Суб’єктами банкрутства не можуть бути окремі види гос-подарюючих суб’єктів

Банкрутами не можуть бути визнані казенні підприємства, адже відповідно до положень ГК України (ст. 77) держава несе суб- сидіарну відповідальність за їх боргами.

Дія Закону України «Про відновлення платоспроможності...» у частині санації або ліквідації не розповсюджується також на державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації, якщо вони не виключені з переліку об’єктів, що не підлягають приватизації. Перелік установлено в додатках 1,2 до Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації» в редакції від 3 грудня 2009 р.

Безспірні вимоги до підприємств та організацій, виключених із права банкрутства, мають реалізовуватися в порядку виконавчого провадження. У науковій літературі на цій підставі зазначається, що подібні винятки здебільшого не покращують, а погіршують становище підприємств. Адже примусове стягнення у порядку ви-конавчого провадження не враховує можливості санації підприємств (відновлення їх неплатоспроможності), може ґрунтуватися на безсистемній реалізації виробничих фондів, паралізовуючи роботу підприємств. Отже, перспективним стає не виключення з права банкрутства, а введення особливостей банкрутства окремих видів підприємств.

Для спеціальних боржників: банківських установ, професійних учасників ринку цінних паперів, містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, фізичних осіб- підприємців діє особливий режим банкрутства і загальні норми за-стосовуються з урахуванням особливостей такого режиму.

При розгляду справ про банкрутство боржник користується широким обсягом процесуальних прав і обов’язків. Разом із правами, регламентованими ст. 22 ГПК України, боржнику надано низку специфічних прав, пов’язаних з особливостями розгляду справ про банкрутство. Боржник має право ініціювати справу про банкрутство, відкликати свою заяву про визнання банкрутом до винесення господарським судом ухвали про прийняття заяви. Після порушення провадження у справі і відкриття процедури розпорядження майном боржник не має права відкликати свою заяву, оскільки це порушує права кредиторів. Боржник наділений правом оскаржувати дії арбітражного керуючого — ліквідатора, укладати мирову угоду з конкурсними кредиторами.

Одним із процесуальних прав боржника є надання йому права подати свої заперечення, боржник може заперечувати як сам факт наявності заборгованості перед кредитором, так і суму заявлених вимог, доводячи їх необґрунтованість. На думку І.О. Вечірко, не-зважаючи на відсутність нормативного закріплення права боржника подати заперечення щодо кандидатури арбітражного керуючого, боржник не позбавлений цього права. Адже при вирішенні питання про призначення арбітражного керуючого та його заміну господарський суд має враховувати всі обставини справи.

На боржника покладаються й процесуальні обов’язки. Відповідно до ст. 7 Закону боржник зобов’язаний подати заяву про порушення справи про банкрутство в установлених законом випадках, з одночасним поданням до суду плану санації. Боржник зобов’язаний подати до господарського суду та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

З урахуванням специфіки діяльності деяких суб’єктів госпо-дарювання, Закон виокремлює спеціальних боржників (містоут-ворюючих підприємств, страхових організацій, селянських фер-мерських господарств тощо). Особливий статус таких суб’єктів банкрутства зумовлює наявність особливих процесуальних прав та обов’язків.

Арбітражний керуючий у справі про банкрутство є одним із ключових учасників судового провадження. Інститут арбітражних керуючих уперше був уведений Законом України від ЗО червня 1999 р. «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство» для забезпечення проведення процедури відновлення платоспроможності боржника. Відповідно до ст. 1 Закону арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) — це фізична особа — суб’єкт підприємництва, що має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями й не є зацікавленою особою щодо боржника й кредиторів, а також має ліцензію.

Призначення та припинення повноважень арбітражного керу-ючого є специфічною функцією суду, не характерною для позовного провадження. Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) призначається господарським судом із числа осіб, зареєстрованих Державним департаментом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому порядку Вищому господарському суду України.

Вирішуючи питання про призначення арбітражного керуючого, господарський суд з’ясовує, чи відповідає кандидатура арбітражного керуючого вимогам, установленим Законом (наявніст:, освіти, ліцензії тощо).

Критерії віднесення особи до заінтересованих стосовно боржника визначені у ст. 1 Закону: нездійснення раніше управління боржником — юридичною особою; відсутність у особи заборон на здійснення цього виду підприємницької діяльності або обіймання керівних посад; відсутність судимості за вчинення корисливих злочинів.

Однією з основних вимог до діяльності арбітражного керуючого є наявність ліцензії. Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства економіки України затверджені Ліцензійні умови провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

Законом передбачені винятки, за яких арбітражним керуючим може бути призначена особа, яка не має ліцензії. Зокрема, відповідно до ст. 53 Закону керуючим санацією без ліцензії призначається керівник боржника. При цьому з метою здійснення контролю за проведенням процедури санації призначається арбітражний керуючий — розпорядник майна з числа осіб, які мають відповідну ліцензію.

При здійсненні процедури ліквідації відсутнього боржника гос-подарський суд зобов’язує державний орган з питань банкрутства забезпечити участь у справі ліквідатора з числа працівників дер-жавного органу. Закон не передбачає обов’язкової наявності у пра-цівника державного органу ліцензії арбітражного керуючого.

Процесуальною підставою для вирішення господарським судом питання про призначення арбітражного керуючого є заява з вка-зівкою про відсутність перешкод для такого призначення. 

Наділяючи господарський суд повноваженнями з призначення арбітражного керуючого, Закон надає іншим учасникам провадження в окремих випадках представити суду пропозиції щодо кандидатів арбітражного керуючого. Так, ініціюючий кредитор має право запропонувати кандидатуру розпорядника майна боржника в заяві про порушення провадження у справі. Пропозиції можуть бути надані суду також під час розгляду справи в підготовчому засіданні. Після створення комітету кредиторів саме цей комітет має право звернутися з клопотанням про призначення нового розпорядника майна та надати відповідну кандидатуру. При застосуванні процедури санації Законом передбачено, що комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією. Самому комітету кредиторів пропозиції щодо кандидатури керуючого санацією можуть бути запропоновані будь- яким із кредиторів, а також представником органу, уповноваженого управляти майном боржника.

Закон установлює, що ліквідатор призначається судом у порядку, передбаченому для призначення керуючого санацією. Закон передбачає право господарського суду призначити ліквідатором особу, яка раніше виконувала повноваження розпорядника майна або керуючого санацією боржника.

Слід звернути увагу, що надання пропозицій із призначення розпорядника майна боржника є правом кредитора (кредиторів). На відміну від цього прийняття рішення про погодження кандидатури керуючого санацією або ліквідатора є, відповідно до вимог Закону, обов’язком комітету кредиторів. Отже, приймаючи рішення про призначення керуючого санацією або ліквідатора, господарський суд має отримати рішення комітету кредиторів про погодження відповідної кандидатури.

Таким чином, господарський суд здійснює нагляд за діяльністю призначеного ним арбітражного керуючого, при цьому наділений повноваженнями, згідно з якими за власною ініціативою, незважаючи на клопотання комітету кредиторів, може усунути арбітражного керуючого від виконання ним своїх обов’язків.

Наприклад, в одній справі, арбітражний керуючий у ліквідаційній процедурі продав підприємцю недобудоване приміщення середньої школи, тоді як відповідно до вимог ст. 26 Закону зазначений об’єкт соціальної сфери слід було передати до комунальної власності територіальної громади. Такі випадки мають квалі-фікуватися господарським судом як неналежне виконання обов’язків, покладених на арбітражного керуючого згідно із Законом. У таких випадках суд може вирішити питання про усунення арбітражного керуючого незалежно від позиції комітету кредиторів'.

Допоміжні учасники провадження про банкрутство сприяють його цілям. 

Державний орган з питань банкрутства здійснює контрольні функції над учасниками процедури банкрутства і водночас у деяких випадках є його учасником. Ці функції виконує Державний департамент з питань банкрутства, що діє у складі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на підставі Положення про Державний департамент з питань банкрутства, затвердженого Постановою КМУ від 19 квітня 2006 р.

Зокрема, державний орган з питань банкрутства пропонує гос-подарському суду за участю органу, уповноваженого управляти державним майном, кандидатури арбітражних керуючих для дер-жавних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, щодо яких по-рушено провадження у справі про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом.

Отже, право вибору конкретної кандидатури арбітражного ке-руючого з запропонованих кандидатур комітетом кредиторів або державним органом з питань банкрутства належить суду.

Державний департамент з питань банкрутства (його територіальні органи з питань банкрутства) здійснюють контроль за додержанням арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів; організовує проведення експертизи фінансового становища державних та прирівняних до них підприємств у процесі підготовки справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі при-значення судом експертизи з наданням відповідного доручення; готує висновки щодо наявності ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства стосовно державних та прирівняних до них підприємств і т.д.

У деяких випадках державний орган може виступати учасником процедури банкрутства, в разі якщо господарському суду не надали кандидатуру арбітражного керуючого при ліквідації державних підприємств (ч. 2 ст. 52, ч. З ст. 25) та при банкрутстві відсутнього боржника (ч. 2 ст. 52). У цих випадках державний орган в особі свого працівника виступає учасником процедури банкрутства з обсягом повноважень, передбачених для інших учасників справи про банкрутство.

Закон передбачає участь у справі власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника у певних випад-ках, та залежно від даних випадків ці учасники провадження на-діляються відповідними процесуальним правами та обов’язками.

До таких випадків належать:

— якщо провадження по справі про банкрутство порушується за заявою боржника, в тому числі в разі звернення у порядку ст. 51 Закону (банкрутство боржника, що ліквідується власником), якщо неплатоспроможність такого боржника буде виявлена до створення ліквідаційної комісії;

— власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника має право звернутися до суду про продовження або скорочення строку, на який призначений розпорядник майна;

— орган, уповноважений управляти майном боржника, наділений, серед інших суб’єктів, правом пропонувати кандидатуру керуючого санацією і інвестора або інвесторів;

— власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника має право на оскарження дій ліквідатора;

— якщо судом прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника наділений правом на отримання майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів на підставі ст. 31 Закону.

Фонд державного майна (ФДМ) як учасник провадження у справі про банкрутство здійснює всі повноваження органу, уповноваженого управляти майном боржника, стосовно суб’єктів господарювання, віднесених до сфери його управління.

Безпосередньо ФДМ узгоджує плани санації відносно державних підприємств щодо яких прийнято рішення про приватизацію; підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, у статутному капіталі яких корпоративні права держави перевищують 50%, і перебувають в управлінні ФДМ; господарських організацій із корпоративними правами держави понад 25% статутного капіталу; об’єктів державної власності, які перебувають в управлінні міністерств і інших органів виконавчої влади, у випадку створення за їх участю нових суб’єктів господарювання.

Окрім цього, узгоджує (разом із державним органом з питань банкрутства) мирові угоди в процедурі банкрутства господарських організацій із корпоративними правами держави понад 25% їх уставного капіталу, порядок розгляду планів санацій і мирових угод регламентований Регламентом розгляду планів санації і мирових угод, який затверджений наказом ФДМ від 27 листопада 2007 р. № 1860.

Орган місцевого самоврядування у випадках, передбачених За-коном, здійснюють повноваження власника відносно суб’єктів господарювання боржників, що перебувають у комунальній влас-ності. Орган місцевого самоврядування є учасником провадження у справах про банкрутство містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних, наділений правами звертатися до господарського суду з клопотаннями про винесення ухвал про санацію таких підприємств, пропонувати кандидатуру управляючого санацією інвестора, укладати договори поруки за зобов’язаннями боржника — не-безпечного підприємства.

Особливим учасником справи про банкрутство є представник працівників боржника. Закон дає визначення такого учасника як особи, уповноваженої загальними зборами, на яких були присутні не менш як три чверті від штатної чисельності працівників боржника, представляти їх інтереси при проведенні процедури банкрутства із правом дорадчого голосу. Отже, представник працівників боржника представляє інтереси тільки працюючих працівників боржника.

Представник працівників боржника має право брати участь із правом дорадчого голосу в роботі комітету кредиторів. Крім того, якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має переважне право вима-гати передання його цілісного майнового комплексу підприємства- боржника в оренду за умови взяти на себе грошові зобов’язання боржника та за наявності згоди на це кредиторів (ч. 14 ст. 17 Закону).

Сфера дії представника працівників у процедурі банкрутства дуже широка. Насамперед представник стежить за дотриманням мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника з тим, щоб погасити вимоги щодо заробітної плати. Якщо при складанні плану санації керуючим санацією передбачається зміна умов праці, скорочення чисельності працівників, необхідно мати згоду пред-ставника.

Учасником провадження у справі про банкрутство з листопада 2005 р. може бути уповноважена особа акціонерів, учасників товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю. Така особа має характеризуватися такими ознаками:

— вона наділена повноваженнями загальними зборами акціо-нерів, учасників ТОВ або ТДВ, в порядку, передбаченому ГК, ЦК, законами України «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства»;

— її права обмежені представленням інтересів акціонерів або учасників ТОВ, ТДВ у межах процедури банкрутства відпо-відного товариства;

— вона наділено правом дорадчого голосу у провадженні про банкрутство.

Незважаючи на відсутність у Законі норми про прокурора як учасника справ про банкрутство, слід зазначити, що на підставі приписів ГПК України (ст.ст. 4-1, 29) прокурор може вступити у справу про банкрутство, якщо будуть підстави вважати, що в процесі розгляду справи були порушені інтереси держави. Наприклад, звернутися з апеляційним поданням на постанову суду про визнання банкрутом державного підприємства або товариства, в статутному капіталі якого частка держави перевищує 25 відсотків.

Керівник боржника,

який здійснює управління підприємством відповідно до статуту боржника, є одним із учасників провадження у справі про банкрутство. Системний аналіз ч. 14 ст. 1 і

ч. 2 ст. 12 Закону дає змогу дійти висновку, що його відсторонення від обійманої посади в процедурі банкрутство можливе лише

з додержанням процедури забезпечення прав учасників провадження на участь у розгляді справи, наданні заперечень, доказів у спростуванні здійснення керівником дій, які порушують права і законні інтереси боржника. За результатами розгляду виноситься ухвала, яка може бути оскаржена керівником боржника в апе-ляційному та касаційному порядку.

Незважаючи на широке коло учасників провадження справ про банкрутство, слід зазначити, що кожен із них вправі вільно роз-поряджатися своїми процесуальними правами, відповідно, брати участь у справі без зазначення цього в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство.

86 Особливості розгляду й вирішення господарськими судами корпоративних спорів.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань прива­тизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. до підвідомчості господар­ських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин. Буквальне тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) дає підстави для висновку, що до підвідомчості господарського суду віднесено дві групи корпоративних спорів: 1) будь-які справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі, який вибув; 2) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, проте лише ті, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

У разі відсутності прямої вказівки за­кону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб’єктним складом. Виходячи зі ст. 1 ГПК господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридич­них осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. При цьому справи, що виникають з корпоративних від­носин, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, підвідомчі господарським судам незалежно від того, які особи (юридичні чи фізичні) є учасниками корпоративних відносин, з яких виник спір. Тому, якщо стороною у справі є фізична особа, вирішального значення при розмежуванні юрисдикцій набуває питання, чи є дана справа такою, що виникла з корпоративних відносин.

Проблемним до сьогодні є питання, чи під­лягають розгляду господарськими судами справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності ін­ших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами, якщо стороною у справі є фізич­на особа. У судів склалась неоднозначна практика щодо підвідомчості даної категорії спорів. Окремі суди застосовують за аналогією п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК і щодо спорів, пов’язаних з діяльністю інших суб’єктів господарювання [2]. Відповідно ж до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» (далі – Постанова Пленуму ВСУ № 13 від 24.10.2008 р.) не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа. При цьому норма п. 4 ч. 1 ст. 112 ГПК в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов’язаних із діяльністю інших суб’єктів господарювання. Незважаючи на те, що спори, пов’язані з діяльністю інших юридичних осіб, є за своїм змістом близькими до спорів, що виникають з корпоративних відносин, якщо хоча б однією із сторін спору є фізична особа, перші підвідомчі загальним судам [3, с. 14]. Виходячи з вищевикладеного, вбачається, що при вирішенні питання про підвідомчість аналогіч­них категорій справ у судів відсутні підстави виходити за межі підвідомчості господар­ських судів, визначені ст. 12 ГПК, до врегулювання цього питання на за­конодавчому рівні.

У зв’язку з цим, слід відмітити, що відповідно до частини 5 ст. 63 Господарського кодексу України (далі – ГК) корпоративним визнається підприємство, яке утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудовій діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних справ, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними визнаються кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Не зрозуміло тоді, чому спори за участю корпоративних суб’єктів господарювання та їх учасників, які по суті є корпоративними, не підлягають розгляду господарськими судами. Таким чином, чинне законо­давство частину фактично корпоративних чи пов’язаних з ними спорів, залишило у під­відомчості загальних судів, що спричиняє можливість розбіжностей у практиці загаль­них і господарських судів, а також прийнят­тя взаємовиключних рішень. Таке станови­ще потребує негайного врегулювання на законодавчому рівні з метою вироблення послідовної, одноманітної судової практики та усунення суперечностей у правозастосуванні.

Оскільки стороною корпоративного спору може бути також учасник, що вибув з товариства, спори, пов’язані з визначенням та стягненням вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вийшов (вибув) з товариства, належать до корпоративних і підлягають розгляду виключно господарськими судами. Однак, розгляд таких спорів викликає певні складнощі внаслідок недостатнього врегулювання цих правовідносин чинним законодавством. Фактично цьому питанню присвячені лише ст. 148 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та ст.ст. 54, 64 Закону України «Про господарські товариства», однак і вони у повній мірі не містять положень, необхідних для вирішення спорів, що виникають на практиці. Згідно з частиною 1 ст. 148 ЦК України, учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не установлений статутом. В п. 28 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.10.2008 р. зазначено, що моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв’язку. У разі, якщо товариство не вчиняє дії у зв’язку з поданням учасником заяви про вихід з товариства (не вирішується питання про внесення змін до установчих документів товариства, про їх державну реєстрацію), учасник товариства вправі звернутися до господарського суду з позовом про зобов’язання товариства до державної реєстрації змін в установчих документах товариства у зв’язку зі зміною у складі учасників товариства на підставі ст. 7 Закону України «Про господарські товариства».

Певні питання також виникають при вирішенні спорів про стягнення вартості частини майна, пропорційної частці учасника у статутному капіталі товариства. Зокрема, відповідно до частини 2 ст. 148 ЦК України, порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Згідно зі ст. 54 Закону України «Про господарські товариства», при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Отже, Законом України «Про господарські товариства» не визначено, саме на яку дату слід здійснювати розрахунок вартості частки, яка підлягає виплаті та зазначено лише про проведення виплати після затвердження звіту за рік. Звідси виникає питання: чи необхідно у даному випадку здійснювати розрахунок лише за даними річного звіту, чи робити такий розрахунок на певну дату або на найближчий податковий період (квартал). На нашу думку, загальна вартість майна визначається на рівні активів підприємства за вирахуванням його зобов'язань, тобто відповідає поняттю власного капіталу підприємства, а для розрахунок вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вибуває з товариства, слід здійснювати за даними фінансового звіту (балансу) товариства станом на дату виходу учасника з товариства.

Судова практика свідчить про те, що після виходу учасника з товариства останнім здійснюються навмисні дії спрямовані на відчуження майна або збільшення обсягу зобов’язань товариства, що призводить до перевищення пасивів над активами станом на час подання річного звіту та відповідно відсутності майна (зазначення від’ємних значень), яке підлягає оцінці на предмет визначення частки [4, с. 77]. Оскільки чинне законодавство України не передбачає складення фінансового звіту (балансу) на момент виходу учасника з товариства (на певну дату), а між сторонами, як правило, існує спір щодо вартості розміру частки, яка підлягає виплаті, то фактично по усім справам зазначеної категорії суд змушений призначати судово-економічні експертизи визначення вартості частки, що потребує надання товариством великого обсягу фінансово-бухгалтерської документації. Однак, дана категорія справ, також характеризується ігноруванням відповідачами вимог суду щодо надання необхідної документації для розгляду справи та здійснення експертизи, або взагалі ігноруванням судових засідань [5]. За відсутності ж фінансово-господарської документації товариства у суду відсутня можливість для повного, всебічного та об’єктивного вирішення спорів, захисту порушених прав позивачів. Необхідні матеріали відсутні і у податкових органів, оскільки звітність подається у зведеній встановленій формі, що є недостатнім для вирішення спорів.

При цьому, згідно з вимогами ГПК України суд обмежений у здійснені впливу на недобросовісних сторін спору, тому існує нагальна потреба у включенні відповідних положень щодо настання відповідальності за невиконання вимог суду та повноважень суду щодо застосування відповідних санкцій. Так, на сьогодні господарський суд може застосувати до винної сторони за ухилення від вчинення покладених на неї дій лише штраф, розмір якого є несуттєвим, виходячи з ціни позову [6, ст. 83]. При цьому суд застосовує зазначений штраф лише приймаючи рішення, що не сприяє повному та всебічному розгляду спору.

Аналіз чинного законодавства, а також практики розгляду судами корпоративних спорів дає підстави для висновку про необхідність подальшого вдосконалення правового забезпечення корпоративних відносин. З метою формування єдиної і послідовної судової практики вирішення корпоративних спорів вважаємо за необхідне віднести до підвідомчості господар­ських судів також спори, пов’язані із створенням, діяль­ністю, управлінням та припиненням діяльно­сті не лише господарських товариств, а й інших корпоративних підприємств. Також вбачаємо доцільним доповнити склад учасників корпоративних спорів особами, які на час звернення до суду ще не є учасниками (акціонерами) това­риства (корпоративного підприємства), але в результаті вирішення спору мо­жуть такими стати. Це стосується, наприклад, осіб, які уклали договори, відповідно до яких можуть отри­мати корпоративні права, а також спадкоєм­ців (правонаступників) учасників товариства (корпоративного підприємства).

Правові підстави співробітництва господарських (арбітражних економічних) судів країн-учасників СНД; укладені ними угоди з правових питань, що визначають порядок розгляду та вирішення господарських спорів.

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (укр/рос)

Статус Угоди див. (997_747)

(Угоду ратифіковано Постановою ВР N 2889-XII (2889-12) від 19.12.92)

Дата підписання Україною: 20 березня 1992 р.

Дата набуття чинності для України: 19 грудня 1992 р.

Уряди держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав,

надаючи важливого значення розвитку співробітництва в галузі вирішення пов'язаних із здійсненням господарської діяльності спорів між суб'єктами, що знаходяться в різних державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав,

виходячи з необхідності забезпечення всім господарюючим суб'єктам рівних можливостей для захисту своїх прав і законних інтересів,

домовилися про таке: