Право власності та спадкове право в Гетьманській державі

Право власності. Як і в попередній період, інститут власності на землю продовжував займати провідне місце в системі цивільно-правового регулювання. Суб’єктами власності на землю у цей період виступали:

- Військо Запорізьке або сама Українська держава. Націоналізувавши ла­тифундії польських магнатів і шляхетські посілості, держава створила земельний фонд, яким розпоряджалася на власний розсуд. Представники держави (гетьман, полковники, сотники), за умови служби Війську Запорізькому, могли отримува­ти і надавати іншим так звані “рангові володіння”. Вони надавалися на період виконання посадових (рангових) обов’язків, у тимчасове користування;

- козацтво таселянство до кінця XVII ст., а в подальшому лише козацька старшина, українська шляхта, знатне військове товариство.

Окрім отриманої у ранг вотчини, старшина мала змогу набувати її й іншими способами. Зокрема успадковувати, купувати, освоювати пустопорожні та кинуті земельні ділянки (право займанщини);

- православна церква та монастирі. Отримували земельні пожалування від українських гетьманів та російських царів;

- Запорізька Січ. Маючи автономний статус у складі Української гетьманської держави, продовжувала зберігати за собою право розпоряджатися земель­ ним ресурсом на своїй території. Будь-хто із числа запорожців міг користуватися окремими угіддями, сплачуючи відповідний податок до січової скарбниці.

Спадкове право.

Цивільне право доби Української гетьманської держави містить норми успадкування як за заповітом, так і за законом.

Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу. Заповідачем не могли бути засуджені до смертної кари, політичні зло­чинці, які перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судо­вому порядку.

Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, які перейшли до нехристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, які вийшли заміж без згоди батьків, особи, котрі зловживали спиртними напоями.

Існували дві форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першому випадку заповіт складався письмово у присутності кількох місцевих урядовців або 2-3 свідків. Свідками не могли бути опікуни чи самі спадкоємці.

Текст складав сам заповідач, якщо був освіченим. У противному разі його го­тувала інша особа зі слів спадкоємця. Останній мав підписати документ або по­ставити свою печатку. Свідки ставили свій підпис на кожному аркуші заповіту.

Надзвичайна форма заповіту застосовувалася у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час військового походу або ж коли захворів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.

При укладенні документу заповідач користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов’язковою умовою дій­сності заповіту існуюче право визнавало передачу частини спадку дитині, котра перебувала в утробі матері. Ні за яких обставин заповідач не міг її позбавити спадку.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. У національному праві цього періоду побутувало правило, за яким “сестри при братах не спадку-ють”. Першу чергу спадкоємців, таким чином, становили рідні сини спадкодав­ця, другу — онуки. Донькам майно діставалося лише в разі відсутності синів або коли останні померли бездітними.

Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший із них мав право на батьківську хату. Він вважався власником батьківського будинку, був зобов’язаний забезпечити сестер при одруженні часткою майна, що назива­лася посагом.

Успадковувати майно, залишене після матері, могли як сини, так і дочки. Шлюбно-сімейне право або “родинне право”, як називалося воно в Україн­ській гетьманській державі. Для чоловіків повна дієздатність і право на одру­ження наступало з 18 років, а для жінок — із 13-літнього віку.

Звичаєве право і законодавство першої пол. XVIII ст. у Гетьманщині визна­вало шлюб справою добровільною, ніхто не міг бути примушеним до укладення шлюбу. Однак діти мали отримати згоду батьків. Щоправда, відсутність не впливала на правову силу шлюбу. Подружжя, не отримавши згоди від своїх ба­тьків, могло звернутися до місцевої влади за дозволом на укладення шлюбу.

Дозволялося робити так звані “передвесільні подарунки”, що поверталися в тому разі, якщо з певних причин весілля не відбулося. Заборонявся шлюб між близькими родичами. Встановлення даного факту тягло за собою розлучення.

Шлюбні відносини припинялися у двох випадках — внаслідок розлучення або смерті одного із подружжя. Укладати повторний шлюб дозволялося через 6 місяців після розлучення або смерті чоловіка чи дружини.

Вступивши до шлюбу, жінка переходила під опіку свого чоловіка. Вона не тільки приймала його прізвище, але й користувалася набутим авторитетом у сус­пільстві. Відтак, чоловік представляв її інтереси у суді, розпоряджався посагом та власним майном на особистий розсуд, від імені дружини укладав цивільно-правові акти. Тільки залишившись вдовою при малолітніх дітях, жінка отриму­вала право розпоряджатися своїм і дитячим майном. Впродовж всього сімейного життя посаг дружини (майно, виділене батьком при одруженні) і віно чоловіка (виділена дружині частка з його майна) перебувала під його особистим нагля­дом і контролем.