Причини падіння УЦР

4 грудня 1917 р. УЦР отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького з обвинуваченням її у тому, що, відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, вона дезорганізує фронт, а також роззброює радянські сили в Україні і відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А вже 6 грудня в Україну вступили війська Раднаркому. У відповіді на ультиматум (ноті, підписаній Винниченком і Петлюрою) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на право самовизначення України через нав’язування їй своїх форм політичного устрою. Грушевський заявив, що народні комісари не вправі втручатись в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції ультиматум визначався як агресивний крок проти УЦР. У розмові по прямій лінії Винниченка і Порша з українською делегацією, що перебувала у Петрограді для участі у селянському з’їзді, підкреслювалось, що основою для переговорів між УЦР і Раднаркомом може бути визнання УНР і заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, попри численні декларації про самовизначення націй аж до відділення, не переводили своїх відносин з Україною у площину міжнародного права.

Постає закономірне питання: чому перед такою загрозою, а тим паче після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних і цілком обгрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, УЦР все ж не змогла протистояти більшовицькому наступу, а у Винниченка виникли глибокі сумніви щодо прихильності народу до УЦР. Відповідь лежить у площині 2 чинників – зовнішнього і внутрішнього. Передусім, це притаманна українській історії проблема політичної орієнтації. Лідери УЦР опинились перед вибором: де шукати допомоги проти ворога українського національного визволення – Росії, так як були різні позиції: частина вважала за необхідне шукати допомоги у народу, забезпечуючи і втілюючи його одвічні соціально-економічні прагнення, а інша частина УЦР не змогла прийняти гасла “Вільна Україна без холопа і пана” і виступила за орієнтацію на зовнішні сили, а саме на Німеччину, про що й було укладено 9 лютого 1918 р. Брест-Литовський договір. Грушевський наголосив, що німецька армія залишатиметься на Україні рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України. Але головнокомандувач німецькими військами на Україні відразу ж видав накази про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів і німецького судочинства.

Щодо внутрішнього чинника, то тут спостерігається універсальна закономірність одвічної прірви між задумом та його втіленням у життя, яка виявилась у спробах УЦР реалізувати бажану соціально-економічну програму. Фатальну роль відіграла й нездатність УЦР налагодити ефективний державний механізм. Та була ще одна причина – ще на початку діяльності УЦР Грушевський запропонував визнати будь-які прояви українського шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей національним злочинством; він щиро прагнув національного миру й злагоди, але зіткнувшись з цілком злободенною дилемою – пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обрав перше. Однак, ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві.