Зародження політичних вчень в епохи Стародавнього світу і Середніх віків

Політична наука сформувалася в процесі переходу від буденного сприйняття політики до методів наукового пізнання, причому долі багатьох держав істотно змінювалися під впливом макрополітичних теорій і приватних концепцій.

Процес зародження політичної думки тісно пов'язаний з появою перших держав. У Стародавньому світі вона існувала в релігійно-міфологічній формі. Її основу становили ідеї про божественне походження влади, держави, правителів і права. У міфах древнього Єгипту, Месопотамії, Персії, Індії та Китаю царська влада була представлена як гарант правди-справедливості і правосуддя.

Однак в сер. I тис. до н. е. виявилися тенденції до раціоналізації політичних уявлень, з'явилися вчення, самостійні від релігійної ідеології.

Давньокитайський мислитель Конфуцій розробив вчення про «гуманному управлінні», в якому держава трактувалося як велика род и на, а відносини зверхників та підлеглих трактувалися як відносини батьків і дітей.

В Індії в «Законах Ману» (II ст. до н. е.) захищалися релігійні положення про поділ суспільства на варни, їх нерівність і т. д. Особливе значення надавалося обґрунтуванню керівного становища брахманів: цар повинен шанувати брахманів, додержуватися їх порад і повчанням.

Давньогрецькі філософи ґрунтувалися на практичному ототожненні політики, держави і суспільства.

Сократ був принциповим прихильником законності. Він обгрунтував принцип компетентного правління, сформулював морально-розумну основу і суть держави.

Софісти піддали раціоналістичної критиці закони і звичаї, вчили, що держава є продукт «суспільного договору».

Платон створив першу утопію держави, дав схему-еволюцію державного ладу.

Аристотель розвинув уявлення про політику як вищу форму соціального спілкування, вчив, що мета держави — загальне благо. Аристотель виділив «правильні» і «неправильні» форми правління (критерієм правильності при цьому виступає їх можливість служити загальному благу). Трьома «правильними» формами держави, за Арістотелем, є монархія, аристократія і політія, а відповідними їм «неправильними» формами правління — тиранія, олігархія і демократія.

Рим створив імперію і систему права, були введені поняття: право, мораль, республіка, влада та ін.

Стародавній світ сформував уявлення про поліс, про політичну владу і форми правління, про змішану форму держави і поділ влади, про значення права і відмінностях природного і позитивного права та ін.

На політичні вчення епохи Середніх віків вирішальний вплив зробило християнство. Центральними питаннями політичної думки були: як облаштувати політичне життя відповідно до християнським віровченням, і яка влада вище — духовна чи світська. У XIII ст. на основі схоластики виникла специфічна політична наука — «політичне мистецтво» (Альберт Великий), «політична наука» (Фома Аквінський), що символізувало поворот в бік формування спеціальних знань про цю область життя.

Розвиток в ХII—ХIV ст. призвело до появи ідеології, яка оскаржувала право церкви втручатися в земні справи. З другої половини ХIV ст. настає епоха Відродження, основний ідейний зміст якої — «гуманізм» представляв собою зосередження на земних інтересах людини. Реформація (XVI) відкинула авторитет Отців церкви в тлумаченні Священного Писання, вдалася до доводів розуму, проклавши дорогу раціоналізму.

Ніколо Макіавеллі — італійський державний діяч і мислитель, який ввів термін «держава» (stato — «порядок», «впорядкованість») в сенсі особливим чином організованої форми влади. Він обґрунтував політику як досвідчену науку, вільну від моральності, розглянувши її з точки зору: що робить політика процвітаючим, а державу — надійної і могутньої.

Французький мислитель Жан Боден першим розробив поняття державного суверенітету.

У стародавньої та середньовічної думки політика визначалася як область державного управління громадянами або підданими, її метою була державна влада.