Вступне слово вчителя

План заняття

Тема. УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР 70-90 РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ. КОРИФЕЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

Мета: познайомити курсантів, як і коли в Україні виник професійний «театр корифеїв», навести конкретні при­клади зв’язку українського театру з музикою; розви­вати мовлення, навички самостійної роботи; вихову­вати інтерес до минулого України, любов до рідного слова.

Тип заняття: заняття вивчення нового матеріалу.

Обладнання: матеріали для підготовки плану-конспекту «Дже­рела драматургії та театру II пол. XIX століття».

Хід заняття

I. Мотивація Навчальної Діяльності. Оголошення Теми й Мети Уроку

II. Сприйняття й Засвоєння Курсантами Навчального Матеріалу

Словникова робота

Корифей — найвидатніший діяч у певній галузі мистецтва, науки.

Аматорський — самодіяльний.

Вступне слово вчителя

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХ ст. У 1873-1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національ­ного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні

Вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але до­зволили проводити.

Вісімдесяті роки дев’ятнадцятого століття на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного теа­тру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й по­чинається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого ма­єтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, куди ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобіле-вичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви міс­цевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні ак­тори, часто звані «корифеями українського театру». Становлення М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого як драматургів та театральних діячів нерозривно пов’язане з гли­бинними процесами в житті українського народу, з розвитком його культури. У середовищі селян, свідомих своєї національної гідності, представників інших верств української суспільності вони вчилися розуміти людей і життя, під їх впливом задумува­лися над своїми обов’язками, визначали свої життєві принципи та ідеали, своє місце у світі.

3. Повідомлення курсантів про передумови формування літературно-естетичних та театральних поглядів митців

1-й курсант. Товаришуючи зі слобідськими парубками, Марко Кропивницький не тільки вивчав від них пісні та слухав казки, а й легко уловлював найтонші психологічні нюанси в їх характе­рах, як-то: добродушний гумор чи саркастичну насмішку, дотеп­ність, почуття колективізму, доброзичливість, взаємоповагу, ста­течність, скромність або ж осуд тих чи інших потворних проявів у взаєминах між парубками й дівчатами, у житті в цілому. Такі обставини повсякденного буття формували й відповідний світогляд.

2-й курсант. Незабутні враження вже в ранньому дитинстві справили на М. Старицького розповіді, пісні та думи, яких багато знав і майстерно виконував його дядько Олександр. Епічний розмах

Подій, колоритні типи героїв народного епосу несли в собі ідею боротьби як способу самовираження й самоутвердження цілої на­ції, формували свідомість майбутнього письменника на героїчних традиціях минулого, викликали бажання діяти. До того ж такі типи хлопчик спостерігав і в сучасному йому житті. Близький сусіда Старицьких капітан Гайдовський, про якого йдеться в бу­вальщині «Пан капітан. Із галереї старих портретів», був живим утіленням відваги, рішучої безкомпромісності до будь-яких проя­вів зла й несправедливості. Сам вихований на традиціях козацької вольності, він учив розуміти й цінувати їх і у своїх односельців як у повсякденному побуті, так і у своїх діях та вчинках.

3-й курсант. В атмосфері фольклоризму, на ґрунті народного життя формувалися літературно-естетичні та театральні погляди й І. Карпенка-Карого. Дружина письменника Софія Тобілевич у спогадах стверджує, що його мати була першою вчителькою сина й заклала в душу Івана любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. Вони викликали глибокі по­чуття, роздуми над тяжкою долею селянина, гордість за героїчні подвиги витязів-козаків. Усе це вчило тонко відчувати й розуміти думки, настрої, прагнення, характер народу в цілому, отже, і за­думатися над своїм життям. Так само виховувала мати й інших дітей, створюючи тим самим у своїй родині світ благородства, пі­сенності, допитливості, мрійливості, взаєморозуміння.

4. Група одержує завдання підготувати план-конспект «Джерела драматургії та театру II пол. ХІХ століття» за поданим матеріалом

Матеріал для конспектування

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професій­ного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гурт­ках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Сакса-ганський, М. Старицький. У цей період посилюються утиски укра­їнського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губерна­тор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі україн­ські театральні традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським теат­ральним колективом. На його основі в 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто ти­сяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософ­ським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. Її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського профе­сійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його осново­положником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій «Руській бесіді» 1869 р. утво­рилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884 р. «Руського літературно-драматичного това­риства» під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — «Руський театр у Галичині», «Наш театр» та ін.

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність із модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з ді­яльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при му­зичній школі М. Лисенка.

Творчою лабораторією став один із найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р.— у Полтаві, з 1907 р.— у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи пра­цювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства «Руська бесіда». Музичне оформлення спектак­лів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, ху­дожнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала дра­матургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного й романтичного театру, доповнювала його психо­логічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов’язана і з розвитком професій­ної української музики («Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького, «Осада Дубна» П. Сокальського та ін.), стає осно­вою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Со-кальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнеспри-ятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович по­яснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Арте-мовський — оперний співак, драматург, що навчався в Київ­ській духовній семінарії. У 1839 р. М. Глинка, О. Даргомиж-ський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — ство­рення за власним лібрето першої національної опери «Запоро­жець за Дунаєм» (1862 р.). Сюжет опери підказаний М. Костома­ровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884 р. М. Кро-пивницький.

У другій половині XIX ст. виникає система української му­зичної освіти. Відкрилися музичні училища в Києві, Одесі, Хар­кові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ніщинський за­кінчив Афінський університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його твор­чості вважається музична картина «Вечорниці», написана для п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п’єс, 40 романсів, опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна».

Особливий внесок у розвиток національної музичної куль­тури зробив М. Лисенко (1842–1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики й пе­дагог, засновник професійної школи. Навчався в Петербурзь­кій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», дитячі «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іме­нем Лисенка пов’язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, ви­кладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські компози­тори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX–XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття кон­серваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Укра­їнський музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури в Західній Укра­їні проводили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Ма­тюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сочинський, В. Бар-вінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р.— Ви­щий музичний інститут, з 1939 р.— державна консерваторія

Імені М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного ін­ституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині в цьому приміщенні — театр іме­ні М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львів­ської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Ми-шуга, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.

У період першої світової війни з’являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на за­хідноукраїнських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

III. Закріплення Вивченого Матеріалу