Російська релігійна філософія 19-20 ст

Основи російської релігійної філософії заклав видатний росій­ський мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853 -1900). Син відомого історика Сергія Михайловича Соловйова, він навчав­ся в Московському університеті і духовній академії. Після захисту докторської дисертації деякий час працював професором в універ­ситетах обох столиць, але після публічного захисту вбивць царя вимушений був піти у відставку і до кінця життя займатися філосо­фією і публіцистикою. Перше уявлення про його філософську сис­тему можна скласти уже за назвами основних творів: «Виправдан­ня добра» (1897); «Теоретична філософія»(1899); «Життєва драма Платона» (1898); «Смисл любові» (1894) та інші.

Центральна ідея філософії Соловйова — ідея всеєдності. У своїй філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і богослов'я надасть можливість створення «цілісного знан­ня», яке через «цілісне суспільство» приведе до «цілісного життя». Цілісне життя встановить живу й істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана світова душа, або Со­фія. Звідси виникає «вільна теократія», котра, за Соловйовим, повинна бути створеною на основі об'єднаного християнства в церков-но-монархічній державі. Етика її громадян має базуватись на основі загальних моральних цінностей «абсолютного добра», поширених у свій час Христом.

Ще одним представником цього напрямку є Микола Бердяєв (1874-1948). Коло його інтересів зосереджується на питанні пошу­ку засобів духовного оновлення та самоідентифікації суспільства і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналіз­му. Джерелом філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на містичному світосприйнятті. Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість особистісного, історично­го та соціального буття в Бозі, примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода. Свої погляди він виклав у роботах: «Філософія свободи» (1911), «Смисл творчості» (1916), «Смисл історії» (1923) та інших.

Важливий вклад у розвиток російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Микола Лоський (1870-1965), Павло Флоренський (1882-1937), Семен Франк (1877-1950),Лев Карсавін (1882-1952), Іван Ільїн (1882-1954), Олексій Лосєв (1893-1988) та інші. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх єднає інтерес до ду­ховних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральності, пошук змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідей всеєдності, до яких закликали видатні представни­ки російської інтелігенції Петро Чаадаєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії вони вбачали у формуванні теорії про світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду.

В отличие от традиционного христианского учения, для Бердяева цель жизни - творчество, а не искупление. Бог творит мир и человека, а человек призван продолжать работу Бога, т.е. заниматься творческим актом. В этом человек достигает состояния богочеловечности. По Бердяеву, человек занимается творчеству, и благодаря этому процессу складывается культура человечества. Он подчёркивает, что творцом культуры выступает человеческая личность - не как индивидуальность, а как свободный дух человека. Он есть божественный элемент в человеке и означает постоянное присутствие божественного начала в человеческой жизни. По Бердяеву, человек способен заниматься творческой деятельностью только тогда, когда он обладает свободным духом, является личностью. И результатом такого человеческого творчества является культура. Таким образом Бердяев конкретизирует понятие личности человека как субъекта культуры.

Отсюда, по Бердяеву, возникает противоречие между человеком и культурой. Человеческий дух безграничен, а символические формы культуры его ограничивают, дух вынужден воплощаться в предметно-символических формах, которые сковывают его свободу и устремлённость в беспредельное.

Этой теме посвящена статья Бердяева "Воля к жизни и воля к культуре" (1922). Философ считает, что именно в этом противоречии состоит кризис культуры, который означает прекращение её развития. И с этого момента начинается переход от культуры к цивилизации. В цивилизации человек утрачивает дух и личность, начинает противостоять природе, перестаёт быть субъектом - творцом культуры, а становится объектом, испытывающим на себе воздействие машинной основы цивилизации. Бердяев считает, что культура не должна переходить в цивилизацию. Он предлагает иной путь её развития - путь религиозного преображения жизни человеком в процессе свободного творчества.