Образ як художнє узагальнення

В урочистій проповіді «Слово в неділю по Великодні» Кирило Туровський (XII ст.) змалював таку картину: «Нині весна красується, оживляючи земне єство, бурнії вітри, тихо повіваючи, плоди наливають, а земля, насіння напуваючи, зелену траву з’являє. Нині дерева вже пагони випускають, і квітки запахущі процвітають, і городи солодкий посилають запах».

Цей пейзаж не має самостійного характеру, а є частиною цілісного образу – воскресіння Христового. Автор так роз’яснює образи: «весна – красна віра Христова», «буйнії вітри – гріхотворнії помисли, що покаянням перетворюються на добродійність, кориснії плоди налипають», «дерева вже пагони випускають» – множиться віра Христова на Русі. Письменник вдається до своєрідноговінакомовлення, говорить про весну, а має на увазівВеликдень. І те інакомовлення підсилює емоційне сприйняття свята, увиразнює його смислове навантаження завдяки вдало знайденим образам.

Художній образ – це форма мислення в мистецтві, художнє узагальнення, яке в конкретно-чуттєвій формі розкриває суть зображуваного.

Здатність до образотворення закладена в багатозначності слів; слово з його значеннями – це вже образ. Наприклад, на позначення манери ходьби існує багато слів і висловів: шкандибати, тупотіти, дибати, швендяти, тягтися, тинятися, дріботіти, взяти ноги на плечі, дати тягу, накивати п’ятами, плуганитися та ін. Цей синонімічний ряд виражає різні відтінки, але узагальнене в ньому слово – ходити. Так і в художній літературі письменник прагне до узагальнення, творить узагальнену модель з елементів буття.

Принцип добору найбільш влучного (такого, що найповніше характеризує поняття) слова чи образу описав М. Грушевський в «Історії української літератури» (т. 1): «Це був конкурс образів-інвенцій (вигадок, винаходів) чисто поетичних по своїм прикметам, з котрих виживали найбільш влучні, себто ті, які найбільш промовляли до почуття і фантазії слухачів. З них поволі відкидано все менш влучне, занадто складне, тонке й штучне; пам’ять утомлялась масою синонімів і нюансів; зоставалось те, в чім форма найкраще, себто найпростіше і найзагальніше, відповідала змістові. Цей процес був заразом великою школою поетичного мислення і поетичної творчості».

Уявлення предмета чи явища і є його образом – моделлю, в якій поєднуються абстрактне і конкретне. Наприклад, глобус створює загальне уявлення про форму землі (абстрактна модель), водночас глобус – це конкретний, наочний предмет. До абстрактних моделей належать графіки, формули, схеми. Є і конкретні моделі (образу дійсності) – скульптура, картина, текст художнього твору, яким властиві емоційна насиченість, смислова і художня наповненість. Мистецтво слова спроможне абстрактні поняття передавати конкретно-чуттєвими образами, як, наприклад, у баладі Т. Шевченка «Причинна»:

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів.

Так постає в уяві конкретний образ передранкової пори. Інакше зображено ранок з використанням слухових образів:

Защебетав соловейко,

Пішла луна гаєм...

Пішов шелест по діброві,

Шепчуть густі лози...

Загальне в літературі може виражатись через одиничне, випадкове. Образ Володьки Лободи в «Соборі» О. Гончара по-своєму унікальний, однак позначає він типове явище – зневагу до культури і традицій народу, неприборканий кар’єризм; Шариков у М. Булгакова («Собаче серце») – тип невігласа, демагога, руйнівника культури, наділеного владою брутальної, нахабної людини.

Художній образ – це єдність думки і почуття, раціонального й емоційного. Виникає він у стані натхнення, на емоційній хвилі. Водночас образ є результатом пізнавального, мисленнєвого процесу, а тому він виражає і емоційний настрій, і певну думку. Гармонійне поєднання думок і почуттів – ознака високого мистецтва.

У художньому образі поєднуються об’єктивне і суб’єктивне. Література, щоправда, не вимагає сприймати її образи як реальність, бо художній образ – це дійсність, переосмислена, перероблена уявою, фантазією митця, суб’єктивне відображення об’єктивної дійсності. Він несе в собі ще й самобутність творчої індивідуальності – особливості її світовідчуття, інтелектуальні і психічні риси, життєвий досвід.

Образи є пластичні і непластичні. Пластичність (грец. plastikos – скульптурний) у літературі – це рельєфність, виразність у відтворенні вигляду, жестів, рухів людини, в описах (інтер’єр, пейзаж, портрет). Завдяки цьому художній світ стає зримим, ясним, виразним, може сприйматися як реальність. Наприклад, пейзаж на початку повісті «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького («Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця...») творить мальовничу картину подільського краю – письменник наче малює словами. А фраза «Старий Джеря в одній сорочці стояв коло воріт, спершись на тин, і розмовляв з якимось чоловіком» живо відтворює зриму ситуацію з характерними деталями.

Непластичні образи – це сформульовані повчальні сентенції, дидактичні думки, політичні, філософські, релігійні ідеї, що набувають художньої форми. Наочний щодо цього початок поеми «Сон» Т. Шевченка:

У всякого своя доля

І свій світ широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає –

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата...

Філософські сентенції висловлені в Біблії: «Для всього свій час, і час кожній справі під небесами: час родитись і час помирати, час садить і час виривати, час убивати і час гоїти рани, час мурувати і час руйнувати, час плакати і час сміятися, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час складати каміння, час обіймати і час уникати обіймів, час шукати і час дати загубитись, час збергіати і час втрачати, час краяти і час зшивати, час мовчати і час говорити, час любити і час ненавидіти, час для війни і час для миру» («Екклезіаст»).

Художній образ не є готовим чи незмінним у своїй формі утворенням, а становить певну структуру, яка виникає внаслідок моделювальних процесів у творчій свідомості митця. Ця структура є відкритою, тому художні образи багатозначні, гнучкі, поліваленті (здатні вступати у зв’язки з іншими образами), їм властива чуттєва і смислова конкретика, певна функціональність у просторі літературного тексту.