Типологія міфів

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства.

Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Міф — не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу.

Міф — це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.

Класифікація міфів: - тотемні; - космогонічні; - антропогонічні; - астральні.

Види міфів

Космогонічні - міфи про створення Всесвіту;

Теологічні - міфи про походження богів;

Міфи про священний шлюб;

Солярні й астральні;

Етимологічні - міфи, що пояснюють походження явищ або предметів;

Есхатологічні - міфи про загибель Всесвіту

Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи);

Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла);

Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея);

Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та леґенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, леґендою — історії про героїв-людей, застосовані на історичних постатях та подіях.

12. Трипілля як феномен світової культури. (інформації аж занадто багато, вкінці є висновки)

ХІХ та початок ХХ століття інколи називають часом археологічних відкриттів. Саме тоді Г.Шліманн розкопав Трою, Мікени, Тірінф, А.Еванс виявив залишки палацової держави, яку назвав мінойською, а також записів (лінійне письмо А і Б). В Україні теж було зроблено багато досліджень, і особливу увагу привернули до себе роботи В.Хвойки, який з 1893 року проводив розкопи в Києві на вулиці Кирилівській, і ці знахідки були відмінні від знайдених раніше. Незабаром у 1896 році В.Хвойка проводить розкопи і в селі Трипілля, де виявляє пам’ятки тієї ж культури, що й знайдена ним у Києві. Звідти, від назви села, і пішла назва культури – трипільська.

Величезний інтерес до знахідок проявили такі історики, як Е.Штерн (1901-1902 р. – розкопав пам’ятки аналогічного характеру), В.Б.Антонович і Хв.Вовк. Пізніше, у радянський час, цю культуру досліджували такі вчені, як Т.Пассек, С.Бібіков, Є.Черниш, В.Маркевич, В.Збенович, та досліджувалась вже переважно територія Румунії і східної України, де, за думкою цих учених, ця культура зароджувалась.

Проблема походження трипільської культури

Існують різні думки щодо походження трипільської культури. За В.Хвойкою, наприклад, це було автохтонне населення (предки слов’ян), яке жило на території Середньої Наддніпрянщини.[1] Чи є така думка абсолютно вірною? Адже автохтонна культура, яка існувала до трипільської, була відкрита лише у 40-50х роках ХХ століття українським археологом В.Даниленком, і лише тоді стало можливим говорити про її спорідненість з трипільською. Крім того, за П.Третьяковим, прослов'яни у IV-III тисячоліттях до н.е. існували на північніших землях. Тому, напевно, гіпотеза В.Маркевича та В.Даниленка, за якою місцеві племена дністровського варіанту буго-дністровської культури були швидко асимільовані боянськими (балкано-дунайськими) прийшлими племенами, і трипільська культура – не що інше, як синтез цих двох культур, здається більш ймовірною. Внесок до цієї теорії зробив і В.Збенович, який приєднався до думки своїх попередників, але доводив відсутність впливу буго-дністровської культури, що також цілком можливо.

Крім такої, можна виділити ще одну гіпотезу. На думку Ф.Біляшівського, О.Спіцина та В.Городцова, “культура проникла з півдня через Егейське та Мармурове моря з берегів Малої Азії або через Середземне море з Фінікії або Єгипту, і в розмальованій кераміці відчувається вплив Сходу”. Історик радянського часу М.Марр стверджує, що предками трипільців є пелазги, які прийшли з Північного Кавказу Чорним морем, а до того ще були “сусідами” етрусків, що мешкали на території Південного Кавказу.[2]

Періодизація трипільської культури

За В.Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи, тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний з кам’яним віком, другий – з віком мідним. Перший – період примітивності у формах посуду, використання знарядь праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено землеробство, а скотарства майже немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство, збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в землянках чи наземних глинобитних будинках. Для цього поселення характерні такі поселення, як Лука-Врублевецька, Бернашівка на Дністрі, П’янишків коло Умані, Ленківці, Солончани та інші. Другий - період використання знарядь праці і зброї з міді, менш примітивної кераміки. Крім того, вже починають закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча є думка, що такі відносини виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді грали велику роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землеробства потребував великих затрат сил, що було неможливо для жінки. Найбільш великими поселеннями того часу були Усатове (біля сучасної Одеси) і коло Городська (Житомирська область).[3]

Існує також інший тип періодизації Т.Пассека, який складається з трьох етапів: раннього, середнього і пізнього в залежності від зародження, розквіту чи занепаду цивілізації. Ця періодизація стосується трипільсько-кукутенської спільноти, частиною якої є культура, яку я досліджую.

Як зникла трипільська культура

Ще й досі неясно, як зникла трипільська культура. Радянські вчені Т.Пассек і Т.Білановська взагалі обминають це питання, говорячи тільки про взаємозв’язки трипільців з племенами середньодніпровської культури на Сході, Волинсько-Подільської мегалітичної культури – на заході, пізньострічкової і шнурової кераміки на північному заході. [4]

Мені відома поки що одна теорія зникнення трипільців. Це змішення їх з іншими племенами. Якими? За В.Г. Збеновичем це нібито племена середньодніпровської культури на сході, оскільки їх кераміка та побутові речі дуже схожі на ті, що вироблялися колись трипільцями.[5]

Житла

На території Трипілля зустрічалося два типи жител.

По-перше, це землянки. Землянками називалися заглиблені житла глибиною 0.6-1.5м, які складалися з жилої частини і господарських ям. У плані ці “будівлі” нагадували напіввісімку чи вісімку. Стіни їх були пологі, дно нерівне. У кожному з таких жител знаходилось по два-три вогнища.

По-друге, це наземні глинобитні житла. Це був великий будинок метрів у 20, що складався з 4-5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Також було 2 камери без печей: одна – «сіни», інша – комора для зерна. У камері з піччю наліво проти печі містилося підвищення з посудом, проти входу – жертовник у формі грецького хреста, а над ним – маленьке округле вікно. Техніка будівництва таких жител була на високому рівні розвитку. Місце для будівництва згладжували, а потім на цю поверхню клали деревяні плахи, які обмазувались глиною, інколи декілька раз. Потім цю глину обпалювали. Покрівля мала 2 схили і обмазувалась соломою. Такі будівлі нерідко розташовувались колом, що могло вказувати на існування у трипільців перших релігійних вірувань.

Призначення цих жител ще й досі неясне. Так, В.Хвойка вважав, що глинобитні житла були спорудженнями поховного характеру, «домами мертвих». За В.Збеновичем, навпаки, глинобитні будівлі були стаціонарними житлами трипільців, а землянки будувались лише на ранньому етапі заснування поселення.[7]

Господарство

Землеробство

Ця галузь господарства була найрозвинутішою у трипільців, особливо в ранній період. Навіть тоді оброблялося не менш як чотири види сільськогосподарських культур (в основному пшениця, жито, овес). Участки знаходилися близько від поселень. Було відоме мотичне землеробство. Крім мотик, вироблених з лосячого чи оленячого рога, використовувалися і серпи, але їх знайдена невелика кількість, тому, можливо, землероби здебільшого збирали колосся руками. [8] Звичайно, екстенсивне ведення господарства призводило до виснаження грунтів, і тому трипільцям приходилося кожні 30-60 років залишати засновані поселення й освоювати нові землі.[9]

Для переробки продуктів землеробства використовувалися зернотерки, які складалися з двох частин, вернього і нижнього каменів. Ймовірно, що це було роботою для жінок, і доказом тому є знайдені у трипільських хатах фігурки жінок, які мололи зерно (див. зноску 9).

Скотарство

Звичайно, землеробство завжди залишалось для трипільців основним видом господарства, але воно завдяки нечастим врожаям не могло повною мірою задовольнити потреби племен. Тому паралельно з землеробством розвивалося скотарство, а також такі невідтворюючі види господарства, як рибальство, мисливство, збиральництво.

Про існування скотарства свідчать знахідки кісток тварин. Так, на Коломийщині знайдено кістки биків, а також корів і овець (хоча їхня кількість була значно меншою), а в Халеп’ї та Усатові – свиней. Також ймовірно, що на той час уже був приручений кінь, а також собака. Про існування скотарства свідчить і знаходження таких керамічних виробів, як сосуди зі стінками в дірках. Ймовірно, що вони використовувалися для виготовлення творогу й сиру.[10]

Також, крім кісток, було знайдено міфологічні зображення таких істот. Так, наприклад, це фантастичні фігури биків з кігтями з Петрен, виконані чорною фарбою, що свідчить, можливо, про те, що у трипільців,як і в середземноморських народів, існував культ бика. [11]

Полювання

Ця галузь господарства грала помітну роль на ранньому етапі розвитку трипільської культури, хоча меншу в порівнянні з полюванням. Про це нам говорить той факт, що кісток диких тварин знайдено в два рази менше ніж домашніх (див. зноску 13). Полювали трипільці в основному на благородного оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя, як наконечники стріл з кременю, скребки, кам’яні сокири-клини.

Займалися також і рибальством, і це теж було характерно більш на ранньому етапі, оскільки для цього були сприятливі умови (поселення біля річок). Ловили здебільшого щук, сомів, осетрів. [12]

Збиральництво

Трипільці збирали в основному черепашки прісноводних молюсків, залишки яких знайдено в купах сміття біля будинків, які ще називають “черепашковими купами”. Очевидно ці черепашки варили, а потім їх мясом годували свиней. У давнину черепашки використовувались також для розпису, прикрас.

Збиралися також жолуді, які сушилися в закритих печах, розтиралися на зернотерках і домішувалися в тісто.[13]

Прядіння та ткацтво

Ця галузь була безпосередньо зв’язана зі скотарством, і тому логічно, що, як і скотарство, набула свого розвитку у пізній період трипільської культури. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити (Петрени), була відома в’язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів – полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті.[14]

Кераміка

Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби – просто витвір мистецтва для того часу.

Керамічний посуд того часу виготовлявся з гончарської глини з домішками кварцового піску і черепашок прісноводних молюсків. Він ліпився без гончарського кола на твердій основі, товщина його днища переважала товщину стін, а самі стіни були нерівномірної товщини і не завжди правильної форми. Великий посуд ліпився з двох окремих частин. Зовнішня поверхня була рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червсоною фарбою.

Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був поглибленим спіральний орнамент (схожий на орнамент техніки камарес мінойського Криту) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш поглибленим орнаментом, а також розписом. Пізній період характеризується появою мотузкового і штампового орнаменту, характерних для культур епохи бронзи. Посуд для приготування їжі прикрашали дуже бідним орнаментом; це були зображення людей та тварин.[16]

Духовна культура та уявлення трипільців

Статуетки та зображення

Трипільські зображення були здебільшого жіночими, лише зрідка чоловічими. Чому так? Скоріше всього, це було пов’язано з ідеями матріархату. Яке призначення цих фігур, також залишається для нас загадкою. Чи це були “дитячі іграшки”, чи, може, культові фігурки, які закладалися у фундамент з ціллю оборонити себе від злих духів? Жодна з цих теорій точно не доведена, тому сказати тут просто нічого.

Фігурки були стоячими та сидячими. У сидячих було округле обличчя, рук не було, і ноги відділені одна від одної. Стоячі відрізнялися тим, що мали волосся.

Ці фігурки у трипільців розміщалися коло печі-вогнища.[17]

Первісні уявлення трипільців

На жаль, зараз навряд чи вдасться відтворити картину первісних уявлень трипільців, але дещо иожна дізнатись з нових досліджень цієї культури (див. зноску 19)

Існування Трипілля відповідало кліматичній фазі атлантику, і початок цієї культури збігся якраз з істотними зрушеннями в Сонячній системі. Тому можна твердити: населення Трипілля мало вже усвідомлювати періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового. І декілька сюжетів з їхньої міфології доводять це.

По-перше, це стосується давнього вірування про звірину, яка ковтає сонце. Хто ж був цією звіриною, не дуже ясно. Можливо, це вовк, як, наприклад, в гальській міфології чи скандинавських сагах. Та скоріше всього, це була змія, яка, до речі, символізувала не тільки кінець, а й відродження світу в новій, вищій якості. Також змія символізувала жіночність. З цього ми можемо сказати, що у трипільців було циклічне уявлення про час. Вони представляли його собі як безкінечну дорогу, що рухається навколо центру Всесвіту. Цим, мабуть, і пояснюється спіральний орнамент трипільців, де спіраль символізує такий шлях.

Поховання

Поховання, мабуть, належить до однієї з обрядових дій трипільців, яку ми можемо дослідити найбільш детально з усіх інших.

Та це стосується пізніх поховань, де, на відміну від ранніх, труп не спалювався, а ховався в скорченому вигляді. Такі були відомі, наприклад, під Одесою (Красна Слобідка), Херсоном (Білозірка), в Усатові. У центрі ховався голова сімї (тоді це був уже чоловік), а біля нього – жінка та діти. Цей курган був оточений іншими курганами з каміння (кромлехи), де були поховані зображення людей і тварин. Крім того, існували ще й ями для інших членів родової організації, вмерлих на стороні – так звані кенотафи.

Що ж могло це символізувати? Мабуть, у пізніх трипільців вже існувало уявлення про те, що людина з одного світу переходила в інший, перенароджувалась, і тому ховали її у скорченому вигляді, що нагадував ембріон.[19]

Чи були трипільці пращурами слов’ян

Сказати, чи трипільці були пращурами слов’ян, дуже важко, оскільки про них не залишилось ніяких писемних згадок про них. Звичайно, побут їх багато в чому схожий на слов’янський. Так, слов’яни теж будували хати з глини, хоча ці хати були однокімнатними і розташовувались хаотично. Цікаво, що технологія будівництва з глини й дерну зберіглася навіть у XVII-XVIII століттяx, як зазначає Хв.Вовк, і такого роду будівлі можна бачити вже в передмістях Дніпропетровська.[20]

Поселення слов’ян, як і трипільські, перебували на одному й тому ж місці недовго, і це пояснювалось підсічно-вогневою системою землеробства, коли потрібно було йти на нові землі через виснаження старих грунтів. [21]

Посуд слов’яни ліпили руками, але на відміну від трипільського, він був простішим в плані орнаменту, мав більш округлі форми, коротше кажучи, майже не був схожим на трипільській.

Звичайно, за матеріальними знахідками більш-менш можна визначити спорідненість трипільців зі слов’янами, а от говорити про те, чи є трипільці їхніми (чи нашими) родичами, з точністю ще не наважився ніхто. В.Хвойка був упевнений, що трипільці – предки протослов’ян, за П.Третьяковим слов’яни жили північніше і десь столітті в ІІІ-ІІ змішалися з трипільцями, є навіть думки про те, що це були кельти. Тобто, це питання залишається відкритим. Чи розкриється воно колись?

Висновки

Трипільська культура як один із феноменів, була відкрита наприкінці 19 століття археологом В.Хвойкою, і з тих пір досліджувалась багатьма ученими, у тому числі радянськими (Т.Пассек, В.Білановська), пострадянськими (Н.Бурдо, Л.Кульчицька) та іншими.

Є три можливі теорії виникнення трипільської культури: суто автохтонна (В.Хвойки), асиміляція автохтонного населення з прийшлими племенами (В.Збеновича) та прийшлих племен, що оселилися на тих землях (М.Марра).

Є два основні види періодизації трипільської культури: періодизація В.Хвойки (два періоди: перший – звязаний з камяним віком, другий – з віком мідним) та Т.Пассека (три періоди в залежності від виникнення, розвитку та занепаду трипільської культури).

Зникли трипільці, очевидно, тому, що змішалися з іншою культурою, мабуть, це була середньодніпровська культура на сході.

У трипільців було добре розвинене господарство. Землеробство становило наййбільшу його частку, система ведення його була підсічно-вогневою, тому часто потрібно було змінювати землі, що було сприятливим для розселення їхніх племен на великі території. Також не відставали трипільці у скотарстві (особливо на пізньому етапі), полюванні, рибальстві, збиральництві (на ранньому етапі), прядінні та ткацтві.

Керамічні витвори трипільців є справжніми витворами мистецтва. Вони ділилися на пофарбовані (в одну, дві, три фарби) та непофарбовані, а також на орнаментовані та неорнаментовані. Посуд був простий і для приготування їжі, що був майже завжди непофарбованим, але з рослинним чи тваринним орнаментом.

Первісні уявлення трипільців були, очевидно, звязані з періодичними катаклізмами, викликаними істотними зрушеннями в Сонячній системі під час їхнього існування. Ймовірно, тоді зявилося уявлення про циклічність часу, і знайшло своє відображення в трипільській кераміці.

З точністю не можна сказати, чи були трипільці предками слов’ян. Їхній побут дуже схожий на наш (слов’янський), але є довести спорідненість, не враховуючи теорії про те, що трипільці не були автохтонами на наших землях, просто неможливо.

13. Архетипи-символи української культури.

Архетип (гр. лраформа, прототип) - первісна форма для наступних утворень; початкова форма чогось.

В "аналітичній психології" К.Г. Юнга архетипи - компоненти "колективного підсвідомого", які сформувалися у найдавніші, часи і визначають структуру моральної, естетичної і пізнавальної: діяльності людини. Основу духовного життя складає досвід, який передається від минулих поколінь наступним і є сукупністю архетипів. Архетипи проектуючись на зовнішній світ визначають своєрідність культури:

Культури-інтроверти - якщо головна цінність закладена в об'єкті і ставленні до нього, набуває Індивідуального характеру (доба Просвітництва). Культури-екстраветри - якщо головну цінність становить особистість людини і ставленні суб'єкта до ідей, набуває колективного характеру (доба Романтизму).При цьому жодна з культур не досконала.

Укр. архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, є узагальненням досвіду наших предків. Укр. культура пройшла трипалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На її розвиток впливали природні умови, географічне положення, територія, міграційні процеси, елементи Інших культур. Протягом століть одні племена та етноси змінювались іншими. Кімерійці, скіфи, сармати, гуни, слов'яни, половці, татари та ін. брали участь в етногенезі українців. Культурні здобутки передавалися нащадкам. Основою культурного процесу було місцеве населення, яке вбирало в собі усі впливи, і діяло свою культуру, Україна - географічний центр Європи. Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинають ЇЇ. З огляду на рубіжність (вплив сходу і заходу) існують різні регіональні особливості українців сходу і заходу (на сході укр.- більш чуттєві на на заході - більш спокійні).

Кордоцентризм в структурі укр. психіки визначається з погляду укр. етнопсихології - спільною ознакою українців = перевагою емоцій та почуттів над мисленням і волей, що робить їх подібними один на одного та особливостями, своєрідністю індивідуальністю східних і західних українців.

14. Картина світу і людина Середньовіччя.

Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку ХІV століття (на півночі Європи – до середини ХVІІ ст.). В історичній науці за цим періодом закріпилася назва “середні віки”.

Оцінки культури середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі. Глибинні процеси становлення національної самосвідомості в західній Європі кінця ХVIII – початку ХІХ століття відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість до середньовіччя та його культури. Найвидатніші представники літературної інтелігенції в цей час докладали великих зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомства з культурою середніх віків.

Звернення до джерел не надто давнього минулого великою мірою стало поштовхом до формування й розвитку європейського романтизму. За романтичною концепцією основний художній стиль середньовіччя – готика – мав змогу постійно розвиватися завдяки своїй принциповій внутрішній незавершеності. Французький письменник Шатобріан у своїй книзі “Геній християнства” (1802 р.) показав взаємозв’язок середньовічної архітектури й християнської свідомості, надавши цьому союзові романтичного забарвлення.

Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру середньовіччя об’єктивно. Згідно з цим поглядом вона є втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості – всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом прогресивні сили наступних епох. Тому, можливо, так довго панувала в науці та суспільній свідомості своєрідна характеристика готичного стилю, що її дав теоретик Відродження Джорджо Вазарі. Ця вочевидь упереджена оцінка легко переноситься й на культуру середньовіччя загалом. “Манеру цю, - писав Вазарі про готику, - винайшли готи, бо після того, як були зруйновані давні будівлі й війни згубили й архітекторів, ті, що залишилися живими, стали будувати в цій манері, зводячи склепіння на стрільчастих арках і заповнюючи всю Італію казна-якими спорудами... Збав боже всяку країну від однієї думки про роботи такого штибу, настільки безформних порівняно з красою наших будівель, що й не вартих того, аби говорити про них більше, ніж сказано.

Закріпити оцінку культури середньовіччя як побудованої на старих традиціях, на повторенні, дублюванні раніше досягнутого, нездатної до новацій, допоміг і Леонардо да Вінчі. Критикуючи творчий метод тогочасних художників, він писав, що після римлян живописці “наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво до занепаду”. Петрарка теж характеризував середньовіччя як епоху потворності на відміну від прекрасної античності. Нарешті, й Гегель у своїх лекціях з естетики порівнює середньовічну культуру з торжеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зору Відродження.

Попри всі складності філософського осмислення феномена середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні цінності.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру середньовічної Європи, то під цим розуміємо культуру раннього (5-8 ст.), зрілого (9-13 ст.) й пізнього (14-16 ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників Школи “Анналів” Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до ХVІІІ століття.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у ІІІ столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим з провінціями і в які так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об’єднання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з одного боку, цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з іншого – не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константаном у 324 році нового Рима – Константинополя, проте остаточний поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395 році. Вже у 330 році Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвиткові різними шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибшали, а суперечності, що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву, який теж наклав свій відбиток на розвиток середньовічної культури.

В цей саме час починається й оте характерне для середній віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту. У ІІІ столітті римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції (“велике переселення”), що призвів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти – остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди – почали сповідувати аріанство. Ця християнська течія названа за ім’ям олександрійського пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325 року скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський собор засудив аріанство як єресь. Проте так можна було вгамувати теологічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбрату, що виникали між римлянами-католиками й варварами-аріанами.

У VІІІ столітті провідну роль у європейських політичних і культурних справах перебрало франкське королівство. Це сталося завдяки зусиллям династії Меровінгів, що дістала ім’я від напівлегендарного засновника роду Меровія. У ній найпомітнішою постаттю був Хлодвіг, який почав із того, що охрестився зі своїм військом не за аріанським, а за католицьким обрядом, здобувши в союзники всю ієрархію католицької церкви на чолі з папою, а також досить впливове чернецтво.

Характерні риси культури раннього Середньовіччя.

Термін “середні віки” з’явився в Європі в ХV ст. і набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом період від античності до Новітніх часів. Це була епоха зі своєю, не схожою ні на яку іншу систему культурних цінностей, епоха, яка виникла в хаосі великого переселення народів і залишила значний слід у культурному розвитку людства. Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство у формі капіталізму. Ідея Бога займає центральне місце. Основним принципом упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів. Верхній рівень – це світ небесний, нетлінний, вічний. Потім іде світ земний – мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню. Згідно з цією уявою, час земного життя людини і всього людства постає лише відблиском безконечного “небесного світу” та вічності “майбутнього віку”, а тому є замкненим у собі і конечним. Видатний дослідник Бахтін виразив ієрархію як вертикаль, на якій життя людини і людства лише мить. Відведений людині час її земного існування – омана. Людина не здатна осягнути ні суті своєї долі, ні долі навколишнього світу, адже все це продукт божої волі, зрозуміти яку людина не спроможна.

Культура Середньовіччя охоплює такі етапи: раннього (5-8 ст.), зрілого (9-13 ст.) та пізнього (14-16 ст.) феодалізму. Початок добі Середньовіччя поклала криза, що її пережив рим у ІІІ ст. Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році Нового Риму – Константинополя. У 330 р. він стає резиденцією імператора і відтоді Західна і Східна Візантія йшли у своєму розвитку різними шляхами. Відтоді почалося характерне для середніх віків змішання народів.

Своєї довершеності “середньовічна картина світу” досягла в Х-ХІІ ст.. Уява про світ носила описовий і багато в чому фантастичний характер. У цілому світ для середньовічної людини обмежувався видноколом її існування, в центрі якого була рідна домівка. Все, що було за її межами, сприймалося як “чуже” і “вороже”. Сталість у просторі стає своєрідною нормою людського життя. Людина повинна була жити там, де вона народилася. Все, що порушувало або не вписувалося в цей ідеал, сприймалося як антисоціальне. Такі життєві норми сприяли укоріненню у свідомості середньовічної людини недовіри до всього чужого і незрозумілого.

Існують 2 періоди піднесення культури раннього середньовіччя:

Остготське та вест готське відродження (VI-VII ст.).

Королівське та оттонове відродження (ІХ-Х ст.).

Внаслідок варварських навал занепала система торгівлі, міста. Економіка згасала, бо не було товарообміну, існували згідно законів Римської імперії стабільні спадкові професії. Існував юридичний партикуляризм – уособлення права. Для кожної етнічної групи існували різні закони. Вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви – зверхність над світською владою у релігійному, політичному, соціальному аспекті. Програми до шкіл затверджувались католицькою церквою. Після школи здібні учні поповнювали ряди церковної ієрархії. У школах почала вивчатися філософія. Проте ці науки за церквою не повинні були відволікати від вивчення Святого письма. Блаженний у своєму творі “Сповідь” відтворив любов до Бога, а також “страх Божий”, він боровся проти язичництва. “Бог має істинне буття” – стверджує Платон, за якого зароджується неоплатонізм. За цих філософів Середньовіччя мало моральну досконалість. Бог, світ, людина пов’язані між собою.

Середні віки — поняття не стільки хронологічне, скільки змістове. На різних етапах існування воно по-різному виявляє свої сутнісні характеристики. У Раннє — початкову межу якого нелегко встановити — ще досить сильними були елементи культури та соціальних відносин античності, і лише поступово вимальовуються форми соціального та духовного життя, притаманні середньовіччю. Радикальні зміни відбуваються як у прогресі техніки, розвитку міст, які так не схожі ані на античні поліси, ані на міста Нового часу, у системі організації виробництва й експлуатації основної маси селянства, так і в структурі пануючого класу феодального суспільства. Ще більшими були зміни у сфері духовного життя, мистецтва, літератури, теології.

За всіма цими ознаками середньовіччя умовно поділяють на раннє (V—XI ст.), високе, або зріле (XI—XIII ст.), та пізнє (XIV—XVI ст.). Але при зосередженні уваги на корінних проявах світовідчуття рядової людини дана періодизація виявляється не точною, адже відчуття світу людини аграрного за своєю природою суспільства змінюється повільніше, аніж культура людей освічених (ми говоримо про інші ритми змін). Динаміка «елітарних» форм духовного життя випереджає переміни в «глибинці». Притаманні низинному прошарку культури та ментальності настанови і способи поведінки характеризувалися незвичною стабільністю та чіпкістю, протиставленням змінам. Тож середньовіччя не закінчується в якийсь певний проміжок часу: Ренесанс, Бароко, Реформація й навіть раннє Просвітництво ще не були такими радикальними зрушеннями, щоб покінчити з ментальністю, притаманною середньовічній людині — селянину, бюргеру. Якісь риси народних вірувань та уявлень про світ зберігалися задовго потому, як офіційно середньовіччя завершилось.

Особливості середньовічного світогляду. Християнство та його вплив на середньовічну культуру. Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.

У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.

У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».

Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрід-ності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.

Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.

Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.

Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.

Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.

Місце церкви в культурі середньовіччя. У середні віки зростали доходи та володіння церкви, посилювалась її могутність. В умовах відсутності стабільної централізованої влади вона накопичила значні багатства, котрі дістались їй від королів варварських держав, що виникли на території Західної Римської імперії.

Значущість католицької церкви була зумовлена винятковим значенням релігії в середні віки — вона являла собою ідеологічну форму позаекономічного примусу і була суттєвою рисою класових відносин у феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія ґрунтувалась на ідеї Бога, який гарантував стійкість, незмінність існуючого порядку та являв собою частину космічного, природного порядку.

У середньовічній культурі існує чіткий розподіл між «ученою вірою» та «вірою народу». Так, М. Бахтін говорить про протистояння двох культур: церковної, ученої, офіційної та народної, сміхової, карнавальної.

Це є своєрідним парадоксом середньовічної культури, результатом перетину народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжковою культурою, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною.

Релігійна універсальність, яка ґрунтується на юридичному та аграрному характері індивідуальної релігійності, у регіоні свого існування не могла бути терпимою ні до релігійної індиферентності, ні до іншої віри. Той, хто не приймав віру, не «поміщався» в існуючий суспільний устрій. Тісний зв’язок, що існував між церквою, державою та суспільством, призводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен був бути одночасно і християнином.

Підкреслюють досить сильний зв’язок ототожнення індивіда з церквою. У такій ситуації індивід не міг вийти з католицької церкви, з часом від неї відколювались лише цілі держави. Можна згадати розкол християнства на східне (православне) та західне (католицьке), у часи Реформації з Римом поривають князі та єпископи, а разом з ними цілі народи.

Християнство у феодальному суспільстві Західної Європи виконувало функцію ідеологічного інтегратора, що зумовило консолідацію його організації — римо-католицької церкви, яка являє собою строго ієрархічно централізовану систему на чолі з римським папою і прагне до верховенства в «християнському світі». Вікова споруда папської теократії ґрунтується на двох взаємопротилежних принципах — аскетизму (відречення від світу) та всесвітньої влади (володарювання над світом). Аскетизм, відречення від світу та віра в бога були важливим інструментом у руках католицької церкви для досягнення її цілей. Багато що в цьому плані було взято християнством від попередніх епох і культур та трансформовано відповідно до потреб папської влади.

Контраст між аскетичним настроєм середньовічного суспільства Західної Європи та завойовницькими прагненнями римо-католицької церкви є характерною рисою середніх віків. Релігійний фанатизм — один із засобів у намаганні римо-католицької церкви встановити тоталітарне управління над західним суспільством.

Ефективним знаряддям у вирішенні таких завдань була Священна інквізиція. Ця організація практично контролювала всі сфери діяльності мільйонів людей, використовуючи різноманітні методи соціотехнічного, у тому числі й таємного, управління суспільством, а також тонкі способи проникнення в потаємні куточки людської душі. Інквізиція виникла в XIII ст. й закінчила своє існування в першій половині XIX ст. Під кінець середньовіччя Західна Європа, що перебувала під впливом католицької церкви, була покрита сіткою інквізиційних трибуналів, чия діяльність своєю безперервністю нагадувала дію законів природи. Маючи «довгі руки» та хорошу пам’ять Священна інквізиція діяла в ту епоху як міжнародна поліція. Вона викликала містичний жах через таємність її діяльності та надприродну пильність. Діяльності інквізиції властиві різноманітні методи та форми — від тортур у катівнях у середні віки до анафем, відлучень та Індексу заборонених книг у Новий та Новітній час.

Проте діяльність Священної інквізиції не змогла запобігти Реформації, і падіння тотальної влади римо-католицької церкви було неминучим.

Для боротьби з христовими ворогами та відступниками в середині XVI ст. було створено орден єзуїтів — напіввійськову напівчернечу організацію на чолі з Ігнатієм Лойолою. Саме цьому фанатичному орденові вдалося потіснити інші католицькі ордени та здійснити тотальний контроль над думками, духовним життям багатьох людей у світі. Орден єзуїтів став ефективним знаряддям у руках римської церкви в боротьбі з єресями та вільнодумством, сприяв збереженню впливу католицької церкви.

Теологічні та філософські пошуки середньовічної доби. Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви — теолога Блаженного Аврелія Августина (354—430), хоча потрібно підкреслити всю суперечливість ставлення Августина до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій діяльності використовував його досягнення, але як високий церковний ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язичництва. У своїй «Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що мирське знання не повинно слугувати суєтним цілям і відвертати людину від істини, шкільні науки мають підводити учня до пізнання Святого Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості перетворюється в Августина на любов до Бога. У своїй праці «Про Град Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно обґрунтував її роль у житті людини та суспільства. Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній.

Середньовіччя багате на мислителів, породжених культурою еллінів. Найяскравішою особистістю серед них виділяється Северин Боецій (480—525). Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в трансформованому вигляді ввів у систему цінностей християнського світогляду, була збережена і пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах завдяки Боецію.

У своїх філософських творах Боецій заклав основи нового типу філо-софського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства. Сам стиль мислення, характер суджень, поетика Боеція за духом і за способом висловлення були близькі середньовічній людині. У своєму вченні Боецій немовби підсумовував розвиток філософії пізньої античності й одночасно визначав основні напрями філософсько-теологічної думки середньовіччя. Великий внесок Боеція і в розвиток середньовічної освіти. Оскільки мовою культури нового світу стає латинська, Боецій докладає зусиль до створення писаних латиною підручників та енциклопедій, у яких систематизовано античні знання з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Так, до підручника з арифметики він додав учення Піфагора про числа; наголошував, що весь світ збудований на єдиних засадах гармонії, яку можна порівняти з гармонією в музиці.

Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напрямку мислення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. За підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього середньовіччя, а не знати їх вважалось ганебним.

Боецій був одним з посередників між Стародавнім світом та середньовіччям. В одному зі своїх творів, «Про музику», ґрунтуючись на творах Нікомаха, Евкліда, Птолемея та відштовхуючись від античних традицій, Боецій визначає музику як мистецтво звуків та як гармонію. Таке широке трактування музики підводить Боеція до розрізнення трьох видів музики, а саме: «світової», людської та інструментальної. У свою чергу, теорія «світової» музики, якій відводилось головне місце в музичній концепції, була наслідком великого впливу піфагорійського вчення про «гармонію небесних сфер».

Музична теорія Боеція була дуже популярною в музичній естетиці середньовіччя, його твори канонізовані, а окремі судження набули характеру непорушного авторитету.

Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490—585) та Ісидор Севільський (570—636).

Опублікований у 537—538 рр. твір Кассіодора «Варії» подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї, народні повстання. У «Варіях» було змальовано портрети сучасників, дано пояснення природних явищ.

У пошуках способів створення, зберігання та передавання культурних цінностей, які б відповідали посиленню церкви та християнства в європейському світі, Флавій Кассіодор у середині 50-х років заснував у своєму маєтку «Віварій» монастир, який відіграв важливу роль у формуванні середньовічної культури. Три елементи структури монастиря Кассіодора як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя, а саме: бібліотека — сховище книг і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження та поширення рукописів; школа — навчальний заклад.

Слава першого середньовічного енциклопедиста ствердилась за Ісидором Севільським, 20-томні «Етимології» якого є першою всеохопною енциклопедією середньовіччя, де викладено світоглядні основи нового типу культури. Величезна кількість різноманітних фактів, об’єднаних, систематизованих та зорганізованих певним чином, відображували єдність та усталений характер світобудови. У його одній з найбільших у середньовічній Європі бібліотек мирно співіснували твори авторитетів церкви поряд з античними поетами та мудрецями.

Проте було й багато противників використання досвіду античності. До них у першу чергу відносимо папу Григорія І Великого (кін. VI—поч. VII ст.), започатковане яким негативне ставлення до всього язичницького проіснувало до кінця середньовіччя. Григорій I уважав неприйнятною доктрину мирного співіснування різноманітних ідеологій, про що свідчать його «Діалоги про життя італійських отців та про безсмертя душі». Така нетерпимість у сфері культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа, сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих одновірців, що в подальшому стало однією з культурних підвалин інквізиції.

Григорій І уважається також засновником агіографії — виду церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії.

На XI ст. припадає розвиток схоластики (від лат. — учений, шкільний) — інтелектуального руху, суть якого полягає в теоретичному обґрунтуванні релігійного світогляду, в осмисленні за допомогою логічних закономірностей догматичних постулатів християнства. Центральною проблемою схоластики постає дискусія про природу універсалій — загальних понять. У вирішенні цієї проблеми намітились три напрями: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

З протиборства різних напрямів у схоластиці постає відверте протистояння авторитету церкви, виразником якого був прихильник концептуалізму П’єр Абеляр (1079—1142), котрого сучасники називали блискучим розумом століття. Абеляр раціоналізував співвідношення віри та розуму, необхідною передумовою віри вважав розуміння того чи іншого теологічного постулату. Закликав вірити за допомогою свідчень розуму, а не на підставі бездоказових тверджень авторитетів церкви, що, безумовно, було єрессю для того часу.

З XI ст., у результаті хрестових походів Західна Європа знайомиться з культурою Сходу та Візантії; виникають нові культурні центри в Іспанії та Сицилії. Поширення інтересу до греко-римського культурного надбання проявляється в перекладі латиною творів Птоломея, Евкліда, Гіппократа, Галена, Арістотеля. Саме на цей період припадає розквіт творчості арабського філософа Ібн Рушда (Аверроес) (1126—1198), про твори якого можна сказати, що це є своєрідне «матеріалістичне» трактування арістотелівської філософії. Ібн Рушд, розвиваючи раціоналістичні тенденції арістотелізму, мав великий вплив на розвиток середньовічної філософії. Учення Арістотеля, усупереч офіційній забороні, здобуло всебічне визнання в наукових центрах Європи. Тому в цій ситуації церква опинилася перед необхідністю асимілювати вчення Арістотеля. Знайомство з працями грецьких та арабських учених сприяло поширенню в XIII ст. вільнодумства та раціоналізму.

Синтез арістотелізму та католицької теології здійснив Фома Аквінський (1225—1274), який прагнув підвести під теологічні принципи свідчення логіки та здорового глузду. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології», у якій питання пізнання природи та суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він опрацював загальні принципи католицького богослов’я, що вважаються церквою непорушними і дотепер. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, утім, підпорядкував науку богослов’ю (наука — служниця богослов’я). Томізм є найбільшим надбанням теолого-раціоналістичних пошуків схоластики, який спочатку викликав протистояння церкви, а пізніше, з кінця XIV ст., став її офіційною доктриною.

Становлення та розвиток освіти. Бурхливий розвиток у XII—XIII ст. переживає освіта. Виникають школи при монастирях, міських соборах, парафіях, а згодом з’являються світські муніципальні та приватні школи, хоча й там освіта має переважно релігійний характер. Розвиток освіти був стимульований економічним та культурним піднесенням Західної Європи. Розвиток матеріального виробництва, торгівлі, дипломатії, мореплавства потребував освічених та просто грамотних людей, що сприяло необхідності масового поширення знань, розвитку наукових досліджень та відкриттів. З часом деякі школи трансформувалися в університети. Система кількаступеневої освіти мала такий вигляд: тривіум — квадривіум — медицина — право — теологія. Середньовічний університет складався з підготовчого факультету, або артистичного, де навчали основам наук: так званих сім вільних мистецтв, що були відомі ще з античності: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Математичні дисципліни — арифметика, геометрія, музика та астрономія мислились як науки про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. На артистичному факультеті навчались шість років, на наступних, вищих, медичному та юридичному — п’ять-шість, на богословському факультеті — 15 років.

Навчання в університеті велося латиною. Викладач на лекціях читав та коментував книги визнаних авторитетів, студенти ж конспектували лекції та брали участь у диспутах. Диспутант повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати їх, що потребувало великої майстерності. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння вченого ступеня. Не кожному студенту було під силу опанувати середньовічну вченість, а тому підготовчий факультет зі ступенем бакалавра закінчувала лише третина, і лише один із шістнадцяти студентів ставав магістром. Наприкінці XV ст. в Європі налічувалось близько 80 університетів.

На 1455 р. припадає початок книгодрукування. Йоган Гутенберг (1399—1468) винайшов друкарську машину, і першою з надрукованих книг стала Біблія.

Джерела художньо-образного світосприйняття епохи: література, основні архітектурні стилі, живопис. Народженню нових форм культури доби зрілого феодалізму сприяли два важливі чинники, а саме: поява міст, які з кінця XI ст. ставали центрами культурного-політичного життя, та хрестові походи, завдяки яким середньовічна Європа вперше відчула себе одним цілим та здобула високу мету.

Місто, яке, по суті, було зародком буржуазної республіки, починає формувати своєрідну міську культуру.

Вплив церкви визначав обличчя середньовічного мистецтва. Основним зразком середньовічного образотворчого мистецтва були пам’ятки церковної архітектури. Мистецтво було в руках церкви могутнім знаряддям впливу на маси з огляду на його доступність для всіх. Головним завданням художника було втілення божественних засад, а з усіх почуттів людини перевага надавалась стражданню. Бо, за вченням церкви, це — очищувальний вогонь.

Але світське мистецтво в період розвиненого феодалізму стає альтернативою церковного.

На початку XII ст. відбувається становлення куртуазного роману з його культом лицарства (яке теж можна віднести до особливостей епохи). У XI—XII ст. складається морально-етичний образ лицаря, що відрізнявся світським характером, вільним від аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких учинків, він мав захищати церкву, вдів та сиріт, а також турбуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним, не позбавляти нікого його власності; воювати лише за справедливість. Лицар мав бути запеклим мандрівником, змагатися на турнірах за честь Дами серця, повсюди шукати відмінності, цуратися всього недостойного; любити свого сюзерена й оберігати його достоїнство; бути щедрим і справедливим; шукати товариства хоробрих та вчитися в них здійсненню великих діянь за прикладом Олександра Македонського. Такий образ відображено в рицарській літературі.

Особливе місце в рицарській літературі належить віршованій повісті з любовно-пригодницьким сюжетом, запозиченим з кельтських переказів та легенд. Головна з них — історія короля Артура та його лицарів, що жили в V—VI ст. й збиралися за круглим столом. З цих легенд склався цілий цикл романів про короля Артура та святий Грааль.

Найвідомішим твором рицарського роману є «Трістан та Ізольда», популярність якого в європейській літературі XII—XIII ст. пояснюється тим, що центральне місце в ньому відводиться земній, людській любові, яка привертала увагу середньовічних поетів. Ані ідеал служіння сюзеренові, ані ідеал служіння Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу.

У цілому лицарська література, незважаючи на її обмежений характер, сприяла розвитку середньовічної культури, появі інтересу до особистості людини та її переживань. Любовно-лірична тематика, яку розробляли трубадури (у Німеччині — мінезингери), менестрелі відкривала можливості для вияву індивідуальності. Ними було створено нові віршовані форми — балада, серенада, сонет.

Важливим явищем духовного життя XIII ст. був розвиток давньоскандинавської словесності, у якій розрізняють: едичні (давні героїчні та міфологічні) пісні; поезію скальдів — норвезьких та ісландських поетів IX—XIII ст.; саги — прозові твори народного давньоскандинавського епосу. Найвідомішим твором германського героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів».

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Середньовіччя витворило два основні стилі: романський та готичний. Романський стиль (від лат. romanus — римський) був поширений у X—XII ст. і відбивав прагнення королівської влади та церкви спертися на авторитет Римської імперії. В архітектурних спорудах використовувалися прості, суворі, урочисті, масивні форми склепінь та арочних конструкцій. Романський стиль характеризується органічним злиттям раціональної структури споруд та їх могутніх конструкцій з високою експресивністю багатофігурних скульптурних композицій, у котрих теми Нового Заповіту (насамперед Страшного суду) виражені мовою пластики, що загалом відрізняється від античного зразка. Слово «готика» походить від італ. gotico — готський, варварський. Для готичного мистецтва характерним є панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозне деталювання, підпорядкованість елементів логіці цілого, нерозривний зв’язок архітектури та скульптури. Провідним типом готичної архітектури стає собор, що зумовило розвиток складної каркасної конструкції (стрілчасті арки, які опираються на стовпи). Багатокольоровий вітраж, гобелен, ілюстрації манускриптів втілювали естетичні смаки феодальної верхівки, яка в епоху хрестових походів доторкнулася до витонченості Сходу. У церковному мистецтві розквіт готики відобразив культ діви Марії з характерною суперечністю містичної екзальтованості та життєрадісних мирських мотивів.

Загалом середньовічна художня культура набула своїх найхарактерніших форм у кожному з видів мистецтва: у літературі — це життя святих, у архітектурі — собор, в живописі — ікона, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері та Святих, а саме середньовічне мистецтво можна охарактеризувати як символічне.

15. Порівняльна характеристика романського і готичного стилю.

Готичний і романський стилі – єдність і протилежність

Як у творіннях вічної природи, тут все – до найтоншої стеблинки – є формою і відповідає цілому. Як легко підноситься в повітря міцно закладена, величезна споруда, настільки прозора і все ж розрахована на вічність. І.В. Гете

Творчі пошуки готичних архітекторів були орієнтовані на створення грандіозного міського собору, котрий би одночасно відповідав вимогам церкви, піднімав престиж французького королівства, прославляв французьких королів, утілював зміцнення і розквіт нової міської культури, відображав собою найбільш піднесені і сміливі надії і прагнення часу. Зовнішній вигляд готичного собору справляє глибоке враження. Він височіє над містом, як величезний розкішний корабель. З кожним ярусом західного фасаду – порталів, вікон, скульптурних галерей і балюстрад – наростає потужний рух архітектурних форм вгору.

Розвиток готичного стилю в Іль-де-Франсі вражає швидкістю, єдністю і цілеспрямованістю. Досвід, накопичений французькими майстрами в другій половині XII століття, і експериментальний характер ранньоготичного будівництва дозволили вже до першої половини XIII століття створити найбільш блискучі і досконалі зразки готики. Зухвалість прагнень, творча відвага, сила духовного пориву супроводжували її творців протягом усього існування готичного стилю. Свідки перших кроків готичної архітектури не поставилися байдуже до виникнення нового стилю.

Історичні та літературні документи другої половини XII століття багаті зауваженнями сучасників про нові смаки в архітектурі і мистецтві. Тодішні думки про новий стиль – розділилися. Як і всяке нововведення, готика подобалась одними і не подобалася іншим. Проте в одному всі сучасники були згодні – в разючій новизні готичного стилю, не схожого на попередні.

Хоча найбільші романські храми могли успішно змагатися з готичними соборами величиною і грандіозністю внутрішнього простору, свідки виникнення готики відразу ж побачили в ній значне нововведення, новий художній стиль і спробували визначити його стилістичні особливості.

В якості головних відмінностей нової готичної церкви абатства Сен-Дені від старої романської базиліки абат Сугерій називає:

- просторовість (хор «облагороджений красою довжини і ширини»),

- вертикалізм (стіна центрального нефа «раптом піднімається вгору»),

- насиченість світлом («світло дивовижне і нескінченне»).

Гервасій Кентерберійський, порівнюючи стару романську будівлю з новим готичним собором, відзначає різницю між двома спорудами:

- благородство форм нової будівлі,

- значне збільшення довжини стовпів (при збереженні їх колишньої товщини), тобто висоти храму,

- тонкість нової різьбленої і скульптурної роботи в порівнянні з невибагливістю колишнього скульптурного оформлення,

- склепіння забезпечені ребрами (arcuatae) і замковими каменями,

- «склепіння з каменю і легкого туфу складене», а не «стеля дерев’яна, чудовим живописом прикрашена»,

- збільшення висоти нової будівлі – якраз на висоту вікон.

Опис Гервасія свідчить про те, що сучасники були здатні обґрунтовано і тонко судити про ті зміни, що відбуваються в архітектурі і мистецтві і уявляли, в чому полягала різниця між старим і новим стилями, і були схильні протиставляти їх.

Буржський собор. Західний фасад. Перша половина XIII ст.

Сучасний дослідник не може не відзначити найтісніших уз, що зв’язують готику з усім попереднім розвитком середньовічного мистецтва, і насамперед її близького споріднення з мистецтвом романської епохи. Весь двохвіковий романський досвід будівництва та прикрашування церков і повне затвердження величної системи романського художнього мислення були необхідні для появи готичного стилю.

Готичні архітектори слідували виробленому в романську епоху плану церковної споруди та схеми її внутрішніх членувань, а на основі романської іконографічної традиції виросла струнка іконографічна система XIII століття. Дійсно, навіть саме поверхневе порівняння основних художніх принципів готичної та романської епох показує всю складність їх взаємин один з одним.