пов'язується з, ритмами природи, біоритмами життя і т.д.;
- арттерапія – лікування засобами мистецтва, що передбачає використання таких методів: а) використання вже існуючих творів мистецтва через іх аналіз і інтерпретацію клієнтами; б) формування у клієнта прагнення самостійно творити; в) творчість самого спеціаліста, спрямована на взаємодію із клієнтом;
- кольоротерапія – передбачає підбір необхідного кольору як з метою стимуляції, так і корекції свого стану;
- психогімнастика – одна з форм психотерапії, за якої взаємодія грунтується на руховій експресії, міміці та пантоміміці;
- натурпсихотерапія (ланшафттерапія) – лікування природою;
- логотерапія – розмовна психотерапія, яка посилює міру самоповаги, сприяє становленню зрілої особистості;
- бібліотерапія – аналіз прочитаної літератури, що дозволяє об'єктивно оцінити стан клієнта;
- імаготерапія – передбачає використання з метою терапії рольової гри (гри образами), де використовуються наступні прийоми: переказування літературного твору в наперед встановленій ситуації, переказування і драматизація народної казки, виконання ролі у спектаклі.
В технологіях соціальної терапії прийнято використовувати методи комплексно.
4. Соціальне консультування – діяльність, спрямована на надання допомоги клієнту у пошуку розв’язання проблемної ситуації; процес, в ході якого спеціаліст допомагає клієнту вивчити і зрозуміти зміст даної проблеми і запропонувати різні варіанти вирішення цієї проблеми. Найчастіше соціальне консультування виступає у формі поради, визначення альтернативних шляхів вирішення проблеми, надання клієнту необхідної інформації. Розрізняють декілька типів соціального консультування:
- загальне консультування клієнтів соціальними педагогами;
- спеціальне консультування клієнтів відповідно до направлення спеціалістами соціальних служб;
- навчальне консультування спеціалістів соціальних служб працівниками керівних установ і організацій;
- договірне консультування спеціалістами соціальних служб з різноманітних питань.
Соціальне консультування вимагає наявності у спеціаліста таких якостей:
1) емпатія;
2) повага клієнта;
3) конкретність і чіткість;
4) знання самого себе;
5) щирість і відвертість;
6) відповідність мови поведінці;
7) уміння працювати з тим, що є на даний момент.
Основними принципами консультування є:
- визначеність;
- добровільність;
- методична грамотність і компетентність.
Процес консультування складається з наступних етапів:
1) з’ясування причин, що змусили клієнта звернутись за допомогою;
2) аналіз, оцінка і діагностика проблеми;
3) формулювання проблеми і визначення цілей консультування;
4) визначення стратегії і плану дій;
5) виконання запланованих дій (рекомендації);
6) оцінка результатів консультації і висновки.
5. Технологія консультування подібна до технології посередництва. Посередництво може здійснюватись між: державою, організацією та клієнтом; між організаціями чи закладами; між спеціалістами різного відомчого підпорядкування; між різними соціальними групами; міжособистісне посередництво. В посередницькій діяльності виділяють три етапи:
- визначення проблеми клієнта;
- вибір закладу, що зможе допомогти у вирішенні проблеми клієнта;
- допомога клієнту у налагодженні зв’язків і сприяння у прийомі відповідним закладом.
Для кращої ефективності посередництва варто використати такі прийоми:
1) виготовлення виписки для клієнта з переліком установ, їх адресами, телефонами, прізвищами спеціалістів, з якими клієнт спілкуватиметься;
2) написання супровідного листа;
3) попередня домовленість з установою про співпрацю з даним клієнтом;
4) сприяння у організації супроводу клієнту.
6. Соціальна профілактика – науково обґрунтовані і своєчасно виконувані дії, спрямовані на:
- попередження можливих фізичних, психологічних та соціокультурних відхилень у окремих індивідів і груп ризику;
- збереження, підтримання, та захист нормального рівня життя і здоров'я людей;
- сприяння в досягненні поставленої мети і розкритті внутрішнього потенціалу.
Об’єктами соціальної профілактики виступають:
1) негативні сторони в об’єктивних умовах життєдіяльності людей;
2) негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних та громадських органів самоврядування;
3) негативні сторони в міжособистісних стосунках і поведінці людей;
4) негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому мисленні.
Основні принципи соціальної профілактики:
- директивності (обов’язковості і своєчасності у виконанні);
- системності;
- конкретності;
- реальності;
- законності.
Найпоширенішими методами соціальної профілактики є метод формування перспективи, метод позитивного прикладу, вправи.
7. Соціальне обслуговування – це надання конкретних соціальних послуг людям, які залежать від інших для задоволення їх потреби у нормальному розвитку і життєдіяльності. Об’єктами соціального обслуговування виступають, насамперед, люди похилого віку, сім'ї з дітьми, інваліди та інші категорії населення.
Технології соціального обслуговування ґрунтуються на принципах:
- рівних можливостей громадян незалежно від національності, статі, віку;
- доступності;
- добровільності;
- сприяння соціальній адаптації з врахуванням власних сил;
- адресності;
- гуманізму;
- профілактичної спрямованості;
- законності і врахування міжнародних стандартів.
Технології соціального обслуговування передбачають виконання соціальним педагогом наступних функцій:
1) соціальної допомоги;
2) соціального консультування;
3) соціальної корекції та реабілітації;
4) реалізації надзвичайних заходів із подолання наслідків стихійного лиха і соціальних конфліктів.
8. Соціальна реабілітація – це відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а також відновлення самого соціального середовища і умов життєдіяльності особистості, які були обмежені або порушені з яких-небудь причин. Соціальна реабілітація є частиною і умовою нормальної соціальної адаптації особистості.
У соціальній педагогіці розрізняють такі типи соціальної реабілітації: психологічна, педагогічна, медична, економічна, професійна, побутова.
Ефективність соціальної реабілітації зумовлюється додержанням наступних принципів: етапності, комплексності наступності і послідовності в проведенні реаблітаційних заходів, обов'язковості і добровільності, доступності.
Розрізняють такі рівні соціальної реабілітації:
- медико-соціальний;
- професійно-трудовий;
- правовий;
- психологічний;
- соціально-психологічний;
- соціально-рольовий;
- соціально-побутовий.
На кожному з цих рівнів використовуються певні методи соціальної реабілітації. Так, на психологічному рівні використовуються різноманітні діагностичні (лікувально-відновлюючі і психотерапевтичні) способи ліквідації наслідків посттравматичного стресу.
В залежності від конкретної проблеми, соціальний педагог складає Програму реабілітації клієнта.
Наприклад, Програма соціальної реабілітації дитини-інваліда складається з таких частин:
1) вивчення вихованця, з'ясування причин захворювання, відставання в розвитку і навчанні;
2) визначення форм і методів індивідуальної роботи;
3) організацію навчання і виховання з врахуванням здоров'я дитини;
4) організацію трудової діяльності дитини;
5) надання допомоги вихованцю, який перебуває в ситуації кризи;
6) консультування батьків;
7) дотримання прав дитини.
При цьому, соціальний педагог зобов'язаний дотримуватись таких основних принципів лікувальної педагогіки:
- відповідальності за здоров'я дитини;
- співчуття і турботи по відношенню до дитини;
- профілактики психічної, фізичної і соціальної кризи в стані дитини;
- індивідуального підходу в роботі з дитиною;
- об'єднання зусиль лікарів, батьків і дитини в процесі реабілітації;
- дотримання головної заповіді “Не нашкодь!”;
- заохочення дитини в її діяльності;
- використання в роботі факторів навколишнього середовища, природи, спілкування дитини з дорослими та однолітками.
Виходячи з основної мети лікувальної педагогіки – оздоровлення дитини – виділяють її основні засоби:
1) загальнотерапевтичні, спрямовані на зміцнення здоров'я дитини, на її позитивне спілкування як основу психічного здоров'я;
2) лікувальні – організація консультацій спеціалістів для діагностики стану здоров'я і визначення лікування;
3) профілактичні – залучення дітей до різноманітної творчої діяльності з метою попередити відхилення в фізичному, психічному стані здоров’я, навчання культурі організації вільного часу, організації режиму в школі, вдома; навчання спостереженню за своїм здоров’ям; створення в центрі чи школі місць, де дитина могла б звільнитись від своїх переживань, страхів, негативних емоцій та напруження.
Найважливішим методом лікувальної педагогіки є метод переконання, який грунтується на суггестивному самонавіюванні. Окрім цього методу ефективними у лікувальній педагогіці є методи: ігротерапії (особливо, ігри на свіжому повітрі), аретотерапії (позитивного прикладу), імаготерапії, натурпсихотерапії.
Однією з актуальних соціально-педагогічних проблем є проблема девіантної поведінки. При формуванні соціально-педагогічних технологій реабілітації девіантів слід враховувати наступні положення:
1) врахування позитивних якостей девіанта;
2) формування майбутніх позитивних життєвих намірів і сподівань;
3) залучення до суспільно-корисної діяльності, яка б зацікавила самого девіанта;
4) довіра і повага.
В процесі реалізації Програми реабілітації особи з девіантною поведінкою соціальний педагог виконує такі функції:
- відновлення, що передбачає відновлення тих позитивних якостей, які переважали у індивіда перед виникненням дезадаптації;
- компенсації, яка полягає у формуванні у індивіда прагнення виправити певні негативні якості;
- стимуляції, спрямовану на активізацію позитивної мотивації діяльності індивіда.
При впровадженні технологій реабілітації девіантів використовуються методи: стимулювання діяльності, навіювання, перспективи, прикладу та вправи.
Особливої уваги соціального педагога заслуговують так звані “діти вулиці”. Робота з ними здійснюється, в основному, у двох напрямах:
1) створення умов для виживання таких дітей (організація нічлігу, харчування, надання медичної допомоги);
2) звільнення від негативного досвіду попереднього життя через зміцнення віри у власні сили та своє майбутнє.
Основним методом роботи з такими особами є соціально-педагогічний патронаж, основна форма роботи – організація соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на формування “Я-концепції”.
Ефективність реалізації програми реабілітації осіб з девіантною поведінкою зумовлюється:
1) високою мотивацією усіх учасників програми: дитини, батьків, соціального педагога, спеціалістів;
2) психолого-педагогічною компетентністю спеціалістів;
3) координацією діяльності різноманітних державних служб: освіти, охорони здоров”я, міліції та ін.
Розглянемо технологію соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників у закладах пенітенціарної системи. Основними принципами програми реабілітації малолітніх правопорушників є:
- залучення до праці;
- повага особистості вихованця;
- самоврядування;
- співпраця педагогів і вихованців.
Розрізняють такі типи діяльності соціального педагога у ВТК:
1) карально-виховна;
2) виправно-виховна;
3) освітня;
4) трудова.
Діяльність соціального педагога у виховно-трудовому закладі включає наступні етапи:
А) вивчення документів засудженого, його особистості, з’ясування причин виникнення відхилень; розробка програми реабілітації засудженого з врахуванням форм і методів виховної роботи;
Б) реалізація програми реабілітації, якій сприятимуть - допомога засудженому в адаптації до нових умов життєдіяльності та попередження виникнення можливих конфліктів з іншими вихованцями;
В) оцінка результатів перевиховання в закладі;
Г) оцінка результатів реабілітації після відбування засудженим покарання (визначається на основі дотримання правових норм по відношенню до звільненого, наявності у нього житла, середовища, у якому йому доведеться жити в майбутньому, відношення до нього оточення).
Технології соціальної реабілітації засуджених передбачають використання таких методів:
1) залучення засудженого до трудової діяльності;
2) метод перспективи;
3) метод позитивного прикладу.
Найважливішими засобами соціальної реабілітації засуджених виступають: слово, праця, режим, релігія.
Ефективність виконання програми реабілітації залежить від:
- особливостей засудженого;
- терміну перебування в колонії;
- колективу, в який він потрапив;
- досвіду соціального педагога;
- виховних можливостей закладу.
9. Соціальна експертиза – визначення на основі комплексного обстеження усіх систем конкретного об’єкта (індивіда, групи, суспільства) рівня його життєдіяльності, соціального статусу та інших соціально значимих характеристик, а також створення рекомендацій щодо можливих змін функціонування чи здійснення соціального захисту.
Процес соціальної експертизи включає такі етапи:
— підбір експертів та оцінка їх компетентності;
— розробка анкет для опитування експертів;
— отримання інформації від експертів (експертний висновок);
— оцінка узгодженості думок експертів;
— оцінка вірогідності результатів;
— складання програми для опрацювання експертних висновків.
Соціально-педагогічне обстеження закладу (групи) включає:
– обстеження матеріальної бази закладу (технічної, культурно-просвітницької та спортивної) і можливостей її використання для організації навчально-виховного процесу;
– визначення інтересів вихованців, місць їх стихійних групувань;
– вивчення можливих факторів негативного впливу;
– дослідження дорослого населення і оточення (загальна кількість жителів, їх віковий, національний, соціальний, професійний склад; освітній, культурний та моральний рівень);
– визначення складу сімей (загальна кількість сімей, які мають дітей; структура сімей і їх повнота, виховний потенціал; освітній, культурний та моральний рівень);
– вивчення дитячого контингенту (загальна кількість дітей і підлітків, кількість неповнолітніх групи ризику; види відхилень у поведінці; кількість правопорушників, схильних до вживання алкоголю, наркотиків і токсичних речовин; кількість дітей і підлітків з обмеженими можливостями, порушеннями у здоров’ї, дітей-інвалідів; кількість неповнолітніх, які перебувають під опікою; кількість дітей, які мають численні пропуски занять; кількість тих, хто проживає у аморальних та асоціальних сім’ях).
При обстеженні соціально-побутових факторів життєдіяльності сім’ї слід оцінювати соціально-побутові взаємовідносини, житлово-побутові умови, матеріальне становище, адаптацію до соціально-побутових умов середовища, здатність виконувати побутову діяльність і/або залежність від допоміжних засобів, інших соціальних інститутів.
Експертну оцінку професійно-трудових даних особистості проводять з урахуванням таких характеристик, як: рівень освіти (загальний, професійний); основна професія (фах); кваліфікація; загальний трудовий стаж; професійний стереотип; професія, за якою працює; умови та організація його праці; раціональність працевлаштування; рівень професійних вимог; здатність до самовдосконалення та саморозвитку.
При медико-соціальній експертизі індивіда, який має відхилення у здоров’ї, оцінюють основні категорії життєдіяльності, найбільш важливі для соціальної достатності людини. До них відносять:
– здатність до самообслуговування,
– самостійного пересування,
– здатність до навчання і трудової діяльності,
– здатність до орієнтації,
– здатність до спілкування,
– здатність контролювати свою поведінку.
Медико-соціальна експертиза визначає: ступінь обмеження
життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності,
сприяє проведенню ефективних заходів щодо профілактики інвалідності, реабілітації інвалідів, пристосування їх до суспільного життя.
Медико-соціальній експертизі підлягають особи, які втратили здоров'я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежує їх життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, компенсацію втраченого заробітку або звільнення від виконання відповідних обов'язків тощо.
Медико-соціальна експертиза виявляє компенсаторно-адаптаційні можливості особи, реалізація яких сприятиме функціональній, психологічній, соціальній, професійній реабілітації та адаптації інваліда.
Органом, який здійснює медико-соціальну експертизу, є медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), що організуються в самостійні центри, бюро при управліннях охорони здоров'я. Залежно від рівня, структури захворюваності та інвалідності утворюються такі медико-соціальні експертні комісії: загального профілю; спеціалізованого профілю для огляду хворих на туберкульоз, осіб з психічними розладами, захворюваннями органів зору, органів кровообігу тощо. Міські, районні комісії утворюються, як правило, з розрахунку одна комісія на 100 тис. чоловік віком 16 років і старше, міжрайонні – у районах, містах з меншою кількістю населення.
Міські, міжрайонні, районні медико-соціальні експертні комісії утворюються в складі трьох лікарів-експертів (терапевта, хірурга, невропатолога), фахівця з медико-соціальної реабілітації (лікаря-реабілітолога), психолога, представника Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також представника військово-медичних управлінь – у разі розгляду медичних справ пенсіонерів з числа військовослужбовців.
Соціальне прогнозування – конкретне уявлення, передбачення, і судження про подію, стан соціальною об'єкта в майбутньому. Мета соціального прогнозування – на основі аналізу стану і поведінки соціальної системи в минулому, а також вивчення тенденції зміни чинників, що впливають на неї, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити зміст ситуації, в яку потрапить система.
Розрізняють різні види соціального прогнозування.
– за проблемно-цільовим критерієм соціальне прогнозування поділяється на пошукове (полягає у визначенні імовірнісного стану об'єкта управління в майбутньому на основі аналізу особливостей його розвитку в минулому) й нормативне (це визначення засобів для досягнення бажаного стану об'єкта чи заданої мети);
– за критерієм часу соціальне прогнозування поділяється на оперативне, короткотермінове і довготермінове.
Дата публикования: 2014-12-11; Прочитано: 1707 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!