Їхньої Царської Пресвітлої Величності Запорозьких військ обох боків Дніпра гетьман Іван Мазепа

Усьому православному християнському народові, як духовного, так і світського станів, що перебувають у всіх городах, містах та селах свого полку, зичачи доброго здоров'я і щасливого та мирного прожиття від Господа Бога, ознаймовуємо, що дійшло до слуху нашого: декотрі з‑поміж вас, нинішні обивателі, прочувши поголоски про зрадника та облудника Петрика, що він, щенюк, утік до ворогів і взяв своїм негідництвом собі в братерство татарів, одні починають сумніватися, а інші боятися, кажучи, начебто той його, злого сина, зачин зашкодить нашим порядкам, які є в Малій Росії. З цього знати, що такі люди не шанують своєї повинності, а вони повинні дотримати заприсяженої вірності православним своїм монархам і повинні лишитись у постійності та міцно стояти за православну віру, за Божі церкви, за Вітчизну і за цілість домів своїх та свого добра. Ми, отож, гетьман, виказуючи дбання з тієї оказії та горливе старання щодо цілості усього малоросійського краю, спільної для всіх Вітчизни, і щодо добробуту Божих святинь, а над те щодо мирного всіх вас життя при належній вірності до великих государів, засвідчуємо кожному з вас, що є справді пожиточне всьому народові, а що шкідливе. Так усьому народові буває пожиточно й корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жодних бунтівничих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому своє щире послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків. І кожен з вас самих зауважив уже, що коли (а це вже двадцять з лишком років) живете ви під високодержавною їхньої Царської Пресвітлої Величності рукою статечно, то не тільки доступилися милого й пожаданого спокою, але й на все добро збагатилися, оскільки маєте в господарствах своїх досить усякого здобутого статку, маєте вдосталь хліба, чого всього нехай Господь Бог вам удесятеро збільшить. А згадайте‑но тільки оті минулі колотнечі й замішання, внесені в наш народ через легковажних людей, коли належному володарю та своєму рейментарю чинилося противенство від багатьох неуважливих людей, а від заколотників уносилося поміж народ розрізнення та внутрішнє замішання. Яке тоді учинялося знищення і на хліб нестача, про те жахливо й казати! Але ми про те просторо свого слова не розпоширюємо, бо самі ви знаєте, через кого і в який спосіб це діялося. Приводим вам, однак, у пам'ять свіжіші події на тому боці Дніпра, що справили і який пожиток учинили народові оті горливі владолюбці: полковник Сірко, який приніс колотнечу в Умань та в інші міста, багатьох людей довів до смерті і подав на грабунок безліч худоби, а потім, не можучи утриматися у такому неґрунтовному житті, пішов звідти геть і змушений був шукати слобід. Тоді ж і Сулимко, назбиравши своїм бунтом більше як 20 тисяч чесним для себе соромом, а потім десь загинув та й помічників своїх допровадив до ганебної згуби. Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу. Також і Ханенко, взявши нечинно й непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення, був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стебловом, хоч мав при собі й немало орд з мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх дізнали нещастя й занепаду, але за той учинок їхній немало потерпіла й Вітчизна‑Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували міста людні, оздоблені

Божими святинями, там тепер за гріхи наші пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожен зичливий син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль і кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалує оту, всього нашого народу, невіджаловану утрату? А коли був би той народ у такому багатовидному множе‑стві і в ті часи дотримувався статечності та, відповідно до постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Царської Пресвітлої Величності, не слухаючи жодних заколотних оман, певне, й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла і неумалена в своїх оздобах. Коли ж згадані особи, які й заслуги мали у війську, так непорядно чинячи, нічого доброго тоді не справили своїй Вітчизні, а тільки зашкодили їй, цей один блазень своїм глупством не що інше справить, а напевне принесе людям шкоду, а собі загибель. Згадуючи тут про все це, прикладаємо вам усім таку нашу зичливу реймен‑тарську пораду й нагадування: по‑перше, щоб ваші милості усі, як старші, так і менші, чули в собі християнську повинність боронити, як зіницю очей своїх, святу віру й цілість Божих церков тут‑таки, у Вітчизні своїй, Україні; по‑друге, щоб ви, ваші милості, пам'ятаючи свою присягу на вірне й вічне підданство, виконану їхній Царській Пресвітлій Величності, постійно поставали за тією присягою за достойність їхнього монаршого, пресвітлого престолу і то не тільки всілякими способами й усіма своїми силами, але й голови свої покладали; по‑третє, щоб ви, ваші милості, лишались у своєму послушенстві нам, гетьманові, і заховували в себе порядок, який постановлено від нас, згідно з давнім звичаєм. На останок, щоб ви зважили на свою цілість і в майбутньому житті, отож повинні запобігати тому, щоб вас ворожа неприязна омана і зваба не привела до розорення й викорінення. Не страхаючись відтак ворожих бусурманських народів, які вам ніколи не бували страшні, і не кладучи сумніву на бунтівливий учинок щенюка Петрика, який приведе його до швидкої загибелі, лишайтеся статечно при своєму чині й повинності. А коли ті противенці обішлють вас своїми звабами чи самі наблизяться до вас своїм наскоком, давайте їм на їхню ганебну мову жорстоку й сувору відповідь, а на їхній ворожий наступ приготуйте при Божій помочі сміливий та охочий бій на відсіч. Отак виконаєте ви вище перечислені свої повинності з огляду на святу віру, з огляду на православних царів і з огляду на охорону цілості своєї Вітчизни. А коли хто з вас зважає, що при тому ошуканці і щенюку орди в'яжуться, то чи багато може він доказати у тому своєму лихому зачині? А хто похилиться до його зваб, то чи буде він безпечний? Отож хай кожному буде відомо, що богохранимі й непоборні сили їхньої Царської Пресвітлої Величності, як і багаті на хоробре рицарство, гармати та воєнні порядки, так будуть міцні вони і в перемогах. Вони такі великі і сильні, що можуть стояти не тільки супроти самих бусурманських татарських військ і супроти других, коли б були, лядських, та ж бо на тому боці спільно із Запорозьким Військом одночасно заводили бій і вигравали битву супроти турецького вейзира та кримського хана з їхніми великими бусурманськими потугами. Надія отож наша на Господа Бога, що за покровою Пресвятої Діви Богородиці справить нам оте всемогутньою своєю поміччю. Коли ми, гетьман із військом, будемо в поготовності до відсічі і коли рушать усі великоросійські сили, понесуть оті вороги‑бусурмани відсіч і незабаром марно загине збуджена на людську шкоду ота проява. В цей час ми, гетьман, вимагатимемо всенародної малоросійської постійності й нерушної зичливості; особливо вам, усім обивателям, поіменно про те нагадуємо. А що злий син, той щенюк, наносить огуду, начебто нашому малоросійському народові чиняться від православного Російського царства якісь утиски, то всі теє знаєте, що наш малоросійський народ дізнає превеликої монаршої милості, а не якихось утисків. Жодної він, ошуканець, не може знайти причини, від чого народ наш мав би відійти від міцної їхньої Царської Пресвітлої Величності оборони і премилостивої держави! Докладаємо наостанок ще й те, що коли б хто, завзятий, приводив через безбожний і душепагубний зачин народ посполитий до того, щоб дався він звабити себе й ошукати тому погибельному синові та ошуканцю Петрику, то всі те знайте, що той провідник вестиме до конечного знищення і до останньої загибелі. Коли ж таких відступників та зводників порядку не помилують монарші сили, то й ми, гетьман, не захочемо помилувати їх у жодний спосіб. Отож цим нагадувальним нашим універсалом і обсилаємо вас, бажаючи завжди бачити вас у статечності та постійності й тішитися з доброго вашого життя та поводження. І наказуємо пильно, щоб ви всі, статечні люди, стерегли поміж себе облудників та заколотників, а хто такий з'явиться, брали б до міцного ув'язнення і присилали до нас, гетьмана, щоб через таких лихих людей не наносилася на вас усіх нечесть та небезпека. Нагадавши про це таким нашим ласкавим словом, по‑рейментарському та по‑батьківському повторно й по‑десятично всім вашим милостям, старшим і меншим, старим і молодим, зичимо знову‑таки доброго здоров'я і щасливого всім буття.

Дано в таборі під Гадячем, 28 липня 1692 року.

Вищеназваний гетьман рукою власною».

Та в будь‑якому разі виступ Петрика тоді, в 1690‑х, здавався лише епізодом у напруженій боротьбі, яку вели Росія і Україна за вихід до Чорного моря, за відвоювання Півдня. На початку березня 1694 року відбувся похід об'єднаних сил фастівського полковника Семена Палія, лубенського – Леонтія Свічки і кількох охотницьких полків під найбільшу з турецьких фортечок у пониззі Дніпра – Казикермен. Мазепа сповіщав царя про те, що козаки спалили «долішній посад» міста, розгромили частину гарнізону, яка зважилася на вилазку, і навіть протягом одного дня обстрілювали місто з гармат (саме цей факт наводить на думку, що то була спроба заволодіти містом‑фортецею, а не просто пограбувати околиці; українське командування зрозуміло, що нижньодніпровські фортеці слід захопити для того, аби мати змогу продовжувати бойові дії у нижньому Подніпров'ї).

Того ж року Палій і військо наказного гетьмана Якова Лизогуба (Прилуцький, Переяславський і два компанійських полки) – за даними Величка, до 8 тисяч козаків – спустошили Буджак (місцевість між Дунаєм і Дністром, де кочувала найбільш агресивна Буджацька татарська орда).

То був останній спільний похід правобережного полковника Палія і гетьманських полків (хоча ім'я Палія ще не раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки).

1695 року склалася ситуація, вельми сприятлива для нового великого походу українських і російських військ на південь: основна частина турецьких сил і багато татар були спрямовані новим султаном Мустафою II до Угорщини і Хорватії проти австрійців. У травні цього року війська Бориса Шереметева (майбутнього першого російського фельдмаршала) та Івана Мазепи виступили в похід, що мав за мету оволодіти чотирма нижньодніпровськими фортецями (Казикерменом, Іслам‑Керменом, Мустріт‑Керменом та Мубарек‑Кермєном, що перекривали вільний вихід козакам по Дніпру в Чорне море; сьогодні це район міст Каховка та Берислав Херсонської області) і, окрім того, відволікти увагу татар від головного походу царя Петра І з відбірним 30‑тисячним військом на фортецю Азов. Число вояків об'єднаної армії Шереметева і Мазепи, схоже, переважало військо Петра І, адже у турків мало скластися враження, що саме дніпровський напрямок походу – головний (хоча цифра у 120 тисяч росіян і козаків викликає значні сумніви). Наприкінці липня 1695 року об'єднане військо прибуло суходолом під Казикермен, сюди ж Дніпром припливла запорозька флотилія. Почалася облога, об'єктом якої стали дві більші фортеці – Казикермен і Мустріт‑Кермен (або Таванськ, розташована на острові посеред Дніпра). Проти двох менших фортечок облога не велася. Маючи значну перевагу в артилерії, гетьман і воєвода застосували також кілька видів земляних робіт, аби якомога швидше і з меншими втратами взяти невеликий, але з досить міцними стінами Казикермен. З ініціативи гетьмана козаки «котили земляний вал…, щоб ним можна було засипати рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Ці земляні укріплення споруджували відповідно до відомої формули знаменитого французького військового інженера маркіза де Вобана «побільше поту, поменше крові». Саме вони разом із російським підкопом, що зруйнував одну з веж Казикермена, і приступом, який почався 30 липня, після шаленого артобстрілу міста, спричинили капітуляцію Казикермена, а згодом – і Мустріт‑Кермена за тиждень після початку облоги. У взятому Казикермені гетьман залишив гарнізон – сердюцький полк і кількасот російських ратних людей і запорожців, Шереметев же залишив у Мустріт‑Кермені полк російських стрільців. Невеликі і не надто цінні у військовому відношенні Іслам‑Кермен та Мубарек‑Кермен, залишені мешканцями та гарнізонами (які втекли до Криму), були зруйновані. Таким чином, «допоміжний» похід Мазепи і Шереметева виявився значно вдалішим за основний, Азовський, Петра І, адже Азов через невдалу організацію облоги і відсутність у росіян флоту, який блокував би місто з моря, царю здобути не вдалося.

Але вже наступного, 1696 року в результаті Другого Азовського походу війська Петра І за дуже активної допомоги п'ятнадцатитисячного козацького війська наказного гетьмана Якова Лизогуба (куди входили запорожці та реєстрові козаки), які разом із донцями відбили спробу турецьких транспортів прорватися до міста і першими оволоділи ворожим бастіоном, взяли місто‑фортецю Азов. Основна ж частина козацького війська на чолі з гетьманом Мазепою разом із військами Шереметева стояла табором на річці Берестовій, охороняючи кордон від можливого несподіваного набігу татар.

Новий великий похід козацьких та російських військ, у підготовці та проведенні котрого найактивнішу участь узяв гетьман Мазепа, відбувся влітку 1697 року. Це мав бути «перший і досі ще небувалий водний похід Дніпром у Чорне море для військового промислу над турками» (Величко). Схоже, саме завдяки Мазепі похід підготували у справді небачених масштабах – будувалося до ста великих морських «стругів» (виготовити встигли лише сімдесят) і шістсот річкових човнів. Частина російсько‑українського війська йшла суходолом, частина – Дніпром, причому флотилія пройшла грізні пороги (по високій воді, не без втрат, але загалом завдяки заздалегідь проведеним вимірам та розвідці – успішно). 25 липня військо стояло вже під Казикерменом, де компанійці витримали кілька боїв з татарами, а основна частина війська була зайнята будівництвом на острові Таванському нової, більшої і краще укріпленої фортеці. Проте похід не мав свого логічного продовження – захопити турків зненацька не вдалося (ще на початку червня гетьман одержав звістку про те, що під Казикермен невдовзі має прибути Дніпром сильна турецька ескадра, яка справді з'явилася у гирлі Дніпра на початку серпня). Невдовзі на лівому березі Дніпра з'явився з ордою сам кримський хан, а разом з ним – і загроза того, що українсько‑російська армія буде невдовзі відрізана від баз і оточена. Тому цілком розумним і виваженим видається рішення Івана Мазепи і воєводи Якова Долгорукова відступити вгору Дніпром, попередньо посиливши гарнізон Таванська і Казикермена шістьма тисячами козаків і ратних людей. Поблизу острова Томаківка військо залишило судна, які передали запорожцям, і суходолом попрямувало додому, прикриваючи водночас кордон від татар. Такий, здавалося б, не надто славний кінець походу і поведінка його керівників – гетьмана Мазепи і бєлгородського воєводи Долгорукова – викликали нарікання і з боку тогочасних джерел, і пізніших дослідників. Але у світлі наступних подій (особливо прибуття до Таванська 22 турецьких каторг – великих галер, які, за словами молдавського перебіжчика, мали на озброєнні до двохсот гармат, зокрема. 36‑фунтових, і транспортів‑фуркатів з п'ятдесятьма тисячами вояків) рішення Мазепи і Долгорукова, можливо, врятувало об'єднане військо від розгрому на воді, втрати флотилії і довгого, виснажливого відступу суходолом під ударами татарської кінноти. Ризик надто великий, і відмова від продовження походу була рішенням досвідчених, обережних полководців, а не боягузтвом.

Не слід також забувати, що цей не зовсім вдалий похід зробив можливою п'ятитижневу героїчну оборону Таванська і Казикермена від сильного турецько‑татарського війська (активну участь у ній взяв сердюцький полк Дмитра Чечеля – майбутнього оборонця Батурина в 1708 році), яке, зазнавши важких втрат, було змушене у жовтні 1697‑го зняти облогу і відступити.

Останній великий похід російсько‑української армії проти османів відбувся влітку 1698 року. Йому також передувала серйозна підготовка, зокрема й військово‑топографічна (за дорученням гетьмана полковник Іван Іскра склав «реєстр прикмет» усіх важливих географічних об'єктів від мису Мишурин Ріг до гирла Південного Бугу і міста Очаків). Однак через брак води і продовольства похід десятьох козацьких полків і війська Якова Долгорукова на Перекоп було перервано, і єдиним досягненням союзників стало відновлення укріплень Казикермена, що стояв у руїнах з 1695 року.

Підбиваючи підсумок огляду бойових дій, у яких брав участь гетьман Іван Мазепа у цей період, слід підкреслити кілька моментів. Гетьман Мазепа краще за багатьох своїх попередників був підготований до того, щоб узяти на себе обов'язки головнокомандувача військом козацької України – мав досить непогану військову освіту (чималу роль відіграло навчання у Голландії) і значний військовий досвід, здобутий ще ротмістром у надвірній корогві Петра Дорошенка, а потім – генеральним осавулом при Самойловичі у бурхливі часи Руїни. Тож слід відкинути як необгрунтовані твердження деяких авторів про те, що Мазепа взагалі не був людиною військовою, а лише «хитрим інтриганом і боягузом, і сам не ходив у походи» (А. Єнсен). Окрім справді видатних дипломатичних здібностей, гетьман мав і дуже солідний досвід ведення війни, що, як відомо з часів Карпа Клаузевіца, є «продовженням політики, але вже іншими засобами». Цей досвід цінував і Петро І, який наказував своїм полководцям, що діяли разом із козацьким військом, постійно радитися з гетьманом, і сам прислухався до його порад. Як полководцеві, Мазепі були притаманні обережність, виваженість, реальна оцінка своїх і ворожих сил. Велику увагу гетьман приділяв розвідці і збиранню інформації. Він посилав у степ спеціальні загони для захоплення «язиків», намагався добувати відомості через купців і агентів у Молдавії, Криму тощо.

Невдачі ж Другого Кримського походу (1689 рік) та частково Дніпровських походів (1697, 1698 роки) були спричинені не стільки суб'єктивними (особисті якості Голіцина, Долгорукова чи Мазепи), скільки об'єктивними чинниками – незначною рухомістю об'єднаного українсько‑російського війська, обтяженого величезним обозом, важкими умовами степу, відсутністю кінноти, яка могла б на рівних змагатися з легкою татарською кіннотою. Це відчують на собі і російське військо Петра І, яке зазнає катастрофічної Прутської поразки, і армія Російської імперії під час російсько‑турецької війни 1735 – 1739 років.

Отже, бачимо, що уряд І. С. Мазепи провадив таку політичну лінію у чорноморському питанні, яка була спрямована на відвоювання Півдня і Криму, і доклав дуже багато зусиль для досягнення мети.

У цьому контексті слід розглядати і досить активні контакти гетьмана Мазепи (як і Петра І) з Молдавією і Валахією, завдяки чому були відновлені торговельні зносини Гетьманщини і Валахії (що засвідчує лист господаря Іо Константина Дуки до Мазепи від 1693 року). Волоська знать навіть запевняла українського гетьмана, що військо князівства приєднається до козаків, коли Священна Ліга «ослабить ворога достатньою мірою» і Мазепа візьме при‑дунайські міста Аккерман і Кілію. З Молдавії та Валахії гетьман отримував важливу інформацію про воєнні дії, плани турків (подібні секретні відомості надходили через спеціальних гетьманських агентів у вигляді «циферних» – зашифрованих цифровим кодом – листів). Гетьман Мазепа і граф Федір Головін в 1698 році вели переговори з молдавським та волоським послами з привода питання про прийняття князівств у російське підданство. Гетьман був добре обізнаний у молдавських та волоських справах – це засвідчують його звіти царському урядові. Наводимо уривки з двох із них, вміщені Самійлом Величком у своєму літописі.

Перший датовано 20 жовтня 1693 року.

«Коли мені було принесено Ваш, Вашої Царської Пресвітлої Величності, милостивий указ у поважній Вашій монаршій грамоті, щоб я учинив особливу посилку до волоського та мултянського володарів для вивідання про польського посла: з ким і про що, і де трактує він свої польські справи, і щоб вони, згадані володарі, за дбанням про благочестиву східну християнську віру були схильні до Вашого, великих государів, боку, – я дбав про те найретельніше, щоб виконати Вашу монаршу волю, тим більше, що волоський господар кількаразово відзивався з тим, щоб грецькі купці ходили зі своїми куплями з цих малоросійських країв простим давнім шляхом на Ясси, з доброю надією на свою повну цілість. То я розміркував, що з огляду на польських комендантів, котрі перебувають у Не‑мирові й Сороці і котрі стежать за всілякими діями, посилати мені й писати явно до тих володарів не можна. Тож я наказав нашому військовому ексакторові Саві Олеферо‑ву, щоб він відшукав з‑поміж ніжинських торгових людей здібного чоловіка, якого можна було б послати у Волоську землю як купця, і звелів йому, Саві, писати від себе до ексактора Волоської землі з вимогою запоруки: чи можна грецьким купцям, які хочуть проходити звідси в Турецьку область, сподіватися в тій дорозі, яка лежить на Ясси, своєї цілості? Як тільки він, Сава, віднайшов такого чоловіка, а саме Михайла Степанова, то я в той‑таки час звелів послати його з Ніжина в Батурин і дав йому словесну науку, щоб, прибувши в Ясси під виглядом того купецтва, всіляко намагався вивідувати про всілякі тамтешні події й відомості; а осібно на малому листку паперу написав я таємно до волоського володаря без підпису імені мого, просячи його, щоб звістив мені про поведінку бусурманських військ, як вони воюють із німецькими військами, де тепер польський посол і яким ділом він тепер зайнятий. Налягав я й на те, щоб він, волоський володар з мултян‑ським володарем спільно, за своїм християнським сумлінням до православної віри, дбав виказати Вам, великим государям, свою дбалість, аби задля миротворства тамтешній турецький бік зробився схильніший до боку Вашої Царської Пресвітлої Величності, і звелів я того короткого написаного таємного листа віддати до рук самого волоського господаря. А до мултянського володаря не писав я нічого, знаючи, що його нема вдома.

І ось той посильний, бувши в Яссах, віддав мого вищеописаного листа до рук самому володареві, і він, володар, прочитавши його, говорив словесне для донесення мені, гетьману, що турецький вейзир і кримський хан зі своїми військами дійшли під Белиград, мали з німецькими військами бій і, осиливши їх, той Белиград звільнили з облоги, бо німецькі війська були в невеликій силі – було їх мало що більше десяти тисяч… І турецький бік, каже, бажає миру, а німецький від того відрікається. Посол же Ревуський напевне виправлений до бусурман, щоб постановити мир.

З таким, тільки словесним, звіщенням він, волоський господар, відпустив того згаданого носильника до мене і прислав через нього запечатаний склад слів, писаний цифрами, з якого я зрозумів, що він, володар, бажає мати зі мною пересилки і не простим письмом, а щоб списуватися з ним тими цифрами. Про це я за повинністю моєю підданською, чинячи належне Вам, великим государям, донесення, посилаю того посланця Михайла до Вашої Царської Пресвітлої Величності, а також і той склад цифер. Пересилаю також через нього в приказ Малої Росії і листа Семена Палія. А чи мені з ним, волоським господарем, чинити обсилання і чи списуватися через таке цифрове письмо, прошу покірно про те у Вас, великих государів, милостивого монаршого указу і при слання того циферного складу до мене. І те покірно докладаю, що я, прагнучи прислужитися Вам, великим государям, премилостивим монархам, маю дбале старання виправити невдовзі спеціальну людину до мултянського володаря, оскільки сподівався, що той знає про всілякі події й наміри».

Другий звіт – від 26 листопада 1696 року.

«Покірно доношу Вам, великому государю, Вашій Царській Пресвітлій Величності, що мій посланець на ймення Петро Волошин, котрого я десь із рік тому відправив для вивідання вістей до волоського господаря Константина Дуки, разом з його, господаря, чоловіком Савою повернувся тепер у Батурин до мене, гетьмана, і так про себе оповідав, що з тією моєю посилкою натрапив на той час, коли тому господареві Константину настала переміна. Через таке утруднення він, Петро, був затриманий у ханського гетьмана, Стецикового брата, і відданий зі своїм челядником бусурманам‑татарам у руки, звідки він сам, Петро, утік до Ясс, волоської столиці, а його челядника продано в турецьку неволю. Відтак новий володар волоський відпустив його, Петра, з Ясс до мене, гетьмана, без жодних листів, і прибув разом з ним, Петром, значний тамтешній чоловік на ім'я Іван Драгинич, котрий у минулому часі кільканадцять років тому був намісником господаря Дуки на тому боці Дніпра в місті Немирові, бо в ту пору володар володів цією стороною від турецького султана. Отож той Іван Драгинич, як і мій посланий чоловік, такі оповідали відомості, що того минулого літа турецький султан сам був зі своїми військами під Білоградом на війні супроти німецьких військ, тільки не встояв перед наступом тих німецьких військ, утік з того поля, покинувши і свої обози, котрими німці оволодівши, багатьох турків поклали трупом, через що перемога лишилася при німцях. Однак турецький султан, готуючись на подальшу війну, наказав з усіх племен збирати й записувати яничарів, бажаючи конечно мати їх сорок тисяч, і вже начебто багато їх записано. Іще про те оповідають, що в Яссах, у волоського володаря, є певна відомість, що кримський хан наказав усім кримським та білогородським ордам, усякому готуватися й приспособлятись у теперішній військовий похід на нинішню зиму у Вашу, Царської Пресвітлої Величності, богохраниму державу Малу Росію, про що просторіше оповіджено в записі їхніх речей, і я той запис посилаю при цьому листі в приказ Малої Росії для донесення Вам, великому государеві, через Дмитра Нестеренка, батуринського сотника, при якому і згаданого Петра Волошина виправляю для просторішого словесного про все те вище описаного донесення в царське велике місто Москву, а згаданого Івана Драгинича залишаємо при собі в Батурині, бо він бажає жити тут, у Малій Росії, хочучи забрати сюди з Волоської землі свою жону й дітей, про що покірно прошу милостивого Вашої Царської Пресвітлої Величності указу. Ще є тут у нас чоловік, котрий прибув з ними‑таки, Петром Волошиним та Іваном Драгиничем, породи малоросійської, котрий має там, у Яссах, жону і діти, якого волоський господар спеціально виправив з ними, наказавши, щоб той чоловік подав циферну азбуку того володаря, якою він, володар, бажає чинити зі мною таємні обсилки, і того чоловіка я біля себе затримаю до монаршої Вашої, Царської Пресвітлої Величності, волі, про що прошу покірно милостивого Вашої Царської Пресвітлої Величності указу, чи мені з тим волоським господарем зсилатися для відомостей, чи те посилкове діло непотрібне. А ту циферну азбуку послав я в той‑таки Вашої Царської Пресвітлої Величності малоросійський приказ».

Насамкінець розділу слід розглянути також західний, «польський», напрямок зовнішньої політики українського гетьмана у даний період (до початку Північної війни, яка принесла чималі зміни). І цікаво: всупереч доносам до Москви ворогів Мазепи, які виставляли його великим прихильником Речі Посполитої, він у цей час вів стосовно Польщі політику, обумовлену «Вічним миром» 1686 року між Росією та Річчю Посполитою: військовий союз у рамках Священної Ліги проти Туреччини, збереження територіального status quo на Правобережній Україні (яка, за винятком Києва, належала полякам).

Польська сторона також намагалася перетягти українського гетьмана на свій бік, але ні спроби шляхтича Доморацького, ні таємна місія французького дипломата Фуа де ля Невіля в 1689 році не досягли мети – добитися розриву Мазепи з Москвою і його переходу на бік короля польського Я на III Собеського. Взаємини гетьмана з польськими владними колами залишалися підкреслено‑офіційними, проте Мазепа не поривав дружніх контактів із багатьма представниками польського істеблішменту, які згодом, з початком зміни зовнішньополітичного курсу його держави, стали йому в пригоді.

Через умови «Вічного миру» і необхідність враховувати позицію Росії гетьман просто не міг узяти Правобережжя під своє покровительство, як не раз пропонував герой правобережної козаччини фастівський полковник Семен Палій. Мазепа з відома Петра І допомагав правобережним козакам амуніцією та провіантом, гетьманські й охотницькі (наймані) полки спільно ходили на турецькі і татарські укріплення, але, наприклад, план Мазепи переселити козаків Палія на територію лівобережного Переяславського полку російський уряд не прийняв як занадто небезпечний щодо перспектив російсько‑польських відносин. Проте уважний читальник, можливо, захоче знати, звідки на понищеному війнами доби Руїни та відданому полякам Правобережжі взялася козаччина і вищезгаданий Палій?

Справа в тому, що досвід важкої війни з Туреччиною довів польському урядові доцільність відновлення козацтва як дійового способу військової самоорганізації місцевого українського населення прикордонного краю. Ще гостріше постало це питання у законодавчому плані після вступу Речі Посполитої до антитурецької коаліції і поновлення активних бойових дій проти Туреччини та Кримського ханства: останнє так само продовжило спустошливі набіги на Правобережну Україну, котра тільки‑но почала заново заселятися. Крім того, як ми вже зазначали, польський уряд не припиняв будувати далекосяжні плани щодо повернення Лівобережжя та Києва, і в цих планах, як і за доби Руїни, правобережне козацтво під контролем польського уряду могло відіграти важливу роль. Останнім «офіційним» правобережним гетьманом доби Руїни, що визнавався польським урядом, був Остап Гоголь (предок Миколи Васильовича, котрий добре знав історію свого роду і, як вважають сучасні українські історики, використав деякі риси характеру та фрагменти біографії свого предка при творенні образу найвідомішого українського козака всіх часів – Тараса Бульби). Він помер в 1679 році. Залишки правобережного козацького війська в цей час перетворилися на те, чим колись були реєстровці до 1648 року, – невелике наймане військо на службі Речі Посполитої. Кількасот козаків у 1682 році були розквартировані на Київщині і отримували всього тисячу злотих платні на рік, перебуваючи в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цього загону стояв козацький полковник Мирон і польський комісар – шляхтич Урбанович. Проте на спустошеному, перетвореному знову на «дике поле» Правобережжі (сучасники не шкодували і більш гучних назв – «аравійська пустеля», наприклад) знову‑таки почали з'являтися ватаги уходників, зокрема з числа запорожців, лівобережних козаків, міщан тощо. Ці представники добре знаної кожному, хто знайомий з історією виникнення українського козацтва, вольниці, за словами літописця Григорія Граб'янки, «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского християн и границ обороняючи, по диких степах кормячися от диких зверей мясом и криючися, татарские загони, с Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в Белоградщину в неволю проваженними розбивали и користей – з конми и оружием – татарських доставши, употребляли». У 1683 році сейм Речі Посполитої офіційно відновив наймане козацьке військо – його центром стало містечко Немирів, а гетьманами – спочатку український шляхтич Степан Куницький (невдовзі розгромлений татарами), а згодом – Андрій Могила та якийсь невідомий нам на прізвище Григорій (Гришко). Гетьман Мазепа, який уважно спостерігав за відродженням правобережного козацтва, зауважив з приводу здібностей вищезгаданих ватажків у тому дусі, що Куницький програв через пиятику, а Могила взагалі «не тилко пяний, але и тверезий розуму не маєть». Польський уряд пішов навіть на те, аби відновити територіальний козацький устрій на спустошеному Правобережжі. З його дозволу в 1684 – 1685 роках у межах Київського та Брацлавського воєводств виникли військово‑адміністративні одиниці – козацькі полки – на чолі із полковниками Іскрою (Корсунський), Самусем (Богуславський), Абазином (Брацлавський), Палієм (Фастівський, після опанування козаками Білої Церкви почне називатися Білоцерківським). Найпомітнішою постаттю серед правобережних полковників був Семен Гурко (Палій), «полковник його королівської милості Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський».

Семен Палій, за найбільш розповсюдженою версією, народився у Борзні Ніжинського полку незадовго до початку Хмельниччини. Схоже, він здобув непогану освіту у Київському колегіумі. Тривалий час був звичайним реєстровим козаком Ніжинського полку, одружився, мав доньку Параскеву. Овдовівши і видавши доньку заміж за полковника правобережних козаків‑найманців Антона Танського, Палій вирушив козакувати на Січ, де згодом прославився своїм військовим хистом (за легендою, саме тут Семен Гурко отримав прізвисько Палій – мовляв, за те, що випадково підпалив курінь). Можливо, загін Палія був серед перших козацьких формувань, узаконених вищезгаданою сеймовою постановою. Семен Палій фактично здійснив те саме, що й Іван Мазепа, тільки гетьман переселився на більш перспективне для свого політичного майбутнього Лівобережжя, а фастівський полковник – навпаки, з лівого на правий берег Славутича. У пошуках військової слави і здобичі Палій іде на службу до короля‑лицаря Яна Собеського, який збирав військо на допомогу Священній Лізі. Є непідтверджені дані, що разом зі своїми козаками він міг брати участь навіть в епохальній битві християнського та мусульманського військ під Віднем в 1683 році. Полковником Палія вперше називають документи 1684 року, а наступного року спеціальна сеймова постанова дозволила українським козакам засновувати на Правобережжі свої полки. Семен Палій оселився разом із соратниками в околицях міста Фастова, укріпив свою «столицю» і згодом став таким собі українським козацьким магнатом, одним із найсильніших на Правобережжі. Формально він міг розпоряджатися всіма володіннями (окрім шляхетських маєтків) лише на території свого полку, але фактично територія «Паліївщини» увесь час розширювалася, охоплюючи землі від Полісся до Дніпра. В дещо меншому масштабі повторювалася історія 1648 року – знову цілі села покозачувалися і переходили «під захист» популярного полковника.

Відродження Правобережжя було надзвичайно швидким і вражаючим – у пустелі, вкритій попелом, щедро всипаній кістками, з'являлися десятки сіл та міст, відновлювалися потужні козацькі підрозділи. З одного боку, це сприяло захисту Речі Посполитої від татар, а з другого – перекреслювало умови того ж «Вічного миру» з Росією, за яким міста на Правобережжі вздовж Дніпра не могли відбудовуватися, і тут мала залишатися доволі широка територія «спаленої землі», фактично така собі «нейтральна смуга». Серце етнічної української території мало бути вічною пустелею на догоду державам‑сусідам… Але український етнос, а зокрема ті його представники, що жили в XVII столітті, попри «милу» схильність до перегризання одне одному горлянок на радість «братам» і «друзям», завжди мали одну незбагненну рису – здатність надзвичайно швидко відновлювати свої сили після жахливих зовнішніх вторгнень і погромів та міжусобних воєн. Ця здатність всерйоз непокоїла кабінетних політиків Москви, Варшави та Стамбула, які мріяли про більш‑менш спокійне володіння спустошеними українськими землями – скривавленими трофеями доби Руїни. В світлі цього стає зрозуміло, чому, наприклад, відомий російський воєвода Неплюєв так пишався результатами здійснюваного ним (з допомогою Самойловича) «згону» населення Правобережжя на лівий, підвладний Москві і Батурину, берег Дніпра. Проте переселенці продовжували стікатися на Правобережжя з Поділля, Галичини, Полісся, Волині, навіть з лівобережних полків. Селян і козаків приваблювали вільні землі, можливість утворення слобід і вільного господарювання на своїй землі, тому вони йшли на будь‑який ризик, аби лише дістатися «обітованого краю» з його родючими чорноземами і відносно слабким визиском у вигляді поборів на користь козацького війська Палія.

Справа в тому, що на території «Паліївщини» майже одразу почали встановлюватися козацькі порядки, схожі на ті, які існували в державі Хмельницького на початку її існування. Практично повністю зникло шляхетське землеволодіння, шляхту витіснили зі своїх маєтків, прибутки ж від пасік, шинків, ґуралень, інших промислів та торгівлі йшли до козацької скарбниці. Польська та українська шляхта в 1688 році скаржилася коронному гетьманові Речі Посполитої Станіславу‑Яну Яблоновському: «Не можна вимовити того, якої великої руїни зазнає через тих козаків наше воєводство, адже ж не тільки вони, повертаючись з походу, не хочуть протягом шести й більше тижнів розквартируватися, але сотнями переходять з місця на місце і зганяють один одного «з кращого хліба», людей б'ють і розганяють, а самі в клунях і хатах їхніх хазяйнують. Мало того – вони роблять собі границю по річці Случ з боку Волині і ріку Ушу з боку Князівства Литовського; вони позбавляють панів і підстарост підданського послушенства, підбурюють тутешніх селян до бунтів, розбійничають по лісах та великих шляхах». Польські командувачі (регімен‑тарі) і комісари в козацьких справах на Правобережжі Станіслав Дружкевич і Бальцер Вільга нічим не могли зарадити в цій справі, адже не мали достатньо сил, щоб придушити «козацьке свавілля». Яблоновський писав довгі грізні листи Палієві та іншим козацьким ватажкам з вимогами припинити «бешкети», але це так само не мало жодного ефекту. Частина шляхти Київського воєводства побоювалася рішуче діяти проти козаків, пам'ятаючи грізні часи Хмельниччини. Але деякі шляхтичі й особливо магнати нападали на «Паліївщину», перетворюючи села на згарища, вбиваючи та забираючи з собою селян. Один із представників українсько‑польської магнатської родини Замойських писав Палієві, аби той викинув із своєї буйної голови думку про «удільне князівство Фастівське», яка, мовляв, зародилася там під впливом горілки. У відповідь восени 1689‑го енергійний полковник напав на Немирів, де була резиденція його суперника – пропольського гетьмана Гришка, потрапив до полону, звідки наступного року втік.

Із боротьби проти польських магнатів і згодом польської влади Палій виніс цінний досвід – він зрозумів, що перемогу можна здобути лише в союзі з козацтвом Гетьманщини. Де, коли і за яких обставин уперше перетнулися непрості життєві шляхи Івана Мазепи та Семена Палія, – сказати важко. У 90‑ті роки XVII століття обидва видатних українці кілька разів зустрічалися (Палій приїздив до Батурина, зокрема, в 1698 році з приводу весілля гетьманського небожа Обидовського). Лідер правобережного козацтва прохав військової допомоги у Мазепи та російської влади, пропонуючи натомість прийняти у підданство мешканців підконтрольної йому території. Але якою б привабливою не здавалася цареві та лівобережному гетьманові така пропозиція, вона йшла всупереч загальному політичному курсу на союз із Річчю Посполитою в рамках анти‑турецької коаліції, і Палій отримував лише обмежену таємну допомогу від Мазепи (порохом, боєприпасами, зброєю тощо). У результаті він вирішив боронитися проти будь‑яких польських спроб витіснити його з земель і почав спішно зміцнювати свій Фастів.

Якою ж була політика гетьмана Мазепи стосовно Правобережжя до початку Північної війни? Ми можемо впевнено твердити, що гетьман як колишній «дорошенківець» головною метою своєї політики вважав об'єднання двох історичних частин держави Хмельницького в одне політичне ціле. Цю політику навряд чи варто, модернізуючи, називати «соборницькою», адже мова не йшла про реальне об'єднання всіх етнічних українських земель. Ті території, де не існувало козацтва (наприклад, Галичина), мали небагато шансів утриматися в складі Української козацької держави. Але об'єктивно така політика Мазепи була єдино вірною для тогочасної України – тільки об'єднання матеріальних та людських ресурсів Ліво– і Правобережжя могло дати козацькій Україні шанс вистояти проти численних супротивників, що переважали її і за потенціалом, і за рівнем та темпами політичного розвитку. Саме тому гетьмана не могла не приваблювати ідея включення великої частини Правобережжя (Фастівщини та Білоцерківщи‑ни) з готовим козацьким устроєм до складу Української козацької держави. Крім того, «Паліївщина» могла зіграти важливу роль у антитурецькій політиці лівобережних гетьманів, зокрема у справі просування на південь, до берегів Чорного моря. У зв'язку з цим гетьман не міг не звертати уваги на неодноразові спроби кримського хана переманити Палія на свій бік. У 1693 році фастівський полковник навіть час від часу говорив про звернення по допомогу до татар проти поляків, і Мазепа писав до Москви, що Палієві слід допомогти, аби не допустити татарського втручання в цю небезпечну справу. Щоправда, коли Семен Палій спробував порозумітися з польською стороною, лівобережний гетьман проінформував Москву про його ненадійність. Але серйозно допомогти Палієві Мазепа не міг, зважаючи на офіційну російську позицію. Він міг лише всіляко умовляти царський уряд активно втрутитися в розвиток подій на Правобережжі, аби потім спробувати всупереч умовам «Вічного миру» приєднати цю територію до Гетьманщини. Але до початку Північної війни ці спроби не мали великого успіху. Річ Посполита продовжувала свою не надто продуману подвійну політику щодо правобережного козацтва, Палій разом з українськими селянами, міщанами та козаками готував велике повстання, мріючи повторити успіх Богдана Хмельницького, Росія вичікувала, намагаючись водночас відвоювати в союзі з Річчю Посполитою певні території у Криму та Османській імперії, а у лівобережного гетьмана були «зв'язані руки» в цьому життєво важливому для його держави питанні.

Він міг тільки збирати інформацію та писати до Москви листи, подібні до того, який наводить Самійло Величко (від 9 грудня 1692 року): «Прислав до мене Семен Палій, охотницький полковник, свого обозного і писав через нього свій лист, а потім услід за тим обозним прислав через пошту повторного листа, в яких обох з'являє свої власні потреби й нестатки і ознаймовує, що з польського війська почали наступати на Полісся польські хоругви і стали витискати та виганяти зі становиськ людей його, Палієвого, полку, від чого він сподівається ворожого наступу і на себе у Хвастів та усильно просить, щоб йому вчинити допомогу й оборону, а найперше, щоб я вислав у містечко Білогородку, що відстоїть од Києва на три милі, на той бік Дніпра воєнних людей, з чого поляки, взявши пострах, не сміли б на нього наступати. По‑друге, просить він пороху і свинцю, якого потребуватиме, щоб давати відсіч, що на те йому з Києва був, либонь, і Вашої Царської Пресвітлої Величності указ, однак досі нічого не було здійснено через усілякі перепони. По‑третє, просить грошей, докладаючи, що ті гроші, які дано йому на полк за милостивим Вашим монаршим указом, роздав він на піхоту, а тепер йому є пильна потреба дістати ще стільки ж на. задоволення кінних. У тих листах висловлено, либонь, досить дбале і гаряче прохання про ті потреби, які й словесно його посланець старанно переповів, однак я без Вашого монаршого указу не смію його задовольняти, а саме послати на назване місце людей мого рейменту йому в допомогу, розмірковуючи, що це наступають на нього війська з того боку Дніпра, з якими Ви, великі государі, Ваша Царська Пресвітла Величносте, маєте договори «Вічного миру» і цих договорів Ви, великі государі, не вказали порушувати анінайменшими причинами, про що багаторазово писалося у Ваших монарших грамотах до мене, підданого. Через це посилаю Вам, великим государям, якнайшвидше нарошного щодо того гінця Самійла Васильовича, близького мого слугу, і прошу якнайпокірніше про швидкий Ваш милостивий монарший указ, як мені чинити щодо тих його, Семена Палія, прохань. А оскільки є народне прислів'я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей, то я зважити мушу: коли б йому, Семенові Палію, з богохранимої Вашої держави не було подано допомоги й оборони, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до помочі бусурманського боку. А коли так станеться, то від нього християнству більше учиниться шкоди, ніж від Сте‑цика і проклятого Петрика, оскільки він, Палій, між воєнних людей має честь і багато людей ходить під його проводом. Хоч є про те милостиве Ваше монарше зволення, щоб він сам, без своїх полчан, був прийнятий під високо‑державну Вашої Пресвітлої Величності руку, однак він тим не задовольняється, бажаючи захистити при собі й тих людей, які перебувають при ньому, як воєнних, так і пожильців, яких у містечку Хвастові поселилося на три тисячі хат, а надто бажає він затримати при собі й те місто Хвастів, яке під його началом (як сам про те пише) дуже добре зараз укріплене. А коли на нього підуть наступом польські війська, а звідси вже не сподіватиметься він допомоги й оборони, то дай Боже, щоб не вдався він до згаданої супротивної сторони. Він виказує до того наміру нахил, бо дуже шкодує за одним тлумачем Алієм, який, бувши посланий до нього у Хвастів з Білогородщини від Яли Агаси з невільниками, відпущеними на відкуп, був тими‑таки невільниками забитий, від чого він, Палій, запалав крайнім гнівом, переслідує тих невільників і бере їх у кріпосне ув'язнення, знати, мабуть, щось та мало бути таємне у того тлумача до нього від бусурман. Таку підозру мушу мати і від того, що він, Палій, побачивши, що той тлумач до нього не доїхав, послав від себе в той бусурманський край свого тлумача й козака, каже, що це для відомостей до Стецика, але виявляється з його мови, що будуть ті його посланці і в того Яли Агаси білогородського. І хоч я знаю, що годі тому вступати в раду, кого не покликали, однак я, вірний підданий Вашої Царської Пресвітлої Величності, зважуюся за своєю вірною і старанно дбалою службою запропонувати це, бажаючи богохранимим Вашим, Царської Пресвітлої Величності, державам розширення й слави, щоб за монаршим Вашим, великих государів, указом сказано було про ті Палієві утруднення польському резидентові, щоб він зрозумів своїм розумом і доніс королівській величності, яка то буде завада і шкода християнству, коли той Палій через відчай буде відігнаний у ворожий бік. Виходячи з цього, добре було б прийняти його з людьми, які є при ньому, під великодержавну Вашої Царської Пресвітлої Величності руку, за що польській стороні не треба мати жодної претензії. А кладу я це підданське моє слово для того, що з цим в'яжеться потреба найперше малоросійського краю, адже Семен Палій, бувши тутешнім уродженцем, увійшов уже серед товариства у велику значність, і коли його, як вище було сказано, відігнати через відчай на ворожий бік, то від нього учиниться замішання найперше малоросійським порядкам, бо на злий намір і на таку сваволю, яке приноситиме здобич і користь, він потягне звідси до себе багатьох людей і в майбутньому часі засіє тут між народом неспокій. Оце утруднення я покірно доручаю на розгляд Превисокому Вашому, від Бога добробудівничому премудрому оправленню, і при найнижчому чолобитті прошу про швидкий, милостивий Ваш, монарший, про те указ, а також про незабарний відпуск із тим оцього мого гінця. А які він, Семен Палій, писав мені листи, то їх я посилаю для відома Вам, великим государям, у приказ Малої Росії і докладаю покірно те, що люди з того‑таки польського війська почали ставати й поблизу річки Дніпра, а саме в Димері, що за п'ять миль від Києва, на Дніпровій горі – дві хоругви і на інших місцях стало їх по частині. Доношу покірно і про те, що Ваших, Царської Пресвітлої Величності, посланців, посланих на Запорожжя із милостивим жалуванням, дворянина й воєводу Зеленого і піддячого (…) [прізвище не проставлене. – Д. Ж. ] я виправив у належну їм дорогу в останніх числах листопада, і послав я з ними своїх людей, королівського сотника Тихона Довгелю і товариша Батуринської сотні Сидора Горбаченка. І писав я через них до Низового війська нагадувального листа, щоб вони лишались у належній своїй вірності до Вас, великих государів, і подячно прийняли те Ваше милостиве жалування і щоб служили Вам, великим государям, завжди в непорушній вірності та дбанні. Список мого листа посилаю у приказ Малої Росії».

Загалом, підбиваючи підсумок огляду першого етапу дипломатичної та військової діяльності Івана Мазепи, можна твердити, що за своїми конкретними досягненнями період цей був не надто результативним: Гетьманщина залишалася васалом Російської держави, в якій саме розпочинався процес докорінних петровських перетворень, союз Москви і Варшави робив неможливим (до певного часу) розв'язання болісного питання про приєднання Правобережної України – колиски козацтва, ціла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників стала на заваді вирішенню чорноморської проблеми. Адже за Константинопольським миром 1700 року Росія отримала Азов із прилеглою територією, зруйновані ж нижньодніпровські фортеці було повернуто Туреччині – усе це явно не виправдовувало колосальних збитків, що їх зазнала насамперед Гетьманщина в ході воєнних дій. Але принаймні на цьому етапі зовнішньополітичні інтереси васала (Української козацької держави) і сюзерена (Росії) хоча б частково збігалися. Проте така ситуація існувала лише до початку нового великого європейського конфлікту – Північної війни (1700 – 1721 роки).