Радянсько-німецький пакт про ненапад 23 серпня 1939 року

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.

47) 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

48) З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві основних течії руху Опору: комуністичне (партизанські загони і радянське підпілля та націоналістичне (ОУН-УПА). Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною в 30-і рр. Були ліквідовані партизанські бази в прикордонних районах.Фашисти дуже швидко продвигались по Україні, тому у них в тилу виявилися цілі підрозділи радянських військ. Вони і стали базою радянського партизанского руху. Значну роль в організації руху Опору зіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанского руху (ЦШПР) і Український штаб партизанского руху (УШПД),(створений у червні 1942 г. На чолі з Т.Строкачем. Роботою цих центрів радянське керівництво вирішило підняти партизанское рух на більш високий рівень. В Україні діяли партизанські об'єднання під командуванням С. Ковпака, які здійснили рейд від Путивля до Карпат, А.Федорова (Чернігівщина), А. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.).

Представники українського національного руху створили на території Західної України (в Поліссі та на Волині) свої загони - Поліська Сікта. Їх сформував Н. Боровець (Бульба). Він проводив партизанські дії проти німецьких окупантів і радянських партизан. В роки війни представники націоналістичного руху намагалися відновити незалежність України. Вони воювали проти фашистів і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була Організація українських националістів (ОУН). Спочатку ОУН намагалася бороться проти радянських військ із допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації і її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила військову організацію – Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич (Тарас Чупринка). УПА була найорганізованішим військовим об'єднанням українського націоналістичного руху.

З листівки 'За що борется Українська Повстанська Армія?": 'УПА бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо в них один панівний народ поневолює культурно і політично та експлуатує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької 'Нової Європи'. В рядах УПА борются українські селяни, робітники і інтелігенти... За національне і соціальне визволення'.

49) Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе місце як у світовій історії, так і в історії України. Саме тоді починали формуватися нові погляди на повоєнну розбудову світу, на всю систему міжнародних відносин. І що ближчою ставала перемога над спільним ворогом, ці питання привертали дедалі пильнішу увагу політичних лідерів США, Великої Британії, СРСР.

Що стосується ходу Другої світової війни в 1944—1945 рр., то тут ставало дедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги над нацистською Німеччиною. Зокрема, 1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників. У лютому 1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано велику групу німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим, основні зусилля сконцентрувалися на західному напрямку. Під Бродами було розбито вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були звільнені Львів, Станіславів, Ужгород.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.

Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанські формування М. Наумова, О. Федорова. Певних успіхів досягло і з'єднання С. Ковпака під час свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнського руху спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени 1944 р. вона здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшли радянські війська, УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення. Тоді ж із тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак своєї мети вони не досягли: ОУН—УПА не відмовилися від боротьби на два фронти — і проти більшовиків, і проти нацистів.

Таким чином, події на фронтах свідчили про те, що розгром Німеччини не за горами. Перемога об'єднаних націй над фашистами та їхніми спільниками, як вже зазначалося, не тільки підводила підсумок Другій світовій війні, а й висувала на порядок денний не менш важливі питання — питання повоєнного світоустрою.

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова «Про перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був прийнятий відповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений О. Корнійчук, якого повернули з Москви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок радянсько-німецького фронту була перейменована на Український фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед них — орден Б.Хмельницького.

І ще одне: коли Сталін з тактичних міркувань «турбувався» про українців, тоді ж, 11 лютого 1944 р., Президія Верховної Ради СРСР приймає рішення про позбавлення ряду народів СРСР залишків їхньої державності. У березні того ж року Л. Берія звітує про «проведену роботу»: було депортовано 12 націй і народностей — усього понад 3 млн осіб. У 1956 р. М. Хрущов на XX з'їзді компартії говорив: «Українці уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікуди було виселити. А то б Сталін і їх виселив». Десятки мільйонів українців, на відміну від татар або чеченців, справді, важко було депортувати з рідних місць. До того ж геополітичне розташування України не сприяло проведенню такого роду акції.

50) Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946—1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН — УПА.

51) Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955—1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів — в 11 разів, екскаваторів — у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959—1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

52) Після хрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. України, увійшов в історію як період "застою", що виявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією, посиленням тоталітарних тенденцій, боротьбою з інакодумством. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. "Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні елементів ринкових відносин у планову економіку СРСР, мала забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства. Перші кроки реформи дали позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, поліпшилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва зріс на 50 %, сільськогосподарського — на 21 %. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали уповільнюватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заручницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції не: ухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації цієї програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. Там були зосереджені кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології. На військову промисловість працювало до 80 % машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки зумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах цей показник сягав 50—60 % і більше.

Упродовж 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо розвиток промисловості забезпечувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача спадала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід зменшився у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980— 1985 pp. дорівнював нулю. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих країнах.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування, результати були мізерними. Так, механізація фактично зводилася до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 %.

Отже, криза, що охопила економіку України, була наслідком т.зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, що ґрунтувалася на суцільному одержавленні засобів виробництва, над централізації, силі наказу та інструкції згори, не могла забезпечити заінтересованості людей у результатах своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, "перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70-х —- на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.

53) Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала репресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського народу". Посилювалася русифікаторська політика. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці — такими були о характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

54) Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

55) Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

56) Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

57) Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. З— 7 березня український президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». А 23 березня 1994 р. Президент Л.Кравчук підписує у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Однак ці кроки не змінили загальної ситуації: на межі 1993— 1994 рр. Україна опинилася у вкрай складному міжнародному становищі. З таким вантажем зовнішньополітичних проблем наше суспільство підійшло до президентських виборів, які відбулися в липні 1994 р.

Новий Президент України Л. Кучма проголосив про свій намір суттєво скоригувати зовнішню політику. Міністром закордонних справ України став Г.Удовенко. Був зроблений наголос на тому, що відтепер вона буде концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20—24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11—12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Активізувалися наші взаємини з Канадою. Ця країна має значний пакет програм економічного співробітництва з Україною щорічною вартістю близько 20 млн дол.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху тоталітарно-комуністичної системи.

Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо.

Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже корисним для України є досвід Китаю і так званих «тихоокеанських драконів» — Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також неоіндустріальних країн «другої хвилі» — Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце в поглибленні взаємовідносин України з державами АТР відводиться Японії, а також Індії.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України — розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером — Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. «Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки — 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.

13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила план заходів у зв'язку з прийняттям Конституції України та реалізацією її положень у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан та перспективи української зовнішньої політики» на засіданні керівного складу міністерства виступив Президент України Л. Кучма. Він, зокрема, зазначив, що із прийняттям Конституції України завершено формування правових засад зовнішньої політики нашої держави, що ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не тільки політичними дивідендами, а й практичною економічною віддачею.

58) З кінця 40-х і до середини 80-х років усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». В цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії і рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992—1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом — ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світову о банку, Міжнародного Валютного Фонду.

В данный момент на политической арене представлены такие политические партии как: „Партия Регионов” основана 26 октября 1997 г. под названием Партия регионального возрождения Украины (ПРВУ). В тот день делегаты, которые представляли 21 область страны, города Киев и Севастополь, впервые публично заявили об образовании новой политической партии. Съезд также принял устав ПРВУ. Председателем партии был избран мэра города Донецка Владимир Рыбак.

Всеукраинское объединение «Батькивщина»

ВО «Свобода»

Партия основана 13 октября 1991 г. во Львове под названием Социал-Национальная партия Украины (СНПУ) представителями общественной организации ветеранов Афганистана, молодежной организации "Спадщина" (под председательством Андрея Парубия), студенческого братства Львова (во главе с Олегом Тягнибоком) и Стражи Движения (под руководством Ярослава Андрушкива и Юрия Криворучко).

«Радикальная партия Олега Ляшко» была образована на учредительном съезде в городе Николаеве 18 августа 2010 г. Сначала партия называлась Украинская радикально-демократическая партия. Под этим названием зарегистрирована Министерством юстиции Украине 28 сентября 2010 г. На момент создания партии ее возглавлял Владислав Телипко, 1988 г. рождения, управляющий партнер ООО "АйПи Дефендерс Групп".

Украинская радикально-демократическая партия стала 184-й партийной организацией, зарегистрированной в Украине. По состоянию на 1 июня 2011 г. была представлена в 24 из 27 регионов Украины.

8 августа 2011 г. новым лидером партии был избран внефракционный народный депутат Украины Ляшко Олег Валерьевич. Первым заместителем лидера Радикальной партии был избран Юрий Сухин. Другим первым заместителем делегаты избрали Владислава Телипко.

Радикальная партия Олега Ляшко принимает участие в выборах в Верховную Раду 2012 г., однако сам Ляшко решил баллотироваться в депутаты по одномандатному округу.

«Коммунистическая партия Украины»

«УДАР»