Anarchy in the UKR 6 страница

Тієї ночі я стояв на вахті. Змінити мене мали за кілька годин, вранці. Раптом двері штабу відчинились і звідти вийшов капітан Кобилко. Стоїш? запитав він, підійшовши. Стою, сказав я, думаючи, що за хрін, що йому треба. Пішли, коротко сказав капітан і повернув до штабу. Я приречено побрів за ним. В штабі лежав упитий в димину гебешник. На столі стояв спирт. Капітан узяв алюмінієву кружку і налив. Тримай, простягнув мені, ти молодець. Давай пий. Я випив. Випив? спитав він, випив, відповів я, ну то йди звідси на хуй. Я пішов. Нормально, думаю, хороший мужик, капітан Кобилко, хоч і йобнутий.

В останній день зборів капітан повіз нас на полігон. Увага, сказав він, ублюдки, маєте кожен по калашу і по два ріжки бойових, блядь, патронів. Вперед. Ми попадали в траву і почали стріляти по мішенях, що стояли метрів за 50. Я цілився і намагався не витрачати патрони намарно. Капітан стояв наді мною і дивився в бінокль за моїми результатами. Непогано, крикнув він мені, непогано, а тепер давай чергою! Патронів шкода, відповів я йому, боюсь, що не попаду. Та ладно, капітан розпалився, давай, всади чергою, хулі ти! Я подивився на нього знизу — він стояв рішучий і заведений, кров бйла йому в голову, як сонце на пляжі, і я раптом зрозумів, чого він від мене хоче, мовчки перемкнув автомат з одиночного і запустив першу чергу. Давай! крикнув мені капітан, давай, вали! Я притис приклад до плеча і випустив рештки ріжка, вставив наступний і так само швидко його розстріляв. Я гатив no мішенях майже не цілячись, мені хотілось зробити йому приємне, я просто бив бойовими патронами по повітрю, по піску, по мішенях, вибиваючи свої сто зі ста, розстрілюючи всіх своїх підліткових привидів, котрі стояли переді мною в червневому повітрі, бив довгими чергами за кожен із втрачених на цих зборах днів, за всі свої образи й докори сумління, за свого, блядь, капітана, котрий стояв наді мною і зачаровано дивився на побиті кулями мішені. Навколо мене ріс густий молочай, птахи злякано кружляли в крейдяному небі, патрони закінчились, гільзи були гарячими, губи сухими, літо безкінечним.

90-й. Дахи.

Я схопився за гілку і підтягнувся вгору. Стовбур був холодний і жорсткий. Обхопивши його руками, я поліз. Схопився за наступну гілку, перекинув через неї ногу і знову підтягнуся. Рукою вже можна було дотягнутись до шифера. Я оберржно піднявся на гілці, відчуваючи, як вона прогинається під моїми ногами, прогинається, але витркмує, закинув лікті на шифер, ще раз підтягнувся і перекотився по пласкій поверхні. Обережно піднявся і рушив уперед, майже наосліп. Небо було в хмарах, зрештою, мені саме це й було потрібно. Головне не забути, що я не зовсім тверезий і що я на даху, що ступати потрібно обережно і тихо, бо якіщо внизу хтось почує, мене звідси знімуть прямо у відцілення. Далі була стіна, я підстрибнув і спробував схопитйсь за горішній край, але не втримався і завалився на спину, чорт, подумав я, не вистачало ще розбитись

тут по п'яні. Я піднявся, коліно нило, підстрибнув ще раз. Підтягнувся на руках і заповз на виступ даху. Повільно поліз вгору, став на ноги і обережно пішов до краю, потрібно було пройти метрів двадцять, добре, що так темно, знизу мене ніхто не побачить, я теж тут нічого не бачу, головне вчасно зупинитись. За пару метрів дах обривався. Я сів на шифер і повільно став підсовуватись до краю. Зазирнув ункз. На площі горіли пару ліхтарів, здається, порожньо, у всякому разі навіть якби там хтось був, я б його не побачив. Переді мною лежала серпнева темрява і висів прапор. Я потягнувся рукою. Прапор був прибитий до даху. Я потягнув сильніше. Прапор затріщав і піддався. Я вирвав його разом із цвяхами і почав зривати полотнище. Зірвавши, заховав до кишені, з іншої кишені дістав свій прапор і почав прив'язувати до древка. Вийшло не зовсім естетично, але знизу, я так думав, yce виглядатиме як треба.

Я почав чіпляти прапор на місце. He зовсім міцно, але він усе ж тримався, міцно й не потрібно, подумав я — все одно завтра зірвуть. Обережно повернувся і поповз назад, підліз до стіни і на руках спустився вниз. Пробіг шифером, знайшов своє дерево і почав обережно спускатись. Став ногами на гілку, вона не витримала і надламалась. Я полетів униз, звалився на землю, перекотився, швидко встав і побіг в найближчий провулок. Відбігши пару кварталів, підійшов під ліхтар. Джинси на коліні прорвались, з рани текла кров. Я дістав із кишені трофейний прапор, відірвав від нього шматок і спробував себе перев'язати. В мене не надто вийшло, прапор перемазався кров'ю, вся ця конструкція на нозі не трималась. Чорт, подумав я і викинув скривавлений шматок кудись в траву. Це ж треба, подумав я, джинси порвав, на хуя було п'яним туди лізти; я лаяв себе і лаяв своїх друзів, котрі мене на це підбили, теж мені, злився я, молодогвардійці знайшлись, комсомольці, блядь, на амурі.

Доросле життя захоплювало і відлякувало водночас. Одного дня я раптом починав розуміти, що світ не такий продуманий, як видавалось у сім років, що простір дозується кимось і що мені, так само як і решті, доведеться, очевидно, грати за вигаданими кимось правилами. Доросле життя кривлялось і гримаси його нічого доброго не віщували. Все, що видавалось зручним, надійним і обжитим, як мої воротарські рукавички, у дорослому житті виявилось не зовсім придатним і цілком необов'язковим. Відкривалось щось велике, темне й надзвичайно захоплююче, так ніби світло в кінотеатрі гасло і зараз мали показати щось жахливе, до чого я був зовсім не готовий, але від чого я нізащо б не відмовився. Минуле залишилось у шухлядах старих столів і на книжкових полицях, теплим порохом купчилось по фотоальбомах і зачитаних наскрізь журналах, воно зберігалось бойовими хокейними клюшками на антресолях і в гаражах, припадало пилом в шафах із одягом, де лежали светри і футболки, з яких я виріс. До нього ще можна було торкнутися, відчути пальцями його фубу тканину, проте хто б став цим займатись, напевне що ніхто. Наше доросле життя за якимось збігом обставин співпало з дивними і болючими речами, що відбувались навколо, і котрі, здавалося б на перший погляд, нашого дорослішання не стосувались. Але так сталось, що саме в цей гіркий і чутливий період, коли все в тобі рветься і зростається по новій, навколо нас відбулось щось подібне, і ми змушені були дивитись, як доросле життя знищувало нашу країну, як воно ламало наших батьків, як воно викидало з себе всіх зайвих і непотрібних, всіх, хто так і не зрозумів, що ж насправді відбувається. Чи корисний був цей досвід, думаю я тепер. He знаю, невпевнений, я загалом не згоден, що будь-який досвід є корисний, По-моєму це перебільшення, адже очевидно, що можна ціле життя прожити біля моря і не бачити потопельників. У наших територіальних водах натомість трупів ставало чимраз більше.

В останній рік навчання, ми з кількома друзями зламали замок і вилізли на шкільний дах. Зі зрозумілих причин вхід цей завжди був зачинений, що нас не влаштовувало. Ми знайшли пожежну сокиру, підсадили нею важкий навісний замок, двері відчинились, і ми по черзі зайшли. На даху жили птахи. Багато птахів. Вони сиділи на поперечних балках, вся підлога була всіяна їхнім пір'ям і гніздами. Вони сиділи довгими рядами, тісно притиснувшись одйе до одного і уважно нас розглядали. Ми рушили вперед, йшли обережно, аби не наступити на гціздо, давлячи кедами й кросівками сухе пташине лайно, змахуючи з обличчя налиплу павутину. Несподівано хтось наступив на стару дошку, яка під ногою в нього сухо тріснула. Це пролунало, як вибух. Птахи знялися в повітря, вони літали між нами густим натовпом, оминаючи нас і лише іноді задіваючи сво'ши крилами, гарячково шукаючи виходу, кидались із одного кута в інший, повітря враз наповнилось їхнім рухом, їхніми голосами, їх було так багаго, що ми здивовано зупинились і дивились знизу на цей простір, ущент заповнений птахами, вже тоді здогадуючись, що не так уже й часто трапляються такі згустки часу і такі ділянки простору, в яких було б так багато птахів, так багато друзів, так багато руху і спокою.

Роком пізніше, в Харкові, я потрапив на дивний концерт. Один мій знайомий ішову депутати, взяв у аренду великий концертний зал в центрі, повісив на сцені свій портрет і влаштував шарову забаву. Після концерту ми пішли в його партійний офіс, відзначати успішну акцію. Офіс знаходився на Сумській, його вікна виходили на театр. Ми пили цілу ніч, хтось засинав, хтось прокидався, десь під ранок я геж прокинувся і вирішив іти додому. Але двері офісу були зачинені. В кого були ключі, я не знав — усі спали. I тут я побачив інші двері, відчинив їх і вийшов на дах. Пройшов горищем, знайшов слухове вікно, проліз крізь нього і опинився під квітневим харківським небом. Була п'яташоста ранку, на дахах лежав свіжий туман, було порожньо, тихо і дах гримів під ногами усією своєю жерстю.

Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся і поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть в'їхалась у долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця і визирнув — наступний дах лежав унизу і мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся і став сповзати. Мене врятувала ринва, я в'їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху і подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху, і з усіх сил намагався утриматись. Шоста година ранку, весна 92го. Я прдивився вниз, але там уже починалась зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.

Частина третя Червоний даун таун

Готель харків

Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.

Смерть у готелі вкладається в просту і аскетичну формулу — ти не прив'язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації — ти лишаєш для нього свої координати, котрі воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.

У кімнатах готелю харків добре ховати трупи, тут, в його старому корпусі, так багато кімнат і вони такі однотипні, що дирекція поза всяким сумнівом мала би постаратись, перш ніж винюхати сліди злочинів і братовбивств, перш ніж натрапити випадково на фаланги пальців поруч із пультом від телевізора чи на золоті коронки в туалетному бачку. Ще тут добре переховуватись від ворогів, вороги просто обламаються шукати тебе за безкінечною кількістю дверей, в барах і офісах, в холодному тілі готелю, котре пам'ятає далекі 50ті, червоне полотно на своїй поверхні, портрети коби на фронтоні, танки, котрі проходили площею в день перемоги (здається, це був день перемоги), відносно недавно, вже в 90х, зникаючи за держпромом і відбиваючись у віконцях рецепції. Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу, я заносив сюди із чорного входу непритомних від випитого спирту братів гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів, одного разу я давав тут інтерв'ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, влаштувались на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет і почали говорити про визволення, визволення це їрунда, сказав я, яке визволення, куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось на цій ось площі, на якій зараз розташувалась якась голіма сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить? Над ранок, десь між четвертою і п'ятою, в барі на першому поверсі завжди сидять сонні проститутки і печально глушать водяру.

Останні кілька днів він наповнений знахабнілими від революційного пориву народними масами, дивною, як правило нетверезою, публікою, котра з ранку треться навколо площі, підтримуючи той чи інший табір, але швидко мерзне і йде грітись в готель, замовляючи собі щось по кабаках чи граючи на автоматах. За всім цим збоку спостерігає мінтовня. Коли заходиш до старого корпусу, відраз> ж натрапляєш на втомлений перемерзлий натовп, революція, навіть в такій софтверсії, як ця, все одно збирає під свої різнокольорові знамена найцікавішу частину суспільства, таке враження, що цілі натовпи безумців і прокажених, принижених і ображених лише чекали на той вікопомний день, коли можна буде вийти нїі нев'їбенний харківський майдан кілька гектарів площею і пообкладати один одного з ніг до голови. Революційний порив, утім, не заважає цій губліці, на кричавшись над нашими наметами, пхатись сюди і сидіти на кріслах у фойє, на сходах з першого по третій поверх, на високих стільцях при стійці бару, кататись угору-вниз ліфтом, створюючи проблеми для персоналу і відлякуючи і без того нечислених у цей час мешканців старого корпусу.

Як на справжню революційну ситуацію, вони надто добре уживаються одне з одним, навіть мордобій носить якийсь істеричнопохмільний характер, так б'ються на кухні в комунальній квартирі, а не на революційних барикадах. Якісь сварки між пенсіонерами, демократичні соплі, маразматичні представники московського патріархату, котрі ходять навколо нас, виганяючи скверну — як на справжню революцію, не вистачає зброї, я ось купив газовий пістолет, віддав його начальнику охорони, але що таке газовий пістолет, це те саме, що купити одноразову запальничку. He вистачає крейсера аврори, так щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хайне всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експорпріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив би собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.

3 цього можна було б зробити кіно. Скажімо, про якого-небудь західного молодого інвестора, котрий приїжджає до холодної, невідомої йому країни, робити бізнес. Його друзі, такі самі західні інвестори, молоді акули імперіалізму відговорюють його — куди ти їдеш, це жахлива безперспективна країна, там на кожному кроці корупція і сифіліс. He говорячи вже про прізвище їхнього президента. Але навіть цей останній, найбільш переконливий аргумент, його не спиняє. Погано орієнтуючись у чужих умовах, він приїжджає до міста на східних кордонах цієї країни і селиться у старому готелі, в номері з вікнами на площу. Він свідомо вибирає занедбаний старий корпус з облізлими стінами і ненадійними дверима до кімнат, він думає, мене не проведеш, я знаю цих чортових слов'ян, я не дам їм себе обдурити — жодного зайвого цента, мінімум чайових, скромні умови проживання, жодних посередників, усе максимально просто — однокімнатний номер на сьомому поверсі готелю (з вікна видно пам'ятник іллічу, за ним університет, далі все губиться в ранковому тумані), короткий візитдо губернатора (хитро... тип, подарував йому для чогось свою книжку, теж мені — джавахарлал неру, книги він пише), аскетичний сніданок в ірландському пабі, з мінімумом алкоголю, і назад в готель, відпочити перед зустріччю з партнерами. Він відчуває, що атмосфера в місті напружена, що всі говорять про вибори, проте його це мало обходить. Прийшовши до готелю, він падає в ліжко і, здгорнувшись у пропалену в кількох місцях ковдру, швидко засинає.

Прокидається він по обіді від збудженого багато' тисячного дихання за вікном. Підійшовшидо вікна, він дивиться вниз і бачить там 80 тисяч чоловік. Ну ось, думає він — доки я спав, почалась революція.

Кілька разів він намагається дозвонитись до себе в офіс, але там узагалі слабо собі уявляють, де він зараз є, крутить всі три канали готельного телевізора, але по телевізору ні хуя не показують, він навіть телефонує в приймальню хитро... губернатора, але там стоїть могильна тиша, він знову підбігає до вікна, розглядає натовп унизу, дивиться ліворуч на вікна обладміністрації і бачить, що там із вікон так само визирають десятки клерків, схоже, вони теж усе проспали.

Ну ось, думає він знову, друзі мене попереджали. I що тепер робити, думає він, хоч бери і телефонуй їхньому президенту.

До речі, як його прізвище?

Пам'ятник хуйовому іллічу.

Що з ним могло статись далі? Просидівши до вечора в номері, так і не дозвонившись до партнерів, з котрими мав зустрітись, він виходить із кімнати, вже в коридорах готелю натикаючись на тіла революціонерів, котрі сидять попід стінами, як полонені вахабіти в новинах спп, збігає сходами вниз, не чекаючи на ліфт, і, пробившись крізь натовп у холі, виходить на площу. На площі холодно, якісь люди снують взадвперед, до того ж, площа майже не освітлюється, тому він іде до жахливого пам'ятника іллічу, навколо якого крутиться міліція. Чомусь він думає, що в цій країні захистити його може тільки міліція, хоча насправді все якраз навпаки. Він стоїть під пам'ятником іллічу, ілліч нависає над ним і показує рукою кудись убік, кудись туди, звідки він приїхав, ілліч ніби натякає йому, мовляв, факін янкі, гоу хоум, у нього паршивий настрій, в сенсі не в ілліча, а в інвестора, в іллічато з настроєм якраз все гаразд, велика буржуазна революція нарешті почалась, і народ відтягується по повній, іллічу є на що подивитись, а ось йому, інвестору, хижій зубатій акулі на ринку цінних паперів, дивитись на все це зовсім не хочеться, він печально оглядає революційний порив народних мас, і ось тут уже все залежить від нього.

Фактично, він може вибрати будь-який варіант розвитку подій — як типове дитя західньої соціалдемократії, він може тимчасово знехтувати обов'язками перед радою директорів, узяти собі тижневу відпустку і з головою зануритись у революційну романтику, поселитись на площі, брататись (у межах розумного) з міліцією, врешті, вирвати цю перемогу і зі спокійною совістю вкласти свої інвестиції в який-небудь поганий енергосектор регіону. Він так само може, як типовий зашуганий ліберал, стати на бік влади, засудити морально збочені народні маси за всі їхні невмотивовані пориви і зачекати з інвестиціями до кращих часів. Врештірешт, як типовий прихильник глобалізації, він може на все це взагалі забити і, взявшитаки тижневу відпустку, звалити на сонячні острови посеред океану, де його, будемо сподіватись, у такому разі накрило б своєю холодною бездонною хвилею справедливе індонезійське цунамі. Зараз він стоїть під пам'ятником іллічу і вибирає. А поруч із ним стоять сотні відморожених громадян цієї дивної холодної країни і так само вибирають. По-моєму, це мелодрама.

Чим я займався останні півроку? Я навіть не можу пригадати всіх, з ким довелось за цей час познайомитись — довгий, безкінечний список нових персонажів, нових героїв, які з'являлись із чорного місива тієї осені і так само безболісно в ньому зникали, виходили на світло зпід важких вересневих дерев, підсідали до вагонів у жовтневих сутінках, насторожено слідкували, стоячи посеред листопаду; раптово, в якийсь момент, їх стало значно більше, вони тісно заповнили собою заасфальтований майданчик мого приватного спілкування, ну і що — я стояв перед ними, як цей ось пам'ятник хуйовому іллічу, вони стояли переді мною, не завжди на мене реагуючи, не до кінця розуміючи, хто я такий, і в цьому останньому ми з ними були дуже подібні.

Можливо, його колись таки приберуть, цей пам'ятник, підженуть кран і просто демонтують, а на його місце поставлягь якунебудь алегоричну фігуру, котра буде в очах нащадків символізувати успішне завершення національновизвольних змагань. Мені, насправді, все одно, я ніколи не любив пам'ятники, тим більше пам'ятники політикам, політикам, як на мене, по голові треба давати, а не пам'ятники ставити, але за цим пам'ятником, за пам'ятником іллічу, в разі якщо невдячні нащадки таки приберуть його звідси, я все ж таки буду шкодувати. Надто багато позитиву в мене від нього залитилось. Скажімо, я часто домовляюсь тут про зустрічі, я люблю сидіти під іллічем і чекати, коли в мого малого закінчаться заняття, ми з моїм кузеном ганяємо тут на роверах, розлякуючи пенсіонерів, я тут жив, урешті-решт, під цим пам'ятником, цілих два тижні, і хоча жодної ностальгії в мене це не викликає, пам'ятника буде шкода.

В один із тих веселих днів, саме під пам'ятником іллічу, несподівано виник мій давній знайомий, досить дивний і не до кінця зрозумілий мені персонаж, з котрим у нас давні приятельські стосунки. Вірніше, що значить стосунки — вже два роки я був переконаний, що він помер, зник він ще раніше, проте спочатку про нього ще надходили скупі пунктирні відомості, потім зникли і вони, аж доки мені хтось не сказав, що він, виявляється, помер. He можу сказати, що мені його сильно бракувало, знайомий він був справді дивний, проте я шкодував за ще одним небіжчиком, він був непоганою людиною, ми з ним кілька разів сильно напивались, та й загалом — коли людина в тридцять років помирає, це завжди не дуже приємно, це позбавляє тебе впевненості. I ось він несподівно з'являється на тій площі, радісно вітається, заговорює, говорить про політику, ну, ясно — тієї осені всі збожеволіли і говорили виключно про політику, їм таки вдалося всіх нас використати на свою користь і примусити займатись їхньою політикою, ось і мій покійний, але від цього не менш життєрадісний, ніж два роки тому, знайомий, теж говорив про політику, говорив у принципі нецікаві мені речі, я це все змушений був слухати вже другий тиждень з ранку до ночі, а інколи і вночі.

Ми розмовляли з ним, і я вагався — сказати йому чи не сказати? Раптом він після цього посправжньому помре. А якщо не скажеш йому — хто знає, що з ним далі буде. До того ж — хто знає, що з ним насправді було за ці два роки. Можливо, він справді свого часу помер, але виявилось, що це не смертельно. I ось ми з ним про все поговорили, він побажав мені успіху, я йому сказав, щоб не вимахувався, і він пішов. Ей, зважився врешті я, почекай. Що таке? зупинився він. Знаєш, не хотів тобі казати... Ну? насторожився він. Тільки не ображайся — я думав, що ти помер. Ти що? не зрозумів він. Серйозно, кажу, мені хтось говорив, що ти помер, два роки тому. Та ні, почав виправдовуватись він, це якась помилка. Ну, я так і думав, кажу, довго жити будеш. He знаю, чи він мене зрозумів.

Дивно, як правило, мої знайомі вибувають зі списку живих. А тут зовсім навпаки — він, схоже, зміг намахати високу небесну канцелярію і якимось чином виписався з партійного списку померлих. Добрий знак.

Де він насправді був увесь цей час? Хтось же мені говорив про його смерть. He могло ж це з'явитись просто так, у нашому продуманому і закономірному житті нічого просто так не з'являється і не зникає, це ось і ілліч може підтвердити, з його діалектикою, то де він був? У моїй приватній шафці зі скелетами, ключ від якої я завжди ношу в кишені разом із ключем від велосипедного замка, лишається все менше місця, вірніше — туди приходять все нові й нові мешканці, вони ховаються в теплих задушливих сутінках від світла і свіжого повітря, і лише я пам'ятаю їх усіх по іменах, пам'ятаю їхні звички та біографії, пам'ятаю, як багато кожен із них важив у моєму житті і як мало я можу зробити для них тепер, коли вони перейшли до простору тіней, з тим, щоби залишитись у ньому назавжди.

Але, виявляється, не все так погано, виявляється, що навіть із цього безнадійного простору, простору тіней і простору пам'яті, можна вирватись назад, прорвавши фотошпалери, котрими нас хтось розділив. Можливо, якщо ти маєш достатньо бажання і драйву, ти можеш дозволити собі час від часу заходити в цю крижану похоронну тінь і повертатись із неї назад, в холодне пообіднє сонце східноєвропейської осені, можливо, не все так безнадійно, як видається більшості з нас — тих, хто насправді ніколи не ризикував, хто й похвалитись не має чим. Ось же йому, моєму знайомому, це вдалось, не знаю, щоправда, як, але будь ласка — ось він стояв тут щойно переді мною і говорив про політику. В мене навіть свідок є, скажи, ілліч.

3. Християнська сутність державної промисловості.

Наше місто навесні заростає гравою, небеса над ним густо і компактно заселяються птахами, по зимі вони повертаються з Єгипту й Палестини, влітають на пласкі дахи й під арки будинку державної промисловості, розганяють повітря над площами, зникають у круглих зелених деревах, сидять там, затамувавши подих, ховаючись один від одного. Приїжджаючи в цю пору до міста, можна побачити, як із будинків сходить весь холод зими, як шкіра архітектури висихає і починає оживати після довгої перерви, оскільки після зими міста завжди нагадують підлітків, котрі вічно не знають, що їм одягти — половина речей на них вже мала, решта давно вийшла з моди, миле сентиментальне видовище, пройде зовсім небагато часу, кілька теплих безлюдних місяців, мине літня безтурботність, і вулиці, мов річкові канали, знову наповняться сірою холодною водою зими, крижаним річищем новорічного неба, одним словом — нікому від цього краще не стане.

Центральну забудову нашого міста слід розглядати згори, з пташиного польоту, в цьому випадку очевидною стає функціональна підігнаність міської інфраструктури, її ужиткова складова. Той, хто у майбутньому стане будувати універсальні комуністичні мегаполіси, має приїхати до нашого міста і подивитись, як це робиться в принципі. Місто побутового футуризму і комунарської самоорганізації, колинебудь, коли жити тут стане зовсім неможливо, з історичного центру міста обов'язково зроблять музей під відкритим небом, якщо небо на той час і далі буде відкритим, якщо ж ні, то закриють його великим скляним куполом, саркофагом, будуть підводити до нього групи американських чи японських туристів і говоритимуть — ось воно, це середньовічне містосонце, червоносиня комуна, винищена чумою і фіговим комунальним господарством, перша і єдино канонічна столиця піднебесної україни, з населенням у два мільйони цехових робітників і студентів університету, найбільш розвинені галузі народного господарства — машинобудування, ракетна і оборонна промисловість, найбільш помітні пам'ятки культури — рови й оборонні мури, котрі оточують центральну частину міста, комуністичні вежі й таранні машини, з яких поети цього міста проголошували універсали, згідно з якими і дотепер функціонує наша щаслива цивілізація.

Особливу увагу слід звернути на будинок державної промисловості, побудований у формі головних святкових воріт валгали, через котрі мешканці цього міста мали звичку проганяти полонених генералів розбитих армій і проходити святковою ходою під час традиційних карнавалів першого та дев'ятого травня. Принцип цеховості, професійної підпорядкованості, за яким велась забудова головних кварталів міста в середині — наприкінці 20х років 20го знову ж таки столітгя, утверджує нас щоразу на думці про комуністичну домінанту наших міст як єдиновірну і таку, що не підлягає жодним сумнівам. Після цього екскурсоводи майбутнього мають детальніше зупинитись на історії середнювічного міста, з його частковим утіленням принципів комунізму і раннього християнства, котрі виявились„зокрема, в існуванні ремісницьких цехів і торгових союзів, і спробують провести паралелі з харківським конструктивізмом 20х років. I ось якщо їм це вдасться, якщо ці пригальмовані в своєму розвитку внаслідок всіх екологічних катастроф майбутнього американці і японці щось таки зрозуміють, небесна твердь опуститься на кілька ярдів і роздавить своім масивним пивним животом скляний саркофаг над нашим містом, і тисячі метеликів, котрі спали в своїх личинках по закинутих і розбомлених комунальних квартирах цього найкращого з міст, раптом вилетять із чорних обвуглених бійниць і розлетяться по молодих, щойно-збудованих мегаполісах старої-доброї європи, і так само старої, але вже куди менш доброї америки, розносячи на своїх невагомих крильцях благу вість і побутові інфекції.

Краєвид, у якому я живу довший час, так чи інакше відкладається на моїй сітчатці, я розумію, що бачу світ з урахуванням виступів і западин всієї цієї державної промисловості, саме по них визначаючи для себе перспективу в забудові населених пунктів, що трапляються на шляху. Інтимність цих химерних споруд довкола мене, ревниве, емоційне ставлення до нумерації на під'їздах чи до старих, вже нечинних вивісок — жовтим на чорному тлі — на прохідних, насправді не мають стосунку до географічної чи топографічної прив'язаності. Це, скоріше, прив'язаність до самого себе, залежність від себе, від власного досвіду, котрий не відпускає ні на крок, при^ мушуючи знову і знову повертатись на місця, в яких мені було невимовно добре чи невимовно погано. Лише на перший погляд здається, що все залежить від спогадів, від асоціацій і рефлексій, чорта з два — жодних асоціацій у мене не викликають ці страшні числа на стінах будинків, жодних рефлексій. Просто так сталось, що саме тут, на цих вулицях і площах, мені пощастило провести останні п'ятнадцять років свого життя, саме під арками всієї цієї державної промисловості я йшов о п'ятій ранку теплої червневої неділі, коли в цілому місті не спав я один, і саме тому, що я це пам'ятаю, я буду знову і знову повертатись на це місце, просто так — без жодної мети, без жодного задоволення. Хоча, можливо, саме це і є асоціації.