Поняття та зміст правової охорони і раціонального використання земель.Земля як об'єкт правового регулювання

Новий Земельний кодекс України не дає визначення землі як об'єкта законодавчого регу­лювання. Водночас він визначає, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття „земля”, яке наведене у Державному стандарті „Земля. Терміни і визначен­ня”. Земля — це найважливіша частина навколишнього природно­го середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунто­вим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою ба­зою для розміщення галузей народного господарства.

Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, як вважає Н.І.Титова, цих ознак недостатньо для об'єктивного розуміння по­няття „земля” в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та земельне зако­нодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та формування його якості [54, с.10-12].

Так, Закон України від 25 червня 1991 р. „Про охорону навколишнього природного середовища”, зо­крема ч. 1 ст. 5, вказує, що державній охороні і регулюванню ви­користання на території України підлягає навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси [13].

Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об'єкт господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто еко­логічних систем, справляє біологічний вплив на створення ланд­шафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказ­ників, пам'яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків-пам'ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікуваль­них, оздоровчих зон тощо.

Зовсім інше юридичне смислове навантаження несе в собі термін „землі” (ана­логічно — „води”). Під ним необхідно розуміти саме природний компонент, не вилу­чений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Земельні відносини мають на увазі саме такий об'єкт правової регламентації, хоч в земельному законодавстві (навіть у Земельному кодексі) він називається юридично неточно: „земля”.

Новий Земельний кодекс встановлює, що залежно від цільового призначення, всі землі в Україні поділяються на сім категорій:

1) зе млі сільськогосподарського призначення — землі, що надають­ся для потреб сільського господарства або призначені для цієї ме­ти;

2) землі житлової та громадської забудови – земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення – це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Сюди також належать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

4) землі оздоровчого призначення — землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

5) землі рекреаційного призначення – тобто землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

6) землі історико-культурного призначення – землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

7) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;

8) землі водного фонду — землі, зайняті водними об'єктами, бо­лотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зо­ни охорони;

9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення — землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об'єктів ви­робничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань спеціального призначення (ст.19 Земельного кодексу України).

В процесі розгляду землі як особливого об'єкта правового регулювання виникає необхідність з'ясування специфіки земельних відносин (зокрема, відносно земель сільськогосподарського призначення), а також врахування її цивільним правом в силу універсальності предмета його регламентації.