Судові рішення (судовий прецедент)

Додатковими джерелами права були літописи і повчання.

14.Договори з Візантією як джерела права. Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 pp. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права "Руський закон". Так, договір 944 р. згадує не лише про звичай, а й про "статут", тобто писаний закон руський. Закон руський описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство". Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. До норм міжнародного права належить також обов'язок сторін щодо видачі злочинців.

15. Право власності, спадкове та зобов’язальне право за «Руською Правдою» Зміст права власності в Київський Русі залежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення права власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визначала порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рези). Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між синами старшими. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одержували волю. Зобов'язальне право Було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань. o Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції). o Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у рабство

16.Шлюбно-сімейне право Русі. За дохристиянських часів вони базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Мало місце викрадення наречених, багатоженство (до хрещення Володимир Великий мав п'ятьох дружин і кілька сотень наложниць).Із прийняттям християнства запанувала моногамія, не схвалювалися розлучення, мали місце безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки. Із візантійського права запозичено норму, що передбачала досить низький шлюбний вік: 12-13 років для дівчат і 14-15 років для хлопців.Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близьких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб.Питаннями розлучення опікувалася церква, яка в дуже рідкісних випадках допускала розірвання шлюбу.

17. Поняття і види злочинів в нормах “Руської Правди”. Злочини в Київській Русі називали “образою”, проте право не розрізняло кримінальне та цивільно-правове правопорушення. Підхід до злочинів був класовим. Уже виділяли об’єктивний і суб’єктивний боки злочинів. Об’єктами злочину були влада, особа, майно, звичаї. Суб’єктами злочину могли бути всі, крім челяді і а холопів. Особливо небезпечним злочином вважалося посяі ііішч на князівську владу, що проявлялося у повстаннях. Небезпечними вважалися злочини проти особи – вбивство, побої, тілесні ушкодження. До майнових злочинів належали розбій, грабіж, крадіжка (татьба), незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Світське право того часу не мало норм, які б охороняли сім’ю під злочинних посягань. Ці норми набули втілення в церковних уставах. До злочинів проти сім’ї та моральності належали: розпуста (самовільне розлучення з дружиною), зґвалтування (іюшибання), укладення шлюбу між близькими родичами, багато­женство, співжиття з черницею та кума з кумою, народження позашлюбної дитини, сексуальні збочення та ін.