Стаття 119. Поняття повного товариства 3 страница

Господарське законодавство - це система нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва такою діяльністю органами державної влади або місцевого самоврядування.

Розглянувши це питання насамперед зазначимо, що нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, закріплених в ст. 3, 8, 13, 14, 15, 41, 42, 50, 55, 56, 57, пункти 7, 8, 9, ч. 1; п. 1, 3, 8, ч. 2 ст. 92. В ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ця стаття закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

­ забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ст. 13);

­ права власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені українського народу органами державної влади та органами самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

­ права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону (ст. 14);

­ забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству (ст. 14)

­ права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

­ визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (ст. 14 і 41);

­ економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 15 і 42);

­ забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (ст. 41 і 91);

­ забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України (ст. 50);

­ належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (ст. 43);

­ взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 8 і 43);

­ визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Господарське законодавство України характеризується такими ознаками:

­ значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів;(за різними підрахунками понад 1600 законів і підзаконних актів), що обумовлено різноманіттям господарського життя та врегулюванням господарської діяльності;

­ переваг комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання страхування. Наприклад, закон України від 04. 10. 2001 р.«Про страхування»;

­ кодифікованість, що визначається прийняттям 16 січня 2003 р. ГК, який набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим ЦК. Складаються з дев’яти розділів, сорок однією глави і 418 статей, які визначають основи господарювання, різноманітність суб'єктів господарювання на основі різних форм власності, функціональні і галузеві форми господарської діяльності та керівництво нею;

­ наявність значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних.

наявність нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР Наприклад. Положення про поставки продукції науково-технічного призначення, Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені Постановою Ради Міністрів СРСР №888 від 25.07.1988р. тощо. Застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР». З набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність. Норми господарського права як загальні правила поведінки суб’єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі (у формі нормативно – правових актів), які в сукупності складають господарське законодавство.

13. Господарсько-правові норми та їх особливості.

Господарсько-правові норми- це встановлені формально обов’язкові правила господарської діяльності та керівництва нею, які встановлюються державою і мають загальнообов’язкове значення.

Різноманітність господарсько-правових норм як визначила О.М. Вінник зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на:

­ норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція, санкція);

­ норми з неповною структурою.

Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість), у свою чергу, поділяються на:

­ норми-заборони (напр., заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч.4 ст.43 ГК), а також посадовим особам цих органів (ч.2 ст. 64 Конституції України; ч.4 ст.43 ГК);

­ норми-принципи, що є принципами господарювання (ст.6 ГК); принципами свободи підприємницької діяльності (ст.44 ГК); принципами діяльності виробничого кооперативу (ст. 96); принципами зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991р.; принципами приватизації державного майна - ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992р.) тощо;

­ норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів має спеціальну статтю «Визначення термінів», в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі, - ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992р. (в ред. Закону від 30.06.1999р.); ст. 3 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001р.; ст.2 Закону України «Про кооперації» від 10.07.2003р.);

­ компетенційні норми, що визначають компетенцію суб’єктів господарювання напр., про управління підприємством (ст. 65 ГК), господарським товариством (ст. 89 ГК), управлінні об’єднанням підприємств (ст. 122 ГК). Закон України від 07.03.1996р. (в ред. 04.10.2001р.) «Про страхування» тощо);

­ техніко-економічні норми, що визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови і т. п.;

­ норми-рекомендації, які є юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання (примірні статути, примірні договори тощо)¹.

14. Система господарського законодавства України.

Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки) тощо.
Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК -“Нормативно-правове регулювання господарської діяльності”. За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:
- положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);
- законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання,
правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин та відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також ви значає особливості правового регулювання в окремих галузях та сферах господарювання), положень Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: “Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21.11.1995 p.; “Про концесії” від 16.07.1999 p.; “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р.; “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15.03.2001 р.; “Про кооперацію” від 10.07.2003 р. та ін.;
- постанов Верховної Ради України, таких, як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. “Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки”; Постанова від 12.09.1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР”;
- указів Президента України: від 11.05.1994 р. “Про холдингові
компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації”, від 12.03.1996 р. “Про Загальне Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади” та ін.;
- актів Уряду України, що поділяються на такі види: Декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців - з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою повноважень Уряду щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (декрети: від 15.12.1992 р. “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”, від 17.03.1993 р. “Про довірчі товариства” та ін.);
Постанови Кабінету Міністрів України (в т. ч. Постанова KM від 28.12.1992 р. № 731 “Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади”).
- відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства, певної категорії суб'єктів або
певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що є у державній власності, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № 1477; накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290 “Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку”);
- регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів та територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. “Про основи містобудування”; регіональні будівельні норми та правила; порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва (крім державного замовлення);
- локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарювання).
Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.
Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обігу, в т. ч. міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України “Про режим іноземного інвестування”, оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності).
Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.
Отже, регулювання відносин у сфері господарювання може змінюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила належать до узвичаєнь, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).
Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:
- компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарського права (розділ II “Суб'єкти господарювання” Господарського кодексу України; закони “Про господарські товариства”, “Про промислово-фінансові групи в Україні”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, “Про кооперацію”, Декрет Кабінету Міністрів “Про довірчі товариства”, укази Президента України “Про корпоратизацію підприємств”, “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” та ін.);
- договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 “Господарські договори”, глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про поставки для державних потреб”, “Про інноваційну діяльність”, “Про концесії”, “Про угоди про розподіл продукції”; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 “Про реєстр концесійних договорів”; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201 та ін.
До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

15. Поняття та види суб’єктів господарського права.

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання;

б) споживачі;

в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

- по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

- по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

- по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов'язків;

- по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (у тому числі і від власника) майно;

- по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обгрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання1.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом.

Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

16. Правовий статус суб’єктів господарювання.

Власне суб'єктами господарювання, відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК є:

­ господарські організації— юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

­ громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання чи права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

Вони також мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

Правовий статус підприємств, заснованих на власності об'єднання громадян, залежить від конкретної організаційно-правової форми таких підприємств, а також від виду об'єднання — засновника. Поряд із ГК(ст. 112), він визначається законами України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об'єднання громадян», від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІИ «Про політичні партії в Україні». Судову практику у відповідних спорах щодо таких підприємств узагальнено в листі Вищого арбітражного суду України від 30 грудня 1997 р. № 01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян».

Правовий статус підприємств, заснованих на власності релігійних організацій, визначається ст. 112 ГК, а також спеціальним актом — Законом України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХП «Про свободу совісті та релігійні організації». Судова практика з відповідних питань узагальнена в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Правовий статус комунальних підприємств визначається ст. 78 ГК, а також законами, що регулюють діяльність місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування – Закон України від 21.05.1997 р «Про місцеве самоврядування в Україні», від 15.01. 1999 p. «Про столицю України — місто-герой Київ», від 09.04. 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо; особливості передачі об'єктів, зокрема, підприємств з державної у комунальну власність і навпаки визначається Законом України від 03.03.1998 р «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і належить до сфери його управління.

17. Поняття підприємства та його основні ознаки.

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці Господарського кодексу України (набув чинності з 01.01.2004 р.). Відповідно до умов Цивільного кодексу «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс (статті 62-72) визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси: -

· належність до основної ланки економіки;

· безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності – як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

· можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

· установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);

· функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні — зазвичай некомерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

· наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи;

· індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

· порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);

· ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства:

а) підприємства - власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегічного плану - щодо реорганізації і ліквідації підприємства, зміни напрямків діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб);
б) щодо підприємств – не власників (правовий титул майна такого підприємства - або право повного господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власниками їхнього майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування виробничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв’язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу і т. ін.).

18. Види та організаційно-правові форми підприємств.

Організаційно – правова форма – це передбачений законом тип (форма) суб’єкта господарювання, що визначає порядок її створення, умови формування майна, систему органів управління, права засновників та умови їх відповідальності за зобов’язання юридичної особи. Лише ті організації, котрі створенні у передбачений законом формі, мають статус юридичної особи і можуть визнаватися суб’єктами господарських відносин.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

­ приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

­ підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності та корпоративне);

­ комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

­ державне підприємство, що діє на основі державної власності;

­ підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

­ В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Зокрема, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

­ Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

­ Унітарним, згідно з ч. 4 ст. 63 ГК, є підприємство, яке створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

­ Види унітарних підприємств. Насамперед це приватне підприємство з одним засновником. Базою для створення такої організаційно - правової форми як приватне підприємство є ГК (ст. ст. 63, 113). ЦК, хоча і не містить такої форми, проте дає визначення права приватної власності та її об'єктів (ст. 325).