	Главная \| Случайная страница \| Контакты \| Мы поможем в написании вашей работы!

Принципи МПрП

⇐ Предыдущая 1 23

1)Загальні-відповідають принципам публічного права

2)Спеціальні:

-принцип автономної угоди(вибір права сторонами для врегулювання відносин)

-режим найбільшого сприяння(особам надається такий же обсяг прав, як і третім особам; принцип застосовується у міжнародних відносинах, відображається в міжнародних угодах)

-національний режим(особам надаються ті ж самі права і обов'язки, як і для національних фіз та юросіб)

-принцип взаємності(формальна та матеріальна)

-реторсія

15 Колізійно-правове регулювання зовнішньоекономічних договорів

Найскладнішим і суперечливим питанням при укладанні зовнішньоекономічних контрактів є вибір матеріального права певної країни, який підлягає до контракту. Право, що регулюватиме відносини в процесі реалізації контракту, може визначатися двома шляхами. Перший передбачає самостійний вибір сторонами тієї правової системи, яку вони вважають найадекватнішою обставинам справи, та закріплення цього вибору в положеннях контракту. Сторони можуть зробити це через автономію волі, яка полягає в їх праві встановлювати на свій розсуд зміст правочину. Сторони, що укладають контракт, можуть скористатися правом будь-якої з майже двохсот держав, офіційно визнаних на планеті. При цьому сторони можуть не мати ніякого відношення до країни, право якої застосовується.

Необхідно зазначити, що автономія волі сторін зазвичай признається в законодавстві різних держав, але її допустимі межі розуміються у законодавствах держав по-різному. В одних країнах (у тому числі й Україні) автономія волі нічим не обмежується, тобто сторони можуть підпорядкувати контракт будь-якій правовій системі. В інших країнах діє принцип локалізації договору: сторони можуть вільно вибрати право, але тільки таке, яке пов'язане з даним правочином. За відсутності прямо вираженої волі сторін при визначенні застосовного права у суду або арбітражу створюються великі можливості свободи розсуду при тлумаченні передбачуваної волі сторін. Англійська судова практика (як і американська) йде в даній ситуації по шляху відшукання права, властивого даному договору (локалізація договору). Німецька система права виходить з принципу автономії волі сторін. У випадку, якщо вибір відсутній, застосовується право держави, з якою договір зв'язаний найбільш тісним чином.

Представляється, що проблему обрання права найефективніше буде вирішити шляхом прямої вказівки у контракті, що застосуванню підлягає право України. Проте цей принцип можна застосувати лише тоді, коли такий вибір не є прямо забороненим законом.

Якщо ж контрагенти не визначили оптимальне для правочину право, застосовується другий метод, який відсилає до сфери дії колізійних норм міжнародного приватного права, та за яким вибір здійснюватиметься на підставі норм і правил, що містяться в міжнародних документах або національному законодавстві [4]. Наприклад, компетентне право договору визначається на підставі колізійних норм, передбачених Законом України «Про міжнародне приватне право»

Їснує Римська Конвенція «Про право, що застосовується до договірних зобов'язань» 1980 р.

Відповідно до принципу свободи вибору, закріпленого в ст. 3 Римської Конвенції, контракт має регулювати обране сторонами право. Такий вибір має бути чітко або «з достатньою певністю» визначений контрактом або обставинами справи. Хоча Конвенція не визначає, що саме мається на увазі під «достатньою певністю», правозастосовна практика свідчить, що у випадку визначення права «з достатньою певністю» за контрактом йдеться перш за все про посилання на норму права, яка є характерною для певної правової системи та має безпосереднє відношення хоча б до однієї частини контракту, або на правовий інститут, що є типовим лише для права певної держави. При зверненні до «достатньої певності» за обставинами справи, необхідно враховувати не лише положення контракту, а й фактичні обставини справи де було б зрозуміло, що сторони дійшли згоди щодо вирішальної правової системи, але чітко не визначили це в контракті. Якщо ж сторони жодним із зазначених шляхів не обрали право, яке має застосовуватись до контракту, контракт регулюватиме право держави, з якою він «найбільш тісно пов’язаний» (ст. 4 Римської конвенції). Такою вважатиметься держава, де на час укладення контракту постійно проживає сторона, яка має виконувати основну частину зобов’язань за контрактом (зобов’язана сторона), або, якщо йдеться про юридичну особу, де розташовано її головний офіс. Однак у випадку, коли, наприклад, головний офіс знаходиться в одній державі, постійна філія юридичної особи – в іншій, а контрактне зобов’язання має виконати філія на території третьої держави, де здійснюватиметься й оплата, прив’язка до права країни «головного офісу» виглядає дещо нелогічною. Таким чином, якщо сторони не визначили право, яке має застосовуватися до змісту зобов'язань, застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, і яка є:продавцем - за договором купівлі-продажу; дарувальником - за договором дарування;одержувачем ренти - за договором ренти; відчужувачем - за договором довічного утримання (догляду);наймодавцем - за договорами найму (оренди); позикодавцем - за договором позички;

16.Міжнародний цивільний процес. Загальна характеристика та особливості

1. Право на звернення до суду за захистом і на судовий захист. У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави. Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України.

Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені, їх правосуб'єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.

Згідно зі статтями ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців грунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні.

Водночас вільний доступ іноземців до суду в багатьох зарубіжних країнах обмежується покладенням на позивача-іноземця обов'язку надати забезпечення судових витрат (грошову заставу), які може понести відповідач, якщо позивачу буде відмовлено судом у задоволенні позову.

Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Визначається особистим законом. Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю.

Судовий імунітет (від лат. immunitas — звільнення від чогось) застосовується до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ.

17.Визначення міжнародної підсудності у міжнародному цивільному процесі

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій щодо іноземного елемента. Передусім, необхідно вирішити питання про те, на території якої держави розглядатиметься конкретна цивільна справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іноземних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й тими колізійними нормами, що містяться в міжнародних договорах про правову допомогу.

При визначенні підсудності цивільних справ за участю іноземної особи може мати місце загальна територіальна, альтернативна, виключна чи договірна підсудність.

У теорії міжнародного цивільного процесу категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією «компетенція»

У сучасній світовій системі міжнародна підсудність визначається:

1) за ознакою громадянства сторони чи сторін у справі. Так, суд Франції визнає себе компетентним розглядати справи за умови, що у спірних правовідносинах бере участь громадянин Франції, незалежно від місця їх виникнення;

2) за ознакою місця проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з іноземним елементом;

3) за ознакою особистої участі відповідача або наявності належного йому майна на території даної держави;

4) за місцем знаходження спірної речі;

5) за наявності іншого зв'язку спірної справи з територією даної держави, зокрема місця заподіяння шкоди, виконання договору тощо.

Суди України компетентні вирішувати справи про розірвання шлюбів її громадян з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні. Громадянин України, що проживає за її межами, має право розірвати шлюб з одним з подружжя, який проживає за межами України, незалежно від його громадянства, в судах України.

Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України.

Відповідно до ст. 76 Закону "Про міжнародне приватне право" суди України можуть брати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність Україні;

2) місце проживання відповідача або філія;

3) відшкодування шкоди заподіяної в Україні;

4) спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

5) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

6)стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

Підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців;

Позови громадян України до осіб, які проживають за кордоном, як правило, непідсудні судам України. Проте в деяких випадках вони можливі. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 110 ЦПК позови про стягнення аліментів з громадян, які проживають за кордоном, про визнання батьківства можуть пред'являтися не тільки за місцем проживання відповідача (тобто до іноземного суду), а й за місцем проживання позивача (тобто до українського суду).

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють загальне правило розмежування підсудності пред'явлення позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів.

18.Міжнародний комерційний арбітраж

Міжнародний комерційний арбітраж - це третейський суд, постійно діючий або спеціально створений в кожному окремому випадку. Метою міжнародного комерційного арбітражу є розгляд і вирішення по суті міжнародної комерційної суперечки в певній процесуальній формі шляхом винесення обов'язкового для сторін рішення.

Сутність міжнародного комерційного арбітражу формується на підставі арбітражної угоди або застереження між сторонами за їх безпосередньої участі і під їх контролем.

Міжнародний комерційний арбітраж створюється для вирішення особливої категорії спорів, які носять комерційний характер та випливають з цивільно-правових і торгових угод, а також включають "іноземний елемент" в тій або іншій формі.

Сторони, що бажають перенести свій спір у міжнародний комерційний арбітраж мають між собою укласти арбітражне застереження – окреме положення у контракті, яке стосується тільки спорів, що виникатимуть з нього, або арбітражну угоду – окремий документ, який укладається окремо від основного контракту та може передбачати розгляд не одного конкретного, а усіх спорів, які виникатимуть між сторонами.

Арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Принцип автономності (самостійності) арбітражної угоди закріплено в ст. 16 Типового Закону та визнано у більшості країн світу. Згідно з цим принципом питання про дійсність арбітражного застереження вирішується окремо і незалежно від факту дійсності або недійсності договору, в якому воно міститься.

На сьогодні МКА регулюється низкою міжнародних конвенцій:

Нью-Йоркська Конвенція 1958 р. про визнання та виконання арбітражних рішень,

Женевська Конвенція 1961 р. про міжнародний комерційний арбітраж,

Вашингтонська Конвенція 1965 р. про врегулювання інвестиційних суперечок між державами та фізичними чи юридичними особами інших держав.

Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу. Законодавство про арбітраж багатьох країн відображає природу арбітражу як альтернативного засобу вирі, що виникають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить договір, і який виключає юрисдикцію державних судів по розгляду конкретної справи.Договірна природа арбітражу означає, що його формування є прерогативою сторін. Заснування або обрання арбітражу здійснюється сторонами, між якими існує спір про право.

Міжнародна практика створила різні види комерційного арбітражу:

- випадковий

- інституційний.

Випадковий арбітраж створюється для розгляду конкретного спору (ad hoc). Після вирішення того чи іншого спору арбітраж припиняє існування. Процедура випадкового арбітражу може визначатися сторонами самостійно або шляхом домовленості про використання модельних правил арбітражу (наприклад, Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ)

У даний час широке розповсюдження отримали постійно діючі, або інституційні, арбітражі. Вони створюються при торгівельних палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях і т. ін. Інституційний арбітраж організується як арбітражна установа, що не входить до державного апарату і є недержавним утворенням. Для інституційного арбітражу, на відміну від арбітражу ad hoc, характерним також є наявність власних правил процедури, які передбачають порядок утворення складу арбітражу і вирішення комерційних спорів.

Поряд з арбітражами, так би мовити, загальної юрисдикції, які розглядають будь-які спори з договірних або інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньо-торгівельних та інших форм міжнародних економічних зв’язків, створюються арбітражі із спеціальною (обмеженою) юрисдикцією (торгівельні, морські і т. ін.). (Арбітражний суд Асоціації з бавовни в Польщі, Морська арбітражна комісія при Торгівельно-промисловій палаті України)

19. Поняття міжнародних сімейних відносин та особливості їх регулювання в Україні

Останнім часом участь у правовідносинах іноземців та осіб без громадянства в Україні значно зросла. Це пов'язано з неофіційним визнанням у нашій державі загальноцивілізаційних цінностей, притаманних людству в цілому, поступовим усвідомленням необхідності формування громадянського суспільства, розширенням міжнародних зв'язків, визнанням Україною міжнародних правових актів. Традиційно СК України містить окремий інститут, присвячений регулюванню сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства, застосуванню законів іноземних держав та міжнародних договорів (розділ VI). Позиція законодавця зводиться до регулювання лише найбільш важливих питань сімейних відносин за участю іноземного елемента. Аналізуючи систематизацію у зазначеному розділі СК України норм, їх можна звести до наступних: - загальні правила щодо прав та обов'язків іноземців, осіб без громадянства у сімейних відносинах (ст. 275), застосування законів іноземних держав (ст. 291); - реєстрація та розірвання шлюбу громадянина України з іноземцем, іноземців між собою в Україні (ст. ст. 276, 279); - визнання батьківства в Україні та батьківства, встановленого за межами України (ст. 281); - правила щодо усиновлення дитини (ст. ст. 282-287); - правила щодо встановлення опіки, піклування над дитиною, визнання опіки, піклування, встановлених за межами України (ст. 288); - застосування законів іноземних держав (ст. 291); - визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав (ст. 292). За правилом ст. 275 СК України іноземці мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України, якщо інше не встановлено законом. Особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України. Іноземні громадяни користуються в Україні такою ж шлюбно-сімейною правоздатністю, як і громадяни України. Вони не вправі вимагати визнання за собою яких-небудь прав, не наданих нашим законом громадянам України. Шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями в Україні реєструється відповідно до вимог законодавства України. Це означає, що порядок, умови укладення шлюбу, врегульовані СК України, є обов'язковими до виконання іноземними громадянами, які реєструють шлюб в Україні. Іноземець, який не досяг за чинним законодавством шлюбного віку (для жінки - 17, а для чоловіка - 18 років), не має права вимагати реєстрації шлюбу, хоч за законом своєї країни він уже вправі вступити в шлюб. Водночас така особа не позбавлена права на шлюб відповідно до п. 2 ст. 23 СК України. Відповідно до ст. 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. На виконання цієї норми іноземець не може вимагати реєстрації другого шлюбу за наявності першого нерозірваного шлюбу, хоча за законом його країни може допускатися багатожонство. Але в той же час, якщо витримані умови вступу до шлюбу, передбачені СК України, шлюб може бути укладеним навіть у тих випадках, коли за законами громадянства іноземця він не має права вступити до шлюбу. Так, не беруться до уваги такі перешкоди до вступу в шлюб, які мають місце в національному законодавстві іноземця, але не визнаються нашим Кодексом, як: національні і релігійні, расові обмеження, згода батьків на вступ до шлюбу тощо. Такі шлюби можуть визнаватися дійсними в Україні, але це не означає, що вони будуть обов'язково визнані дійсними в інших країнах. Сімейний кодекс України (п. 2 ст. 276) допускає для іноземців можливість іншої форми укладання шлюбу (в посольствах, консульствах, а не в органах РАЦСу), якщо жінка і(або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула.

20.Колізійно-правове регулювання сімейних відносин, ускладнених іноземним елементом.

Конвенция о признании разводов и решений о раздельном жительстве супругов 1973

Конвенция о взискании алиментов за границей 1956

Конвенция о праве применимом к режимам собственности супругов 1978

Конвенция о заключении и признании действительности браков 1978

Для міжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участю іноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, з використанням іноземного зако_нодавства. Для визначення правового статусу осіб застосовують колізійні норми. Оскільки оформлення шлюбу передбачає дотри_мання матеріальних і формальних умов, то колізійні прив'язки допомагають визначити їхній зміст. Колізійні принципи можуть міститись як у національному законодавстві, так і в міжнародних договорах. До матеріальних умов оформлення шлюбу переважно застосо_вується особистий закон осіб, які одружуються, а до форми шлю_бу - закон місця його реєстрації.

1. Реєстрація шлюбів з «іноземним елементом». Колізійному праву України відомі різні колізійні прив'язки, спрямовані, зок_рема, на вибір законодавства у випадках реєстрації шлюбів між громадянами України з іноземцями та між іноземцями. Відповід_но до Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. право на шлюб визначається особистим за_коном кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сі_мейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Фор_ма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України. Шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в кон_сульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом України. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатичному представництві від_повідних держав в Україні регулюється правом акредитуючої держави.

2. Припинення шлюбу. Відповідно до норм ЗУ «Про МПП» при_пинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визнача_ються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу.

До розірвання шлюбу застосовується законодавство держави:

а) громадянами якої є подружжя в момент подання заяви чи в момент порушення справи;

б) в установу якої подано заяву за умови різного громадянства осіб;

в) спільного місця проживання осіб із різним громадянством;

3. Особисті та майнові правовідносини подружжя. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 1994 р. передбачає національний режим для іноземців у сімейних відносинах. Винятки можуть установлюватися законом України. Закон України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. - правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Стосовно майнових відносин подружжя Закон України передбачає, що подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це май_но знаходиться.

Закон України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. містить колізійні норми стосовно зобов'язань по утриман_ню - зобов'язання щодо утримання, які вини_кають із сімейних відносин, крім випадків, коли йдеться про права та обов'язки батьків і дітей, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання.

4. Правовідносини між батьками та дітьми. Встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження.

21.Усиновлення, ускладнене іноземним елементом

Усиновлення – прийняття усиновлювачем у свою сімю особи на правах дочки чи сина, що здійснюється за рішенням суду.

Усиновлювачами не можуть виступати особи однієї статі.

Випадки міжнародного усиновлення:

(1) іноземцем усиновлюється українська дитина;

(2) в Україні український громадянин усиновлює іноземця;

(3) в Україні іноземець усиновлює іноземця;

(4) за кордоном український громадянин усиновлює іноземця;

(5) за кордоном український громадянин усиновлює українця;

(6) за кордоном іноземець усиновлює громадянина України.

Може бути усиновлена дитина або повнолітня особа у певних випадках (у усиновлювача відсутні діти, онуки, в усиновлюваного батьки)

- Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не менше 21 року

- Усиновлювачем може бути особа, що старша усиновлюваного не менше 15 років

- Подружжя

Міжнародні джерела

- Декларація про соціальні і правовові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні (Рещолюція ГА ООН 1986)

- Конвенція про права дитини 1989

- Гаазька Конвенція про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення 1993

- Європейська конвенція про усиновлення дітей 1967

- Переважне право на усиновлення дітей громадян України

Національні джерела

- Сімейний кодекс

- Постанови КМУ та профільних міністерств

Відповідно до статті 283 СК, українська дитина може бути усиновлена іноземним громадянином у разі:

1) перебування дитини на обліку в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини не менше одного року (Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає хворобою - раніше);

2) відсутності громадянина України, який виявив бажання усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування до себе в сім'ю;

3) згоди Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини;

4) забезпечення дитині за кордоном прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України.

Першочергове право на усиновлення дитини – громадянина України – мають іноземці, які є:

1. родичами дитини;

2. громадянами держав, з якими Україна укладала договір про надання правової допомоги;

Отже, іноземні особи, які виявили бажання усиновити дитину, що є громадянином України, звертаються з письмовою заявою до Центру усиновлення про взяття їх на облік кандидатами в усиновителі та надання направлення на відвідання відповідного державного дитячого закладу для підбору, знайомства та установлення контакту з дитиною. До заяви додаються такі документи:

1. наданий компетентним органом країни проживання висновок кандидата в усиновителі, що підтверджує його можливість бути усиновителем, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних даних;

2. дозвіл компетентного органу країни проживання кандидата в усиновителі на в’їзд і постійне проживання усиновленої дитини;

3. документи про доходи, заробіток, прибуток;

4. медичний висновок про стан здоров’я кожного кандидата в усиновителі;

5. копія свідоцтва про шлюб (якщо заявники перебувають у шлюбі);

6. копія паспорта або іншого документа, який засвідчує особу кандидатів в усиновителі;

7. відомості уповноваженого органу на кожного кандидата в усиновителі про те, що ніхто з них не притягався до кримінальної відповідальності,

8. зобов’язання усиновителів у разі усиновлення дитини в місячний термін поставити її на консульський облік у консульській установі України в країні проживання та надавати цій установі періодичну інформацію про умови проживання і виховання дитини тощо.

9. Нотаріально засвідчену письмову згоду на усиновлення другого з подружжя (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством;

Центр з усиновлення дітей протягом 20-ти робочих днів розглядає заяву громадян України, якіпроживають за її межами, та іноземців. У разі прийняття позитивного рішення ставить їх на облік як кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до книги обліку кандидатів в усиновлювачі

Центр з усиновлення дітей надає іноземцям - кандидатам в усиновлювачі інформацію про дитину, яка перебуває на централізованому обліку більше року, якщо інше не передбачено законодавством, та видає відповідне направлення для організації знайомства та встановлення контакту з дитиною за формою, що затверджується Центром з усиновлення дітей.Строк дії направлення – 10 робочих днів з дня видачі.

За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років.

Іноземець зобов’язаний особисто:

a. ознайомитися з документами усиновленої дитини;

b. познайомитися і встановити контакт з дитиною;

c. бути присутнім під час розгляду справи в судді про усиновлення;

d. отримати рішення суду про усиновлення;

e. забрати дитину з місця її проживання за поданням копії рішення суду про усиновлення.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземними громадянами провадиться рішенням районного (міського) суду.

Певною проблемою під час виховання усиновлених дітей постає рано чи пізно питання щодо таємниці усиновлення. За цією статтею усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.

22.Правове регулювання деліктних зобов’язань у МПрП

Для визначення законодавства, яке слід застосувати до регулювання деліктних зобов'язань з "іноземним елементом" найчастіше застосовується колізійний принцип - закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti). Його виникнення пояснюється внутрішньою узгодженістю вказаного делікту з соціально-економічними відносинами, що оточують його, та правовою сферою.

Отже, обмеження в застосуванні прив'язки lex loci delicti можуть виявлятись лише тоді, коли в деліктному правовідношенні спостерігаються стійкі зв'язки, які конкурують між собою. Так, ту саму відповідальність в одних правових системах кваліфікують як таку, що виникає з делікту, в інших - з чинного на момент вчинення правопорушення договору (трудового, перевезення, найму, доручення тощо).

Можливість виникнення конкурентної відповідальності зумовлюється тим, що відповідні договори були попередньо укладені між потерпілим та особою, яка зобов'язана попереджувати заподіяння і шкоди. У таких випадках потерпілий опиняється перед вибором: звертатися з вимогою про відшкодування шкоди до правопорушника чи до контрагента за договором.

Обмеження lex loci delicti створює й розширення сфери цивільної відповідальності без вини, широке застосування інституту страхування відповідальності. Обмеження можуть виявлятись і в тих випадках, коли правопорушення вчиняються за межами держави, суд якої розглядає справу. Так, якщо діяння за законом країни, де вчинено делікт, є підставою для деліктної відповідальності, а в країні суду воно розглядається як правомірне, то вважається, що не можна вимагати постановлення судом рішення про відшкодування шкоди всупереч своєму законові.

Серед прив'язок, застосовуваних поряд чи замість принципу закону місця заподіяння шкоди, найпоширенішою є прив'язка до закону місця проживання (місцеперебування) осіб. Вона, як додаткова до основної прив'язки - місця заподіяння шкоди, передбачена законами з міжнародного приватного права.

Колізійно-правове регулювання деліктних зобов’язань у відповідно до законодавства України.

У Законі України «Про міжнародне приватне право» досить повно відображені напрацювання міжнародного приватного права у сфері застосування колізійних прив’язок при виборі статуту делік-тного зобов’язання.

Ст..49 Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають  внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї держави

Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

Право, що застосовується до відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

До вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого застосовується:

- право держави, у якій знаходиться місце проживання, місцезнаходження або основне місце діяльності потерпілого;

- право держави, у якій знаходиться місце проживання або місцезнаходження виготовлювача товару або виконавця роботи (послуги);

- право держави, в якій потерпілий придбав товар або в якій для нього була виконана робота (надана послуга).

Право, що застосовується до набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

До зобов'язань, що виникли внаслідок набуття, збереження  майна без достатніх правових підстав, застосовується право держави, у якій такі дії мали місце.

23.Трудові відносини у МПрП

У системі колізійних норм, які використовуються для регулю_вання трудових відносин з «іноземним елементом», переважними є ті, що призначені саме для цих відносин;

- закон держави місця робо_ти (lex loci laboris);

- закон держави, з якої відряджено працівника (lex loci delegationis) та ін.

Для регулювання спеціальних трудових правовідносин, таких як виконання робіт у відрядженні чи на територіях кількох дер_жав, переведення на роботу в іншу країну тощо застосовують додаткові колізійні прив'язки. Ними є, наприклад, відсилання до закону держави, в яку направлено працівника у відрядження, на території якої востаннє виконувалася робота.

До регламентації трудових відносин на транспорті, скажімо, на морському, типовою є колізійна прив'язка - закон прапора; на річковому, повітряному - місця реєстрації судна; на автомобільно_му - особистий закон перевізника.

Прив'язка - закон автономії волі використовується багатьма державами «сім'ї континентального права». Вона означає, що сто_рони, укладаючи трудовий контракт, можуть самостійно обрати правопорядок, якому підпорядкують свої трудові відносини.

Прив'язка — закон місця виконання роботи - є найбільш поши_реною у правових системах. Це основна прив'язка в Законах з міжнародного приватного права Албанії (ст. 20), Іспанії (ст. 10 (6)), Угорщини (ст. 51 (1)), Швейцарії, в Законі Албанії про користу_вання цивільними правами іноземцями та застосування іноземного права 1964 р.

Прив'язка - закон основного місця бізнесу підприємця - засто_совується здебільшого для регулювання праці на спільних підпри_ємствах. В окремих випадках використовується відсилання до за_кону країни місцезнаходження підприємства, яке відрядило пра_цівника за кордон для виконання робіт.

Колізійні прив'язки - закон спільного громадянства, доміцилію чи місцезнаходження сторін - часто виражають більш тісний зв'я_зок із правовідношенням, ніж інші. Тому вони притаманні законо_давству та практиці багатьох правових систем як альтернативні до інших прив'язок.

Прив'язка - закон місця укладення трудового контракту - не_часто знаходить застосування, оскільки не завжди однозначно можна з'ясувати таке місце. До того ж, матеріальне трудове зако_нодавство місця укладення контракту може бути іншим, ніж місця виконання роботи.

Принцип особистого закону наймача здебільшого є додатко_вим та може застосовуватись у випадках, коли робота виконується на територіях різних держав (як це передбачено Законом Угорщи_ни з міжнародного приватного права 1979 р.).

До форми трудового контракту переважно використовують закон місця його укладення. Іноді пропонується кумулятивне за_стосування прив'язок.

До суб'єктів трудових відносин, зокрема для визначення діє_здатності фізичних осіб, застосовується закон громадянства, до_міцилію, а для юридичних осіб - закон місця укладення контракту чи закон інкорпорації.

24. Сімейні відносини, ускладнені іноземним елементом

Конвенция о признании разводов и решений о раздельном жительстве супругов 1973

Конвенция о взискании алиментов за границей 1956

Конвенция о праве применимом к режимам собственности супругов 1978

Конвенция о заключении и признании действительности браков 1978

1. Реєстрація шлюбів з «іноземним елементом». Колізійному праву України відомі різні колізійні прив'язки, спрямовані, зок_рема, на вибір законодавства у випадках реєстрації шлюбів між громадянами України з іноземцями та між іноземцями. Відповід_но до Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. право на шлюб визначається особистим за_коном кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сі_мейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Фор_ма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України. Шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в кон_сульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом України. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатичному представництві від_повідних держав в Україні регулюється правом акредитуючої держави.

2. Припинення шлюбу. Відповідно до норм ЗУ «Про МПП» при_пинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визнача_ються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу.

До розірвання шлюбу застосовується законодавство держави:

а) громадянами якої є подружжя в момент подання заяви чи в момент порушення справи;

б) в установу якої подано заяву за умови різного громадянства осіб;

в) спільного місця проживання осіб із різним громадянством;

4. Правовідносини між батьками та дітьми. Встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження.

25. Розлучення, ускладнене іноземним елементом

Згідно з Законом України про міжнародне приватне право припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також шлюбу іноземців між собою в Україні здійснюється за законом України, що означає, що розірвання шлюбу в Україні не залежить від громадянства подружжя і буде здійснюватися на підставах і в порядку, передбачених СК.

Український суд компетентний розглядати справи про розірвання як «змішаних шлюбів», зареєстрованих між особами, що є громадянами різних держав, так і шлюбів між громадянами України, відповідно до сімейного законодавства України й у випадку, коли обоє одружених проживають за кордоном. Згідно з СК, громадянин України, який проживає за межами України, має право звернутися з позовом про розірвання шлюбу до суду України, якщо другий з подружжя, незалежно від його громадянства, проживає за межами України. Наведене правило закріплене з метою захисту прав й інтересів насамперед громадян України, що уклали шлюб з іноземцями, законодавство країни громадянства яких забороняє розірвання шлюбу (наприклад Ірландія). Подібне розірвання, будучи дійсним в Україні, може бути невизнаним у країні проживання «колишнього» подружжя, якщо відсутні відповідні уніфіковані колізійні норми.

Визнання розірвання шлюбу, укладеного поза межами України, залежить від низки обставин, а саме: чи є подружжя, що розводиться, іноземцями або ж тільки один з одружених є іноземцем, а інший — громадянином України; чи проживає подружжя постійно в одній країні, чи в країні, у якій ініційований шлюборозлучний процес, постійно проживає лише один з подружжя. Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України. Зазначене правило можна за аналогією застосовувати і до випадків розірвання за кордоном шлюбу громадянина України з особою без громадянства, що постійно проживає за межами України. Громадяни України, що постійно чи переважно проживають за кордоном, не завжди мають можливість звернутися для розірвання шлюбу до українського суду. Тому розірвання шлюбу між громадянами України, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України.

Разом із тим, громадяни України, що проживають за її межами, мають можливість розірвати шлюб у порядку і на підставах, установлених сімейним законодавством України, у країні проживання, звернувшись до консульських установ чи дипломатичних представництв України, але лише у випадках, коли відповідно до Сімейного кодексу України подібний шлюб може бути розірваним у державних органах реєстрації актів цивільного стану. Розірвання шлюбу між іноземцями, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні. При цьому визнання дійсності вищевказаного розірвання шлюбу між іноземцями не залежить ні від процедури (світської чи церковної), ні від підстави розлучення.

У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Од_нак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонено. Розірвання шлюбу означає припинення статусу, що був утво_рений шлюбом: сторони можуть вступати у новий шлюб; вони отримують право вибору самостійного місця проживання; жінка може обрати дошлюбне прізвище. Відбувається ліквідація право_вого режиму майна, встановленого шлюбом. Особа, що потребує матеріальної допомоги та на користь якої винесено відповідне рі_шення суду, має право на отримання такої допомоги.

Правові системи, які допускають розірвання шлюбу, можна поділити на дві групи, залежно від вирішення ними питання рів_ності чоловіка й дружини щодо ініціативи розірвання шлюбу. Так, в одних державах обоє з подружжя знаходяться в рівному стано_вищі, в інших - чоловік перебуває в привілейованому поло_женні (зокрема, держави із санкціонованою мусульманською релі_гією).

Розірвання шлюбу є одним зі способів його припинення (як і в ра_зі смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим). Підставою для розлучення, передбаченою у багатьох державах, є воля одного чи обох із подружжя. Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. Свідченням розпаду шлюбу в правових системах можуть бути: тривале розділь_не проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одного з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає неможливим; жорстока поведінка одного з подруж_жя; зловживання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. У державах «сім'ї загального права» підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з подруж_жя на певний строк; жорстоке поводження чи аморальність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув 'язнення на певний тер_мін тощо. Особливістю англійської правової системи стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучення не може бути по_дана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучення грунтується на ви_ключній жорстокості та аморальності відповідача, суд може при_йняти до розгляду позов про розлучення і до спливу трирічного терміну.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепарації, тобто окремого (роздільного) проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Для встановлення окремого проживання подружжя суд бере за ос_нову підстави, що передбачені правовою системою для розлучення. Сімейний кодекс України від 2002 р. запроваджує в Україні інститут сепарації. Режим окремого проживання може встановлюватися рішенням суду за заявою подружжя або позовом одного з них у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого прожи_вання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Встановлення режиму окремого проживання подружжя не припи_няє прав та обов'язків подружжя, які встановлено Сімейному ко_дексі України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлено шлюбним до_говором. Норми Кодексу встановлюють, що у разі застосування до осіб інституту сепарації: 1) майно, набуте в май_бутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти міся_ців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дру_жина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя.

26. Особливості шлюбно-сімейних відносин у мусульманському праві

Мусульманське сімейне право вивчається на основі національного законодавства країни, яке відповідає релігійним нормам (у відповідності з Кораном). Шлюб у мусульманському праві – договір, а форма реєстрації – релігійна. Для укладання договору потрібна згода сторін і свідки – 2 чоловіка, або 1 чоловік і 2 жінки. Чоловіки мають право на укладання шлюбного договору з 12 років, а жінки - з 9-ти.

Укладання шлюбу відбувається при мечеті. Прохання на укладення шлюбу направляється на розгляд районному судді (потрібна наявність справки від старости, про цивільний стан,медична довідка і військово-службовий дозвіл на шлюб у випадку якщо один з подружжя іноземець). Шлюб мусульманки з не мусульманином є недійсним. Обов’язковими умовами шлюбного договору є:

- дата і місце проживання, імена;

- дата і місце проведення;

- імена свідків і відомості про них;

- розмір попереднього і відтермінованого калиму;

- підписи наречених і судді.

Не існує мінімального чи максимального розміру калиму. Його збільшення або зменшення здійснюється в суді. Калим складається з 2 частин:

1) попередній виплачується при укладанні шлюбу або з підписанням договору;

2) відтерммінований записується у шлюбний договір, але може виплачуватись після смерті, або розлучення.

Після одруження чоловік зобов’язаний утримувати жінку, а вона в свою чергу може від цього відмовитись.

Підставами для розлучення у мусульманському праві є:

- у чоловіка є недоліки, або хвороба, що заважає йому виконувати шлюбні обов’язки;

- чоловік зійшов з розуму;

- чоловік відсутній 3 роки у зв’язку з тюремним засудженням;

- неотримання жінкою утримання протягом року за відсутності чоловіка.

- Якщо одруження відбувається з вини жінки - суддя може відмінити калим, а за вини і ініціативи чоловіка – 3 роки утримання жінки. За ініціативою чоловіка розлучення проходить в три етами:

І. Талак – період недоторканості (задля перевірки чи не вагітна вона; в цей період дружина може повернутися);

ІІ. Талак – мають право укласти новий шлюб;

ІІІ. Талак – кінцеве розлучення (ніколи не одружаться.один з одним, хоча можливі винятки).

За зраду жінка позбавляється волі на 2 роки, а чоловік і його коханка від 1 місяця – до 1 року. Розлучена дружина повертається до будинку батька, де вона виконує «брудну роботу», а діти перебувають під захистом батька. Матір може виступати

27. Особливості розлучення у мусульманському праві

Одним з центральних інститутів сімейного права арабських країн виступає припинення шлюбу. У справі розлучення чоловік більш вільний у своїх діях, ніж жінка, хоча їй формально дається аналогічне право. Єдині умови, які шаріат ставить перед чоловіком, бажаючим розлучитися, - він повинен бути при здоровому глузді і не бути ніким примушеним до розлучення.

При тимчасовому шлюбі розлучення не потрібно. Після закінчення терміну тимчасового шлюбу шлюбний договір вважається розірваним автоматично. Але чоловік має право дати розлучення дружині, з якою він перебуває у тимчасовому шлюбі, якщо він захоче цього раніше, ніж закінчиться термін тимчасового шлюбу. Жінка, що отримала розлучення, як і вдова, не може відразу вийти заміж. Шаріат встановлює такі правила: відразу після розлучення може вийти заміж жінка, якій не виповнилося дев'яти років, і вдова старше 50 років, так як вважається, що жінки ні в тому, ні в іншому віці не можуть мати дітей і тому їм не потрібно очікувати закінчення після розвідного терміну, встановленого шаріатом. Термін, якого жінки-вдови повинні дотримуватися після розлучення, називається ідда і триває протягом трьох менструальних циклів. Має право не чекати терміну і вийти заміж вдруге тут же після розлучення з першим чоловіком і жінка, яка не мала близьких відносин з чоловіком, отримуючи розлучення. Термін ідда має на меті з'ясувати, чи не вагітна жінка, що овдовіла або отримала розлучення. Звільнення від вагітності також вважається закінченням терміну ідда. Наприклад, якщо чоловік дав розлучення дружині, і вона буквально через годину народила, вважається, що минув її термін ідда.

Підставами для розлучення у мусульманському праві є:

- у чоловіка є недоліки, або хвороба, що заважає йому виконувати шлюбні обов’язки;

- чоловік зійшов з розуму;

- чоловік відсутній 3 роки у зв’язку з тюремним засудженням;

- неотримання жінкою утримання протягом року за відсутності чоловіка.

Якщо одруження відбувається з вини жінки - суддя може відмінити калим, а за вини і ініціативи чоловіка – 3 роки утримання жінки. За ініціативою чоловіка розлучення проходить в три етапи:

І. Талак – період недоторканості (задля перевірки чи не вагітна вона; в цей період дружина може повернутися);

ІІ. Талак – мають право укласти новий шлюб;

ІІІ. Талак – кінцеве розлучення (ніколи не одружаться один з одним, хоча можливі винятки).

28.Спадкові відносини у МПрП та особливості їх колізійно-правового регулювання

Міжнародні договори, де зачіпаються питання успадкування

На міжнародному рівні відбувається уніфікація проблем, які виникають під час успадкування:

- Гаазька конвенція про колізію законів щодо форми заповіту (1961) – заповіт може бути складений у формі, яка передбачається першим із наступних законів: право держави місця укладення заповіту, право держави доміцилію спадкодавця, право держави місця проживання у момент складання заповіту або смерті заповідача. За Конвенцією щодо нерухомого майна визнається достатнім дотримання закону місця знаходження нерухомості;

- Вашингтонська конвенція про форму міжнародного заповіту (1973) – увела єдину форму складання заповіту (Україна не ратифікувала);

- Кодекс Бустаманте (1928) – для держав Латинської Америки;

- Мінська конвенція (1993) – стаття 44: "Громадяни договірних держав у питаннях успадкування користуються національним режимом”. Стаття 45: "Право успадкування нерухомого майна визначається за законодавством договірної сторони, на території якої майно знаходиться.

У цих випадках застосовують три колізійні прив’язки:

· особистий закон спадкодавця ("lex patria domicilii”);

· закон місця знаходження майна ("lex rei sitae”);

· закон місця смерті спадкодавця.

Статті (71-73 Закону про МПП)

1.Спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.

2.Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.

3. Здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок  недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

В Україні іноземці користуються безумовним національним режимом, визнаються всі спадкові права громадян України, які виникли на підставі іноземних законів, у нотаріальному порядку оформляються акти та засвідчуються документи, які є необхідними для захисту відповідних спадкових прав.

29.Види заповіту у МПрП та особливості їх виконання

Спадкування за законом та його особливості у різних країнах світу.

Україна

Спадкування за законом відбувається у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. При вирішенні питання спадкування за законом, враховуються такі юридичні факти, як: родинні стосунки (кровна спорідненість), шлюбні відносини, усиновлення (удочеріння),  перебування на утриманні спадкодавця.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли спадкоємцями укладено договір про зміну черговості права на спадкування.

Крім того, законодавством встановлено, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.

З юридичної точки зору розрізняють системи спадкового права, які діють в зарубіжних країнах континентальної Європи (до них примикає японська система права), та системи спадкового права, які властиві країнам з англосаксонським правом, в першу чергу Великобританії та США.

Основна відмінність між полягає в тому, що в континентальних європейских країнах спадщина переходить безпосередньо до спадкоємців, а у Великобританії та США вона переходить спочатку до третьої особи, а вже потім — до спадкоємців.

Особливості правового регулювання відносин щодо спадкування у Німеччині.

Характерною рисою спадкування за кодексом стала повна відсутність меж спадкування за законом. За відсутністю більш близьких родичів спадкоємцями померлого ставали родичі будь-яких віддалених ступенів. Спадкування за так званими парантелами (лініями).

Парантела становила собою групу родичів, які походили від загального предка (включаючи самого цього предка). Вирішальним було природне розчленування сім’ї, як воно виявлялось у низці наступних один за одним народжень. Перша парантела (низхідні спадкодавця), друга (батьки та їх низхідні спадкодавця), третя (дід, баба та їх низхідні), четверта (прадіди та низхідні)

одному живому з подружжя — чоловіку (дружині) — право власності на відому частку у спадщині померлої дружини (чоловіка) (від 1/4 до 1/2 при наявності спадкоємців перших двох парантел, а також діда та баби). Таким чином, згідно з німецьким БГБ, один живий з подружжя — чоловік (дружина) — привілейований законний спадкоємець.

Особливості правового регулювання відносин щодо спадкування у Франції.

При спадкуванні за законом кодекс виходить з єдності спадкування як наслідка спільності майна. Він скасовує будь-які відмінності між майном, придбанним у період шлюбу, та розподіленим майном подружжя, майном, яке дійшло до спадкодавця по батьківській або по материнській лінії.

ФЦК (Цивільний Кодекс) закликає до спадкування кровних родичів, розподіляючи їх за чергою. Всього черг чотири. Кожна з них закликається до спадкування в тому випадку, коли немає нікого з родичів, які входять у попередню чергу. Всередині черги визначальним є ступінь споріденості спадкоємця зі спадкодавцем.

У Франції спадкове право одного з живих подружжя — чоловіка (дружини) — дуже обмежене порівняно з німецьким правом. Тут вдівець/вдова спадкодавця у більшості випадків отримує на спадкове майно не право власності, а узуфрукт, а спадкоємці — так зване право голої власності. Таким чином, спадкоємці та вдівець/вдова вступають вже в цивільні правовідносини між собою, які детально регламентує ФЦК. Франції.

Особливості правового регулювання відносин щодо спадкування в Японії.

- Встановлює три черги спадкоємців за законом:

У першу чергу до спадкування закликаються діти спадкодавця. Щодо цієї черги діє правило подання.

- До другої черги (якщо немає спадкоємців першої черги) відносяться прямі висхідні родичі.

- До третьої черги при відсутності висхідних належать брати і сестри спадкодавця.

Особливу категорію спадкоємців становить один живий з подружжя — чоловік (дружина) спадкодавця, який є спадкоємцем в усіх випадках.

Особливості правового регулювання відносин щодо спадкування в Сполучених Штатах Америки

У США, згідно з законодавством усіх штатів, спадщина після смерті спадкодавця переходить не безпосередньо до спадкоємців, а до так званого особистого представника, який відіграє оснону роль у вирішенні спадкових справ. Він може бути визначений у заповіті чи затверждений судом і тоді він називається виконувачем (executor). У інших випадках його призначає суд з числа зацікавлених осіб, і тоді він називається адміністратором (administrator).

Передача прав від особистого представника спадкоємцям здійснюється за допомогою так званого дозволу (assent). Цей документ повинен бути складений адміністратором у письмовому вигляді, коли мова йде про нерухомість.

Низхідні спадкодавця за відсутністю одного живого з подружжя — чоловіка (дружини) — отримують спадщину і поділяють її на рівні частки.

Спадкування за заповітом. Форми заповіту та їх особливості.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Спадкування за заповітом відбувається у випадку, якщо померлою особою до смерті було складено заповіт і він є дійсним. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем, якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 Цивільного Кодексу (підпис іншої особи у присутності нотаріуса із зазначення причин). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 Цивільного Кодексу.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. (малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка)).

⇐ Предыдущая 1 23

Дата публикования: 2015-01-10; Прочитано: 1422 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!

studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.069 с)...