Слово як найменша самостійна одиниця мови, його лексичне значення

Слово – це основна функціонально-структурна і семантична одиниця мови, що становить звук чи комплекс звуків і, характеризуючись самостійністю та відтворюваністю, є будівельним

матеріалом для словосполучення і речення. О. Пономарів розглядає слово як звук чи комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мовленні як самостійне ціле. Конкретніше визначення подає І. Ющук: слово – це самостійна, наділена одним чи кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення. Слово – це оформлена за законами певної мови неподільна на менші подібні єдності основна мовна одиниця, що складається зі звука чи комплексу звуків і називає

певні предмети, процеси, явища об’єктивної дійсності та їхніх ознак чи лише вказує на них, виражає відношення між ними чи емоційно-вольові вияви.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, – це наявність у ньому певного граматичного значення.

Слово характеризують певними ознаками, зокрема: 1) фонетичними; 2) семантичними; 3) морфемним складом; 4) словотвірними; 5) граматичними ознаками; 6) морфологічною словозміною; 7) синтаксичними властивостями.

В «Енциклопедії української мови» міститься таке визначен-

ня: слово – найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні

відокремленооформлена значеннєва одиниця мови, яка співвілноситься

з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемента – його називання, указування на нього чи його вираження (номінація). Слово – основна одиниця лексики і центральна структурно-семантична одиниця мови в цілому, оскільки різними своїми аспектами воно входить до різних структурних рівнів мови. Структура слова складається з двоярусної форми – фонетичної (певним чином організованої сукупності сегмент них і суперсегментних елементів, що становлять його звукову оболонку) і граматичної форми та двох принципово відмінних типів мовного значення – лексичного і граматичного значення.

. Лексика - одна з основних складових мови, найменш консервативний елемент мовної системи (найбільш консервативна - фонетика. У лексиці інше. Одні слова виходять з ужитку, а ніші там з'являються. Одним із розділів мовознавства є лексикологія. У лексикології слово вивчається не лише саме по собі, а й у певному зв'язку з іншими словами. Лексикологія досліджує словниковий склад мови з погляду походження, з історичної точки зору, у плані вживання.

Отже, одиницею лексики є слово. Зовні воно сприймається як звук або сукупність звуків. Проте не кожний звук, не кожне поєднання звуків можна назвати словом. Слово - це звук або комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мовленні як самостійне ціле. У цьому визначенні слова береться до уваги його подвійна природа. Зовнішній бік слова - його звукова оболонка, внутрішній бік - значення слова. Без зовнішньої оболонки слово не може бути почуте, без внутрішнього наповнення воно буде незрозумілим. Звукова оболонка - форма, значення слова - його зміст. Тож слово існує завдяки єдності форми і змісту.

За допомогою слів людина називає предмети і явища навколишньої дійсності, їхні ознаки, дії, стан тощо. Тому основна функція слова в мові - називна, або номінативна.

Лексичне значення слова хоч і стійке, проте не лишається абсолютно незмінним. Згодом слово може змінити значення, набути нового (дружина, санітарні дружина, добровільна дружина і т.д.).