Р-н включає Закарпатську, львівську, Івано-Франківську та Чернівецьку обл

Одним з стратегічних напрямків розвитку регіону є пріоритетне освоєння його рекреаційного потенціалу. Для підтвердження обґрунтованості такого вибору можна навести наступні основні аргументи:

1. Наявність природно-ресурсної бази.

2. Вигідне географічне положення. Регіон розташований в центрі Європи, через нього проходять різноманітні зв'язки, а щільна мережа транспортних шляхів є сприятливим фактором залучення контингенту відпочиваючих з багатьох країн світу.

3. Фактор територіальної забезпеченості суспільних потреб в рекреаційних послугах.

4. Порівняно високий рівень екологічної безпеки і наявність великих запасів мінеральних вод для лікування радіаційних захворювань.

До рекреаційного комплексу Карпатського району належить санаторно-курортне і туристське господарство та сфера відпочинку, а саме система закладів санаторно-курортного лікування, турбаз, екскурсійних станцій, баз, будинків відпочинку і пансіонатів. Основним районом рекреації є територія Українських Карпат. Тут розміщені відомі здравниці Трускавця, Моршина, Любіня Великого, Немирова. Основними центрами туризму є Львів та інші старовинні міста (Галич, Чернівці, Ужгород). До рекреаційних ресурсів регіону відносяться також озокерит і лікувальні грязі. Ресурсами грязелікування в регіоні є торф'яні грязі Немирівського, Великолюбінського, Моршинського родовищ, родовище Шкло у Львівській області, родовище Черче в Івано-Франківській області. Природний потенціал рекреації органічно доповнюється багатим арсеналом пам'яток історії, культури, архітектури. Карпатський регіон належить до найбагатших на Україні територій на пам'ятки історії та культури, найстаріші з яких розташовані в районі Дністра та Закарпаття.

ВИСНОВОК: Карпатський економічний район має перспективи й ресурси (гірські, водні, природно-лісові ресурси,природно-заповідний фонд) для розвитку туристично-рекреаційного комплексу. Головною метою розвитку туризму, а особливо сільського, є популяризація відпочинку в карпатському селі, сприяння розвитку сільської інфраструктури, самозайнятості сільського населення, виявлення щирої гостинності до туристів, виховання поваги до краси карпатського краю, бережливе ставлення до природи, переймання існуючого культурного, релігійного та історичного надбання місцевого населення, сприяння збереження навколишнього середовища. Туризм як сфера діяльності і як галузь активно розвивається і у близькому майбутньому саме він буде приносити району вагому частину доходу. Цьому мають сприяти галузевий склад народного господарства регіону, природно-кліматичні умови, вигідне транспортно-географічне розташування, наявний потенціал туристично-рекреаційних ресурсів, зовнішньоекономічні і етнокультурні зв'язки. Розширювати та поглиблювати зовнішньоекономічні зв'язки регіону з метою прискореного його входження в європейський та світовий ринки туристично-рекреаційних послуг.

Білет 51:

Рекреаційні ресурси України, їхня структура, регіональні особливості розміщення та використання.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення.

Структура. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Розміщення. Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов’язаних регіонів).

Використання. Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у:

максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні;

охороні і відновленні рекреаційних ресурсів;

зростанні якості послуг у цій сфері.

Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні

Білет 52:

Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики

Регіональні підходи до управління економічними процесами стають все більш актуальними та все частіше піднімаються для обговорення і науковцями і представниками органів державної влади та місцевого самоврядування. Завдання створення дійових механізмів територіальних систем управління повинні вирішити проблеми збалансованості інтересів державної та регіональної економічної політики та забезпечити відповідне регулювання економічного розвитку.

Основним завданням регіональної економічної політики є вироблення та реалізація раціональної моделі регіонального розвитку.

Оптимальний процес управління повинен забезпечувати постійно зростаючий життєвий рівень населення на основі ефективного використання місцевих ресурсів.

Процес управління соціально-економічним розвитком регіону – це особливий вид діяльності, який здійснюється центральними органами влади, місцевими державними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Центральні органи державної влади відповідальні за втілення стратегій регіонального економічного розвитку та їх відповідність стратегічному розвитку держави в цілому для того щоб забезпечити максимально ефективне використання потенціалу регіону з одного боку та загальнодержавні потреби з іншого. Крім завданням центральної влади є регулювання відносин між регіонами та забезпечення виконання загальнодержавних програм, в яких задіяні декілька регіонів.

При цьому центральні органи державної виконавчої влади забезпечують:

• дотримання чинного законодавства на території як всієї країни так і окремого регіону;
• функціонування єдиної грошової, бюджетної та митної систем;
• розвиток інфраструктури загальнодержавного значення;
• управління об’єктами загальнодержавної власності;
• створення умов для соціально-економічного розвитку регіону.

Регіональні органи державної виконавчої влади здійснюють:

• формування та виконання місцевих бюджетів;
• управління об’єктами комунальної власності;
• створення умов для розвитку підприємництва;
• соціальний захист населення;
• забезпечення охорони навколишнього середовища.

Місцеві органи влади відіграють три ключові ролі в економічному розвитку регіону.

Перша полягає в забезпеченні керівної ініціативи при формуванні регіональної економічної політики, вироблення стратегії розвитку регіону. В цій ролі здійснюють аналіз існуючого стану розвитку економіки регіону, визначають ключові впливи та формують уяву про майбутні економічні перспективи регіону.

Друга - в адмініструванні розроблених конкретних програм та проектів розвитку регіону, виробленні конкретних заходів для досягнення поставлених цілей, контролі реалізації цих заходів для отримання запланованого результату.

Третя - в створенні сприятливого середовища для мобілізації всіх ресурсів економічного розвитку та найбільш ефективного їх використання.

Білет 53:

Роль регіонів у формуванні експортного потенціалу україни

Сучасні можливості експортного потенціалу України певною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.
В Україні існує диференційований підхід до розвитку зовнішньоекономічних зв'язків щодо економічних районів, адміністративних областей, великих міст. Західні райони України мають усі передумови, щоб стати лідерами економічної інтеграції з країнами Центральної і Західної Європи, східні — передусім з Російською Федерацією, південні — з країнами Причорномор'я.
На частку таких областей, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська та м. Києва припадає більше половини українського експорту. Основа експорту — чорні метали, металопродукція, машини та обладнання. В останні роки внаслідок високої собівартості видобування значно скоротився експорт вугілля.
Західні області України характеризуються значною кількістю учасників зовнішньоекономічної діяльності і спільних підприємств. Серед південних областей України за обсягами експорту товарів виділяються Миколаївська і Одеська області за рахунок, відповідно, поставок суден і хімічної продукції.

У Причорномор'ї стратегічним завданням є встановлення преференційного режиму вільної торгівлі і спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямів Північ—Південь і Захід—Схід.
Аутсайдерами у зовнішній торгівлі є такі області, як: Волинська, Закарпатська і Чернівецька, Рівненська, Тернопільська і Кіровоградська. Незважаючи на декларований пріоритет відкритої економіки, втрачає позиції у зовнішньоекономічній сфері АР Крим. Значну активність у зовнішньоекономічній діяльності виявляють великі міста — Київ і головний порт країни — Одеса. Столиця держави стає найбільш привабливою для спільного підприємництва, іноземних інвестицій і як імпортер товарів.
Зростанню зовнішньоторговельного обороту сприятиме розширення співробітництва прикордонних областей України і Росії, єврорегіонів Буг і Карпати. Подальший розвиток повинно отримати міжрегіональне співробітництво з регіонами головного торгового партнера України — Російської Федерації. Виважена державна регіональна зовнішньоекономічна політика сприятиме прискоренню ринкових перетворень та подальшому розвитку економіки України, реалізації пріоритетних регіональних завдань, раціональному територіальному розподілу праці, розвитку міжрегіональних і зовнішньоекономічних зв'язків, вирівнюванню рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Сучасні можливості експортного потенціалу Укр повною мірою залежать від рівня розвитку окремих ек районів і областей.
Спеціалізація районів У:
Придніпорв’я – металург, м.б (електротехнічне, верстати, гірничо-добурве обладнання)
Сх район – приладобудування, енергетичнебуд, тарбіни,ел-техн обл, двигуни, кабельні проводи
Південний – зерно і вироби з нього, соняшник і олія, виноград, вино, коньячні вироби, фрукти, статкування для легкої пром, морепродукти.
Центральний – науковотехнічна продкукція, оптичка та оптичні прилади, радіовимірні прилади, літаки, хім обладнання, гумотехнічні вироби, фармацефтика
Донецький р-он – важке машбудівна, гірничо добувне обладнання, продукція хім галузей, метали, труби, пластмаси, смоли,
Поліський, Карпатський, Подтільський – про-дукція лісової пром, АПК і обладнання для АПК

Білет 54:

Сільське господарство україни: його структура та особливості розміщення

Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське господарство. Сільськогосподарське виробництво формує 16—22% національного доходу країни.

В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції змінюються.

В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур,то до складу рослинництва входять такі галузі — рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. В той же час тут відзначаються і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов’язані з природними особливостями сільськогосподарського виробництва. Великий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних факторів, таких як кліматичні умови, грунтовий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного господарства.

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої — родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — земля — при правильному використанні має властивість постійно підвищувати родючість — природну основу інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини, і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.

Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних економічних умовах. У розв’язанні актуальних проблем аграрного сектора АПК повинні відігравати більш активну роль усі форми господарювання на землі — колективні сільськогосподарські підприємства, орендні, фермерські, сімейні господарства тощо. На початок 1998 р. в Україні налічувалось 35927 фермерських господарств з площею сільськогосподарських угідь 932,2 тис. га.

Основним завданням розвитку сільськогосподарського виробництва є його подальша інтенсифікація, суть якої полягає у збільшенні виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Це означає підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК, переведення виробничого процесу на більш ефективні, потужні індустріальні методи виробництва.

Білет 55:

Спеціалізація країн світу на виробництві продукції лекгої промисловості

Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна. Основні райони виробництва тканин зосереджено в Китаї, Росії, США, Індії (перше місце у світі за випуском бавовняних тканин), Японії (світовий лідер за випуском шовкових тканин), Німеччині. Підприємства легкої промисловості тяжіють до споживача, сировини і трудових ресурсів. Нині у легкій промисловості світу розрізняють виробництва, які випускають дешеву продукцію, що виробляється низькокваліфікованою робочою силою, і виробництва, які потребують застосування складних технологій, дорогої сировини, висококваліфікованих кадрів. Легка промисловість - сукупність галузей промисловості, що виробляють головним чином товари масового народного вжитку з різних видів сировини. Основні галузі - це текстильна (бавовняна, льняна, вовняна, шовкова, трикотажна тощо), швейна, шкіряна, хутряна, взуттєва, галантерейна. Підприємства легкої промисловості широко розповсюджені, але їхня спеціалізація дуже неоднорідна і залежить від наявності сировини та потреб населення.

Провідне місце посідає текстильна промисловість, яка виробляє різноманітні тканини (лат. textile - тканина, матерія). Наприкінці XX ст. текстильна промисловість зазнала істотних структурних, галузевих і територіальних зрушень. Вони були зумовлені цілою низкою чинників - сировинного, технологічного, трудового, споживчого і особливо екологічного характеру. Ще в середині XX ст. у сировині явно переважали натуральні волокна, але тепер це здебільшого хімічні волокна. Як наслідок, відбулися територіальні зрушення виробництв у бік хімічних комбінатів і машинобудівних заводів, які виробляють відповідне текстильне устаткування. До того ж деякі індустріально розвинуті країни Західної Європи відмовилися від розвитку на своїй території сировиноємних стадій текстильного виробництва ("на користь" слаборозвинутих країн).

Серед регіонів за випуском усіляких тканин лідирує Азія (понад 40 % світового випуску). А серед країн провідні позиції з випуску тканин мають Китай, Гонконг, США, Південна Корея, Тайвань, Індія тощо. Економічно розвинуті країни зазвичай мають також і потужну швейну промисловість. Прикладом є США, Італія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Японія. Проте великі швейні виробництва мають і країни, що розвиваються, - Китай, Індія, Індонезія, В'єтнам. Зважаючи на наявність тут дешевої робочої сили, чимало західних фірм перенесли свої виробництва з Америки і Європи саме сюди. Слід зазначити, що Китай посідає перше місце у світі за експортом одягу, обійшовши всі країни ЄС.

Білет 56:

Сутність закономірностей регіонального розвитку та інструменти їх реалізації

Сутність закономірності розвитку регіону

Закономірності - це суспільні, реально існуючі, повторювальні, істотні стійкі відношення (взаємозв'язки) суспільного життя чи етапів суспільного процесу, які визначають розвиток, структуру та функціонування явищ і процесів. Основними рисами таких відношень (взаємозв'язків) є об'єктивність, необхідність, обов'язковість вияву, автономність.

Закономірності розміщення продуктивних сил - найзагальніші об'єктивні причинно-наслідкові відносини між територією (територіальними факторами) та продуктивними силами; це також і відображення тяжіння окремих елементів продуктивних сил до територій з особливими характеристиками, і відображення специфіки територіальної організації діяльності населення (концентрація та дисперсність, спеціалізація й комплексність, комбінування та кооперування тощо) і розселення.

Білет 57:

Сутність та характеристика принципів регіонального розвитку

Принципи – стисло викладенні науково обгрунтовані положення чи правила господарювання, якими мають керуватися суб’єкти ек діяльності. Часто відображають еконм. закон-сті, але не замінюють їх, вони більш корткочасні, мають суб’єкт-й хар-р і можуть змін-ся в процесі розвитку сус-ва на короткому етапі. Принципи можуть змін-ся протягом коротких відрізків часу в залежності від цлей і завдань сусп. розвитку.

Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення).

Реалізація цього принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній державній регіональній політиці.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

На сучасному етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи.

Білет 58:

Сутність торговельної доступності та її види

Торгівельна доступність - це доступність торговельних послуг для всіх категорій споживачів, пріоритетне врахування їх інтересів, запобігання дискримінації покупців

Види доступності:

• Локальна дотриманість товарів і послуг

• Територіальна доступність- міра надання торговельних послуг та місць гарцювання

• Нормативна доступність- міра відповідальності обсягів товарів, що пропонується споживачам, в обсязі продовольчих і непродовольчих товарів

• Часова доступність- втрата часу на купівлю товарів залежно від частоти попиту

• Вартісна доступність- міра відповідальності варості товарів до купівельної спроможності населення

• Асортимельна доступність

Білет 59:

Сутність, значення та структура торговельного комплексу. Основні функції торгівлі

В ринковій економіці торгівля є найбільш розповсюдженою сферою підприємницької діяльності та сферою застосування праці.

Призначення торгівлі полягає в тому, що вона забезпечує доведення споживчих товарів і послуг від виробника до споживача посередництвом купівлі продажу.

Торгівля – форма економічного зв’язку між виробництвом і споживанням, що здійснюється безпосередньо ринком.

Сфера товарного виробництва → Сфера товарного обігу → Сфера споживання

Торгівля виникла на відповідному етапі розвитку суспільства, а саме тоді, коли окремі виробники почали виготовляти продукції більше, ніж їм було потрібно для своїх власних потреб. Попередником торгівлі був натуральний обмін продуктами праці, який виник ще в надрах первісно-общинного ладу.

Важливим стимулом розвитку обміну був перший великий суспільний розподіл – це відокремлення скотарства від землеробства. Відповідно обмін ставав частішим явищем. Перехід від випадкового до регулярного обміну виник унаслідок другого великого суспільного розподілу праці – відокремлення ремесла від землеробства.

Значний поштовх у розвитку обміну дало виникнення міст. Поряд із цим, важливою економічною передумовою розвитку регулярного обміну була поява приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і предмети праці.

У різних державах, з різним рівнем розвитку суспільних фондів споживання, де продукти праці виробляються як товари, їх рух із сфери виробництва у сферу споживання здійснюється з допомогою товарного обміну. Наявне товарне виробництво і товарно-грошові відносини обумовлюють наявність товарного обігу. Товарний обіг має три форми:

- матеріально-технічне постачання народного господарства;

- закупівля сільськогосподарських продуктів і сировини;

- торгівля товарами народного споживання.

На макроекономічному рівні товарний обіг виступає як об’єктивна необхідність процесу відтворення. Якщо товари не будуть реалізовані, то виробництво не відшкодує свої витрати, не будуть вивільнені вкладені у товари грошові засоби. Торгівля сприяє реалізації виробленого суспільством сукупного суспільного продукту за певний період. Нормальне функціонування сфери товарного обігу означає, що потреби населення задовольняються.

Торгівля здійснює обіг товарів народного споживання. За своїм матеріальним змістом торгівлясамостійною галуззю народного господарства. представляє обмін одного виду праці – товарів на інший еквівалентний праці – гроші. В організаційному відношенні торгівля є

Вона є однією з могутніших галузей економіки будь-якої держави як за обсягом діяльності, так і за чисельністю зайнятого в ній персоналу, а підприємства цієї галузі є найбільш масовими.

Торгівля, реалізуючи вироблену продукцію, звільняє виробників від цієї функції (або зводить її до мінімуму) і забезпечує процес просування товару від виробника до споживача.

Торгівля є найважливішою сферою формування і стабілізації споживчого ринку, координуючою ланкою в системі міжгалузевих, регіональних та міжрегіональних зв’язків, дієвим механізмом задоволення соціальних потреб.

На сучасному етапі розвитку держави передбачається функціонування торгівлі на основі наступних принципів:

- організаційно-господарська незалежність;

- відкритість (доступність торговельних послуг для всіх категорій споживачів, пріоритетне врахування їх інтересів, запобігання дискримінації покупців);

- цивілізованість (високий рівень торговельного обслуговування);

- самоокупність (повернення суб’єктами господарювання витрат у процесі торговельної діяльності, запобігання банкрутству і фінансової неплатоспроможності підприємств);

- конкурентоспроможність суб’єктів господарювання;

- урегульованість (відповідне реагування торговельної сфери на вплив координуючих і корегуючих зовнішніх факторів через систему правових, науково-технічних, інвестиційних, соціально-політичних та інших механізмів державного регулювання);

- контрольованість – попередження і профілактика порушень та зловживань.

Функції торгівлі

Торгівля як галузь господарської діяльності має розгорнуту мережу оптових і роздрібних підприємств, забезпечує зберігання, транспортування і реалізацію товарної продукції, предметів споживання. Рівень розвитку торгівлі характеризує обсяг і структуру споживання в країні. Торгівля інформує і впроваджує нові товари, виробництво яких тільки починається, які для споживачів є ще невідомими. Таким чином, розвиток торгівлі, будучи обумовлений рівнем і темпами розвитку виробництва товарів, в свою чергу, здійснює вплив на промисловість, сільське господарство з одного боку, і на споживання людей – з іншого. Важливе значення торгівлі в тому, що вона сприяє особистій матеріальній зацікавленості людей у підвищенні продуктивності праці, в збільшенні виробництва, в більш повному задоволені потреб.

Під поняттям “функція” слід розуміти коло питань, які відносять до господарської діяльності, що вирішуються тільки цією галуззю народного господарства.

Торгівля виконує наступні функції:

1) доведення товарів до споживачів;

2) продовження процесу виробництва у сфері товарного обігу (сортування, комплектування, пакування);

3) зміна форм вартості з товарної на грошову;

Білет 60:

Суть, мета і концепція ДРЕП.

Рег політика – це практична д-ть д-ви, спрямована на забезпечення ефекимвного і комплексного соц.-ек р-ку окремих територій країни – її регіонів.

Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток.

Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Головне їх спрямування — це забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.

Рег.ек.політика повинна запобігати виникненню тенденцій ек сепаратизму регіонів, намаганням певною мірою відокремитися.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку (у соц.., ек та еколог).

В умовах виходу країни з гострої ек кризи важливе значення має науково обґрунтована концепція рег р-ку країни. Її основні напрямки:

• Активізація д-го сприяння демократичному самоврядуванню й управлінню кожним регіоном
• Поглиблення терит поділу праці
• Здійсненн регіональної науково-техн політики ек і рац використання місцевих ресурсів.

Білет 61:

Сучасна мережа ер:

Донецький (Д, Л); Придніпровський (Дн, З, Кір); Східний (П, С, Х); Центральний (Київська, Черкаська, м. Київ); Поліський (Вол, Ж, Р, Чернігівська); Подільський (Він, Т, Хм); Причорноморський (АРК, М, О, Хер, м. Севастополь); Карпатський (Зак, Льв, І-Ф, Чер­нівецька).

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України

Білет 62:

Сучасний стан розвитку та регіональні особливості територіальної організації чорної металургії України. Основні центри.

Сучасний стан. В східній Україні сформувалися унікальні природні умови для розвитку металургійного комплексу. Тут знаходяться найкрупніші, що мають світове значення, паливно-сировинні бази чорної металургії, практично невичерпні родовища вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Такого поєднання матеріалів, необхідних для розвитку чорної металургії, і такої концентрації їх на порівняно невеликій території немає в жодній країні світу.

Розвиток металургії в Україні в радянський період відзначався великими досягненнями. В результаті інтенсифікації металургійного процесу широкого розвитку набуло швидкісне сталеваріння в мартенівських печах і в конверторах, а в 80-х роках активно освоювалася технологія бездоменної і безкоксової виплавки металу. І все ж таки при всьому цьому у будівництві заводів була допущена серйозна помилка. Більшість нових металургійних заводів України, як і в усьому Союзі, була зорієнтована на виплавку сталі в мартенівських печах, тоді як країни Західної Європи віддали перевагу технології більш ефективного конверторного виробництва сталі, яке забезпечує вищу її якість.

Сучасний стан чорної металургії України характеризується небувалим кризовим спадом, який різко проявився з 1995 р. Незважаючи на кризовий стан, металургія України є основним постачальником валютних надходжень у державу.

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ. Важливими проблемами чорної металургії України є необхідність технічного і технологічного переоснащення виробництва, поліпшення якості чорних металів, випуску нових видів сталі і прокату.

Регіональні особливості. Повний металургійний цикл включає виробництво чавуну, сталі і прокату. Заводи неповного циклу мають, як правило, один або два з трьох технологічних циклів: виробництво чавуну і сталі, сталі і прокату, тільки чавуну, тільки сталі, тільки прокату. Такий розрив повного металургійного циклу обумовлюється різними причинами, а саме:

• історичними — будівництво заводу здійснювалося, виходячи з можливостей і технічного рівня того часу;
• економічними — орієнтація заводу на старі, близько розташовані джерела палива і сировини;
• екологічними — в крупних машинобудівних районах і центрах краще мати поруч завод тільки з виробництва сталі і прокату чи прокату із сталі, доставленої з віддалених заводів.

Сучасне розміщення підприємств металургійного комплексу України формувалося як в дореволюційний, так і в радянський періоди. На розміщення металургійних заводів значний вплив зробили такі основні фактори, як максимальне наближення їх до центрів і районів видобутку коксівного вугілля, а також до великого джерела водопостачання і потужної залізорудної бази.

Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу. На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу виділяються три металургійних підрайони: Придніпровський, Донецький і Приазовський.

Основні центри.

Найбільшими металургійними комбінатами в Україні є "Криворіжсталь" (Кривий Ріг), "Азовсталь" (Маріуполь), "Запоріжсталь", Дніпровський (Дніпродзержинськ), комбінати в Алчевську, Макіївці. Великі металургійні заводи, що не мають повного металургійного циклу, розташовані в Донецьку, Єнакієвому, Дніпропетровську та інших містах. Виробництво феросплавів (сплавів заліза з іншими металами для отримання високоякісних сортів сталі) зосереджено в Запоріжжі, Нікополі, Стаханові, а труб — у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську, Маріуполі, Макіївці, Харцизьку.

Білет 63:

Тваринництво України, його значення, галузева структура, зональний характер розміщення та вплив на формування спеціалізованих АПК.

Значення. Тваринництво є другою важливою галуззю сільського господарства. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива.

Структура. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо.

Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).

Скотарство. Перше місце в структурі тваринництва посідає скотарство м'ясо-молочного напряму, але в приміських зонах переважає молочно-м’ясний напрям. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста. Наступний важливий напрям у структурі скотарства – це виробництво яловичини. Лідерами з виробництва м’яса є Карпати, далі йде Полісся,Лісостеп і Степ. Найвища концентрація поголів’я великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони.

Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. Свинарство розміщене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям.

Птахівництво забезпечує потреби населення в м’ясі птиці та яйцях. Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). Найбільше птахівницьких господарств у Київській, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Одеській, Львівській областях та в Криму. Серед птиці переважають кури, на другому місці качки. Певне поширення здобули гуси та індики.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах. В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі — м’ясо-вовняний. В Україні розводять тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. В окремих районах розводять чорно карпатських овець та поліпшених напівтонкорунних баранів.

Спеціалізовані АПК. У складі інтегральних АПК формуються спеціалізовані АПК, які включають усі підприємства й організації, інтегровані по вертикалі з метою виробництва, заготівлі, транспортування, переробки, зберігання і реалізації одного виду с/г продукції на ринку товарів. Основу формування спец. АПК становлять АП цикли. Серед спец. АПК тваринницького напряму виокремлюють: м’ясопродуктів, молоко-продуктовий, птахо-продуктовий, рибо-продуктовий (за умови, що рибу виловлюють у ставках, озерах, водосховищах).

М'ясо-продуктовий комплекс включає виробництво м’яса та його промислову переробку на м’ясокомбінатах. М’ясокомбінати розташовані як на околицях великих міст, де вони спеціалізуються на виробництві сирого м’яса та варених ковбас, тобто продукції, що потребує негайної реалізації, так і в районах розвинутого тваринництва м ясного напряму зі спеціалізацією на виробництві копченостей та м’ясних консервів. Отож, при виробництві продукції, яка може зберігатись та транспортуватись на значну відстань, галузі тваринництва значно впливають на формування та розміщення спец. АПК.

Білет 64:

Теорія «полюсів розвитку» і її сучасні інтерпритації

Дана теоретична концепція припускав, що розвиток виробни-цтва в ринкових умовах не є рівномірним у всіх галузях, а завжди можна виділити найбільш динамічні пропульсивні галузі, які сти-мулюють розвиток усієї економіки і являють собою «полюси розвитку». Процес концентрації виробництва зосереджує пропульсивні галузі в певному місці (регіоні) - «центрі росту». Автором теорії є французький економіст Франсуа Перру (1950 р.), а її просторову ін-терпретацію розробив французький географ Жан Будвіль.

Ф. Перру обгрунтував класифікацію галузей виробництва за тен-денціями 'іх розвитку, виділивши галузі, що повільно розвиваються (текстильна, вугільна, суднобудівна та ін.), що розвиваються, але не справля-ють істотного впливу на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання), й пропульсивні - швидко зростаючі галузі, що залучають до процесу розвитку інші (верстатобудування тощо). Міспя розміщення комплексу профілюючих галузей, що динамічно розвиваються, Ф. Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. Він розробив модель взаємодії полюса й оточення. Ключове значения в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. При об-грунтуванні взаємозв'язків профілюючих галузей Ф. Перру запровадив поняття «комплекс галузей», яке є аналогом терміна «територіально-виробничий комплекс», обґрунтованого для планово'! економіки СРСР російським економіко-географом М. М. Колосовським у 1930-х роках ще до появи теорії «полюсів розвитку» і «центрів росту».

Ж. Будвіль показав, що як центри росту можна розглядати кон-кретні території (населені пункти), які виконують в економіці регі-ону або країни функцію джерела інновацій. Згідно з Ж. Будвілем, регіональний центр росту являє собою набір галузей, що розвиваються й розширюються, розміщених на урбанізованій території й здатних викликати подалыний розвиток економічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, це є теоретичним обгрунту-ванням технополісів і технопарків, що з'явилися згодом.

Білет 65:

Теорія «Центральних місць» та її прояв у територіальній організації сфери послуг і у розселенні

Німецький географ Вальтер Кристаллер висунув теорію цен­тральних місць (ЦМ), яку виклав у роботі «Центральні місця Пів­денної Німеччини». Вихідним пунктом своїх побудов він обрав однорідну поверхню з рівномірним розміщенням ресурсів і однаковою купівельною спроможністю населення.

В. Кристаллер довів, що за умов подібного ідеального економіч­ного простору неодмінно виникають фокуси (або ядра) різного рів­ня ієрархії, які притягують поселення нижчих рівнів. Ці фокуси він назвав центральними місцями. Вид одержуваної мережі розселен­ня він розглянув залежно від трьох головних факторів - збутового, транспортного й адміністративного. У всіх трьох випадках зони об­слуговування ЦМ мали форму правильних шестикутників. Різниця полягала лише в кількості ЦМ нижчого рангу, які обслуговуються ЦМ вищого рангу.

• - центральне місце; о - населений пункт, що обслуговується центральним місцем

Виявляється, що при збутовій (або ринкової) орієнтації най­більш раціональною є мережа ЦМ, які утворюють зони збуту у ви­гляді правильних шестикутників, у кутах яких перебувають ЦМ нижчого рангу. При цьому кожне ЦМ нижчого рангу притягується відразу до трьох ЦМ вищого рангу. Таким чином, кожне ЦМ обслу­говує власну функціональну структуру та функціональну структуру однієї третини найближчих ЦМ нижчого рангу, тобто кожному ЦМ підпорядковано К=1+6/3=1+2=3 центральні місця нижчого рангу.

Таким чином, теорія В. Кристаллера пояснює, чому одні товари й послуги повинні вироблятися (надаватися) у кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), інші - в середніх поселен­нях (звичайний одяг, основні побутові послуги тощо), треті - тільки у великих містах (предмети розкоші, театри тощо).

Кожне центральне місце має тим більшу зону збуту, чим вище рівень ієрархії, до якого воно належить. Крім продукції, необхід­ної для зони свого рангу (свого шестикутника), центр виробляє товари й надає послуги, які є типовими для всіх ЦМ нижчих ран­гів.

Щодо Південної Німеччини В. Кристаллер розглянув ієрархіч­ну мережу поселень, яка включала сім рівнів ієрархії. ЦМ найбільш низького порядку забезпечували населення товарами й послугами повсякденного вжитку, а ЦМ найвищого рівня мали загальносвітові зв'язки.

Варіант К=4 створює найкращі умови для будівництва тран­спортних шляхів, тому що в цьому випадку найбільше число ЦМ буде розташовано на одній трасі, яка з'єднує більші міста, що забез­печить мінімальні витрати на будівництво дороги, тобто дане ЦМ буде перебувати на найкоротшій відстані до двох найближчих цен­трів більш високого рівня ієрархії.

Білет 66:

Теорія «штандорту с\г» Й. Тюнена та її прояв у сучасній територіальній організації с\г

I. Тюнен розглянув особливості раціонального розміщення сільськогоспо-дарського виробництва.

Усі передумови й припущення в теорії розміщення сільського господарства, за Тюненом, слугують одній меті: чітко визначити роль основних факторів розміщення й взаємозв'язки між ними. Основну увагу Тюнен приділив трьом головним факторам і їх взаємозв'язкам:

1) відстані від господарства до ринку збуту - міста, що перебуває в центрі рівнини;

2) цінам на різні види сільськогосподарської продукції;

3) земельній ренті.

Взаємозв'язки між двома першими факторами виражені вкрай просто: ціна, одержувана за одиницю товару, дорівнює ринковій ціні мінус транспортні витрати, пов'язані з перевезенням товару на ри-нок. Оскільки транспортні витрати збільшуються зі зростанням від-стані від ринку, то будь-який даний продукт, наприклад пуд жита, являє більшу цінність при виробленні в зоні, розташованій поблизу міста, ніж подалі від нього. Третій фактор (земельна рента) визначе-ний як віддача на капіталовкладення в земельні ресурси. У політич-ній економії цей вид земельно'! ренти зветься диференціальна рента Іза місцем розташування. У її розмірах звичайно враховується і якість земель.

У межах «ізольованого держави» просторова диференціація у використанні земель і сільськогосподарському виробництві є результатом дії трьох факторів:

1) номенклатури й обсягів аграрного виробництва, необхідного місту;

2) технологи аграрного виробництва й перевезень готової продукції;

3) прагнення кожного виробника до максимізації земельної ренти шляхом виробництва таких видів продукції, для яких положения його земель щодо ринку збуту найбільш вигідне. Взаємодія цих факторів призвела до утворення класичних кі-

лець (зон, поясів) навколо міста. Ця схема зонування території була розрахована I. Тюненом на основі теоретичних передумов і величез-ного обсягу фактичної інформації, яку він багато років скрупульоз-но збирав, ведучи реальне господарство в маєтку Теллов (герцогство Мекленбург).

Отже, у найближчій до міста зоні найбільш вигідним є садівни-цтво й городництво в комбінації з молочним тваринництвом при

Регіональна економіка та природокористування

стійловому утриманні худоби протягом року. Ґрунтова родючість підтримується за рахунок посиленого використання добрива. Голо-вна причина формування й стабільності зони – близькість до міста й техніка перевезення. При низьких швидкостях гужового транспорту й відсутності холодильників виробництво свіжого молока, овочів і фруктів буде давати найбільший прибуток в умовах достатнього по-питу міського ринку.

Друга зона буде зайнята лісовим господарством, що постачає до міста дрова – на той час головний енергоносій – і ділову деревину. І. Тюнен детально обґрунтував, що лісове господарство дає найбіль-шу ренту в цьому поясі порівняно з іншими видами землекористу-вання.

Слідом за зоною лісового господарства знаходяться три зони, у яких жито є важливим ринковим продуктом. Істотні відмінності між цими зонами визначаються інтенсивністю землеробства. Із зростан-ням відстані від міста знижуються виробничі витрати на вирощу-вання жита, що призводить до відповідного зниження врожайності.

У третій зоні в господарствах застосовується шестирічна інтен-сивна сівозміна. Жито займає третину земель; на інших землях ви-рощуються картопля, конюшина, ячмінь і віка. Картопля, як і жито, йдуть на ринок. Віка використовується для здобрення ґрунту і як зелений корм для худоби влітку. Ґрунтова родючість підтримується за допомогою гною, пари відсутні, узимку ведеться стійлова відго-дівля худоби.

У четвертій зоні застосовується семирічна сівозміна, у якій жито займає тільки 1/7 земель, за ним іде ячмінь (один рік), овес (один рік), пар (один рік), пасовище (три роки). Для ринку призначають-ся жито, плодоовочева продукція й продукція тваринництва: масло, сир і, можливо, жива худоба. Подібна продукція не настільки швид-ко псується, як свіже молоко, тому її можна виробляти на більшому видаленні від ринку.

П'ята зона – остання, де повідну роль відіграють зернові – жито в комбінації із тваринницькою продукцією. У цій зоні панує три-пільна сівозміна, структура якої проста: третина землі під житом, третина під пасовищем, третина під паром.

У шостій зоні рентабельним є екстенсивне пасовищне тварин-ництво. На ринок іде тільки тваринницька продукція, а жито виро-щується для власних потреб.

Частина І. Регіональна економіка та регіональна політика

Нарешті, сьома, найвіддаленіша, зона представлена натураль-ним господарством у вигляді полювання й збирання.

Теорія «ізольованого держави» та її модифікації були застосова-ні для розміщення сільського господарства в ХIХ столітті. Структу-ри землекористування навколо багатьох європейських і американ-ських міст формувалися у своїх основних рисах за теорією Тюнена, яка багато в чому пояснювала територіальні структури й розміщен-ня типів господарства.

Білет 67:

Типи економічних районів та їхні цільові функції.

Типи ер. Галузеві – для вивчення особливостей розміщення та розвитку окремих галузей, є частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Інтегральні: макро – в межах кількох адміністративних областей, з метою розмежувати великі ТВК для визначення напрямів їх розвитку та вдосконалення, використовуються для довгострокового планування РПС та формування загальнодержавних зон виробництва, тут розвиваються допоміжні та обслуговуючі галузі; мезо – одиниця адміністративно-територіального поділу країни, основа – ТПП, використовуються для середньострокового планування; мікро – пов’язані з низовим а-т поділом країни, основні галузі – рослинництво, тваринництво та місцева промисловість, використовуються для поточного планування.

Науково обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів:

Великі економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями.

Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Середні економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). Використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва.

Білет 68:

Транспортний комплекс Причорноморського економічного району, його значення, галузева структура, основні магістралі та порти

Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська адміністративні області. До середини XIX ст. Причорномор'я розвивалось лише як сіль­ськогосподарський регіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса— Кременчуг—Харків, Харків—Сімферополь, Одеса—Київ) структура господарства почала швидко ускладнюватись. Різко зросли обсяги експорту пшениці через портові міста (Одеса, Миколаїв, Генічеськ),виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господарства сприяли розвитку сільськогосподарського машинобудування. У цей період побудовані численні овочеконсервні заводи, зокрема, в Одесі, Херсоні, Ізмаїлі, виникає верстатобудування. У повоєнні роки створюється електротехнічна промисловість, електронне машинобу­дування, розширюються потужності хімічної промисловості.

Район спеціалізується на виробництві різноманітної продукції АПК: рослинництво (озима пшениця, кукурудза, ячмінь, просо, рис, соняшнику, соя, рицина, тютюн, кунжут, арахіс, овочів, фруктів, винограду, вовни, плодоовочевих консервів, виноградних вин, шампанського, коньяку, ефірної олії, лікарські рослини),тваринництво (солочно-мясне скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство, рибної пром)

· Суднобудування (Херсон, Миколаїв,Керч)

· Машинобудування – зернозбиральні, кукурудзозбиральні комбайни (Херсон), обладнання для легкої, харчової та хімічної промисловості (Одеса), а також м’ясної, молочної, консервної галузей (Сімферополь), електротехніка та електроніка (Херсон, Сімферополь).

· легкої (насамперед бавовняних, вовняних тканин, швейна, трикотажна., шкіряно-взуттєва й джутова галузі) промисловості,

· випуску товарів машинобудування (суден, верстатів, пресів, машин для АПК) і

· хімії – сірчана кислота й фосфорні добрива (Одеса), харчова та кальцинована сіль (Красноперекопськ), лаки, фарби та ін.,

· деяких виробів промисловості будматеріалів (гранітів, вапняків тощо), виконує курортно-туристичні функції.

Міжнародною спеціалізацією району є транспорт (особливо морський і залізничний). Приморське положення зумовило розвиток суднобудування та судноремонту, морського транспорту каботажного та міжнародного плаван­ня, рекреаційного господарства, портово-промислових комплексів.

Найважливішою проблемою є збереження природних ландшафтів території.

Білет 69:

Фінансовий потенціал регіонів України, його суть та складові.

Для забезпечення ефективного виконання функцій органи місцевого самоврядування наділяються відповідними майновими та фінансово-бюджетними правами. Для цього формуються територіальні або регіональні фінанси, які включають місцеві бюджети, а також прибутки підприємств комунальної форми власності, які використовуються для вирішення регіональних проблем. Крім того, до регіональних фінансів входять також цільові фонди, які утв-ся поза бюджетом для фінансування деяких заходів, а також місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів. Регіональні фінанси забезпечують фінансування заходів, пов’язаних із соц.-культурнимі комунально- побутовим обслуговуванням населення.

Формування регіональних фінансів є необхідною передумовою ефективного здійснення тут ек та соц. процесів.

Рег фінанси можна охарактеризувати як сукупність фін ресурсів, виконуваних для ек і соц. Р-ку територій. Основними джерелами формування рег фінансів є бюджетні кошти та кошти суб’єктів господарювання.

Місцеві фінанси включають:

1. Місцеві бюджети

2. Прибутки під