Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Тема. Технології управління в соціально-педагогічній діяльності



План

1. Сутність управління в соціально-педагогічній роботі.

2. Характеристика основних методів управління.

3. Методика колективного вирішення проблем в соціально-педагогічному управлінні: основні етапи і їх характеристика.

Важливим видом соціально-педагогічної діяльності є менеджмент соціальної сфери. Управління в соціально-педагогічній діяльності являє собою систематичний і цілеспрямований вплив на соціальну систему з метою вдосконалення і підвищення ефективності її функціонування.

Система соціального управління включає наступні складові:

А) механізм управління – цілі, засоби, методи, функції, принципи;

Б) структуру управління – кадри, техніку управління, організацію;

В) процес управління – органи управління, технологію, матеріальне забезпечення органів управління;

Г) раціоналізацію системи управління – впровадження досягнень науки в управління, оновлення кадрів, вдосконалення господарської системи управління.

Функції соціального управління:

1) загальні, властиві будь-якому суб'єкту управління (планування, організація, координація, контроль, регулювання, облік, аналіз);

2) спеціальні, властиві відповідній посадовій особі (керівнику установи, керівнику відділу, спеціалісту).

Технологія управління включає сукупність процесів (етапів):

- формулювання соціальної політики і ранжування її у вигляді оперативних цілей;

- розробка програми (процес прийняття рішення) і керівництво її реалізацією;

- організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими ресурсами;

- керівництво діями з налагодження взаємодії між різними спеціалістами чи організаціями;

- організація і контроль за роботою кадрів;

- виконання представницьких функцій і зв'язок з громадськістю;

- освіта, навчання і виховання;

- оцінка і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності діяльності.

Одним із найважливіших етапів технології соціального управління є процес прийняття рішення. Найчастіше це відбувається шляхом (методом) “мозкового штурму”. Метод “мозкового штурму” передбачає використання таких правил:

- правильно обрати місце проведення і його обладнання;

- підібрати групи учасників (не більше 10-12 чоловік);

- ознайомити учасників з правилами: на критикувати, висловлювати якомога більше ідей;

- потурбуватись про розміщення учасників (за столом у формі U або V);

- звертати увагу на правильність формулювання проблем;

- не вмішуватись у дискусію;

- знати методику проведення групового заняття;

- раціонально використовувати час.

Важливо виділити наступні етапи проведення “мозкового штурму”:

1) характеристика проблеми, яка підлягає аналізу;

2) виявлення максимально можливої кількості її розв'язання;

3) вибір найбільш раціональних ідей для подальшого впровадження;

4) розробка альтернативних розв'язків проблеми.

У технологіях соціального управління використовуються такі методи ( способи впливу на учасників управлінського процесу), як: загальнонаукові та конкретнонаукові методи пізнання, специфічні методи збору, аналізу та узагальнення інформації про взаємодію інтересів суб'єкта і об'єкта управління. Ці методи включають спеціалізовані методи анкетування, інтерв”ю, аналізу статистичних даних, одержання експертних оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур управління, управлінських груп і соціальної зумовленості їх дій. Усі ці методи об'єднуються у групи:

1) організаційні (інструктаж, нормування, розпорядчі акти);

2) спеціальні (наради, конференції);

3) соціально-психологічні (формування суспільної свідомості, моральне стимулювання, вплив на основі традицій,створення відповідного морального клімату, методи соціологічних досліджень);

4) економічні (матеріальне стимулювання, економічне планування).

Якщо в якості критерію взяти функцію, яку виконують самі способи впливу, то методи соціального управління поділяються на:

А) методи регламентації ( розробки і застосування положень, посадових інструкцій і інших документів, які регулюють діяльність членів колективу): регламентація, орієнтація, організація, інструментація. При створенні регламентів необхідно дотримуватись ряду технологічних прийомів:

- нормування необхідно поєднувати із стимуляцією (моральною і матеріальною) і ефективними санкціями за порушення певних норм;

- норми повинні відображати останні досягнення науки і прогресивний досвід;

- норми не повинні бути надмірно жорсткими або надто вільними;

- регламенти не повинні бути надто детальними, щоб не пригнічувати ініціативи виконавців;

- нормативи необхідно розробляти адресно з метою досягнення особистої відповідальності;

б) розпорядчі (адміністративні) методи, які використовуються для корекції системи і оперативного уточнення завдань управління, для вдосконалення організації і спрямовані на розв2язання конкретних завдань.

Технологія використання цієї групи методів включає такі заходи:

- чітке визначення цілей і завдань;

- підбір виконавців на основі їх особистісних якостей, потенціалу;

- передача завдань, розподіл повноважень;

- забезпечення виконавців засобами, створення для них оптимальних умов для виконання завдання;

- створення системи спільної праці шляхом налагодження міжособистісних стосунків та взаємної зацікавленості в результатах роботи;

- узгодження та координація окремих видів роботи;

- забезпечення єдності поглядів і цілеспрямованості усіх членів організації; контроль за ходом виконання поставлених цілей, завдань і розпоряджень;

в) процедурні методи, які розглядаються в плані основних етапів організаційної діяльності.

Особливу групу методів в технологіях соціального управління становлять методи вирішення конфліктів. Усі вони поділяються на дві групи: методи прямого і методи непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів.

До методів прямого вирішення конфліктів відносяться:

- педагогічний (метод переконання);

- адміністративний (супроводжується покаранням, переведенням чи виключенням конфліктуючого із колективу).

До методів непрямого (опосередкованого) вирішення конфліктів відносяться методи:

Виходу почуттів: якщо людині надається можливість висловити свої негативні почуття без перешкод, то вони поступово зміняться на позитивні.

Емоційного заміщення: головне – дати людині можливість відчувати себе справді скривдженою, підмітити її позитивні якості і висловити думку, що людина з такими якостями і конфлікт – несумісні.

Авторитетного третього: хороша думка про особи конфліктуючих передається через третю (авторитетну для обох сторін) особу.

Оголення агресії: учасникам конфлікту дають можливість відкрито виступити один проти одного при третій, нейтральній стороні.

Вимушеного вислуховування: учасники конфлікту повторюють думку опонента, оскільки дуже часто конфлікт виникає від “глухоти” опонентів.

Зміни позицій: опоненти міняються ролями і таким чином пробують знайти вихід із ситуації.

Технічний (розширення духовного горизонту без відома учасників конфлікту ): конфлікт записується на магнітофон. Обов'язкова умова – аналіз запису суперечки з формулюванням висновку.

Тема 6. Види соціально-педагогічної діяльності

План

1. Зміст і характеристика соціально-педагогічної діагностики.

2. Соціальна адаптація.

3. Соціальна терапія.

4. Соціальне консультування.

5. Соціальне посередництво.

6. Соціальна профілактика.

7. Соціальне обслуговування.

8. Соціальна реабілітація.

9. Соціальні експертиза і прогнозування.

1. Соціальна діагностика – один з найважливіших компонентів технології соціально-педагогічної діяльності. Термін ”соціальна діагностика” набув широкого застосування починаючи з 20-30-х років ХХ століття. Під соціальною діагностикою розуміють точне з’ясування причинно-наслідкових зв’язків, які виникли під впливом певних умов та в процесі існування клієнтів соціального обслуговування. Соціальна діагностика передбачає збір інформації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також аналіз цієї інформації з метою розробки програми соціальної допомоги. Реальна оцінка та діагноз є основою для прийняття конкретних рішень. Практична соціальна діагностика використовується в найрізноманітніших сферах життя людини. Якщо соціальний педагог хоче зрозуміти вчинки клієнта, він почне із з’ясування причин відповідної поведінки, тобто мотивів, в основі яких найчастіше лежать потреби. Серед основних потреб людини можна виділити:

- біологічні (фізіологічні, статеві, орієнтувальні);

- матеріальні (одяг, їжа, житло);

- соціальні (трудові, пізнавальні, комунікативні);

- духовні (моральні, естетичні, релігійні).

Незадоволені потреби породжують в подальшому соціальні проблеми.

Основні правила діагностування соціальних проблем сформулював видатний російський учений В.І.Вернадський:

- аналіз проблеми повинен бути детальним;

- в процесі діагностування необхідно виділяти із часткового загальне;

- будь-яке явище повинне досліджуватися історично та комплексно, у взаємозв'язку з іншими явищами;

- під час дослідження потрібно завжди давати відповідь на запитання “чому”?

- уся зібрана інформація повинна бути науково обґрунтованою;

- під час роботи слід вивчати загальні закономірності наукового пізнання;

- усі дослідження повинні бути пов’язані із реаліями життя;

- в процесі дослідження слід вирішувати не лише назрілі проблеми, але і ті, що можуть виникнути у клієнта в майбутньому.

Виходячи із вищезазначеного, типовими завданнями соціальної діагностики є:

1) виявлення специфічних суспільно значимих якостей, особливостей розвитку і поведінки клієнта;

2) визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх кількісний і якісний показник;

3) проведення детального описування особливостей клієнта (у разі необхідності);

4) ранжування специфічних властивостей клієнта.

Для уможливлення виконання даних завдань, тобто для того, щоб бути дійсно кваліфікованим спеціалістом в галузі соціальної діагностики, соціальний педагог повинен володіти науковими і практичними її основами.

Як відомо, людина являє собою єдність біологічного, духовного і соціального в межах єдиного цілого. Тому, в процесі соціальної діагностики враховуються дві основні групи факторів:

1) соціальні (зовнішні);

2) біологічні (внутрішні).

Соціальний діагноз може здійснюватись на рівні:

- суспільства в цілому (з метою з’ясування загальних тенденцій у розвитку того чи іншого явища);

- соціальної групи ( класу, народності, колективу ) чи територіальної спільноти;

- особистісному.

У ході встановлення соціального діагнозу соціальний педагог повинен керуватися наступними принципами:

1) конфіденційності;

2) наукової обґрунтованості;

3) об’єктивності;

4) ефективності;

5) корисності (відомий під назвою “Не нашкодь!”).

Технологія соціальної діагностики складається з наступних етапів:

- знайомство з клієнтом, визначення мети, виділення складу ситуацій, що підлягають діагностиці, параметрів ситуації, підбір основних показників чи критеріїв;

- вимірювання та аналіз показників;

- формулювання і оформлення висновків, заключень згідно діагнозу.

Для здійснення соціальної діагностики використовується величезна група методів. Усі вони повинні відповідати наступним вимогам:

1) валідність;

2) надійність;

3) однозначність;

4) точність;

5) простота у використанні;

6) доступність.

Серед основних груп методів соціальної діагностики виділимо наступні:

1) суспільні: інформаційне обстеження; соціально-історичне обстеження; інформативно-цільовий аналіз; соціальна картографія;

2) індивідуальні: спостереження; бесіда; соціометрія; експертна оцінка; моніторинг; тестування; анкетування; вивчення біографій та ін.

2. Важливого значення в процесі діяльності соціального педагога набуває володіння технологіями соціальної адаптації особистості. Соціальна адаптація являє собою процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності, протягом якого вона набуває рівноваги і стійкості до впливу змінних умов соціального середовища. Повна соціальна адаптація людини передбачає сукупність наступних видів адаптацій:

- організаційна адаптація (сприяння створенню для людини сприятливих умов для життя і діяльності). Передбачає використання методів організації практичної діяльності і поведінки індивіда;

- педагогічна адаптація (пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда). Найефективніші методи здійснення даного виду адаптації – переконання та прикладу;

- психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з метою покращення сприйняття і запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження). Основні методи роботи соціального педагога – стимулювання діяльності і поведінки індивіда;

- професійна адаптація ( пристосування індівіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особливостей конкретної спеціальності). Найпоширенішими методами професійної адаптації є методи формування свідомості, перспективи, організації практичної діяльності і поведінки особистості.

Соціальна адаптація здійснюється за такими стадіями (етапами):

1) стадія початкова (етап формування адаптаційних навиків і розвитку здібностей, які покликані в подальшому полегшити соціальну адаптацію);

2) стадія терпіння (пристосувальницький етап, у ході якого і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки);

3) стадія пристосування (етап засвоєння соціально корисних ролей);

4) етап правової адаптації;

5) стадія повної адаптації (етап “асиміляції”, коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю визнає нові).

3. Соціальна терапія – форма втручання (інтервенції) в світ клієнта чи його оточення, орієнтована на допомогу клієнту через вплив на психічні і соматичні функції його організму. Основною метою соціальної терапії є оптимізація відносин у системах “людина-людина”, “людина-група”, “людина-світ”.

Технології соціальної терапії ґрунтуються на досягненнях психології, психіатрії, психотерапії та соціальної педагогіки. Кожен із методів, що використовуються в соціальній терапії включає два елементи:

- інтелектуальний, пов’язаний із інформаційним впливом слова;

- емоційний, який зумовлюється використанням міміки, жестів та особливостей характеру соціального педагога.

Усі методи соціальної терапії використовуються у двох формах:

1) індивідуальній – використовується стосовно клієнтів, вирішення проблем яких вимагає жорсткої конфіденційності, або які не бажають приймати участь у груповій соціальній терапії;

2) груповій, яка дозволяє клієнту глянути на себе очима групи і, відповідно, відкорегувати поведінку, а також, у разі необхідності, розробити ефективну програму індивідуальної терапії. З метою ефективного вирішення соціальних проблем можна запропонувати групі наступні вправи: релаксація, пантомімічні сцени, рольові ігри,гештальттерапія і т.д.). Групи при цьому можна умовно поділити на:

- навчальні;

- спільної діяльності;

- групи для батьків;

- чоловічі та жіночі групи.

Склад групи може змінюватись в залежності від поставленої мети та визначених завдань.

Технологія роботи в групі покликана розв’язувати такі завдання:

1) забезпечення нормального розвитку членів групи;

2) самоствердження особистості;

3) виховання почуття громадянськості;

4) попередження дисфункцій у групі;

5) корекція мети, коли це необхідно задля одного чи кількох членів групи.

Найпоширенішими методами соціальної терапії є:

- трудова терапія, яка ґрунтується на тонізуючій і активізуючій дії праці на психофізичну сферу людини. Особливого значення набуває при психічних розладах. Трудова терапія дозволяє організувати спільну діяльність, сприяючи налагодженню хороших стосунків між людьми, знімаючи стан напруження і переживання. Трудова терапія є універсальним видом соціального розвитку, підтримки, і допомоги різним категоріям населення;

- терапія самовиховання (найбільший ефект дає при використанні аутогенного тренування). Метод включає наступні прийоми: а) самовивчення; б) переоцінювання своєї особистості; в) самоаналіз; г) створення бажаного образу “я”; д) формування індівідуальних прагнень; е) використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання; є) сенсорна репродукція поведінки “я-образу” в найрізноманітніших ситуаціях діяльності і спілкування; ж) накладання стереотипів “я-образу” на реальну поведінку в житті і діяльності;

- методи поведінкової терапії, які стосуються тренінгу соціальних навиків. Формування навиків соціального функціонування здійснюється за допомогою таких методів: а) організація вільного часу; б) терапія зайнятістю, в) бесіди про професію; г) виконання клієнтом функцій підкорення та управління;

- дискусійна терапія, що відбувається за такою схемою:

1) знайомство членів групи;

2) обговорення сподівань клієнтів, їх переживань;

3) переживання і обговорення групового напруження;

4) наростання протистояння і агресії у відношенні до керівництва групою;

5) виявлення істинного ставлення до керівника, вироблення групових норм поведінки стосовно керівника;

6) виявлення проблем, пов’язаних із самостійністю, відповідальністю і активністю;

7) формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно розв’язати, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій групи;

8) аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини;

9) обговорення результатів терапії, підведення підсумків.

- соціотерапія – вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою державних і громадських організацій;

- музикотерапія – грунтується на формуванні у слухачів переживань, пов”язаних з минулим, сучасним та майбутнім;

- ритмотерапія, яка пов'язується з, ритмами природи, біоритмами життя і т.д.;

- арттерапія – лікування засобами мистецтва, що передбачає використання таких методів: а) використання вже існуючих творів мистецтва через іх аналіз і інтерпретацію клієнтами; б) формування у клієнта прагнення самостійно творити; в) творчість самого спеціаліста, спрямована на взаємодію із клієнтом;

- кольоротерапія – передбачає підбір необхідного кольору як з метою стимуляції, так і корекції свого стану;

- психогімнастика – одна з форм психотерапії, за якої взаємодія грунтується на руховій експресії, міміці та пантоміміці;

- натурпсихотерапія ( ланшафттерапія) – лікування природою;

- логотерапія – розмовна психотерапія, яка посилює міру самоповаги, сприяє становленню зрілої особистості;

- бібліотерапія – аналіз прочитаної літератури, що дозволяє об'єктивно оцінити стан клієнта;

- імаготерапія – передбачає використання з метою терапії рольової гри (гри образами), де використовуються наступні прийоми: переказування літературного твору в наперед встановленій ситуації, переказування і драматизація народної казки, виконання ролі у спектаклі.

В технологіях соціальної терапії прийнято використовувати методи комплексно.

4. Соціальне консультування – діяльність, спрямована на надання допомоги клієнту у пошуку розв’язання проблемної ситуації; процес, в ході якого спеціаліст допомагає клієнту вивчити і зрозуміти зміст даної проблеми і запропонувати різні варіанти вирішення цієї проблеми. Найчастіше соціальне консультування виступає у формі поради, визначення альтернативних шляхів вирішення проблеми, надання клієнту необхідної інформації. Розрізняють декілька типів соціального консультування:

- загальне консультування клієнтів соціальними педагогами;

- спеціальне консультування клієнтів відповідно до направлення спеціалістами соціальних служб;

- навчальне консультування спеціалістів соціальних служб працівниками керівних установ і організацій;

- договірне консультування спеціалістами соціальних служб з різноманітних питань.

Соціальне консультування вимагає наявності у спеціаліста таких якостей:

1) емпатія;

2) повага клієнта;

3) конкретність і чіткість;

4) знання самого себе ;

5) щирість і відвертість;

6) відповідність мови поведінці;

7) уміння працювати з тим, що є на даний момент.

Основними принципами консультування є:

- визначеність;

- добровільність;

- методична грамотність і компетентність.

Процес консультування складається з наступних етапів:

1) з’ясування причин, що змусили клієнта звернутись за допомогою;

2) аналіз, оцінка і діагностика проблеми;

3) формулювання проблеми і визначення цілей консультування;

4) визначення стратегії і плану дій;

5) виконання запланованих дій (рекомендації);

6) оцінка результатів консультації і висновки.

5. Технологія консультування подібна до технології посередництва. Посередництво може здійснюватись між: державою, організацією та клієнтом; між організаціями чи закладами; між спеціалістами різного відомчого підпорядкування; між різними соціальними групами; міжособистісне посередництво. В посередницькій діяльності виділяють три етапи:

- визначення проблеми клієнта;

- вибір закладу, що зможе допомогти у вирішенні проблеми клієнта;

- допомога клієнту у налагодженні зв’язків і сприяння у прийомі відповідним закладом.

Для кращої ефективності посередництва варто використати такі прийоми:

1) виготовлення виписки для клієнта з переліком установ, їх адресами, телефонами, прізвищами спеціалістів, з якими клієнт спілкуватиметься;

2) написання супровідного листа;

3) попередня домовленість з установою про співпрацю з даним клієнтом;

4) сприяння у організації супроводу клієнту.

6. Соціальна профілактика – науково обґрунтовані і своєчасно виконувані дії, спрямовані на:

- попередження можливих фізичних, психологічних та соціокультурних відхилень у окремих індивідів і груп ризику;

- збереження, підтримання, та захист нормального рівня життя і здоров'я людей;

- сприяння в досягненні поставленої мети і розкритті внутрішнього потенціалу.

Об’єктами соціальної профілактики виступають:

1) негативні сторони в об’єктивних умовах життєдіяльності людей;

2) негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних та громадських органів самоврядування;

3) негативні сторони в міжособистісних стосунках і поведінці людей;

4) негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому мисленні.

Основні принципи соціальної профілактики:

- директивності (обов’язковості і своєчасності у виконанні);

- системності;

- конкретності;

- реальності;

- законності.

Найпоширенішими методами соціальної профілактики є метод формування перспективи, метод позитивного прикладу, вправи.

7. Соціальне обслуговування – це­ надання конкретних соціальних послуг людям, які залежать від інших для задоволення їх потреби у нормальному розвитку і життєдіяльності. Об’єктами соціального обслуговування виступають, насамперед, люди похилого віку, сім'ї з дітьми, інваліди та інші категорії населення.

Технології соціального обслуговування ґрунтуються на принципах:

- рівних можливостей громадян незалежно від національності, статі, віку;

- доступності;

- добровільності;

- сприяння соціальній адаптації з врахуванням власних сил;

- адресності;

- гуманізму;

- профілактичної спрямованості;

- законності і врахування міжнародних стандартів.

Технології соціального обслуговування передбачають виконання соціальним педагогом наступних функцій:

1) соціальної допомоги;

2) соціального консультування;

3) соціальної корекції та реабілітації;

4) реалізації надзвичайних заходів із подолання наслідків стихійного лиха і соціальних конфліктів.

8. Соціальна реабілітація – це відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а також відновлення самого соціального середовища і умов життєдіяльності особистості, які були обмежені або порушені з яких-небудь причин. Соціальна реабілітація є частиною і умовою нормальної соціальної адаптації особистості.

У соціальній педагогіці розрізняють такі типи соціальної реабілітації: психологічна, педагогічна, медична, економічна, професійна, побутова.

Ефективність соціальної реабілітації зумовлюється додержанням наступних принципів: етапності, комплексності наступності і послідовності в проведенні реаблітаційних заходів, обов'язковості і добровільності, доступності.

Розрізняють такі рівні соціальної реабілітації:

- медико-соціальний;

- професійно-трудовий;

- правовий;

- психологічний;

- соціально-психологічний;

- соціально-рольовий;

- соціально-побутовий.

На кожному з цих рівнів використовуються певні методи соціальної реабілітації. Так, на психологічному рівні використовуються різноманітні діагностичні (лікувально-відновлюючі і психотерапевтичні) способи ліквідації наслідків посттравматичного стресу.

В залежності від конкретної проблеми, соціальний педагог складає Програму реабілітації клієнта.

Наприклад, Програма соціальної реабілітації дитини-інваліда складається з таких частин:

1) вивчення вихованця, з'ясування причин захворювання, відставання в розвитку і навчанні;

2) визначення форм і методів індивідуальної роботи;

3) організацію навчання і виховання з врахуванням здоров'я дитини;

4) організацію трудової діяльності дитини;

5) надання допомоги вихованцю, який перебуває в ситуації кризи;

6) консультування батьків;

7) дотримання прав дитини.

При цьому, соціальний педагог зобов'язаний дотримуватись таких основних принципів лікувальної педагогіки:

- відповідальності за здоров'я дитини;

- співчуття і турботи по відношенню до дитини;

- профілактики психічної, фізичної і соціальної кризи в стані дитини;

- індивідуального підходу в роботі з дитиною;

- об'єднання зусиль лікарів, батьків і дитини в процесі реабілітації;

- дотримання головної заповіді “Не нашкодь!”;

- заохочення дитини в її діяльності;

- використання в роботі факторів навколишнього середовища, природи, спілкування дитини з дорослими та однолітками.

Виходячи з основної мети лікувальної педагогіки – оздоровлення дитини – виділяють її основні засоби:

1) загальнотерапевтичні, спрямовані на зміцнення здоров'я дитини, на її позитивне спілкування як основу психічного здоров'я;

2) лікувальні – організація консультацій спеціалістів для діагностики стану здоров'я і визначення лікування;

3) профілактичні – залучення дітей до різноманітної творчої діяльності з метою попередити відхилення в фізичному, психічному стані здоров’я, навчання культурі організації вільного часу, організації режиму в школі, вдома; навчання спостереженню за своїм здоров’ям; створення в центрі чи школі місць, де дитина могла б звільнитись від своїх переживань, страхів, негативних емоцій та напруження.

Найважливішим методом лікувальної педагогіки є метод переконання, який грунтується на суггестивному самонавіюванні. Окрім цього методу ефективними у лікувальній педагогіці є методи: ігротерапії (особливо, ігри на свіжому повітрі), аретотерапії (позитивного прикладу), імаготерапії, натурпсихотерапії.

Однією з актуальних соціально-педагогічних проблем є проблема девіантної поведінки. При формуванні соціально-педагогічних технологій реабілітації девіантів слід враховувати наступні положення:

1) врахування позитивних якостей девіанта;

2) формування майбутніх позитивних життєвих намірів і сподівань;

3) залучення до суспільно-корисної діяльності, яка б зацікавила самого девіанта;

4) довіра і повага.

В процесі реалізації Програми реабілітації особи з девіантною поведінкою соціальний педагог виконує такі функції:

- відновлення, що передбачає відновлення тих позитивних якостей, які переважали у індивіда перед виникненням дезадаптації;

- компенсації, яка полягає у формуванні у індивіда прагнення виправити певні негативні якості;

- стимуляції, спрямовану на активізацію позитивної мотивації діяльності індивіда.

При впровадженні технологій реабілітації девіантів використовуються методи: стимулювання діяльності, навіювання, перспективи, прикладу та вправи.

Особливої уваги соціального педагога заслуговують так звані “діти вулиці”. Робота з ними здійснюється, в основному, у двох напрямах:

1) створення умов для виживання таких дітей (організація нічлігу, харчування, надання медичної допомоги);

2) звільнення від негативного досвіду попереднього життя через зміцнення віри у власні сили та своє майбутнє.

Основним методом роботи з такими особами є соціально-педагогічний патронаж, основна форма роботи – організація соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на формування “Я-концепції”.

Ефективність реалізації програми реабілітації осіб з девіантною поведінкою зумовлюється:

1) високою мотивацією усіх учасників програми: дитини, батьків, соціального педагога, спеціалістів;

2) психолого-педагогічною компетентністю спеціалістів;

3) координацією діяльності різноманітних державних служб: освіти, охорони здоров”я, міліції та ін.

Розглянемо технологію соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників у закладах пенітенціарної системи. Основними принципами програми реабілітації малолітніх правопорушників є:

- залучення до праці;

- повага особистості вихованця;

- самоврядування;

- співпраця педагогів і вихованців.

Розрізняють такі типи діяльності соціального педагога у ВТК:

1) карально-виховна;

2) виправно-виховна;

3) освітня;

4) трудова.

Діяльність соціального педагога у виховно-трудовому закладі включає наступні етапи:

А) вивчення документів засудженого, його особистості, з’ясування причин виникнення відхилень; розробка програми реабілітації засудженого з врахуванням форм і методів виховної роботи;

Б) реалізація програми реабілітації, якій сприятимуть - допомога засудженому в адаптації до нових умов життєдіяльності та попередження виникнення можливих конфліктів з іншими вихованцями;

В) оцінка результатів перевиховання в закладі;

Г) оцінка результатів реабілітації після відбування засудженим покарання (визначається на основі дотримання правових норм по відношенню до звільненого, наявності у нього житла, середовища, у якому йому доведеться жити в майбутньому, відношення до нього оточення).

Технології соціальної реабілітації засуджених передбачають використання таких методів:

1) залучення засудженого до трудової діяльності;

2) метод перспективи;

3) метод позитивного прикладу.

Найважливішими засобами соціальної реабілітації засуджених виступають: слово, праця, режим, релігія.

Ефективність виконання програми реабілітації залежить від:

- особливостей засудженого;

- терміну перебування в колонії;

- колективу, в який він потрапив;

- досвіду соціального педагога;

- виховних можливостей закладу.

9. Соціальна експертиза – визначення на основі комплексного обстеження усіх систем конкретного об’єкта (індивіда, групи, суспільства) рівня його життєдіяльності, соціального статусу та інших соціально значимих характеристик, а також створення рекомендацій щодо можливих змін функціонування чи здійснення соціального захисту.

Процес соціальної експертизи включає такі етапи:

— підбір експертів та оцінка їх компетентності;

— розробка анкет для опитування експертів;

— отримання інформації від експертів (експертний висновок);

— оцінка узгодженості думок експертів;

— оцінка вірогідності результатів;

— складання програми для опрацювання експертних висновків.

Соціально-педагогічне обстеження закладу (групи) включає:

обстеження матеріальної бази закладу (технічної, культурно-просвітницької та спортивної) і можливостей її використання для організації навчально-виховного процесу;

визначення інтересів вихованців, місць їх стихійних групувань;

вивчення можливих факторів негативного впливу;

дослідження дорослого населення і оточення (загальна кількість жителів, їх віковий, національний, соціальний, професійний склад; освітній, культурний та моральний рівень);

визначення складу сімей (загальна кількість сімей, які мають дітей; структура сімей і їх повнота, виховний потенціал; освітній, культурний та моральний рівень);

вивчення дитячого контингенту (загальна кількість дітей і підлітків, кількість неповнолітніх групи ризику; види відхилень у поведінці; кількість правопорушників, схильних до вживання алкоголю, наркотиків і токсичних речовин; кількість дітей і підлітків з обмеженими можливостями, порушеннями у здоров’ї, дітей-інвалідів; кількість неповнолітніх, які перебувають під опікою; кількість дітей, які мають численні пропуски занять; кількість тих, хто проживає у аморальних та асоціальних сім’ях).

При обстеженні соціально-побутових факторів життєдіяльності сім’ї слід оцінювати соціально-побутові взаємовідносини, житлово-побутові умови, матеріальне становище, адаптацію до соціально-побутових умов середовища, здатність виконувати побутову діяльність і/або залежність від допоміжних засобів, інших соціальних інститутів.

Експертну оцінку професійно-трудових даних особистості проводять з урахуванням таких характеристик, як: рівень освіти (загальний, професійний); основна професія (фах); кваліфікація; загальний трудовий стаж; професійний стереотип; професія, за якою працює; умови та організація його праці; раціональність працевлаштування; рівень професійних вимог; здатність до самовдосконалення та саморозвитку.

При медико-соціальній експертизі індивіда, який має відхилення у здоров’ї, оцінюють основні категорії життєдіяльності, найбільш важливі для соціальної достатності людини. До них відносять:

– здатність до самообслуговування,

– самостійного пересування,

– здатність до навчання і трудової діяльності,

– здатність до орієнтації,

– здатність до спілкування,

– здатність контролювати свою поведінку.

Медико-соціальна експертиза визначає: ступінь обмеження
життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності,
сприяє проведенню ефективних заходів щодо профілактики інвалідності, реабілітації інвалідів, пристосування їх до суспільного життя.

Медико-соціальній експертизі підлягають особи, які втратили здоров'я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежує їх життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, компенсацію втраченого заробітку або звільнення від виконання відповідних обов'язків тощо.

Медико-соціальна експертиза виявляє компенсаторно-адаптаційні можливості особи, реалізація яких сприятиме функціональній, психологічній, соціальній, професійній реабілітації та адаптації інваліда.

Органом, який здійснює медико-соціальну експертизу, є медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), що організуються в самостійні центри, бюро при управліннях охорони здоров'я. Залежно від рівня, структури захворюваності та інвалідності утворюються такі медико-соціальні експертні комісії: загального профілю; спеціалізованого профілю для огляду хворих на туберкульоз, осіб з психічними розладами, захворюваннями органів зору, органів кровообігу тощо. Міські, районні комісії утворюються, як правило, з розрахунку одна комісія на 100 тис. чоловік віком 16 років і старше, міжрайонні – у районах, містах з меншою кількістю населення.

Міські, міжрайонні, районні медико-соціальні експертні комісії утворюються в складі трьох лікарів-експертів (терапевта, хірурга, невропатолога), фахівця з медико-соціальної реабілітації (лікаря-реабілітолога), психолога, представника Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також представника військово-медичних управлінь – у разі розгляду медичних справ пенсіонерів з числа військовослужбовців.

Соціальне прогнозування – конкретне уявлення, передбачення, і судження про подію, стан соціальною об'єкта в майбутньому. Мета соціального прогнозування – на основі аналізу стану і поведінки соці­альної системи в минулому, а також вивчення тенденції зміни чин­ників, що впливають на неї, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити зміст ситуації, в яку потрапить система.

Розрізняють різні види соціального прогнозування.

– за проблемно-цільовим критерієм соціальне прогнозування поділяється на пошукове (полягає у визначенні імо­вірнісного стану об'єкта управління в майбутньому на основі аналі­зу особливостей його розвитку в минулому) й нормативне (це визначення засобів для дося­гнення бажаного стану об'єкта чи заданої мети);

– за критерієм часу соціальне прогнозування поділяється на опе­ративне, короткотермінове і довготермінове.





Дата публикования: 2014-12-11; Прочитано: 1032 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2019 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.046 с)...Наверх