Поняття і значення методології

Для того, щоб глибоко і всебічно дослідити свій предмет пізнання, з'ясувати його сутність, якісні характеристики, динаміку розвитку в усій різноманітності об'єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, здатність ефективно і швидко реагувати на кардинальні зміни у нашому швидкоплинному сьогоднішньому житті, теорія держави і права повинна розробити широку систему методів своїх досліджень. Ця система у сукупності з іншими спеціальними засобами і прийомами пізнання тих або інших правових явищ є складним утворенням, дослідницьким інструментарієм всієї юридичної науки — її методологією.

«Юридична енциклопедія» визначає методологію юридичної науки як систему «підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ». Але методологію визначають ще як науку про методи дослідження явищ, як галузь знання, що вивчає засоби, передумови та принципи організації теоретико-пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності. Методологія — наука, що вивчає пізнання і наукову діяльність. Її розвиток є однією із сторін вдосконалення наукового пізнання у цілому. Теорія держави і права розробляє також загальні методологічні принципи пізнання державно-правової дійсності. Вони спрямовані на забезпечення достовірності та істинності знання, правильну, об'єктивну, наукову та ідеологічну направленість, внутрішню єдність дослідження державно-правових явищ. Водночас зазначені принципи базуються на тому, що методологія не зводиться до суми певних методів, способів і прийомів пізнання, а є цілісним, внутрішньоузгодженим «апаратом» пізнання політико-юридичних реалій. Як і будь-яка наука, теорія держави та права має методологічне навантаження тим більше і тим ефективніше, чим вище її теоретичний рівень.

Теорію держави і права не можна розглядати лише як зібрання готових істин, канонів чи догм. Вона є живою наукою, яка постійно розвивається, знаходиться у безперервному пошуку. Оновлюючи і розвиваючи свою методологію, вона наближається до виконання основного завдання — служити науковим орієнтиром державно-правової практики.

Методологія, предметом якої є форми і методи теоретичного мислення, прийоми та засоби пізнання, історично розвивалася у межах філософії. Саме філософія, яка є розвинутою на засадах раціонального визначення світу і людини формою світогляду — методологічна основа теорії держави і права. Філософська наука вивчає найбільш загальні закони розвитку об'єктивного світу, людського суспільства і мислення, дозволяє проникнути за зовнішню видимість явищ суспільного життя, побачити їх зв'язки та взаємозв'язки, пізнати їх сутність, закони, які ними керують. Філософія, розкриваючи сенс людського життя, окреслює ціннісні параметри політичного, правового, морального, естетичного і наукового ставлення людини до світу, до свого буття.

Будь-яка юридична наука і, перш за все теорія держави і права, повинна творчо використовувати категорії філософії з урахуванням специфіки свого предмета, виробляючи свої спеціальні прийоми і способи пізнання. Головною метою теорії держави і права є з'ясування істини для того, щоб перетворювати існуючу дійсність, спираючись на об'єктивний критерій — практику. Застосовуючи вже вироблені філософією категорії і поняття, вивчаючи певні інститути під кутом зору змісту цих категорійних понять, теорія держави і права простежує, який саме вираз вони одержують у досліджуваній нею галузі. Наприклад, філософська категорія «сутність» фіксує певний рівень знання об'єктивного світу. Оперуючи цим поняттям, теорія держави і права виробляє свої поняття, такі, як: «сутність держави», «сутність права». Подібні категорії не утворюють нову філософську концепцію, а лише діалектично використовують зміст відповідних філософських положень. Методологічне й теоретичне значення конкретних філософських категорій для теорії держави і права та інших юридичних наук величезне. Вони не тільки становлять основу існуючих знань, а й є інструментом здобуття нових. Можна вести мову про те, що саме з логічно пов'язаних між собою категорійних понять складається система знань. Їх застосування для будь-якого нового пізнання і є методологією науки.

Вивчаючи загальні закономірності динаміки державно-правових явищ, теорія держави і права встановлює тенденції і намічає прогнози їх розвитку, а також, спираючись не тільки на загальні міркування, а й на аналіз явищ існуючої дійсності, напрацьовує конкретні, раціональні практичні висновки і рекомендації.

Сьогодні, в умовах швидкоплинного державно-правового життя, що постійно змінюється та докорінно реформується, особливо великі зміни відбуваються у методології теорії держави і права.

Тривалий час на теренах колишнього СРСР існувала радянська система і панувала ідеологія КПРС, яка пропагувала марксистсько-ленінське розуміння державно-правових явищ та процесів, запроваджувала у суспільну свідомість вульгарно-класовий підхід до трактування понять держави і права, гіперболізуючи при цьому роль та значення насильства у їх функціонуванні, підкреслюючи службовий характер даних соціальних інститутів у руках пануючого класу. Сучасне ідеологічне спрямування теорії держави і права полягає у відмові їх від обмежень та догм марксистсько-ленінського періоду розвитку юридичної науки і утвердженні нових, загальнодемократичних, гуманістичних ідеалів. Це саме той шлях, на якому можна досягнути нового рівня знань та справді наукових пояснень щодо понять держави і права з використанням досягнень сучасної методології суспільствознавства. На цих підставах відбувається збагачення теорії держави і права новими знаннями про роль гуманістичних та демократичних цінностей у розвитку сучасної держави, про верховенство права та конституційну законність, про соціальну, правову державу як перспективну та прогресивну мету розвитку української державності, про пріоритет прав людини у суспільстві. Ці нові поняття стали надбанням чинної Конституції України, що є потужним фактором розвитку прогресивного права і державотворчого процесу формування сучасної демократичної, правової держави — незалежної України, яка прагне зайняти чільне місце серед провідних держав Європи і світу, активно вирішуючи проблеми інтеграції України до європейської та світової правових систем. Остання вимагає певної методологічної переорієнтації вітчизняного правознавства, його спрямованості на дослідження питань, пов'язаних з дією у національному законодавстві України міжнародного договірного і міжнародного звичаєвого права, імплементації багатосторонніх міжнародних договорів та норм міжнародного звичаєвого права у національне законодавство нашої країни. Ставиться питання про формування спільного європейського науково-дослідного простору, в тому числі щодо наукових досліджень у галузі держави і права.

Відбувається подальший розвиток відносно нового напряму вітчизняної правової науки — порівняльного правознавства, яке все більше стає дієвим інструментом всебічного дослідження проблематики будь-якої галузевої чи спеціальної юридичної науки, обов'язковим критерієм їх обґрунтованості і належної якості.

Нові завдання теоретичного і суто методологічного характеру стоять перед теорією держави і права у зв'язку з необхідністю перетворення українського правового простору адекватно існуючим соціально-економічним та політичним реаліям і потребам сьогодення зі спрямуванням на вирішення найпекучіших, найскладніших проблем нашого суспільства у складний, кризовий період його розвитку, що має супроводжуватися системним переглядом чинних і запровадженням нових правових норм, забезпеченням чіткої, ефективної, багатопланової та послідовної юридичної регламентації всіх галузей життя держави і суспільства, створенням умов для творчого, самодостатнього їх розвитку, подоланням негативних суспільних явищ, встановленням сталої законності та правопорядку в країні та їх зміцненням, формуванням високої суспільної й індивідуальної правосвідомості, поліпшенням загального правового клімату та створенням атмосфери впевненості громадян у своїх правах і свободах.

Наукове забезпечення державотворчих і правотворчих процесів тісно пов'язане з необхідністю посилення методологічної озброєності юридичної науки, відходу її від застарілих наукових догм, позбавленням від пут гіпертрофованої ідеологізації та класового підходу. За останні роки методологічний арсенал правознавства значно оновився. Зріс якісно і кількісно, внаслідок чого виникла реальна здатність при здійсненні наукових досліджень використовувати як традиційні, так і нові методики, більшість з яких пов'язана з комп'ютеризацією наукового пошуку, використанням його аналітичних можливостей, віртуального моделювання, розширенням через Internet зв'язків із зарубіжною правовою наукою. Разом з тим треба всіляко уникати так званого методу спроб і помилок, який завдав чималої шкоди суспільству в минулому і не заслуговує на довіру і сьогодні. Будь-яке соціальне експериментування повинно бути глибоко осмисленим і об'єктивно виправданим, адже тільки передова, сучасна методологія, застосування нових правотворчих технологій можуть забезпечити прогрес у правовому житті суспільства, а неправильна, відстала методологія — це шлях до помилок, застою і стагнації.

Незважаючи на бурхливий розвиток юридичної науки, у незалежній Україні питанням вдосконалення її методології не приділялося належної уваги. Відмовившись від марксистсько-ленінських підходів до вирішення проблем дослідження суспільних процесів, більшість науковців проігнорували той беззаперечний факт, що методологія як теорія має не тільки загальносоціальний, а й універсальний характер. Частина з них почала беззастережно запозичувати іноземні методи дослідження, як правило, без урахування специфіки їх застосування. Інші науковці, взявши на озброєння примітивний прагматизм та правовий нігілізм, взагалі заперечують позитивну роль будь-якої методології.

Разом з тим важливість розвитку теорії методології досліджень і пізнання пояснюється, насамперед, складнощами суспільних процесів у перехідний період розвитку держави та економіки. Навіть при стабільності суспільно-політичного та соціально-економічного стану суспільство будь-якої держави є відкритою системою (з численними елементами та підсистемами, що взаємодіють, їх зв'язками і відносинами), яка має властивість самоорганізовуватися та самодезорганізовуватися. В умовах переходу суспільства від однієї системи цінностей до іншої останній процес під впливом ряду негативних факторів може набути загрозливих форм. Очевидно, що головними завданнями правової системи у демократичній, правовій державі є сприяння організуючим основам життєдіяльності суспільства та запобігання дезорганізуючим процесам. Саме тому нині право виконує не лише регулятивні функції, без яких саме існування сучасної цивілізації є проблематичним, а й інші, спрямовані на «вдосконалення» суспільних відносин, що історично склалися.

Як уже зазначалося, методологія будь-якої науки — це вчення про принципи побудови, форми та засоби наукового пізнання. Аналогічно методологію правотворчої діяльності можна визначити як теорію та практику дослідження основних напрямів такої діяльності, а також методів і засобів їх реалізації. Зважаючи на особливо значущу роль правотворчого процесу, його методологічного забезпечення, на цьому питанні слід зупинитися детальніше.

З точки зору методології, правотворча діяльність будь-якої держави є складним, багатим за змістом, але внутрішньосуперечливим явищем. Це особливо помітно в Україні. З одного боку, в нашій державі активізується процес адаптації її правової системи до безпрецедентних суспільно-політичних та соціально-економічних змін у суспільстві, що почалися після розпаду СРСР, з іншого, — реалізація стратегічного курсу України, спрямованого на її інтеграцію до Європейського Союзу, вимагає зближення національного права з правом згаданого інтеграційного об'єднання за умов, що останнє регулює досконаліші суспільні відносини, ніж ті, які існують у нашій державі. Все це викликає певні суперечності між соціальним призначенням правотворчості та головними напрямами її розвитку.

Складнощі структури національного права, наявність численних зв'язків та відносин між його галузями й інститутами, які можуть мати відкритий або прихований характер, унеможливлюють проведення будь-яких досліджень у галузі права та правових відносин без урахування:

— нерозривності взаємозв'язку загальнонаукових і галузевих методів, способів, засобів пізнання та впливу на суспільні відносини;

— комплексності, багатовимірності та багатозначності характеру правових явищ;

— системоформуючої ролі правових принципів;

— критеріїв, які до цього часу традиційно використовувалися лише в економіці, політиці, технології, культурології тощо.

В основу методології правотворчої діяльності має бути покладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об'єктивності, історизму, конкретності істини, повинні використовуватися наукові досягнення зі сфери філософії, політології, економіки, теорії держави і права, державного управління, менеджменту, юридичної деонтології, етики, загальної та соціальної психології, психології управління тощо.

Головним суб'єктом правотворчості є парламент, роль якого, з погляду методології, у створенні ефективно діючої правової системи має бути визначальною. Нові форми політичних та економічних відносин, що останнім часом виникли в Україні, вимагають належного правопорядку, без якого наша країна не може рухатися по шляху побудови соціально орієнтованої, демократичної та правової держави.

Методологія правового врегулювання будь-якої сфери суспільних відносин повинна передбачати ряд послідовних заходів, спрямованих на досягнення поставленої мети. Зокрема, діяльність Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу країни та суб'єктів законодавчої ініціативи можна розглядати як певний динамічний ряд, що завжди має починатися з визначення доцільності правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. Дуже важливо, щоб цей процес у перехідний період, який нині переживає наша держава, не був стихійним.

Розроблення теорією держави і права методологічних засад правотворчості має бути спрямоване на піднесення її науково-правових настанов до нагальних потреб сучасності, досягнення її вищої ефективності, передбачення динаміки розвитку, визначення її пріоритетів виходячи з інтересів громадян та держави, потреб економіки, соціальної і політичної сфер життя суспільства, з урахуванням завдань перехідного періоду формування ринкових відносин, утворення нових інститутів держави і громадянського суспільства у процесі здійснення політичних реформ в Україні, забезпечення верховенства конституційних принципів та норм, належного співвідношення галузей, підгалузей права, інших правових масивів, розробки проблем їх структуризації, пропозицій щодо встановлення офіційної класифікації правових норм та їх співвідношення між собою, процедур запобігання і подолання юридичних колізій, децентралізації правового регулювання у зв'язку з розвитком процесів самоврядування, розчищення правової системи від актів, які втратили силу з прийняттям нової Конституції, та низки законів України, дерегуляції у певних галузях суспільного життя, зміцнення його системних відносин. Для цього потрібно здійснювати моніторинг ефективності регулятивної функції нових правових норм, порівнювати отримані результати з очікуваними. За наявності суттєвих розбіжностей щодо цього виникає нагальна потреба внесення необхідних коректив у чинне право.

Слід враховувати і той факт, що надмірна законодавча ініціатива народних депутатів України є однією з форм лобіювання інтересів центральних міністерств та відомств нашої держави, які не завжди збігаються із загальнодержавними. Серед законодавчих пропозицій уряду є й такі, що можна ефективно врегулювати на рівні підзаконних актів.

У методологічному плані гостро стоїть питання розроблення спеціальних правотворчих процедур з метою їх впровадження у практику. Зокрема, мова йде про прийняття законів України «Про Регламент Верховної Ради України» і «Про закони та законодавчу діяльність», а також тісно пов'язаного з останнім закону «Про нормативно-правові акти України». Саме у цих законах мають бути регламентовані положення щодо процесуального упорядкування правотворчої діяльності суб'єктів законодавчої ініціативи, закладено основи скоординованої роботи законодавчої та виконавчої гілок влади у правотворчій сфері.

Важливим принципом правотворчої діяльності є відкритість органів державної влади стосовно правотворчого процесу, що є значущим фактором демократичного розвитку суспільства, зростання політичної культури громадян, поліпшення якості правотворчої роботи. Відкритість в умовах побудови правової держави передбачає активну просвітницьку діяльність серед населення не тільки щодо чинних правових норм, а й стосовно тих, які розробляються. Йдеться також про можливості широкого залучення кваліфікованих спеціалістів до аналізу проектів правових актів.

Правотворчість є стартовим етапом життя будь-якого правового акта. Саме з правотворчого процесу починається очікування позитивів, які він повинен надати. Зрозумілим є і значний громадський інтерес до правотворчості, що дозволяє створювати правові акти як вираз політичного курсу будь-якої партії, держави і суспільства.

Слід усвідомити, що правотворчість — це наука, яка формується безпосередньо виходячи з практики і вимог життя, спираючись на величезний обсяг знань, що накопичений людством.

Опанування методологічних засад права і державотворення, додержання його основних принципів дасть можливість подолати труднощі та суперечності, які, на жаль, ще є у державно-правовій дійсності, уникнути правових помилок, суперечностей і колізій, втілити кращий зарубіжний досвід права та державотворення.

16.Поняття, принципи та гарантії законності.

Правові закони — це демократичні закони, вяких виражаються потреби й інтереси всіх суб'єктів суспільних відносин. В таких законах повинні бути оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави. В останні роки головний акцент ставився на права й свободи людини, а права держави й суспільства в цілому ігнорувались. Повинно ж бути так, щоб був паритет прав і обов'язків держави, суспільства й громадянина.

Законність — не тільки метод або режим діяльності державних органів і громадян. Законність — це складне соціальне явище, яке потрібно відрізняти від аналогічних соціальних явищ таких, як право, законодавство, правопорядок.

1) Першою й найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. Від якості законів залежить вся діяльність правоохоронних органів, громадських організацій, державних і приватних підприємств. «Який закон — такий і суд», — такий принцип був проголошений в нашій пресі. Діяльність суду повністю залежить від якості законів. Закони повинні бути ясні, однозначні,
доступні для всіх громадян і посадових осіб. Вони повинні бути такі,
щоб не можна було застосувати дореволюційний афоризм: «Закон як дишло — куди повернув, туди і вийшло». В Україні проходить повне оновлення системи законодавства, почалась правова реформа, хоча і з великими труднощами.
2)Другою вимогою законності є відповідність підзаконних нормативних актів законам і Конституції. В минулому такі акти називали «надзаконними», оскільки вони суперечили законам і реалізовувались в першу чергу. Крім того,
вони видавались, виходячи із відомчих інтересів і всупереч інтересам всього суспільства й народу.

3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обов'язків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських об'єднань, їх, правового статусу. Важко визначити, хто і які має права і обов'язки, що і коли повинен робити, як виконувати, дотримуватись й використовувати закони.
4) Законність — це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин. Це процес реалізації правових норм на підставі автономного, імперативного, дозволяючого й заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан правовідносин суспільства.

Таким чином, законність — це особливий режим або процес діяльності держави й інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:

1)наявність добре продуманої системи правових законів і незаконних нормативно-правових актів;

2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників правовідносин;

3) точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших
нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Проф. Рабінович П.М. дає інше визначення: законність — це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма
суб'єктами права.

Визначення законності можна дати й інше, оскільки це багатогранне явище, яке зводиться до діяльності державних і інших органів і організацій по неухильному дотриманню й виконанню правових законів.

Законність — один з основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямком формування правової держави.
Усі закони держави мають виражати волю й інтереси народу, бути конкретним виявом народовладдя. Здійснення і розвиток демократії, реальне забезпечення прав та інтересів громадян є невід'ємною умовою створення правової держави. Однак сама наявність законів ще не вирішує даних завдань. Аби практично регулювати діяльність відповідних органів державної влади і управління, організацій, установ і громадян, законів треба точно і неухильно дотримуватись й виконувати їх, а в державі, суспільстві має панувати режим законності.

Отже, законність — це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Поняття законності охоплює дотримання і виконання всієї системи нормативних актів держави.

Суть законності полягає в реальності права, в тому, що всі без винятку суб'єкти суспільних відносин керуються принципом суворого дотримання приписів законів й інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов'язки, безперешкодно і повною мірою використовують свої суб'єктивні права. Тим самим у державі і суспільстві дотримуються встановлених законами та іншими нормативними актами правопорядку, державної і громадської дисципліни.

Законність означає, що при здійсненні посадовими особами своїх владних функцій не має місця суб'єктивізму і сваволі, що ведеться рішуча боротьба із різного роду зловживаннями, фактами зневажання законів, порушенням прав і законних інтересів громадян, а також з неправомірною поведінкою громадян. Слід зважати на те, що законність відображує факт відповідності поведінки суб'єктів регульованих правом відносин юридичним правилам (нормам права). Зв'язок законності з державним апаратом, державною владою, політичною системою, правом свідчить про те, що законність пронизує всі інститути державно-правової надбудови і сфери їх діяння у суспільстві.

Законність нерозривно пов'язана з демократією. Цей зв'язок характеризується насамперед тим, що законність є невід'ємним елементом демократії, дійсного народовладдя. Законність, покликана охороняти суспільні відносини, соціальні цінності суспільства, справедливість. Справжня демократія неможлива без твердої законності. Демократія, у свою чергу, справляє значний вплив на формування і підтримання режиму законності, виступає як найважливіша гарантія законності. Всебічне забезпечення законності досягається лише за умов демократичних форм державного і суспільного життя, коли в боротьбі з правопорушеннями беруть участь широкі маси трудящих, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу, його представницьких органів.
На жаль, упродовж багатьох років у нашій країні законність попиралася, І долю країни, всього народу вершив не закон, а особисті амбіції окремих осіб, переважав підхід з позицій партійно-номенклатурної доцільності, а право, закон займали другорядні позиції. Результати цієї протиправної діяльності ще й нині відчуваються у нашій країні.

Динамізм законодавства при стабільності основних його принципів та інститутів, чіткість, якість, конкретність закону, відсутність у ньому "загальних місць", нічим не підкріплених декларацій і закликів, — важливий показник
правової культури суспільства, вагома гарантія від волюнтаризму та свавілля. Проте, сучасне законодавство не позбавлене цих недоліків. Так, багатьом чинним законам бракує чіткості, багато з них містять формулювання, що дають можливість виконавцям широко трактувати положення даних законів. Зовсім неприпустимо, коли загальнодержавні рішення перекроюються на відомчому чи
місцевому рівнях. Безглузді заборони і обмеження гальмують суспільне корисні ініціативи. Вони лише породжують бюрократизм і безвідповідальність, з одного боку, корупцію — з іншого.

Уся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності, їх практичну реалізацію. Принципи законності — це ті основні начала, керівні ідеї і основоположні вимоги, що розкривають її
сутність, основу її змісту як обов'язкового режиму державного і суспільного життя.
Основними принципами законності є

— нерозривний зв'язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;

— обов'язковість вимог законності для усіх громадян, посадових осіб, державних органів та громадських організацій;

— забезпечення верховенства закону в системі правових актів;

— зв'язок законності із загальною та правовою культурою населення, посадових осіб;

— неприпустимість протиставлення законності й доцільності; — єдність законності та справедливості;

— встановлення дійового контролю і нагляду за дотриманням законності;

— участь мас у діяльності по забезпеченню законності;

— невідворотність відповідальності за правопорушення, будь-які порушення режиму законності.

Особливо варто підкреслити, що і законність у цілому, і всі без винятку принципи законності мають за мету забезпечення і захист прав і свобод громадян, їх правового статусу. Саме на цю мету зорієнтований режим законності
дійсно демократичного суспільства, правової соціальної держави, формування якої є глобальним завданням українського суспільства.

Реалізація режиму законності у країні базується на системі гарантій, дієвістьяких покликана зробити законність реальною. Гарантії законності — це позитивні об'єктивні умови, що сприяють підвищенню рівня розвитку суспільства, добробуту народу, а також спеціальні юридичні засоби і способи, через які забезпечується режим законності у країні. На жаль, дані об'єктивні умови (еко-
номічні, соціальні, політичні і ті, що стосуються рівня розвитку суспільної свідомості) у кожному суспільстві далекі від ідеальних у плані гарантій законності. Тому зміна в позитивний бік—цей питання законності в Україні.

Дещо про спеціальні юридичні засоби. Такими є:

1. Чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій, що захищають ці норми. Дотримання правових норм гарантується можливістю застосування у випадку їх порушення тих чи інших форм державного
примусу, юридичної відповідальності. Окремо слід відзначити, що в системі українського права, як і права деяких інших держав, є галузі й інститути права, котрі містять норми, що регулюють саме питання різноманітних форм
відповідальності за певні правопорушення (кримінальне право, інститут матеріальної відповідальності у цивільному праві і т. ін.).

2. Виконання правосуддя як спеціальної форми універсальної, здійснюваної на основі права і справедливості діяльності судів, котра забезпечує реалізацію чинного права, захист прав і свобод громадян.

3. Здійснення вищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів з боку органів прокуратури.

4. Діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, котрі в межах своєї компетенції здійснюють роботу по запобіганню, виявленню і припиненню порушень законності у різних сферах державного і суспільного життя. В результаті дотримання режиму законності у суспільстві встановлюється правовий порядок (правопорядок). Останній слід визначити як систему суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються у суспільстві відповідно до вимог норм права.

Законність — це принцип діяльності, режим дій, відносин.

Правопорядок — це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.

Режим законності являється необхідним елементом політичного режиму. Законність безпосередньо зв'язана з відповідним демократичним режимом. Цей зв'язок проявляється в тому, що законність — це дотримання і виконання демократичних правових законів. Вона опирається на демократичну рівність громадян перед законом, на рівність основних прав і обов'язків. Згідно з Конституцією України і Законами про вибори в вищі і місцеві органи влади всі громадяни України мають рівні права обирати й бути обраними в представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування.

Законність заснована на підконтрольності державного апарату народу і його представнику — Верховній Раді України. Усі державні органи діють на підставі законів. Вищі посадові особи держави призначаються і звільняються Верховною Радою України Народ зацікавлений в зміцненні законності і в нормальній діяльності державного апарату. Законність є засобом охорони демократичних прав громадян. Вона забезпечує активну участь громадян в управлінні державою і суспільством. Законність гарантує демократичну процедуру прийняття законів, її суть полягає в тому щоб забезпечити верховенство правових законів. У ст. І Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України вказується, що: «Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян. В Україні діє принцип верховенства Права».

Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо — шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Законність направлена на охорону демократії від свавілля окремих громадян, антисуспільних корумпованих і мафіозних груп. Таким чином законність є конституційний принцип. Разом із тим, цей принцип конкретизується в інших принципах і вимогах законності. До них відносяться:

1) принцип єдності законності на всій території України. Він визначається єдністю системи права і системи законодавства, а також практики його реалізації всіма суб'єктами суспільних відносин. Законність повинна бути єдина в усіх
областях України, а також в Автономній Республіці Крим;

2) принцип загальності законності. Він полягає в тому, що законів зобов'язані дотримуватись і виконувати всі без виключення державні органи, громадські організації, посадові особи і громадяни. Нікому не дано право порушувати закони, обходити їх чи ставити себе над законом. Законність повинна бути одна, інакше не може бути ні культурності, ні політичної грамотності;

3) однією з основних вимог законності є дотримання й охорона прав громадян. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.
Забезпечення цих прав і свобод охорона життя, честі і гідності людини —обов'язок держави (ст. 5 Конституційного договору). Всі посадові особи держави повинні використовувати свої повноваження в відповідності із законом, охороняючи права громадян і задовольняючи їх законні інтереси. Згідно з принципом правової держави всім посадовим особам дозволено робити лише те, що дозволяє робити закон, а громадянам дозволяється робити все те. що не заборонено законом. Державні органи повинні своєчасно розглядати заяви, скарги і пропозиції громадян:

4) важливим принципом законності в правовій державі є верховенство права над законами і підзаконними нормативно-правовими актами, над фізичною і політичною силою держави чи інших суб'єктів громадянського суспільства. В ст. І
Конституційного договору проголошено, що в Україні діє принцип верховенства права. Це означає, що всі закони й Інші нормативно-правові акти повинні бути правовими, всі питання внутрішнього економічного і політичного життя
повинні вирішуватись з позицій права, справедливості і гуманізму без авторитарних насильницьких методів;

5) принцип єдності законності і доцільності. Цей принцип полягає в тому, що рішення вищих і місцевих органів влади повинні прийматись відповідно до правових законів і закономірностей економічного і політичного розвитку суспільства. Доцільність повинна співпадати з вимогами і інтересами всього суспільства. У випадку розбіжностей між суспільними інтересами і інтересами підприємств) організацій і громадян повинні домінувати інтереси суспільства і держави;

6) одним із принципів законності є невідворотність юридичної відповідальності за вчинені правопорушення. Це означає, що правоохоронні й інші державні органи зобов'язані притягувати до юридичної відповідальності осіб, винних у вчиненні правопорушень. Незважаючи на надзвичайно великий обсяг роботи в правоохоронних органах (велика завантаженість), всі факти правопорушень повинні бути розкриті. Закони повинні виконуватись всіма без виключення
посадовими особами і громадянами.

7) Принципом законності також єправо громадян на захист. Цей принцип реалізується через всю систему державних органів. Він означає, що всі громадяни мають право подавати заяви, скарги і пропозиції по захисту своїх прав, а
також по покращенню діяльності державного апарату. Захист прав громадян здійснюється, в першу чергу, через систему правосуддя. Суди повинні бути незалежними і підкорятись тільки закону, розглядаючи ті чи інші справи.

8) Одним із принципів (вимог) законності є також здійснення державного нагляду і громадського контролю за точним і неухильним дотриманням законів. Цей принцип повинні реалізовувати не тільки контрольно-наглядові, але і правотворчі
органи.

9) Однією із вимог законності являється також єдність розуміння і застосування нормативно-правових актів на всій території всіма посадовими особами і громадянами України. Реалізація цього принципу здійснюється через правове виховання і навчання працівників держапарату і населення. Воно повинно забезпечуватись формуванням у населення і посадових осіб поваги до права, до закону, до людини на підставі власних переконань кожної особи.

17. Місце та роль держави в політичній системі суспільства

Характер взаємодії держави і політичної системи - це важливий показник стану суспільства в цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до конфліктного стану соціальних суб'єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна, революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм узгодження взаємодії соціальних суб'єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність, використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.

Отже, незважаючи на визнання провідної ролі держави в організації суспільного життя, вона є одним із основних суб'єктів політичної системи, носієм політичної влади, про що і буде йти мова у цьому підрозділі.

З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити ЇЇ серед інших соціальних суб'єктів особливим статусом, а саме:

- суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань;

- повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб'єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями;

- держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції - є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя;

- на відміну від інших соціальних суб'єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

- держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;

- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави1.

У цьому плані цікавим буде проаналізувати аспекти взаємодії держави та громадських об'єднань, політичних партій. Організація їх співпраці базується на політичних принципах, традиціях, а також на нормах чинного законодавства держави. Так, наприклад, держава стосовно політичних організацій здійснює такі форми впливу:

- створює умови для організації та діяльності політичних об'єднань з метою реалізації їх програмних цілей;

- як владний суверен виробляє вихідні соціально-обгрунтовані нормативні положення щодо організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об'єднань;

- розробляє типові статути, положення для стимулювання їх діяльності;

- здійснює офіційну реєстрацію, перереєстрацію, скасування реєстрації, веде облік діючих організацій;

- контролює діяльність організацій через призму відповідності їх політичної активності нормам чинного законодавства;

- у деяких випадках надає заходам громадського впливу юридичного значення (наприклад, проведення агітаційних заходів, виховної, інформаційної, організаційної роботи, підготовки проектів та пропозицій до програм реформ окремих сфер суспільного життя, схвалення ініціативи щодо розвитку законодавства, закріплення результатів референдумів тощо)2.

У той же час, роль держави у політичній системі не обмежується характеристикою її можливості владного впливу на систему політичних зв'язків.

Між державою й іншими суб'єктами політичної системи суспільства існує зворотній зв'язок:

- громадські об'єднання беруть участь у формуванні корпусу депутатів, представницьких органів державної влади, в умовах виборчої системи вони виступають свого роду джерелом кадрового забезпечення апарату держави;

- держава залежить від громадських об'єднань з точки зору ефективності виконання державних функцій. Політичні партії чи об'єднання громадян можуть підтримувати реалізацію державних функцій, створювати належні ідеологічні та інші умови в соціальному середовищі, формувати відношення лояльності до влади серед населення, або гальмувати роботу державних інституцій у формі протестів, мітингів, страйків тощо;

- представники цих організацій, об'єднань включаються до певних державних колегіальних органів як їх рівноправні члени і працюють у якості допоміжних, дорадчих структур, що оптимізують робот)' органів державної влади;

- можуть застосовувати заходи громадського впливу;

- у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з громадськими об'єднаннями;

- держава дає змогу певним спільнотам самостійно приймати формально обов'язкові (юридичні) акти;

- окремим представникам з числа громадських та політичних об'єднань держава дозволяє здійснювати контроль за діяльністю деяких державних органів.

Отже, діяльність держави в системі політичних відносин характеризується різними напрямами та формами її здійснення, що особливо проявляється у взаємодії держави з іншими суб'єктами політичної системи - націями, рухами, партіями, громадськими об'єднаннями, народними ініціативами тощо.

Слід зауважити, що держава здійснює вплив на елементи ідеологічну, нормативну та процесуальну основи життя суспільства. Так, формалізація та розповсюдження політичної ідеології в суспільстві спираються на засоби здійснення державної влади, завдяки чому політичні ідеї набувають поширення, визнання, підтримки, офіційного характеру існування тощо. Як приклад, згадаємо історію становлення та розповсюдження в Україні політичних ідей формування правової держави, громадянського суспільства, які набули державно-владної підтримки лише наприкінці XX століття, а згодом стали офіційною державною доктриною, програмним елементом загальнонаціонального розвитку.

Крім того, основні принципи та положення теоретичної конструкції правової державності, закріплені в Основному законі держави, конкретизуються в інших законодавчих актах, а також в ратифікованих Україною міжнародних документах.

Певну роль держави можна розкрити проаналізувавши нормативний блок політичної системи суспільства. Сучасна держава надає політичним об'єднанням можливості формуванню власної нормативної основи діяльності на рівні корпоративних норм, що мас велике значення для їх внутрішньо-організаційного функціонування вироблення власних програм та перспектив розвитку. Необхідно зазначити, що поряд з корпоративними нормами функціонує значна кількість норм, які за критерієм змісту набувають характеру політичних.

Як правило, це конституційні стандарти, стосовно основ державного та суспільного ладу, правового статусу особи, організації сфери правосуддя, формування влади тощо. Тому у своїй повсякденній діяльності всі учасники політичних відносин мають керуватися не тільки власними корпоративними правилами, а ще й загальнообов'язковими, формально визначеними нормами права, що регламентують сферу політичної діяльності.

У відповідності зі ст. З Закону України "Про міліцію", працівникам міліції заборонено брати участь у перевиборній агітації. Однак під час проведення різних політичних акцій, зокрема й виборів, міліція нерідко стає заручником політичних битв і амбіцій деяких політиків.

У демократичних країнах наявні організаційно-правові механізми, аби в умовах багатопартійності та зміни пануючих партій на виборах не настало перетворення правоохоронців з інструмента загальної державної політики на інструмент політики правлячої партії.

Професійна діяльність працівників міліції не може бути повністю ізольованою від політичних процесів суспільства. На різних етапах і в різних політичних ситуаціях службова діяльність міліції тісно пов'язана з політичними процесами. Працівники міліції зазвичай проявляють постійний інтерес до політичних подій. Чим вищий рівень освіти і досвіду, тим більш кваліфіковано проводиться аналіз політичної діяльності. Серед працівників наявні різні відношення щодо партій, рухів та їх лідерів.

Держава може на високому рівні матеріально-технічно та соціально забезпечувати правоохоронців і, навпаки, нехтувати їх інтересами, дотримуватися нейтралітету щодо критики та необ'єктивної оцінки в її діяльності, як збоку окремих політичних партій і організацій, так і з боку ЗМІ. Довіра населення до міліції безпосередньо залежить від демократизації суспільних відносин, відкритості в діяльності її служб та підрозділів, більш широкого та правдивого інформування суспільства про проблеми у службовій діяльності працівників міліції. Втручання міліції у політичні відносини - переконливе свідчення того, що вона все більше стає політизованою організацією. Після проголошення незалежності України достатньо обґрунтованого наукового визначення терміну "деполітизація" не було розроблено. Однак, у політологічному словнику записано, що деполітизація - це процес і досягнутий результат, прагнення вивести ті чи інші органи (організації) галузі життя й діяльності з-під активного впливу політики і передусім політики окремих (конкретних) партій.

Деполітизація міліції означає:

- відсторонення її не від усякої політики, а від конкретної, що спрямована на підрив існуючого державно-конституційного ладу;

- зниження рівня політизованості міліції;

- цілеспрямовані дії держави (правові, контрольні, адміністративні) щодо протидії політичному впливу на міліцію, будь-яких політичних груп, партій, об'єднань;

- виключення організованої участі міліції в політичній боротьбі на боці окремих політичних партій і об'єднань;

- правову заборону діяльності політичних партій і рухів в міліції, її службах і підрозділах (заборонено створювати організації, проводити партійну роботу і пропаганду тощо);

- законодавче обмеження політичних прав і свобод працівників міліції, їх можливості брати участь у політичній діяльності.

Отже, деполітизація охоплює такі явища як департизація та деідеологізація. Деполітизація міліції - це не засіб для обмеження від усякої політики, від політики взагалі. Навпаки, її функції, цілі й завдання спрямовані на реалізацію політики.

Зрештою, виникає запитання: чи можна оцінювати деполітизацію міліції лише як позитивне чи негативне явище? На наш погляд, усе залежить від якої політики звільняється або відвертається міліція, яка соціальна сутність політики, чи відповідає вона національним інтересам і очікуванням народ)', його потребам. Міліція це державний орган, діяльність якого є доволі специфічною, оскільки при виконанні службових обов'язків може застосовувати примус як елемент насильства. Демократична влада може використовувати міліцію для ліквідації безладів, забезпечення прав та свобод людини і громадянина, а також для забезпечення законності та правопорядку. Таке насильство здійснюється, відповідно до Конституції, нормативно-правових актів держави, а також норм міжнародного права, норм і принципів загальнолюдської моралі. Важливим обов'язком і функцією міліції на сучасному етапі соціально-політичного розвитку є забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

На підставі вищевказаного можна зробити такі висновки:

- по-перше, міліція, як єдиний елемент політичної системи, виконує важливу соціально-правову і політичну функцію щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держав від незаконних посягань;

- по-друге, на стан забезпечення і зміцнення законності в міліції суттєво впливає політика держави, спрямована на вдосконалення її службово-професійної діяльності, тісно пов'язаної з правовою і кадровою політикою. Суттєвим недоліком державної політики та ідеології, а також ЗМІ, є недостатня увага піднесення престижу і ролі міліції, формування у працівників міліції належного ставлення до честі, гідності, патріотизму, вірності присязі та своєму народу, виховання в суспільстві поваги до правоохоронців;

- по-третє, на стан функціонування міліції, забезпечення нею правопорядку та законності суттєво впливає політико-правова діяльність керівників і лідерів політичних партій, рухів, суспільно-громадських об'єднань під час проведення політичних і громадських акцій, що може призвести до правопорушень як з боку учасників, так і з боку міліції;

- по-четверте, особовий склад служб і підрозділів міліції бере активну участь у громадсько-політичному житті суспільства, особливу відповідальність покладено на нього під час організації та проведення виборчих кампаній; міліція має бути незалежна від впливу партій та громадських об'єднань, що переслідують політичну мету, а повинна забезпечувати режим законності та правопорядок, виконуючи важливе соціально-політичне завдання;

- по-п'яте, через бурхливі процеси в політичному житті України, міліція, об'єктивно беручи в них участь як орган, що забезпечує законність, правопорядок і безпеку, залучається до охорони під час проведення мітингів, інших політичних і громадських акцій, що збільшує службові навантаження, підвищує морально-психологічну напругу, створює реальні загрози по виникненню конфліктів з учасниками громадсько-політичних акцій;

- по-шосте, нині на стан і функціонування адміністративно-службової діяльності міліції все більше впливає не лише внутрішня, а й зовнішня політика держави; представники міліції є активними учасниками миротворчих процесів, провадять активну протидію транснаціональній злочинності. Міжнародні політичні контакти сприяють об'єднанню зусиль держав та їх правоохоронних органів у боротьбі з загальним злом - злочинністю, створюють чималі можливості для обміну професійним досвідом з правоохоронцями інших країн.

18.Систематизація нормативно-правових актів: поняття та види

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.
Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів.
Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.
Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів.
Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо.
Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію.
За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права).
За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти).
Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною.
За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна;
за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.
Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

19. Функції теорії держави та права

Сутність і зміст теорії держави та права, її особливості, місце і роль у системі суспільних та юридичних наук найбільш повно і конкретизовано розкриваються через поняття та види функцій цієї юридичної науки, які вона виконує, впливаючи на державно-правову дійсність. Завдяки функціям можна простежити шляхи розвитку системи загальнотеоретичних знань, їх вплив на сукупність суспільних відносин, наукове і практичне значення результатів наукових досліджень, завдання, що стоять перед теорією держави та права.

Термін "функція" (від лат. runctio - виконання, здійснення) означає напрям діяльності, спосіб діяння об'єкта, спрямований на досягнення певного результату. Кожна з юридичних наук, у тому числі й теорія держави та права, виконує характерні власне їй специфічні функції, що визначаються предметом цієї юридичної науки, а з іншого боку, - спираються на суспільне життя та практичну діяльність, взаємодіючи з іншими юридичними науками1.

У наукових джерелах представлені різні підходи до визначення поняття функцій теорії держави та права. Узагальнюючи наявні точки зору з цього приводу, можна зробити висновок, що функції теорії держави та права - це основні напрями її наукової та навчальної дії на державно-правову дійсність, що визначають і характеризують сутність, зміст, соціальне призначення, завдання і мету теорії держави та права в системі юридичних наук.

Варто погодитися з тим, що функції теорії держави та права як фундаментальної науки в системі правознавства забезпечують її повне та всебічне перетворення в надійну теоретичну та методичну базу для вирішення актуальних політико-правових завдань у сфері науки і практики. Функції теорії держави та права характеризують соціальне призначення, визначають характер цієї науки та її особливості як самостійного виду наукової діяльності.

До функцій теорії держави та права як фундаментальної юридичної науки належать такі:

- онтологічна (від лат. ontos - суще, logos - вчення) - виявлення сутності явищ і процесів державного та правового життя суспільства, об'єктивних умов їх існування. Теорія держави та права не лише вивчає в узагальненій формі державно-правові явища, а й пояснює об'єктивні процеси їх розвитку, з'ясовує, які закономірності знаходяться в основі цих процесів;

20. Поняття, ознаки та види нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права (докладніше про це див. в інших розділах підручника).

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону:

1) приймається органом законодавчої влади — парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;

2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;

3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

за їх юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;

за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

21. Політична система суспільства: поняття та структура. Напрямки трансформації політичної системи в Україні.

Надзвичайно складним і розмаїтим явищем суспільства є його політичне життя. Воно охоплює всі організовані й неорганізовані форми політичної життєдіяльності людей, політичну ідеологію і психологію, політичні інститути та установи, політичні відносини та процеси, політичну поведінку тощо.

Базовим, визначальним елементом політичного життя є політична система.

Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.

До основних елементів структури політичної системи належать:

– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

– партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

Як правило, в суспільстві функціонують декілька партій. В сукупності вони становлять партійну систему, яка використовує певний механізм та методи в боротьбі за владу.

Історичні типи партійних систем: однопартійна двопартійна, або біпартійна (наявність двох основних партій, влада яких чергується), багатопартійна (наявність декількох партій, які беруть участь і здійснюють реальний вплив на органи державної влади;

– громадські організації і рухи. Це соціальні групи, об'єднані певними інтересами, які не прагнуть до участі в діяльності органів державної влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони здоров'я, забезпечення належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо;

– політична свідомість та політична культура, які відображають політичне життя суспільства в поглядах, ідеях, традиціях, уявленнях, правилах та нормах поведінки людини, соціальної групи чи нації;

– засоби масової інформації.

Політична система суспільства покликана виконувати такі функції:

– формування цілей та завдань суспільства;

– розробка програм життєдіяльності суспільства згідно з інтересами керівних верств;

– мобілізація ресурсів суспільства відповідно до певних інтересів;

– забезпечення інтеграції всіх суспільних груп навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей, панівної ідеології та культури;

– розподіл цінностей у суспільстві відповідно до інтересів, насамперед, панівних соціальних груп;

– забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

Для політичних систем пострадянських країн характерним є не лише наявність легальних інститутів, а й тіньового елементу в них, тобто конкуруючих структур. Складовими тіньової частини політичної системи є політичні клани, клуби, парламентське лобі, оточення перших осіб держави, "мізкові центри" при них тощо. Сюди можна віднести також нелегальну діяльність легальних установ, політичні інтриги та ігри, таємні функції окремих установ чи посадових осіб, земляцькі стосунки тощо. Загалом, такий стан можна кваліфікувати як наявність справжньої конкуруючої структури всередині політичної системи. За певних умов вона може фактично виконувати функції домінуючої політичної системи і перетворитися на альтернативу легальній політичній системі суспільства.

Сутнісною ознакою сучасного періоду розвитку України є перетворення її із складової єдиної колись наддержави, що перебувала у залежності від центру і володіла лише номінальними атрибутами державності, на самостійну державу, повноправного суб'єкта міжнародного співтовариства. Українське суспільство відходить від тоталітарної моделі розвитку і рухається у напрямку утвердження демократії в усіх сферах свого життя. Серед першочергових кроків, необхідних для подальшої трансформації українського суспільства, передусім слід назвати оптимізацію політичної системи України.

Говорячи про необхідність трансформації політичної системи України, слід пам'ятати про якісну визначеність цього процесу, сутність змін, що відбуваються. Беручи до уваги провідні тенденції в розвитку сучасної України, відзначимо і необхідність відповідних щодо них змін політичної системи. Реальний статус України у складі СРСР не містив атрибутивних ознак політичної системи незалежної держави. До того ж Україна, як і інші республіки СРСР, отримала у спадок специфічну політичну систему, багато в чому нерозвинену, а в чомусь гіпертрофовану.

Не менші складнощі супроводжують трансформацію політичної системи України і в адаптації її до умов функціонування в демократичному суспільстві. Відхід від тоталітаризму та утвердження демократії передбачають поступову зміну не лише архітектоніки системи політичних інститутів, але й самої якості цієї системи, що повинна привести в кінцевому підсумку до становлення громадянського суспільства.

Процес реформування політичної системи в Україні ускладнюється відсутністю так званих медіаційних (перехідних) структур, створених на базі опозиційних авторитарному режиму угруповань ("Солідарність" у Польщі, "Громадянський форум" у Чехословаччині, "Демократичний форум" в Угорщині) за участю партій-сателітів, які перейняли б на себе певні організаційно-розпорядчі та контрольні функції влади. Саме тому власне реформування здійснює у нас сама держава без належного контролю з боку суспільства, що не виключає авторитарних чи навіть тоталітарних тенденцій у виборі шляхів суспільного розвитку. Тому на порядку денному постійно стоїть проблема демократичного контролю над владою.

Цьому будуть сприяти стабільне функціонування та розвиток демократичних засад організації влади, свобода функціонування засобів масової інформації, створення ефективного механізму багатопартійності, головне завдання якого полягає в тому, щоб забезпечити становлення і розвиток як громадянського суспільства, так і плюралістичної політичної системи.