Структура філософського знання

Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, фі­лософії як теоретичного світогляду є трактування відно­шення людини і світу. Воно є джерелом основних філо­софських проблем та філософських дисциплін. До най­поширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття займається онтологія.

Онтологія — вчення про першооснови буття.

Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу при­роду, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристи­ки різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.

Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сфор­мувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних мате­ріальних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутні­стю всього сущого ідею, дух, Бога.

Друга проблема, яка бере свій початок із центрально­го світоглядного відношення, — що таке людина? Це запи­тання належить до сфери філософської антропологи.

Філософська антропологія — вчення про природу та сутність лю­дини.

На відміну від антропології як медикобіологічної дисци­пліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.

Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою куль­туру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії куль­тури, соціальної філософії.

Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світо­глядних відношень — пізнавальне, оціночне, практичне.

Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та іс­тинності знання вивчається теорією пізнання, або гносео­логією.

Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дис­циплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Із гносеологією тісно пов'язана логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології — філософської дисципліни, яка до­сліджує закономірності побудови сфери цінностей. Ак­сіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релі­гії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішо­му аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика — естетичне, а філософія релігії — релігійне. Аксіологічною дисципліною вва­жають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відно­шення виділяють філософію техніки — дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з'ясо­вує історія філософії.

Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософ­ських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме міс­це в культурі. Саме цим зумовлена поява філософії нау­ки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту та ін., які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору: в чому їх суть, що породило їх, які функції вони виконують у культурі.

Така конфігурація філософських дисциплін не є універ­сальною та загальноприйнятою. Вона сформувалася в остан­ній період історичного розвитку філософії. До XVII ст. осно­вною філософською дисципліною вважалась метафізика — вчення про світ, Бога і душу. Термін «метафізика» давньо­грецькою означає буквально «після», або «над фізикою».

Так послідовники Арістотеля назвали твір вчителя, в якому розглядалися найзагальніші проблеми, які за критерієм за­гальності вивищувалися над фізикою. Іммануїл Кант (1724— 1804) та деякі інші філософи піддали сумніву правомірність метафізики. І за нею закріпилось значення спекулятивного, тобто суто інтелектуального, відірваного від дійсності знан­ня. У філософії Регеля, а згодом у марксизмі термін «мета­фізика» тлумачився як антидіалектика. Нині у філософсь­кій літературі термін «метафізика» вживається у трьох зна­ченнях: 1) як найбільш загальна філософія, вихідна філософська дисципліна; існують намагання відродити ме­тафізику в такому сенсі; 2) як відірване від дійсності філо­софське знання (ЇЇ заперечують); 3) як антидіалектика.

Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати (розташувати, співставити) за ступенем зага­льності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблеми буття. Бо справді, буття стосується всього: ма­теріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв'язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною. Але з не меншим успіхом можна взяти за основу проблеми людини. Адже людину цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття Д небуття. В певній ситуації ідеа­ли, мрії для людини мають більше буття, більше значать, ніж реальні речі. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську антропологію можна розглядати як вихідну та універсальну дисциплі­ну. Існують філософські течії, які вихідним чинником вва­жають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мо­ви) тощо. Однак нині домінуючою є тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.

Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисцип­ліни. Серед головних були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософ­ського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.