Доказування

Стаття 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

1. У кримінальному проваджені підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

2. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

* * *

1. У ст. 91 КПК викладено перелік обставин, що відносяться до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об’єктивної дійсності, які мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне-процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактичними обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Дана норма відповідає на питання, встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Аналіз змісту коментованої статті вказує на те, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину, що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження. Відтак, поняття складу злочину ширше від поняття предмета доказування. Вони співвідносяться як частина і ціле. Обставини, викладені у ст. 91 КПК, мають узагальнюючий, орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального предмета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас, індивідуалізація предмета доказування по конкретному провадженню здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті Кримінального Кодексу, за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню. Обставини загального предмета доказування також конкретизуються у кримінальному провадженні щодо приватного обвинувачення чи неповнолітніх. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об’єктивне дослідження дозволяють встановити пізнавальну програму у конкретному провадженні, що значно підвищує ефективність доказування і є однією з передумов досягнення завдань кримінального судочинства.

2. З поняттям предмета доказування тісно пов’язане поняття меж доказування, під яким слід розуміти доказування такого обсягу, який забезпечує достовірне встановлення обставин. При цьому слід враховувати кількісні і якісні характеристики доказів, з тим щоб вони підтверджували факти і обставини, вказані в ст. 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може привести до недостатньої обґрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за собою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття злочинів, зайвого використання сил і засобів.

3. При доказуванні, насамперед повинні бути встановлені обставини, які відносяться до події злочину. Закон не роз’єднує дане поняття. Його треба тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені кримінальним законом ознаки. Кожен злочин – подія, але не кожна подія – злочин. При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону наслідки діяння для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв’язку. Подія злочину розуміється як елемент об’єктивної сторони складу злочину, що відбувся у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кримінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, про співучасть, повторність тощо. Юридично значимі ознаки діяння окреслені в кримінальному законі слугують орієнтиром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному провадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов’язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов’язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У конкретних випадках при встановленні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об’єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, через які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

4. У п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК вимагається встановлювати винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення Винуватість – категорія кримінального-процесуального права, яка означає доведеність доказами вчинення злочину конкретною особою. Відповідно до ст. 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною у вчиненні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчинюваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

5. В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за даний злочин. Факт осудності обвинуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виникненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 242 КПК.

6. Поряд з доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив і мета злочину, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації злочину, але обов’язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчиненого, особи злочинця та при призначенні судом покарання.

Мотивами вчинення злочину є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення та ін.), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого, рішучість вчинити вказане діяння за умови усвідомлювання його протиправного характеру. Мотив і мета органічно взаємопов’язані, оскільки відображаються у суб’єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, також як без мотиву неможливо усвідомити мету злочину. Відсутність в обвинувальному акті, а потім – в обвинувальному вироку посилання на мотив і мету вчинення злочину утруднює юридичну кваліфікацію цього діяння й розмежування подібних складів правопорушень.

7. Предмет доказування також включає обставини, які характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід ґрунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом’якшують та обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання. До обставин, які характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання і підлягають доказуванню, належать такі: а) усі наявні у справі пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує чи обтяжує (див. ч. 3 ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК); б) у разі призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (див. ст. 69 КК), необхідно встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов’язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров’я, сімейний стан, дані про минулі судимості); в) обставини, які складають соціально-психологічну характеристику обвинуваченого; г) обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реалізації обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).

На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і підлягають встановленню за п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, може бути вказано у самій нормі Особливої частини КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 201 КК встановлення особи, яка раніше була судима за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в якому встановлено вчинення особою даного злочину.

8. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК в кримінальних справах підлягають доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від цього злочинного діяння. Поняття шкоди в кримінальному-процесуальному законодавстві не розкривається. Водночас аналіз окремих норм процесуального закону (див. ст. 55, 56, 61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати фізичну, моральну і майнову шкоду.

Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізична шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об’єктивно внаслідок вчинення злочину у стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином утруднено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальній справі.Враховуючи роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (див. постанову Пленуму Верховного Суду УРСР «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів» № 8 від 22 грудня 1978 р.; постанову Пленуму Верховного Суду України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» № 11 від 7 липня 1995 р.), суб’єктом права на відшкодування шкоди у справах даного виду можуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК. Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім’ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими. До них належать особи перелічені в п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК.

Майнова шкода в цивільному праві поділяється на «позитивну» шкоду в майні і неотриманні доходи, тобто на відшкодування витрат кредитора та за неотриманні доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, коли б боржник виконав свої обов’язки, або «юридична можливість шкоди». Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається процесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правом блага, що призвело до негативних майнових наслідків.

Визначення поняття моральної шкоди дається у багатьох нормативних актах. Зокрема, в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 р. зазначається: «Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб». Серед основних обставин, що впливають на розмір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров’я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади та ін.).

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказування моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли з’являється процесуальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди (див. ч. 1 ст. 55, ч. 1 ст. 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків – характеру й тяжкості погіршенні стану здоров’я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому знаходиться за межами доказування на досудовому слідстві.

Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого повинно вирішуватись згідно з Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених із винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. Як передбачено цим Порядком, сума коштів, що підлягає відшкодуванню, визначається стаціонарним закладом охорони здоров’я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з урахуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та щоденної вартості його лікування. Строк і обґрунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначаються на підставі даних закладу, де він перебував на лікуванні. Документом, яким по­винні бути підтверджені вказані факти, повинна бути витребувана слідством і приєднана до справи довідка-розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та загальну суму фактичних витрат на лікування потерпілого. Порядком передбачається також, що витрати, пов’язані з наданням медичних послуг не стаціонарними закладами охорони здоров’я (наприклад, пов’язані з наданням швидкої допомоги, амбулаторним лікуванням та ін.), не відшкодовуються.

Отже, у загальному вигляді доказування характеру й розміру шкоди, завданої злочином, а також розміру витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від зло­чинного діяння, вимагає встановлення таких типових обставин: 1) наявності факту завдання моральної шкоди потерпілому; 2) виду і розміру майнової шкоди; 3) фізичної шкоди, а також розміру витрат на стаціонарне лікування потерпілого та причинного зв’язку цих видів шкоди зі злочинними діями; 4) оцінки у грошовому виразі витрат закладу охорони здо­ров’я на стаціонарне лікування, протезування, відновлення здо­ров’я потерпілого, а в разі його смерті – на поховання й виплати з підтримання матеріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей, а також призначених потерпілому внаслідок утрати чи зменшення працездатності грошових виплат.

9. Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).

Стаття 92. Обов’язок доказування

1. Обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другої цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого.

2. Обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

* * *

1. У коментованій статті законодавець визначив суб’єктами доказування обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні слідчого та прокурора, а у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення – потерпілого (п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК). Обов’язок доказування слідчим та прокурором обставин, вказаних в ст. 91 КПК – це вимога закону. Вона означає, що слідчий та прокурор зобов’язані зібрати, процесуально фіксувати, перевіряти і оцінювати докази, обґрунтовувати ними наявність обставин, перерахованих в ст. 91 КПК. В обов’язок вказаних суб’єктів також входить спростування доводів сторони захисту щодо доведення обставин і предмета доказування.

2. Обов’язок доведення винуватості підозрюваного, обвинуваченого (onus probandi) лежить виключно на стороні обвинувачення. Одним з канонів презумпції невинуватості встановлює, що не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 17 КПК України).

3. Обов’язок доказування належності та допустимості поданих доказів, розміру процесуальних витрат на обставини, які характеризують обвинуваченого, покладаються на сторону кримінального повадження, котра ініціювала необхідність дослідження в суді зазначених питань (див. також коментар до ст.ст. 85, 86 КПК).

Стаття 93. Збирання доказів

1. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

3. Сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

4. Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

* * *

1. Коментована стаття наголошує на тому, що збирання доказів здійснюється сторонами обвинувачення, захисту та потерпілим. Повноваження щодо реалізації даного припису у сторін не рівнозначні. Так, сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій шляхом подання клопотання слідчому, прокурору. Законодавець підкріплює у самій назві цих процесуальних дій те, що вони призначені в першу чергу для розшуку слідів і фактичних даних про сліди вчиненого злочину. Зважаючи на те, що злочини, як правило, готуються і вчиняються в умовах таємності від правоохоронних органів, чинний КПК передбачає можливість застосування для контролю та виявлення фактів вчинення кримінальних правопорушень слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Вони мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так, слідчі (розшукові) дії (ст.ст. 223–245 КПК) проводяться в жорстко встановленій процесуальній формі і мають мету отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч. 2 ст. 84 КПК.) Для проведення негласних слідчих (розшукових) дій не вимагається дотримання такої процесуальної форми. Вони направлені на фіксацію фактів і обставин, що встановлюються в ході кримінального провадження, які фіксуються у відповідних протоколах і в разі необхідності з додатками, які можуть визнаватися доказами – документами (ст. 99 КПК). Водночас такі дії мають і розшукове призначення і їх результати можуть використовуватися як підстави для проведення слідчих (розшукових) дій з метою отримання доказів, зазначених в ч. 2 ст. 84 КПК.

У ст. 223 КПК викладаються загальні умови проведення слідчих (розшукових) дій, які є обов’язковою складовою процесуальної форми. У цій нормі визначається мета слідчих (розшукових) дій – отримання (збирання) доказів або їх перевірку. Важливо, що дається формулювання підстав для проведення слідчих (розшукових) дій. Це, згідно з вимогами ч. 2 ст. 223 КПК є наявність достатніх відомостей (даних), отриманих в ході провадження, в тому числі, розшукового характеру, які вказують на можливість досягнення мети слідчої (розшукової) дії. Такі відомості повинні бути відображені в матеріалах провадження. Із тексту даної дефініції можна дійти висновку, що законодавець дозволяє приймати рішення про проведення слідчих (розшукових) дій у стані професійного виправданого ризику. Важливим є також і те, що КПК не зобов’язує сторону обвинувачення збирати виправдувальні докази. Водночас, якщо в ході проведення слідчих (розшукових) дій будуть виявлені докази невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий і прокурор зобов’язані долучити відповідні процесуальні документи та надати їх суду при вирішенні матеріалів провадження по суті (ч. 5 ст. 223 КПК).

2. Характерною особливістю діяльності по формуванню доказів стороною обвинувачення є те, що при проведенні слідчих (розшукових) дій право на участь в даному процесі також надається стороні захисту, що забезпечується відповідними гарантіями (ч. 5 ст. 46, ч. 2 ст. 47, ст. 48, ст. 53 КПК). Підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, потерпілому, його представнику під час проведення процесуальних дій надається право ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу (п. 10 ч. 3 ст. 42, ч. 5 ст. 46, п. 4 ч. 2 ст. 56, ч. 6 ст. 223 КПК). У такий спосіб сторона захисту має можливість впливати на формування доказової бази у кримінальному провадженні. Із цього загального правила у п. 6 ст. 223 КПК викладено виключення, згідно з яким у разі проведення слідчої (розшукової) дії за клопотанням сторони захисту, потерпілого участь особи, яка її ініціювала або її захисники чи представника може бути обмежена через специфіку слідчої (розшукової) дії. При цьому в КПК не роз’яснюється, що слід розуміти під специфікою слідчої (розшукової) дії. Очевидно, це може бути пов’язано з невідкладністю чи таємністю проведення відповідної процесуальної дії. Видається, що дане положення має бути конкретизоване для уникнення зловживань з боку сторони обвинувачення.

3. Зібрані докази на досудовому розслідуванні не є обов’язковими для суду. Наприклад, у ч. 4 ст. 95 КПК вказується, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 цього кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Такі докази підлягають всебічному дослідженню в судовому розгляді з участю сторони захисту і можуть за результатами такої перевірки бути виключеними при відповідному мотивуванні в судовому рішенні (ч. 3 ст. 225, ч. 3 ст. 358, п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 374 КПК).

4. Збирання доказів є одним з елементів доказування. Структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як врегульовану КПК діяльність уповноважених суб’єктів по виявленню й фіксації у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку матеріальних та ідеальних слідів злочину або інших фактичних даних, що мають доказове значення для кримінального провадження. Процесуальне закріплення фактичних даних є необхідним елементом будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Без процесуальної фіксації (закріплення) пізнаних фактичних даних, а також дій з їх виявлення неможливо сформувати доказ. Отримана суб’єктом доказування інформація у вигляді матеріальних або ідеальних образів може бути використана в доказуванні лише після приведення її у встановлену законом форму. Тому фіксація доказової інформації є обов’язковим елементом процесу збирання доказів і складається із системи дій з процесуального закріплення фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення справи.

5. Слід також визнати слушною думку вчених щодо умовності застосування в законодавстві терміна «збирання доказів». Готових доказів у природі не існує, тому суб’єкт доказування у ході провадження слідчих (розшукових) дій, відшукуючи інформацію (сліди злочину), що відноситься до предмета доказування, і фіксуючи її у процесуальних актах, формує докази. При цьому треба мати на увазі, що фактична основа доказів може формуватися за межами кримінального провадження.

6. Необхідним елементом збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій є також правозабезпечувальні заходи, тобто наділені правовою формою дії, за допомогою яких слідчий, прокурор забезпечують можливість реалізації прав, наданих кримінальним процесуальним законом громадянам та особам, що беруть участь у збиранні доказів. Відтак, збирання доказів було б точніше визначати як формування доказів, що складається з виконання органами досудового розслідування пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечувальних заходів.

7. Система способів збирання доказів, що узагальнена для сторони обвинувачення шляхом слідчих (розшукових) дій, закріплена у ст. 93 КПК і передбачає наступні дії: 1) виклик і допит будь-якої особи (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого) та складання протоколу у встановленому законом порядку; 2) безпосереднє виявлення фактів та обставин предмета доказування, фактичних даних, що мають доказове значення (провадження у встановленому законом порядку обшуку, огляду, пред’явлення особи, речей, трупа для впізнання, проведення допиту, впізнання в режимі відеоконференції під час досудового розслідування, слідчого експерименту, освідування особи, проведення експертизи, їх процесуального оформлення); 3) призначення експертизи і отримання висновку експерта (винесення постанови про призначення експертизи і ознайомлення з нею підозрюваного, обвинуваченого; роз’яснення прав підозрюваному, обвинуваченому, прав та обов’язків експерту; отримання зразків для порівняльного дослідження; вивчення висновку експерта, допит експерта та ін.); 4) вимога до підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, у тому числі проведення ревізій (повідомлення в усній або письмовій формі, розгляд отриманих документів або предметів, їх процесуальне оформлення та приєднання до справи); 5) отримання предметів і документів учасниками процесу, громадянами, установами, підприємствами і організаціями (отримання даних щодо наданого предмета, документа, їх огляд та процесуальне оформлення). Зауважимо, що використання у тексті ст. 93 КПК терміна «отримання доказів» слід вважати умовним, оскільки докази формуються у ході кримінальної-процесуальної діяльності; 6) доручення слідчим, прокурором оперативним підрозділам провести відповідні слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії, результати яких за певних умов можуть бути доказами у кримінальному провадженні (п. 5 ч. 2 ст. 36 та п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК).

8. Визначені у ст. 93 КПК способи отримання доказів не підлягають поширювальному тлумаченню. Використання як доказів результатів усіх інших дій слід визнати недопустимим у кримінальному процесі. Це, зокрема, стосується використання так званих «нетрадиційних методів» отримання доказів, тобто таких, що не відповідають критеріям наукової достовірності, не є загальновідомими, не отримали закріплення у нормах КПК, а тому не мають і юридичної сили (застосування поліграфа, допит під гіпнозом, використання екстрасенсорних здібностей людини тощо). Останні за необхідності можуть розглядатись лише як непроцесуальний (тактичний) варіант для пошуку джерел фактичних даних, які матимуть доказове значення за умови чіткого виконання вимог ст.ст. 84–89 КПК.

9. Серед способів збирання доказів слідчі (розшукові) дії мають найбільшу питому вагу. Слідчі (розшукові) дії із збирання і перевірки доказів – це частина процесуальних дій, які відбуваються у повній відповідності до вимог кримінального-процесуального закону у кримінальному провадженні. Вони спрямовані на збирання та перевірку доказів, а також встановлення обставин, що мають значення для даної кримінальної справи.

Правова регламентація слідчих (розшукових) дій передбачає систему пра­вил поведінки суб’єкта доказування та інших учасників процесу при збиранні й перевірці доказів. Вказані правила можна поділити на чотири групи: а) умови (підстави), за яких можливо проведення тієї чи іншої слідчої (розшукової) дії; б) правила, що регламентують поведінку учасників слідчої (розшукової) дії (коло осіб-учасників; гарантії прав та законних інтересів учасників процесуальної дії; сутність пізнавально-пошукових операцій та умови, що забезпечують їх ефективність); в) заходи процесуального примусу, застосування яких є можливим для того, щоб примусити учасників слідчих дій до виконання покладених на них обов’язків; г) правила посвідчення й фіксації результатів та ходу слідчих дій в процесуальних актах.

10. Посвідчення і фіксація не є тотожними поняттями. Фіксація доказової інформації у встановленій процесуальній формі передбачає складання слідчим протоколів слідчих (розшукових) дій, постанов (див. ст. 104, ч. 5 ст. 110 КПК), застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження (див. ст. 107 КПК). Під посвідчувальним процесом розуміються заходи, що спеціально застосовуються слідчим та іншими учасниками процесу для підтвердження факту, змісту й результатів дій, дійсності матеріальних об’єктів, цілісності упакувань, відсутності доступу в приміщення чи сховище та ін. з метою спрощення і надійності доказування посвідчених даних у ході наступного розслідування і судового розгляду справи (накладення пломб, печаток; нумерування матеріальних носіїв інформації; посвідчення ходу і результатів слідчих дій підписами слідчого і понятих тощо).

11. З питанням фіксації результатів проведення слідчих дій пов’язана проблема так званої «об’єктивізації» доказування і похідна від неї – регламентація використання в доказуванні науково-технічних засобів. У юридичній літературі під об’єктивізацією розуміється діяльність учасників досудового розслідування, спрямована на встановлення і закріплення фактичних даних за допомогою засобів, на які суттєво не впливають суб’єктивні фактори. Особливо важливим вбачається застосовувати в доказуванні такі способи збирання доказів, які б додатково до показань живих осіб (значення яких не слід недооцінювати) забезпечували введення у процес об’єктивної інформації, що не піддається суб’єктивним викривленням. Особливого значення набуває додержання умов проведення об’єктивізації доказування, які у загальному вигляді можна визначити таким чином: своєчасне проведення слідчих дій; знання й уміння слідчих застосовувати техніко-криміналістичні засоби і методи; широке залучення до проведення слідчих дій спеціалістів.

12. Використання будь-яких техніко-криміналістичних засобів і методів у кримінальному судочинстві повинно задовольняти такі загальні умови: а) дотримання морально-етичних засад (безпека для здоров’я особи, щодо якої здійснюється дослідження; у необхідних випадках – добровільна згода особи на проведення такого дослідження; відповідність морально-етичним нормам суспільства); б) дотримання пізнавальних закономірностей (науково обґрунтована можливість і практична результативність випробування; можливість отримання об’єктивних, достовірних, таких, що можна перевірити, результатів); в) дотримання організаційно-правових умов (чітка законодавча регламентація порядку їх застосування, фіксації отриманих результатів, прав та обов’язків осіб-учасників та правових наслідків; застосовування цих засобів і тлумачення отриманих результатів тільки компетентними фахівцями, спеціально на те уповноваженими, тощо).

13. Аналіз кримінального процесуального законодавства свідчить, що метою слідчих дій є не тільки збирання (формування) доказів. Зокрема, треба мати на увазі, що збирання доказів об’єктивно пов’язане із їх перевіркою, що створює передумови для розширення пізнання в кримінальній справі та основу наступної оцінки доказів. Різниця між цими складовими доказування (збиранням та перевіркою доказів) полягає в тому, що перевірка здійснюється як за допомогою практичних дій, так і логічним шляхом. Збирання ж доказів відбувається здебільшого під час практичних дій. Перевірка доказів відбувається уже в процесі формування їх при проведенні відповідної слідчої (розшукової) дії. Вона передбачає широке застосування таких логічних прийомів, як аналіз та синтез встановлених в провадженні фактів, їх порівняння та співставлення. Тому перевірку доказів не можна розуміти таким чином, що спочатку їх треба зібрати, а потім перевірити. Даний підхід не відповідає дійсності і спотворює реальний процес пізнання в кримінальній справі, оскільки докази перевіряються протягом усього часу їх збирання.

14. У ході слідчих (розшукових) дій можуть бути отримані й інші результати, безпосередньо не зв’язані з отриманням нових доказів або їх перевіркою. Наприклад, у ході обшуку (див. ст. 234, 236 КПК) може відбуватись пошук і вилучення цінностей і майна обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. У той же час можуть бути вилучені предмети і документи, заборонені законом для обігу, незалежно від їх відношення до провадження. При провадженні слідчих (розшукових) дій суб’єкт доказування також нерідко стикається із протидією з боку окремих заінтересованих осіб: з опором при вилученні предметів, із спробою їх приховати або знищити, вплинути на позицію слідчого, свідка чи іншого обвинуваченого тощо. Спостереження цих фактів є побічним (не спланованим) результатом слідчої дії. Водночас слід мати на увазі, що подібні факти можуть мати доказове значення, а тому вони повинні обов’язково фіксуватись у протоколах слідчих дій.

15. Сукупність вимог щодо допустимих джерел доказів, мети слідчої дії, належності до предмета доказування певного об’єму і характеру відомостей, які необхідно отримати як достатню підставу для логічного висновку про можливість досягнення мети, складають специфічну програму прийняття суб’єктом доказування самостійного рішення щодо обрання найбільш ефективної слідчої дії й науково-технічних засобів, що за своїми цілями та механізмом проведення найбільш придатні для максимально повного і достовірного отримання потрібної інформації.

16. Суттєвим фактором обрання виду та черговості проведення відповідних слідчих(розшукових) дій є визначення їх невідкладності, і нормативне закріплення якої не є можливим. При визначенні першочергових слідчих (розшукових) дій необхідно враховувати положення методики розслідування у даній категорії кримінальних справ, характер наявної інформації, динамічний розвиток слідчої ситуації у конкретній кримінальній справі тощо. Зокрема, у першу чергу необхідно проводити слідчі (розшукові) дії, спрямовані: на фіксацію фактичних даних, які перебувають під загрозою зникнення (допит тяжкопораненого, особи похилого віку, пасажира на шляху переміщення, огляд місця події тощо); на попередження спроб приховати, знищити або викривити відомості, що мають доказове значення; на отримання доказів, що можуть мати більш повний та достовірний характер відомостей щодо шуканих обставин (допит осіб-очевидців та ін.); слідчі (розшукові) дії, проведення яких пов’язане із тривалістю у часі (складні експертизи, ревізії, виконання окремих доручень та клопотань щодо міжнародно-правової допомоги тощо).

17. У ч. 2 ст. 93 КПК вказується, що сторона обвинувачення збирає докази також шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Умови їх проведення та перелік дається в гл. 21 КПК. При вирішенні питання про використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в доказуванні необхідно керуватися положеннями ч. 2 ст. 84, в якій вказується, що процесуальними джерелами (видами) доказів можуть бути лише показання, речові докази, документи, висновки експертів, а також вимогами ст.ст. 86–89 КПК. Принциповим є положення ч. 1 ст. 256 КПК, згідно з яким «протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування». Це означає, що результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій, протоколи, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії повинні набути статус таких видів доказів як документи, речові докази, висновки експертів відповідно до процесуальної форми їх отримання (ст.ст. 98, 99, 101, 102 КПК). У ч. 2 і 3 ст. 256 КПК також наголошується, що як свідки можуть бути допитані особи, що проводили негласні слідчі (розшукові) дії, або ті, хто залучався, і ті, щодо яких проводилися ці заходи, згідно з порядком, передбаченим ст.ст. 95–97 КПК. Таким чином, результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути визнані у разі їх допустимості та належності.

18. Сторони обвинувачення та захисту також наділені правом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок. Це рівноцінні і самостійні способи збирання документів –доказів. Вони прості за формою, не зачіпають законні права та інтереси громадян. Фактично в результаті вказаних процедур можуть бути отримані предмети з документами, які набувають статус документів-доказів або речових доказів лише після проведення належних процесуальних дій (огляду, експертизи).

Витребування – це пред’явлення письмової або усної вимоги сторонами обвинувачення чи захисту посадовим особам і громадянам про пред’явлення письмових документів чи предметів; виконання вимог адресатами; прийняття сторонами обвинувачення і захисту об’єктів і фіксація цієї дії в кримінальному провадженні. Витребування слід застосовувати: 1) коли відомо у кого чи де зберігається предмет чи документ: 2) коли відсутня загроза того, що документ або предмет будуть знищені, внесено в них зміни в період між вимогою і доставлянням об’єктів.

Отримання – це доставляння сторонами обвинувачення та захисту, посадовими особами та громадянами письмових документів та предметів з проханням про їх залучення до кримінального провадження з фіксацією даного факту.

19. Сторона захисту може впливати на формування доказової бази кримінального провадження шляхом ініціювання проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Про особливості проведення таких слідчих (розшукових) дій див. коментар до ч. 6 ст. 246 КПК.

20. Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 42, ч. 5 ст. 44, ч. 4 ст. 46, п. 3 ч. 1 ст. 56, ч. 4 ст. 58, ч. 3 ст. 61, ч. 3 ст. 62, ч. 3 ст. 63 КПК мають право збирати і подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, підозрюваний, обвинувачений, законний представник підозрюваного, обвинуваченого, захисник, потерпілий, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.

Стаття 94. Оцінка доказів

1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

***

1.У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалось стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі (про поняття правових ознак доказів див. коментар до ст. 84 КПК). Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів (наприклад, показань обви­нуваченого, що одержані у різний час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо).

2. Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз’єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб’єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується, або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об’єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров’я і органів чуття, обставини сприйняття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх з точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв’язку або відсутності такого тощо.

Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні протиріччя не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і перевірених доказів, тобто протягом всього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обвинувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні або займеться злочинною діяльністю. Таке знання стає підґрунтям для вибору виду запобіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказування в цілому. І навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальній справі.

3. Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, тому що оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. До того ж у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх змісту та допустимості; а в іншому – тільки зміст усіх зібраних і перевірених доказів, а також кожного доказу окремо, зв’язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою може бути не встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і допустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.

4. У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед головних умов вільної оцінки доказів, яка носить обов’язковий характер для усіх суб’єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

- необхідність формування внутрішнього переконання;

- необхідність всебічного, повного і об’єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності;

- необхідність керуватись законом;

- ніякі докази не мають для суб’єкта оцінки наперед встановленої сили.

Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє переконання — це такий стан свідомості суб’єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій у відповідності з отриманими знаннями.

Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні внутрішнього переконання суб’єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почуттів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-етичні, ситуативні, цілеспрямувальні, соціальні чинники. Це не означає, що суб’єкт оцінки вправі приймати процесуальні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не має правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на «всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності» у відповідності з вимогами закону, тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов’язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об’єктивної оцінки зібраних і перевірених на даний час доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, до якого приходять суб’єкти оцінки, перш за все ґрунтується саме на такому всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображуватись через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і зробити висновок про правильність або помилковість.