Етнічні Мадонни» української традиції – від сакральної «Лялі» до іграшкової мотанки

Зазвичай, усі варіанти вигляду «Трипільських Мадонн» пронизує стрижнева ідея – це тема краси життя, продовження життя, ідея продовження роду. «Ромб з крапелькою» - символ засіяного поля – присутній в орнаментованому розписі на усіх глиняних красунях. Змія, вічна спіраль, вічна хвиля… як символи вічного відновлення, оновлення й відродження життя, теж є чи ні на кожній фігурці. Та й саме «Венерами» їх назвали не просто так. Вони дійсно дуже елегантні, красиві, тендітні, подекуди надзвичайно витончені й стрункі (особливо образи - Діви). Любов і Краса – саме ці вічні феномени (які завжди фокусують увагу на жінку) були вкладені в символічну мову розпису даних глиняних статуеток.

Сам вигляд «Трипільських Венер» однозначно говорить про те, що це не іграшки. Навіть важкувато уявити – як ними в принципі можна б було гратись. Усі розшифровані дослідниками символічні знаки і всі (а їх більшість) загадки семантичного розпису давнини вказують на те, що це є давній «формат» жіночої молитви. Молитовний жест «Оранти» вкладений в руки «Трипільських мадонн», мікроскопічні дірочки на кінцівках рук (скоріш за все їх підвішували на сакральні дерева), акцентована тематика життєдайності… - засвідчують молитовну наповненість їх символічної суті. І це є єдиним, що зберегла для нас історія від усього духовного й матеріального пласту давньої трипільської цивілізації.

Символічна мова (а як і будь-яка інша мова вона має свій стиль, свою логіку, свої діалекти, свої наголоси, свою ритміку, свою образність….) завжди вважалась «священною мовою». Це віковічний спосіб комунікації у сфері сакральної культури. Те що хтось зверхньо обізве «ідолами» --- інший «прочитає». Трипільська людність володіла цією таємничою мовою більш ніж досконало. І досконало – сховала її коди. Священна мова трипільців дійшла до нас через символи, закарбовані у керамічних виробах. І ця мова – віками зберігає тишу. Адже від трипільської цивілізації не залишилось навіть легенд.

«Українські солом’яні Мадонни» – молитва Жінки вплетена в символіку життя. До «українських мадонн» відносяться й так звані «солом’яні Лялі», які плелись або з галузин обжинкової соломи (останній сніп пшениці після жнив з якого робився й славнозвісний Дідух) або з святої трави - це або лікарські трави зібрані на святих місцях, або трава зібрана на свято Івана-Купайла (Різдво Іоана Предтечі), або з першої весняної трави (дівчата виходили зранку босоніж і правою рукою рвали траву примовляючи певне «звернене замовляння» на кшалт: «на лялю молитовну тебе рву, щастя усім принесу»),
або саме з того сіна, яке лежало на столі під проскуркою (символ присутності новонародженого Христа) у Святвечір Різдва).

Варто звернути увагу, що весняна трава, сіно з різдвяного столу, соломинки з «Дідуха» і таке інше – це за народною семантикою «не просто трава, а волосся Землі-Нені». А «волосся» на семантичній мові всіх народів – це символ життя. Відповідно – «Мадонни» плелись з волосся Матері-Землі. В а н теїстичній (а н теїзм:- сакралізація землі) культурі українського народу все, що повязувалось з землею вважалось святим, посвяченим, божественним (раніше й сповідались «в землю», укладали договори й клялись перед «матір’ю Землею сирою» посипаючи своє волосся дерном тощо).

Тому зрозуміло, що «молитовні Мадонни» - це були не дитячі іграшки. «Мадоннами» ніхто й ніколи не грався, їх навіть не торкались, оскільки це б означало порушити тишу молитви. Причому молитви непростої, а «МАТЕРИНСЬКОЇ». В Україні здавна вважалось, що саме материнська молитва має найбільшу силу – «материнська молитва і гори зсуне», «молитва матері й з дна моря врятує», «мамина моля (моля – молитовне слово) визволить з горя», «молитва матері дивує - і до Неба долине і з Неба вряту є» … (навіть після прийняття християнства в народній пам'яті закарбувалось – молитва матері сильніша за молитву батька, сильніша й за молитву священика – «молитва материнська – це не латЍна римська»… тощо. Молитовні «Мадонни» виплітались в умовах суворо табуйованого ритуалу, а саме:

· в чисто прибраній світлиці або в світлій місцевості (н-д: осяяна сонцем лісова галявина), в новому чистому білому одязі, з чистими думками і світлим настроєм (материнська «прохальна розмова» з Богом – молитва - завжди знáково чисті);

· в цілковитій тиші (щоб ніхто і ніщо не порушило молитву);

· на самоті (віч-на-віч перед обличчям Вічності);

· як правило виключно по п’ятницям (на українській землі цей день здавна вважався «святим» і «жіночим»);

· кожне конкретне молитовне прохання пров’язувалось вузликом (н-д: доля і щастя вузлом переплелись – ніхто не розв’яже);

· очі ні за яких обставин не малювали (щоб чужа душа не вселилась);

· за спиною у формі розправлених крил птаха (чи янгола) випліталась прадавня жіноча прикраса «лунниця» - мама, ненька, дружина… завжди в українській традиції асоціювалась з ПТАХОЮ, яка своїми крильми прикриє родину від недолі і лиха («мати як птаха чатує над дитиною – і коли дитя мале і коли вже стане сивою»);

· «Мадонни» розташовували виключно в червоному кутку оселі –«пόкуті». В дохристиянські часи вони там стояло одноосібно як втілення родинної оберегової молитви;

· після прийняття християнської віри «молитовні Мадонни» знаходячись біля ікон Марії і Спасителя втілювали постійну присутність материнської й родинної молитви біля Тих, хто дане молитовне прохання здатен почути. (Ще раз окремо хочеться наголосити – це не залишки «язичництва» чи ще гірше по звучанню – «поганства», це давня семантична мова молитви жінки і матері, які в усі часи моляться виключно про щастя дітей і родини.

Молитовних українських «Мадонн» в якості сакрального оберегу дарували на весіллі, ними обмінювались матері нареченого й нареченої, їх дарували в якості посагу, при народженні дитини або просто приємній людині, ними благословляли тощо.

Окремо варто акцентувати - «Молитовних Мадонн» не слід плутати з так званою «домашньою лялею» - «мотанкою» або «моташкою» (звідси й відоме дитяче – «тьотя Мотя»). Останні теж подекуди виконували ритуальну роль, в них теж вкладався молитовний смисл і таке інше. Але, за великим рахунком, це вже була домашня дитяча іграшка. Їх робили (мотали) з клаптиків тканини, іноді використовували голку, а іноді принципово – ні. Вони були більш ніж просто достатньо поширені і популярні. Це – українська домашня широковідома іграшка. І іграшка розвиваюча. Адже саме через них дівчатка отримували перші знання про культурні традиції одягу, семантичну специфіку вишивки, символіку оздоблювального орнаменту. Ще до середини ХХ століття вони були традиційною іграшкою і, до речі, не тільки в сільській місцевості. Як іграшка «мотанка» (або «моташка») значима і вартісна, перш за все, своїми виховними якостями. Це була унікальна і неординарна можливість прилучити дитину до «сфери майстерного». Саме у процесі виготовлення цих іграшок дівчата вчились шити, вишивати, ткати…, відповідні рольові ігри готували їх до майбутнього материнства. З розвитком промисловості цей пласт народної культури почав втрачати свою популярність. Домашня іграшка, зроблена власноруч, або мамою чи бабусею втілювали домашній затишок, пам'ять про рідні руки, несла тепло і енергію роду – і за цими показниками її, зрозуміло, не порівняти з сучасною масовою іграшкою з пластику. «Моташка», на відміну від пластикової чи гумової іграшки, певним чином, здатна «зняти» психологічний бар’єр між дитиною і «світом великих речей», вона виховує тепле, природне й небоязке ставлення до оточуючого світу.

Виготовлені сучасними майстрами «українські Мадонни», «Трипільські Венери», як і вищеописані «моташки», є копіями, подекуди напрочуд гарними і візуально просто надзвичайними, але все-таки копіями. Це не автентичні образи. Копія – це начисто переписаний лист (але вже, погодьтесь, іншими руками, на іншому «папері», іншою пастою, з іншими почуттями і мотивами...).

В далекому минулому історичного калейдоскопу залишилась сакральна молитовна мова «Трипільських Венер». Потроху забуваються й етно-духовні семантичні феномени, що в Україні втілюють вище описані «Молитовні Мадонни». Українська земля прийняла християнську культуру, цінності якої органічно увійшли в духовність, мовленнєвий стиль і «національний почерк» нашої людності. І чільне місце на покуті «у красному кутку» домашньої оселі зайняв образ Діви Марії, яку можна побачити і назараз і в варіанті класичного іконопису (безліч тематичних образів), і в варіанті домашньої ікони, і в варіанті вишивки – так звана «ікона мальована ниткою» - чи дерев’яної скульптури тощо.