Приплив 4 4 14 4 4 9 страница

3.3. БЕЗПЕКА ПРИ ВАНТАЖНО-РОЗВАНТАЖУВАЛЬНИХ РОБОТАХ І НА ТРАНСПОРТІ

3.3.1. БЕЗПЕКА ПРИ ВАНТАЖНО-РОЗВАНТАЖУВАЛЬНИХ РОБОТАХ

Вантажно-розвантажувальні роботи в залежності від ступеня небезпеки поділяються на чотири групи:

— малонебезпечні (метали, лісо- та будматеріали);

— небезпечні (з огляду на великі габаритні розміри);

— пилові та гарячі (цемент, крейда, вапно, асфальт);

— небезпечні (предмети і речовини, котрі при транспортуванні, вантажно-розвантажувальних роботах і зберіганні можуть стати причиною вибуху, пожежі або пошкодження транспортних засобів, будівель і споруд, загибелі, каліцтва, отруєння, опіків, опромінення або захворювання людей або тварин).

За масою одного місця вантажі поділяються на три категорії:

— масою менше 80 кг, а також сипкі, дрібноштучні;

— масою від 80 до 500 кг;

— масою понад 500 кг.

Особливих заходів безпеки слід дотримуватись при транспортуванні небезпечних речовин, котрі можуть викликати пожежі, вибухи, отруєння працівників. Небезпечні речовини поділяються на дев'ять класів: 1 — вибухові речовини; 2 — гази; 3 та 4 — легкозаймисті рідини, речовини і матеріали; 5 — окислювальні речовини; 6 — отруйні та інфекційні речовини; 7 — радіоактивні; 8 — їдкі і корозійно активні речовини; 9 — інші.

На упаковці з небезпечними вантажами, крім стандартного маркування, повинні бути знаки небезпеки. Знак має форму квадрата, який окантований чорною рамкою, повернений на кут і поділений на два однакових трикутника. У верхньому трикутнику наносять символ небезпеки. У нижньому кутку нижнього трикутника робиться напис про небезпечність вантажу. Під ним можуть бути нанесені написи про заходи обережності.

Вантажно-розвантажувальні роботи необхідно виконувати під керівництвом відповідальної особи, що призначається адміністрацією підприємства. Ця особа перевіряє справність вантажопідіймальних механізмів, такелажу, пристосувань та іншого інвентаря, інструктує робітників, пояснюючи їм їх обов' зки, послідовність виконання операцій та значення застосовуваних при цьому сигналів. Вантажно- розвантажувальні роботи слід виконувати із застосуванням засобів малої механізації (візки, лебідки, вагонетки) та за допомогою підіймально- транспортного обладнання. Проведенню цих робіт передує складання технологічних карт і проектів виконання робіт. На місці виконання робіт вивішуються знаки безпеки. Для штучних вантажів застосовуються піддони, контейнери, пакетоформувальні засоби, а для сипких — пневмотранспорт, що виключає забруднення повітря. При виникненні небезпечної ситуації особа, відповідальна за проведення робіт, повинна вжити запобіжних заходів або припинити їх.

Майданчики, де проводяться вантажно-розвантажувальні роботи, повинні мати рівне та тверде покриття або твердий грунт, мати ухил не більше 5°, а також природне і штучне освітлення.

До робіт з вантажопідіймальними пристроями допускаються особи не молодші 18 років, які пройшли медичний огляд і спеціальне навчання, склали іспит кваліфікаційній комісії і одержали посвідчення.

У випадку, коли вага вантажу перевищує 50 кг, а також при підійманні вантажів на висоту понад 3 м слід застосовувати засоби механізації.

Правила складування вантажів: висота штабеля не повинна перевищувати 6 м для нерозбірної тари і 4,5 м — для складаної тари; З м — для вантажів у ящиках при ручному навантаженні та 6 м — при механізованому; для барабанів з карбідом кальцію — не більше двох ярусів, для кошиків з бутлями агресивних речовин — в один ряд. Ширина головного проходу в закритих складах повинна бути не менше 3 м. Під час виконання вантажно-розвантажувальних робіт з вантажами третьої та четвертої груп необхідно застосовувати засоби індивідуального захисту.

3.3.2. БЕЗПЕКА ПІДІЙМАЛЬНО-ТРАНСПОРТНОГО ОБЛАДНАННЯ

До підіймально-транспортних відносяться транспортувальні і вантажопідіймальні машини. До вантажопідіймальних машин відносяться підіймачі та крани. Серед підіймачів найбільш поширені—ліфти, електро- та автонавантажувачі. Серед вантажопідіймальних кранів широко використовуються баштові, козлові, мостові крани, кран-балки та електроталі. Аналіз травматизму при експлуатації підіймально- транспортних машин в різних галузях промисловості показує, що більшість нещасних випадків, а серед них — з важким наслідком, — припадає на роботи, при виконанні котрих використовуються вантажо­підіймальні машини.

Робоча зона вантажопідіймальних машин є небезпечною зоною. Вона є джерелом виробничої небезпеки для обслуговуючого персоналу та для сторонніх осіб, котрі можуть опинитись тут. Робота біля вантажо­підіймальних та транспортних машин є джерелом підвищеної небезпеки, тому що виконувати роботу за допомогою цих машин можна лише знаходячись всередині зон "їхньої дії. Небезпеки, з котрими стикаються люди, пов'язані переважно з ненавмисним контактом з рухомими частинами обладнання та можливими ударами від предметів, що подають, а також при висипанні частини вантажу і з падінням самого обладнання. Це стосується і самохідного обладнання, котре нерідко переміщується з великою швидкістю. В цьому випадку додається наїзд та удар при зіткненні.

Особливістю підіймально-транспортних машин є переміщення цих машин та вантажів, котрі ними переміщуються. Конструкція підіймально- транспортних машин містить велику кількість рухомих частин. Це зумовлює їх потенційну травмонебезпечність. Під час роботи вантажопідіймальних кранів велика ймовірність динамічного впливу на елементи будівельних конструкцій. Внаслідок обриву канатів та ланцюгів, за котрі піднімається вантаж, можливі важкі наслідки: руйнування крана при перевантаженні або втраті стійкості, „набігання" вантажу на елементи конструкції крана або його зісковзування з вантажо-захоплювального пристроя.

До вантажопідіймальних кранів ставляться підвищені вимоги щодо міцності та надійності їх кінематичних ланок, а також їх стійкості. Оскільки керування більшістю кранів здійснюється з кабін, розташованих на них, то необхідно дотримуватись вимог щодо профілактики травматизму і загорань під час їх експлуатації'. Актуальною є проблема забезпечення відповідних умов праці, зокрема оптимальних або допустимих значень параметрів мікроклімату, чистоти повітря робочої зони, освітлення, зниження вібрацій та шуму. Вантажопідіймальні крани повинні бути обладнані наступними запобіжними пристроями: сигналізацією, кінцевими вимикачами для автоматичної зупинки механізмів пересування крану, ходового візка та підіймання вантажозахоплювалЬних органів; блокуванням для автоматичного зняття напруги з крана при виході людини на галерею, блокуванням дверей кабіни; дзвінка для сигналізації; протиугінними пристроями; анемометрами для визначення швидкості вітру при роботі на відкритому місці.

Обмежувач вантажопідіймальності. Обмежувач вантажо­підіймальності (рис. 3.4) призначений для запобігання поломок механізмів та падіння крана у випадку перевантаження. У кранів з електричним та дизель-електричним приводами обмежувач

Рис. 3.4. Обмежувачі та вказівники вантажопідйомності: а — принципова електросхема обмежувача вантажопідйомності ОГП-1: ДУС (датчик зусилля); ДУГ (датчик кута); Т — тумблер; ПП — запобіжник; РН — реле навантаження, Rl, R2, R3, R4 — додаткові опори; ПС-1—ПС-2 — підстієчні опори; РВО-1, РВО-2 — реле затримки часу; РП — проміжне реле; ЛСК і ЛСЗ — червона і зелена сигнальні лампи; ЗС — звуковий сигнал; ЦУ ■— ланцюги управління: 1 — контакт реле РН; 2 — перевідний контакт; 3,, — контакти реле РВО-1; 4, 5 — контакти реле РВО-2;

7—10 — контакти реле РП; б — вказівник вантажопідйомності крана, обладнаного основною або висувною стрілою;

в — те ж з баштово-стріловим обладнанням: 1,7 — гвинти; 2 — шкала; 3 — мітка; 4 — паз; 5 — стрілка; 6 — стріла; 8 — блок; 9 — тросик; 10 — пружина; 11 — башта.

вантажопідіймальності вмикається в електричну схему, а у кранів з механічним приводом — в схему спеціальних виконавчих механізмів. Принцип роботи обмежувача: одна ланка вантажного каната в баштовому крані спирається на блок обмежувача вантажо­підіймальності, встановленого на головці башти. Канат натягується під час підіймання вантажу і через блок навантаження передається на важіль. Важіль повертається, тяга деформує пружне динамометричне кільце давача зусиль. Давач зусиль перетворює зусилля динамометричного кільця в електричний сигнал, пропорційний зусиллю, що прикладене.

Обмежувач та вказівник висоти підіймання стріли. Обмежувач та вказівник висоти підіймання стріли (рис. 3.5) призначений для обмеження верхнього крайнього та нижнього її положення. Регулюванням обмежувача та вказівника вильоту стріли можна досягнути того, щоб при встановленні стріли на мінімальному та максимальному вильотах спрацьовували кінцеві вимикачі. Обмежувач — вказівник повинен перевірятись щомісячно при холостому ввімкненні стріли та після кожного монтажу крана. Надійність спрацювання обмежувача перевіряють трикратним підійманням стріли при мінімальному вильоті та опусканням стріли при максимальному.

Рис. 3.5. Обмежувач та вказівник висоти підйому стріли: 1 — стріла (башта); 2 — кінцевий вимикач; 3 — п'ята кріплення стріли (башти); 4 — упор кінцевого вимикача; 5 — шкала вказівника вантажопідйомності; 6 — стрілка;

7 — упор від перекидання назад стріли (башти).

Обмежувач висоти підіймання гака (рис.3.6) призначений для запобігання впирання гакової обойми в блок або стрілу і являє собою пристрій, котрий автоматично вимикає вантажну лебідку під час підходу гака до блока головки стріли. Обмежувач встановлюється на головці стріли. Принцип дії: в головній частині стріли встановлено кінцевий вимикач, важіль 2 котрий під дією упора 1 вимикає струм. При цьому ланка кінцевого вимикача замкнена. При підійманні гака понад припустиму висоту упор гакової обойми піднімає важіль і ланка розмикається.

Принцип роботи обмежувача, котрий встановлюється на барабанні лебідки, базується на відліку обертів барабана під час навивання каната.

Рис. 3.6. Обмежувач висоти підйому гака, встановлюваного на головці стріли: 1 — упор; 2 — важіль; 3 — виключатель; 4 — головка стріли.

Обмежувач повороту башти (рис. 3.7) призначений для обмеження кута закручування кабеля в межах двох обертів. Він складається з кінцевого шпиндельного вимикача ВУ-250 1, встановленого на спеціальному кронштейні 2 на внутрішній обечайці поворотної платформи 3. Обмежувач приводиться в дію за допомогою шестерні, насадженої на вісь вимикача і Зчепленої з вінцем опорно-поворотного круга 4. Під час роботи крана контакти замкнені і він може обертатись в обидва боки. При підході до крайнього положення ролик розмикальної шайби натискає на виступ собачки і звільняє важіль, котрий під дією пружин розмикає контакти. При цьому обертання крана припиняється і поворот можна здійснити лише в зворотному напрямку, оскільки друга пара нерухомих контактів замкнена.

Рис. 3.7. Обмежувач повороту башти: 1 — ВУ-250; 2 — кронштейн; 3 — поворотна платформа; 4 —■ опорно-поворотний круг.

Обмежувач пересування крана (рис. 3.8) Він призначений для вимкнення механізму пересування в кінцевих ділянках підкранового шляху. До його складу входить кінцевий вимикач 1 типу КУ-504 встановлений на рамі одного з ведучих візків, та упори 2, встановлені в кінцевих ділянках підкранового шляху. При підході до кінцевих ділянок підкранового шляху вилка кінцевого вимикача впирається в спеціальні упори, прикріплені до шпаги, повертається, розмикає електричне коло; електродвигуни механізму пересування вимикаються. Регулювання обмежувача пересування полягає в правильному встановленні упорів кінцевих вимикачів.

Рис. 3.8. Обмежувач переміщення крана на підкрановому шляху: 1 — кінцевий вимикач; 2.— упори.

Обмежувач вильоту каретки. Він складається з кінцевого вимикача ВУ-250А, котрий приводиться в рух ланцюговою передачею від барабана лебідки пересуванням каретки.

Протиугінні пристрої. З метою запобігання випадкового пересування та перекидання крана під дією сильного вітру, внаслідок просідання підкранового шляху та інших факторів в нижній частині рами ходових візків між колесами встановлюють кліщові захвати (рис. 3.9). Кліщові захвати баштових кранів сери КБ працюють з губками, постійно підведеними під головку рейки. Це підвищує безпеку роботи крана, оскільки при цьому виключається можливість сходу візків з рейок та перекидання крана.

J] а е Рис. 3.9. Кліщовий протиугінний захват

Рис. 3.10. Автоматичний протиугінний захват: 1 — мотор-редуктор; 2— шарнірна муфта; 3 — кінцевий вимикач; 4 — гвинт;

5 — корпус захвата; 6 — гайка; 7 — пружина; 8 — повзун; 9 — важіль; 10 — щока;

11 — направляючий коток.

Використовуються також автоматичні протиугінні захвати (рис. 3.10).

Показник нахилу (нахиломір). Це прилад, котрий показує величину нахилу крана відносно горизонту. При ухилі на 1° наконечника вантажика наближається до меншого кола, на 2°—8° до середнього і на 3° — до великого. При встановленні крана на виносні опори ухил крана визначають за відхиленням наконечника вантажика нахиломіра. Наконечник вантажика відхиляється в сторону нахилу і вказує на його значення в градусах. При встановленні крана на виносні опори положення крана визначається за положенням повітряної бульбашки. За наявності нахилу повітряна бульбашка відхиляється в бік, протилежний нахилу, і вказує його значення.

Анемометри. Вони призначені для вимірювання швидкості вітру та автоматичного ввімкнення сирени, котра сповіщає про силу вітру, при котрій слід припинити роботу крана. Анемометр М95 складається з давача швидкості вітру та вказівного пульта, з'єднаних між собою кабелем. Анемометри на заводі-виготовлювачі налаштовуються на задану граничну швидкість вітру для робочого стану крана. Анемометр сигналізує, якщо швидкість вітру досягає цього значення. Шкала прилада забезпечує спостереження за швидкостями вітру від 2 до 25 або від 2 до 50 м/с.

Сигналізація. Для світлової сигналізації' передбачене ввімкнення ламп: зеленої — якщо швидкість вітру менша, ніж гранична; жовтої — якщо з'являються пориви вітру, швидкість котрих сягає граничного значення; червоного — коли швидкість вітру та тривалість його поривів небезпечні для роботи крана. Для захисту давача швидкості вітру, котрий встановлений на верхній частині башти, передбачено блискавкозахист. Вказівний пульт анемометра встановлюється в кабіні машиніста.

Звуковий сигналізатор небезпеки наближення до ЛЕП. Стрілові самохідні крани обладнуються приладами, котрі сповіщають звуковим сигналом про наближення стріли крана до проводів електричної мережі або до лінії електропередач.

3.3.3. БЕЗПЕКА ВНУТРІШНЬОЗАВОДСЬКОГО ТРАНСПОРТУ

Кількість транспортних шляхів та їх ширина залежать від кількості та насиченості вантажопотоків конкретного виробництва. При цьому до уваги беруться зручність і безпека руху. В тупикових частинах доріг передбачаються об'їзди або майданчики для розворотів. Проїздна частина території підприємства повинна мати розмітку. Дороги повинні постійно утримуватись у справному стані, очищатись від льоду і снігу. Під час ожеледі в холодну пору року дорожнє покриття слід посипати піском. Контроль стану транспортних комунікацій здійснюють спеціально призначені відповідальні особи.

На видних місцях на території підприємства встановлюються схеми руху транспортних засобів і дорожні знаки. Швидкість руху на території підприємства залежить від виду та стану доріг, інтенсивності транспортних і людських потоків, специфіки транспортних засобів і вантажів, що перевозяться.

З метою забезпечення безпеки на території підприємства та в цехах вивішуються схеми руху транспорту та робітників. Ширина воріт для автотранспорту повинна бути на 1,5 м ширшою, ніж ширина автомобіля, але не менша 4,5 м. Максимальна висота вантажу, котрий навантажується на автомобіль,повинна бути не більше 3,8 м над рівнем дороги, а ширина — не більше 2,5 м.

Швидкість залізничного транспорту на території підприємства — не більше 10 кг/год. Переходити колії дозволяється лише у визначених місцях (переходах), обладнаних настилами. На території підприємства швидкість руху автотранспорту повинна бути 10 км/год. Така швидкість допускається тоді, коли шлях вільний, його добре видно, коли немає знаків, що обмежують швидкість і забезпечується безпека руху. При в'їзді в цех та виїзді з нього швидкість руху автотранспорту не повинна перевищувати 5 км/год. Такої ж швидкості слід дотримуватись при виїзді з бічного проїзду на головний або на дорогу з інтенсивним рухом, при поворотах, при русі на перехрестях, в густому тумані та при русі назад.

В місцях пересічення внутрішньозаводських доріг з залізничними коліями повинні бути встановлені шлагбауми, звукова та світлова сигналізація. В місцях перетину залізничної колії з дорогою рейки та дорожнє полотно повинні бути на одному рівні.

Освітленість проїздів на території підприємств повинні бути не менше 0,5 лк, а біля воріт і майданчиків відкритого паркування транспортних засобів — не менше 5 лк. Аварійні освітлювальні системи повинні забезпечувати освітленість не менше 1 лк на майданчиках підприємства і не менше 0,2 лк на відкритих територіях. Місця проведення ремонтних робіт, траншеї, ями повинні бути огороджені і позначені дорожними знаками, а вночі — світловою сигналізацією. Огородження повинні мати сигнальне пофарбування смугами чорного та жовтого кольорів.

З метою забезпечення безпеки влаштовуються окремі в'їзди та виїзди для транспорту, входи та виходи для людей. Швидкість руху транспортних засобів на території підприємства не повинна перевищувати 5 км/год.

Проїжджа частина повинна бути розміченою. Межі проїжджої частини повинні бути встановлені з врахуванням габаритних розмірів транспортних засобів разом з вантажами, що перевозяться. Відстань від межі проїжджої частини до елементів конструкції' будівель та обладнання повинна бути не менше 0,5 м, а при русі людей— не менше 0,8 м.

3.3.4. БЕЗПЕКА ВНУТРІШНЬОЦЕХОВОГО ТРАНСПОРТУ

За необхідності міжцехових переміщень вантажів всіма видами безрейкового транспорту при двосторонньому русі влаштовують магістральні проїзди. їх кількість та розташування залежать від планування виробничої будівлі, її розмірів в плані, місця розташування цехів, де перевозяться вантажі. Ширина проїздів для автомобілів, електронавантажувачів — 5,5 м. Ширина проїздів та відстань між верстатами і робочими місцями для підлогового транспорту залежить від виду та вантажопідйомності транспортних засобів, способів організації руху (односторонній, двосторонній,' без розвороту, з розворотом на 90 або 180°) від розташування обладанання і робочих місць.

На підприємствах практично всіх галузей промисловості широко застосовуються конвеєри. Всі рухомі частини конвеєрів, до котрих можливий дотик робітників, повинні бути огороджені. Огородження може бути зблокованим з приводом конвеєра з метою вимикання привода при знятті або відкриванні огородження. Повинні бути огороджені оглядові люки пересипних лотків, бункерів, розташованих у місці завантаження і розвантаження конвеєрів. Проходи і проїзди під конвеєрами огороджуються суцільними навісами, які виходять за межі конвеєра на 1 м. Частини траси конвеєрів, де прохід людей заборонений, загороджуються поруччями висотою 1,0 м від підлоги.

Конвеєри повинні мати аварійні вимикачі у головній і хвостовій частинах. У випадку необхідності встановлюються аварійні вимикачі або натягується аварійний дріт вздовж проходу для обслуговування конвеєра. Встановлюється також двостороння запобіжна передпускова або світлова сигналізація, котра вмикається автоматично до вмикання привода конвеєра.

Ширина проходів для обслуговування конвеєрів повинна бути не менше 0,75 м (для пластинчастих — 1,0 м). Між паралельно встановленими конвеєрами слід передбачати прохід шириною 1,0 м (для пластинчастих — 1,2 м). При довжині конвеєрів понад 20 м в необхідних місцях слід монтувати містки з поручнями для проходу людей. При цьому відстань між настилом містка і будівельними конструкціями або комунікаціями має бути не менше 2,0 м. Ширина містків повинна бути не менше 1,0 м. Ухил сходів та майданчиків повинен бути: не більше 45° при постійній експлуатації і не більше 60° при експлуатації' 1—2 рази на зміну; 90° при використанні менше одного разу на зміну. Ширина сходів повинна бути не менше 0,7 м.

Гвинтові конвеєри повинні обладнуватися блокуванням, яке вимикає конвеєр при відкритті кришки або люка конвеєра. Редуктор, передачі, муфти огороджуються. Елеватори, котрі застосовуються для транспортування сипких матеріалів у вертикальній площині, також повинні обладнуватись блокуванням для автоматичного вимикання привода у випадку відкривання кришок та люків, а також на випадок обриву конвеєрної стрічки. Верхня та нижня частини елеватора з'єднуються сигналізацією.

3.4. ЕЛЕКТРОБЕЗПЕКА

3.4.1. ЕЛЕКТРОТРАВМАТИЗМ ТА ДІЯ ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ

Широке використання електроенергії у всіх галузях народного господарства зумовлює розширення кола осіб, котрі експлуатують електрообладнання. Тому проблема електробезпеки при експлуатації електрообладнання набуває особливого значення.

Аналіз нещасних випадків в промисловості, котрі супроводжуються тимчасовою втратою працездатності потерпілими свідчить про те, що кількість травм, викликаних даю електрики, порівняно невелика і складає 0,5—1% від загальної кількості нещасних випадків, що трапляються в промисловості. Проте слід зауважити, що з загальної кількості нещасних випадків зі смертельним наслідком на виробництві 20—40% трапляється внаслідок ураження електрострумом, що більше, ніж внаслідок дії інших причин, причому близько 80% смертельних уражень електричним струмом відбувається в електроустановках напругою до 1000 В. Ця обставина зумовлена значною поширеністю таких електроустановок і тим, що 'їх обслуговують практично всі особи, що працюють в промисловості, а електроустановки напругою понад 1000 В обслуговуються малочисельним колом висококваліфікованого персоналу.

Електротравма — це травма, викликана дією електричного струму або електричної дуги. Електротравми поділяються на два види: електротравми, котрі виникають при проходженні струму через тіло людини, і електротравми, поява котрих не пов'язана з проходженням струму через тіло людини. Ураження людини в другому випадку пов'язується з опіками, засліпленням електричною дугою, падінням, а відтак — суттєвими механічними ушкодженнями. Існує також поняття „електротравматизм". Електротравматизм — це явище, котре характеризується сукупністю електротравм, котрі виникають та повторюються в аналогічних виробничих, побутових умовах та ситуаціях. Осередок, джерело електротравматизму — та чи інша тимчасова або навіть постійна ситуація при експлуатації електроустановок, коли мають місце аналогічні випадки ураження людини струмом.

Проходячи через тіло Людини, електричний струм справляє термічну, електричну та механічну (динамічну) дію. Ці фізико-хімічні процеси притаманні живій та неживій матерії. Одночасно електричний струм здійснює і біологічну дію, котра є специфічним процесом, властивим лише живій тканині.

Термічна дія струму проявляється через опіки окремих ділянок тіла, нагрівання до високої температури кровоносних судин, нервів, серця, мозку та інших органів, котрі знаходяться на шляху струму, що викликає в них суттєві функціональні розлади.

Електролітична дія струму характеризується розкладом органічної рідини, в тому числі і крові, що супроводжується значними порушеннями їх фізико-хімічного складу.

Механічна (динамічна) дія — це рбзшарування, розриви та інші подібні ушкодженйя тканин організму, в тому числі м'язової тканини, стінок кровоносних судин, судин легеневої тканини внаслідок електродинамічного ефекту, а також миттєвого вибухоподібного утворення пари від перегрітої струмом тканинної рідини та крові.

Біологічна дія струму проявляється через подразнення та збудження живих тканин організму, а також через порушення внутрішніх біологічних процесів, що відбуваються в організмі і котрі тісно пов'язані з його життєвими функціями.

3.4.2. ВИДИ ЕЛЕКТРИЧНИХ ТРАВМ

Різноманітність впливу електричного струму на організм людини призводять до електротравм, котрі умовно поділяються на два види:

— місцеві електротравми, котрі означають місцеве ушкодження організму;

— загальні електротравми (електричні удари), коли уражається (або виникає загроза ураження) весь організм внаслідок порушення нормальної діяльності життєво важливих органів та систем.

Згідно зі статистичними даними орієнтовний розподіл нещасних випадків внаслідок дїї електричного струму в промисловості за вказаними видами травм має наступний вигляд-.

— місцеві електротравми — 20%;

— електричні удари — 25%;

— змішані травми (одночасно місцеві електричні травми та електричні удари) — 55%.

Місцева електротравма — яскраво виявлене порушення щільності тканин тіла, в тому числі кісток, викликане впливом електричного струму або електричної дуги. Найчастіше — це поверхневі ушкодження, тобто ушкодження шкіри, а інколи й інших м'яких тканин, зв'язок та кісток. Небезпека місцевих електротравм та складність їх лікування залежать від місця, характеру та ступеня ушкодження тканин, а також від реакції організму на це ушкодження. Місцеві електротравми виліковуються і працездатність потерпілого відновлюється повністю або частково. Однак при важких опіках людина помирає. При цьому безпосередньою причиною смерті є не електричний струм, а місцеве ушкодження організму, викликане струмом. Характерні місцеві електротравми—електричні опіки, електричні знаки, металізація шкіри, механічні пошкодження та електроофтальмія.

Приблизно 75% випадків ураження людей струмом супро­воджується виникненням місцевих електротравм.

За видами травм ці випадки розподіляються наступним чином, %:

— електричні опіки — 40;

— електричні знаки — 7;

— металізація шкіри — 3;

— механічні пошкодження — 0,5;

— електроофтальмія — 1,5;

— змішані травми — 23;

— всього — 75.

Електричні опіки—це ушкодження поверхні тіла під дією електричної дуги або великих струмів, що проходять через тіло людини. Опіки бувають двох видів: струмові, коли струм проходить через тіло людини, та дугові (під дією електричної дуги температурою понад 3500 °С).

Електричний знак — це чітко окреслена пляма діаметром 1—5 мм сірого або блідо-жовтого кольору, що з'являється на поверхні шкіри людини, яка зазнала дії струму. В більшості випадків електричні знаки безболісні, з часом верхній шар шкіри сходить, а уражене місце набуває початкового кольору, відновлює пластичність та чутливість.

Електрометалізація.— проникнення в шкіру частинок металу внаслідок його розбризкування та випаровування під дією струму. Вона може статися при коротких замиканнях, від'єднаннях роз'єднувачів та рубильників під навантаженням. При цьому дрібні частинки розплавленого металу під впливом динамічних сил та теплового потоку розлітаються у всі сторони з великою швидкістю. Кожна з цих частинок має високу температуру, але малий запас теплоти, і тому не здатна пропалити одяг. Тому ушкоджуються відкриті частини тіла — руки та обличчя. Уражена ділянка тіла має шорстку поверхню.

З плином часу хвора шкіра сходить, уражена ділянка набуває нормального вигляду та еластичності, зникають і всі хворобливі відчуття, пов'язані з цією травмою. Лише при пошкодженні очей лікування може виявитись тривалим та складним, а в деяких випадках потерпілий може позбутись зору. Тому роботи, при котрих можливе виникнення електричної дуги, повинні виконуватись в захисних окулярах. Металізація шкіри спостерігається у 10% потерпілих від електричного струму. Одночасно з металізацією виникає дуговий опік, котрий майже завжди викликає більш важкі ураження, ніж металізація.

Механічні ушкодження є в більшості випадків наслідком різких судомних скорочень м'язів під впливом струму, котрий проходить через тіло людини. Внаслідок цього можуть відбутися розриви сухожиль, шкіри, кровоносних судин та нервової тканини і навіть переломи кісток. Електротравмами не вважаються аналогічні травми, викликані падінням людини з висоти, ударами об предмети внаслідок впливу струму. Механічні ушкодження мають місце при роботі в установках напругою до 1000 В при тривалому перебуванні людини під напругою. Механічні ушкодження виникають приблизно у 1% осіб, що зазнали впливу струму. Такі ушкодження завжди створюють електричні удари, оскільки їх викликає струм, що проходить через тіло людини. Деякі з них супроводжуються, крім того, контактними опіками тіла. На ступінь ураження людини струмом істотно впливають рід та величина струму, час його дії, шлях по тілу людини.