Висновки. Навчальна мета лекції: ознайомити курсантів з історією держави та права на українських землях період Литовсько-Польської доби

Навчальна мета лекції: ознайомити курсантів з історією держави та права на українських землях період Литовсько-Польської доби;

Виховна мета лекції: виховувати у курсантів почуття гордості за героїчне минуле своєї держави.

Зв’язок з іншими темами, навчальними дисциплінами: Історія України Т.„Українські землі під владою Речі Посполитої”; Історія держави та права зарубіжних країн Т. „Державний лад і право слов’янських народів в добу Середньовіччя”; Конституційне право України Т. „Історія українського конституціоналізму”.

Зв’язок з практикою:значення лекції для підготовки практичного спіробітника ОВС обумовлене необхідністю дослідження особливостей історичного розвитку різних областей України з метою побудови своєї практичної роботи з урахуванням етнонаціональної специфіки населення, що проживає на території обслуговування.

Рекомендована література:

Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVI вв: Сб. материалов. – Л., 1936.

Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. Т.1 / За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Ін юре, 1997. – С. 60 – 82.

Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. — К.: Ін Юре, 2000. - Т. 1. - С. 154 – 169.

Історія держави і права України / За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – С. 62 – 67.

Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.Д. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – С. 68 – 72.

Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – К.: Знання, 1999. – С. 129 – 143.

Плохий С. Н Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI — XVII вв. - К., 1989.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі //Дзвін. 1990. № 1 - 4.

Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Практикум. — К., 1999. – С. 30 - 42.

Усенко І.Б., Музика І.Б. Історія держави і права України: методичні матеріали і рекомендації. — К., 1998.

Хрестоматія з історії держави і права України. – К.; 1997. Т. 1.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987.

Щербак В О. До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України в XIV — першій пол. XVII ст. // УІЖ. 1987. № 2.

Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська стар. 1993. № 3.

Вступ

Особливістю досліджуваного періоду виступає те, що, він явив собою закономірний розвиток історичної ситуації обумовленої поєднанням геополітичних чинників та загальноісторичних закономірностей, що призвели до втрати князівствами на території України самостійності та їхнього переходу до влади Литви та Польщі.

Подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами – Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством.

В лекційному матеріалі ми розглянемо основні причини занепаду Галицько-Волинської держави, причини і обставини виникнення Речі Посполитої, а також торкнемося питань особливостей суспільного ладу і права на українських землях в Литовсько-Польську добу.

1. Передумови «тихої» експансії Литви на українських землях. У першій половині XIV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей, пов'язаних з постійними боярськими інтригами, напруженою, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство, яке протягом 100 років було єдиною надійною опорою української державності і прямим спадкоємцем державницьких традицій Київської Русі, починає поступово занепадати. Цією обставиною, а також чварами у Золотій Орді скористалися іноземні загарбники. Під їхніми ударами перше українське королівство припинило своє існування, а галицькі та волинські землі внаслідок вакууму влади, що утворився після загибелі останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія П, стали легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

В Галичину вторглися польські та угорські війська. Литовці утвердилися на Волині, а також намагалися заволодіти Галичиною. Після довгої та виснажливої боротьби, від час якої галицькі землі не раз переходили з одних рук до інших, у 1387 р. вони, нарешті, були остаточно захоплені Польщею. Ще раніше, наприкінці XIII - на початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині XIV ст. Буковиною заволоділо щойно утворене Молдавське князівство. Внаслідок цих іноземних експансій галицько-волинський державно-політичний центр переживає період глибокої кризи і занепаду.

Іншим важливим державно-політичним осередком на території Південно-західної Русі, залишався Київ. Після розпаду Київської Русі він, разом із прилеглими територіями, став називатися «Руською землею», яка за розмірами не поступалася іншим князівствам. Ця «Руська земля» залишалася великою принадою для інших князів. Адже той, хто володів Києвом, міг не тільки пишатися престижем правителя «матері міст руських», а й претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві розташовувалися головні храми і монастирі він залишався культурним і релігійним центром усієї Русі.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастям. Він став об'єктом постійної боротьби і чвар між князями. Протягом 100 років (з 1146 по 1246 р.) у Києві правило 24 князі, було зафіксовано 47 змін влади. При цьому один із князів (Рюрик Ростиславич із Чернігова) сім разів обіймав престол, п'ятеро - правили по три рази кожен, а восьмеро - по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше одного року кожне.

Ця безперервна, запекла боротьба за владу, а згодом і розорення Київської землі монголо-татарськими ордами великого мірою послаблювали Київське князівство, не давали можливості розвиватися процесам державотворення. Наприкінці ХП — на початку ХШ ст. воно поступово втрачає свої багаті державницькі традиції і поступається першістю Галицько-Волинській державі.

Цією тимчасовою слабкістю Києва швидко скористалася Литва, яка почала здійснювати експансіоністські претензії і задуми щодо українських земель. У зв'язку з цим виникає питання - коли і як саме литовські племена, котрі ще до середини ХПІ ст. жили родовим ладом і навіть не мріяли про свою власну політичну організацію, змогли об'єднатися в єдину, безперечно сильну у військовому відношенні державу? Що спонукало ці відсталі язичницькі племена такими швидкими темпами пройти етап консолідації і формування своєї держави, на який інші народи витрачають цілі століття?

Головною причиною прискорення процесів державотворення у литовців була їхня боротьба проти німецьких хрестоносців Тевтонського ордену, що виник на прибалтійських землях і намагався підкорити своїй владі місцеві племена. В ході цієї війни серед литовських князів провідну роль почав відігравати один із аукштайтських «старших» князів Міндовг. Саме він, прагнучи до об'єднання литовських земель, зумів підкорити інших князів, захопивши в свої руки території по верхній течії Німану. Деякі князі, переможені Міндовгом, визнали його владу і залишились княжити у своїх володіннях, але вже як васали. Таким чином, Міндовг стає великим князем, а близько 1240 р. завершується заключний етап утворення нової держави — Великого князівства Литовського, до складу якого ввійшли Аукштайтія, Жемайтія, частина Ятвягії та Західної Русі.

З метою консолідації сил для боротьби з німецькими лицарями великий князь литовський Міндовг 1255 р. уклав союз з володарем Галицько-Волинської держави Данилом Галицьким, скріпивши його одруженням своєї дочки з молодшим сином Данила Шварном. Опираючись на цей союз, Міндовг зумів розбити лицарів Тевтонського і Лівонського орденів поблизу о. Дурбе (1260 р.). Політика згуртування і консолідації сил, яку проводив Міндовг, схиляла на бік Литви населення Київщини, Чернігівщини й інших давньоруських князівств, що перебували в умовах постійної ординської загрози.

Інтенсивне зростання Литовської держави починається за часів правління великого князя Гедиміна. Спочатку добре подбавши про зміцнення тилів, він почав невпинно розширювати свої володіння. Цьому великою мірою сприяло те, що литовці в процесі боротьби з хрестоносцями зуміли піднести на високий рівень військову справу. В Литовській державі було незаперечним правилом: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто не виконує цю військову повинність, той позбавляється землі. Це правило поширювалося на всі верстви литовського суспільства - від великого князя до селянина. Ось чому Литва мала на той час велике, добре озброєне і організоване військо.

За часів правління Гедиміна (1316—1341 рр.) до Литовської держави спочатку були приєднані білоруські землі. Після смерті князя його син Ольгерд, який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія на Україну. Вона полегшувалася тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека у 1357 р. переживала період феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. Скориставшися сприятливою ситуацією, Ольгерд у 1355 - 1356 рр. поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р. захопив Київ і всю Київську землю.

Висновки по питанню.

Таким чином, можна зробити висновок, що литовці здобули Київське князівство головним чином завдяки «тихій експансії», майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Литовські завойовники викликали до себе симпатії передусім тим, що вели боротьбу з монголо-татарами і були могутніми спільниками українців у боротьбі з Золотою Ордою. Литва, володіючи значними військовими силами, відкривала перед Україною можливість визволення від Орди, а це було головним, життєво важливим завданням українського народу. У вирішальній битві між литовцями і ординцями, яка відбулася в 1363 р. на Синіх Водах (р. Синюха - притока Південного Бугу, або р. Снивода, що на Вінниччині), брали участь також загони українських селян і міщан. Спільними зусиллями литовців і українців у цій битві було вщент розгромлене сильне золотоординське військо трьох ханів-братів Хачибея, Котлубуга, Дмитра.

Внаслідок переможної синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля, і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди. Таким чином, битва на Синіх Водах була фактично попередницею загальновідомої Куликовської битви 1380 р., її генеральною репетицією.

2. Політика литовських правителів в Україні. Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили неабияку політичну мудрість. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», — постійно наголошували литовські правителі. Вони здобули собі довір'я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобуття в усіх сферах життя.

Литовці беруть на озброєння українську військову організацію, систему будівництва фортець, валів, вивчають і засвоюють досвід роботи адміністрації, ведення господарства. «Руська правда», як відомо, у Великому князівстві литовському, як і в Київській Русі, стає головним джерелом права. В державній практиці продовжують зберігатися давньоруські терміни — «тіун», «намісник», «ключник» тощо.

Провідну роль у Литовській державі поступово починає відігравати й староруська мова, що містила в собі елементи української і білоруської мов і вживалася в князівствах України-Руси в XI - ХІП ст. Саме ця староруська мова стає офіційною, державною мовою Великого князівства Литовського. Навіть у Жмуді, яка вирізнялася серед корінних литовських земель особливим консерватизмом, документи писалися руською мовою. Це пояснюється насамперед тим, що споконвічні етнічні литовські землі після завоювання Білорусі і України у складі Великого князівства Литовського становили лише десяту частину його території. Тому цілком зрозуміло, що для переважної більшості населення Литовської держави саме руська мова була рідною.

Панівною і загальнодержавною у Великому князівстві Литовському стає поступово і православна віра. Литовці, як відомо, до приєднання білоруських і українських земель були язичниками і сповідували так звану поганську віру. Проте згодом литовські правителі (Любарт, Ольгерд, сини останнього), зрозумівши необхідність введення православ'я як офіційної державної ідеології, що звеличує князівську владу і робить її в очах народу божественною, починають сповідувати православну віру. Пізніше православним стає майже все населення Литовської держави. Наприкінці XV ст. лише Трокська та Жмудська землі залишалися вірними давнім язичницьким традиціям.

Литовці, які після завоювання білоруських і українських земель залишилися тут жити разом з місцевим руським населенням, поступово засвоювали його кращі культурні надбання, народні звичаї. Як наслідок, через одне-два покоління вони асимілювалися русичами настільки, ще мало чим відрізнялися від місцевих жителів. На думку М. Грушевського, з часом литовці «самі забували, що вони не українці, а литвини, і люди того не пам'ятали й уважали їх за своїх».

Приєднання в другій половині XIV ст. більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського не викликало спочатку будь-яких помітних змія в їхньому політико-адміністративному устрої. Зокрема, як і раніше, продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська та Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичними кордонами колишня «удільних» князівств Давньоруської держави. Аналогічна ситуація склалася й на Поділлі. Після входження його до складу Литви тут сформувався уділ литовських князів Каріотовичів. У Чернігівській землі з приходом литовців до влади виникло декілька невеликих за своїми розмірами удільних володінь.

На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві - сина Володимира, на Поділлі - племінників - синів Коріата - Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда.

Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції та звичаї. Таке становище українських земель зумовлювалося тим, що великий князь литовський «увійшов у приязнь» з місцевими феодалами, закріплену традиційним давньоруським рядом. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем угодами зобов'язувалися служити йому як васали, а той, у свого чергу, обіцяв послідовно й неухильно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і боронити їх від татар, «виходу не давати почати».

Провідну роль серед руських земель з другої половини XIV і до початку 70-х років XV ст. знову починає відігравати Київське князівство, яке з. приходом литовців і звільненням від іга Золотої Орди вступає в смугу певного державного відродження. Розширилися кордони Київської землі - частково за рахунок приєднання до неї порубіжних округ сусідніх князівств, частково в результаті поступової колонізації південних степів. На південному заході Київська земля межувала з Поділлям та Волинню, на півночі до неї входив Мозир із повітом, а на сході — землі по лівому березі Дніпра з містами Остер і Переяслав. На півдні межі князівства губилися в глибинах Дикого Пола.

На північ від Росі Київська земля, незважаючи на постійні набіги кримських татар, була заселена і впорядкована. Під владою київського князя, крім стольного града Києва, перебували численні «київські пригороди»: Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Звенигород, Остер, Канів, Черкаси, Переяслав. Всі ці міста звалися «замками господарськими». Київський князь призначав у них своїх намісників-державців (або старост), котрі здійснювали керівництво замком та навколишньою округою (повітом), яка «тяжіла» до замку. Мешканці повіту, незалежно від свого стану, у військовому, судовому й адміністративному відношеннях підпорядковувалися старості. Вони відбували повинності на користь князя й сплачувати намісникові певну данину.

В другій половині XIV - XV ст. у Київському князівстві спостерігаються дві досить суперечливі тенденції розвитку суспільно-політичного процесу, 3 одною боку, Київська земля в 1362 р., після завоювання її литовським князем Ольгердом, втратила статус династичної спадщини Рюриковичів, а з іншого, незважаючи на залежність від Литви, вона продовжувала користуватися широкою автономією.

Київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, зберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої, судово-адміністративної, господарсько-фінансової, військової): йому підлягали старости, він командував військовими контингентами всіх повітів, до нього апелював суд намісників; він мав виключне право надання земельних володінь.

Про особливий, фактично незалежний політико-юридичний статус київських князів свідчила також їхня титулатура: «Государь отчичь», «Божією милостю», «Князь великого князства своего Киевского» тощо.

Литовські правителі, незважаючи на свої обіцянки «новин не вводити», все ж там внесли досить ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави вищим рівнем централізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках великого князя. Такій нейтралістський лад Литва запровадила і в межах підвладного їй Київського князівства. Іншою важливою стороною литовської «новизни» на Київщині було позбавлення верховної влади українських князів династії Рюриковичів і заснування нової правлячої, литовської, династії - Гедиміновичів, перший представник якої - Володимир Ольгердович — княжив у Києві з 1362 по 1395 р. Вії значно зміцнив свою владу, спираючись на місцевих землевласників та на православну церкву. Володимир навіть карбував власну монету. Гербом - символом Київської землі - в той час було зображення архістратига Михаїла. Зелене полотнище князівського стята також мало його зображення на тлі червоного щита.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії українських земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї нової політики Литви стала Волинь. У 1452 р. на територію князівства були введені литовські війська. Воно було перетворене на провінцію Великого князівства Литовського, якою відтепер управляв намісник, що призначався великим князем.

Така ж доля спіткала й Київське князівство. Наприкінці XIV ст. правитель Литовської держави великий князь Вітовт, побоюючись посилення свого васала, усунув з київського столу князя Володимира Ольгердовича, а згодом став власноручно управляти Києвом через своїх намісників. Після смерті Вітовта внаслідок напруженої боротьби до влади у Великому князівстві Литовському приходять, змінюючи один одного, князі Свидригайло та Сигізмунд. Вони зуміли прибрати до своїх рук майже всю Україну. Але після загибелі останнього, коли великим князем став Казимир, удільність Київського князівства на деякий час відновлюється. В 1440 р. до влади в Києві повертаються нащадки Володимира Ольгердовича. Спочатку тут править його син Олександр (Олелько), якого згодом змінив Семен Олелькович (1455—1470 рр.). Він продовжував політику, спрямовану на утвердження автономії своїх володінь. Сусідні правителі вважали його суверенним володарем і навіть називали «царем Київським». Семен Олелькович відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря розорену Батиєм. Він обдарував її «златом, і сріблом, і сосудами церковними» та «в ній же сам був похований у гробниці, яку сам створив». В його епітафії зазначено, що сама церква Успіння стала величним надгробком князю Семену, після смерті якого «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали».

Великий князь Казимир, довідавшись про смерть Семена Олельковича, направив до Києва свого намісника — багатого магната Мартіна Гаштольда, брата дружини покійного князя. Однак Семен мав прямих і законних спадкоємців — сина Василя та брата Михайла. Кандидатура Михайла найбільше імпонувала киянам, які вважали литовця Гаштольда людиною некнязівського походження і тому рішуче відмовилися визнати його владу. Вони двічі не пускали Гаштольда до міста, заявляючи, що коли Казимир не поставить їм князем Михайа Олельковича, вони або всі загинуть, або знайдуть собі іншого — як не православного, то хоч католика. Цей факт, виразно засвідчує відданість киян багатовіковій традиції князівського правління. Однак в 1471 р. з нею було остаточно покінчено. Київ під загрозою застосування сили змушений був визнати владу Гаштольда. Так Казимирп нарешті досяг своєї мети: і «царственний град Київ і княжіння його у воєводство перемінив».

Литовські князі, які успадкували більшу частий Київської держави, сам термін «Русь» включили не тільки у свій титул, а й у назву держави.

Визнаючи Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, в якій Україна до кінця XV ст. зберігала свою автономію, деякі вчені водночас акцентують увагу на поліетнічному характері згаданої держави, вважають її спільним надбанням білорусів, литовців, українців.

Проте переважна більшість сучасних вітчизняній істориків не схильні підтримувати такі радикальні концепції і намагаються більш зважено та досить об'єктивно оцінювати литовську добу. Характеризуючи її як позитивне явище, період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення, вони переконливо доводять, що, незважаючи на певну автономію українських земель у складі Великого князівства Литовського, останнє за своїм характером ніколи не було литовсько-руською, а тим більше українською державою.

Обґрунтовуючи свою позицію, українські дослідники акцентують увагу насамперед на великодержавній політиці литовських князів щодо українських земель. Історичні документи переконливо свідчать, що великокнязівська влада у Великому князівстві Литовському була фактично необмеженою, а держава централізованою. Завдяки такому становищу великий князь особисто розпоряджався військом, здійснював розподіл земельних угідь, керував своїми намісниками на місцях, у тому числі й на українських землях. Після звільнення Русі від Золотої Орди місцева українська еліта династії Рюриковичів була усунута від влади, яка відтепер зосереджувалася в руках литовської династії Гедиміновичів. Оскільки литовські князі цій династії близько зжилися з місцевими українськими феодалами і навіть заохочували їхні автономістичні прагнення, великий князь вважав їх небезпечними для цілісності своєї держави і врешті-решт відібрав у них князівства»за непослух». Так литовські князі намагалися знищити в Україні прагнення місцевого населення до самостійного державного життя. Повна залежність Київського князівства і українського народу в цілому від великокнязівської влади переконливо свідчить, що українська державність у складі Великого князівства Литовського була лише ілюзією. Адже українські землі в ньому були позбавлені найголовнішого - статусу суверенності. Отже, Велике князівство Литовські не було і не могло бути державою українською.

Висновки по питанню:

Таким чином, можна зробити висновок, що ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвела до остаточної втрати української державності. Ця дата є політичним рубежем у генезі етнічної державності в Україні, коли, по суті, була остаточно перервана традиція державного будівництва на українських землях у формах, започаткованих ще в давньоруські часи. Після ліквідації Київського князівства на етнічній українській території створювалися державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. — Речі Посполитої, Угорщини та Молдавії.

3. Входження українських земель до складу Речі Посполитої. Наприкінці XV ст., незважаючи на послідовну централістську політику, становище Великого князівства Литовського значно ускладнюється. З півдня на нього починає нападати Кримське ханство, яке виникло в 1449 р. внаслідок розпаду Золотої Орди. Військові загони цієї надзвичайно агресивної держави, що стала васалом Османської Імперії, з 1482 р. регулярно спустошували українські землі, досягаючи іноді навіть Києва. Руйнівні татарські набіги продовжувалися з року в рік і стали традиційними. Литовська держава, як виявилося, була неспроможною приборкати войовничих кримських татар.

Водночас із північного сходу на Литву насувалася ще більш грізна небезпека - централізована Московська держава. Особливо тривожна ситуація склалася після активізації московської політики «збирання руських земель», започаткованої, як відомо, Іваном III і продовженої його сином Василем III. У затяжних і нескінченних війнах із Москвою Велике князівство Литовське поступово знемагало, втративши майже третину своєї території.

З початком Лівонської війни (1558 р.) Литва опинилася на грані повної державної катастрофи, порятунок від якої бачився в пошуках надійного і сильного союзника для подальшої спільної боротьби з Москвою.

Таким союзником литовців в антимосковських змаганнях могла бути лише Польська держава, яка в XVI ст., особливо в період правління Жигимонта II Августа (1548 - 1572 рр.), переживала свій «золотий вік», добу найвищого розквіту політичної культури. Польща в цей період була чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі жорстоких, кривавих релігійних конфліктів, що вирували в тогочасній Європі. Православній руській шляхті імпонувала релігійна толерантність рішень польських сеймів, суть яких зводилася до такого: «Вільно кожному вірити згідно зі своїм сумлінням».

Що ж до самої Польщі, то вона також наполеглива добивалася унії з Литвою. З часу Кревської унії 1385 р, по 1501 р. обидві сторони вісім разів намагалися об'єднатися, щоправда, безуспішно. На середину XVI ст. реальною причиною цього прагнення з боку Польської держави були не стільки великодержавні амбіції (хоча і їх звичайно, не бракувало), скільки бажання розширити свої територіальні межі, насамперед за рахунок Центральної України, яка надзвичайно приваблювала польську шляхту своїми родючими землями.

У сплетінні таких досить різнорідних політичних інтересів, державних амбіцій і розрахунків 10 січня 1569 р. в Любліні розпочався спільний сейм станів Польської Корони і Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися виключно на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі.

Після місячних переговорів, не дійшовши згоди, литовська депутація таємно покинула Люблін. У відповідь на це ображена польська сторона вжила рішучих заходів. Реалізуючи свою програму-мінімум, вона самочинно привласнила українські землі - Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовської держави. Сейм зажадав від польського короля «повернення» цих земель Польщі. Крім того, польська депутація вимагала заочного (у зв'язку з відсутністю на сеймі литовців) вирішення питання про унію, а в разі необхідності - навіть розгортання воєнних дій. Королівською грамотою від 5 березня 1569 р. Підляшшя і Волинь проголошувалися приєднаними до Польської держави.

Легкість, з якою вдалося вирішити проблему приєднання до Польщі цих українських земель, спонукала поляків до нових активних дій. Черговим об'єктом їхніх агресивних зазіхань стали Брацлавщина і Київщина. Незабаром були знайдені й «докази» того, що Київ, а разом з ним і Брацлавщина належать Короні. Поляки, зокрема висунули аргументи історико-правового характеру, які мали обґрунтувати їхню інкорпорацію буцімто давнім, ще з часів княжої доби, завоюванням українських земель. Польські претензії щодо Києва формувалися в першу чергу як ідеологічний виклик політиці Російської держави, спроба обґрунтувати власні права на анексію Києва. Безперечно, що і московські, й польські так звані аргументи були тільки невдалими спробами виправдання експансіоністської політики двох великих держав, які рано чи пізно мали зіткнутися у відкритому збройному конфлікті за землі України.

Брацлавщина та Київщина були також успішно «возз'єднані» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли на сейм знову повернулася литовська делегація, всі українські землі вже опинилися поза державними межами Литви, як того з самого початку прагнула польська сторона.

За таких умов актом від 1 липня 1569 р. цинічно проголошувалося злиття двох держав «в одне нерозривне тіло» — нову федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, зберігало самостійність державного організму з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою.

Одним із чергових гірких і трагічних парадоксів тогочасного становища України було те, що очікуваної угоди обидві держави нарешті досягли, використавши саме українські землі як розмінну монету. Адже платою за державну суверенність знесиленого Великого князівства Литовського стали українські землі - Підляшшя,Волинь, Київщина, Брацлавщина, тобто території, що найдовше зберігали політичну і економічну відособленість від державного організму Литви. Тому для України Люблінська унія мала, безперечно, фатальні наслідки.

В напружених сеймових дебатах тодішній українській політичній еліті випало грати непрестижну роль пасивного спостерігача, а не активного учасника з вирішальним голосом. Українські князі, тим більше шляхта, фактично не противилися інкорпорації і навіть сприяли їй. Не можна категорично стверджувати, що вони керувалися виключно становими інтересами, хоча останні, звичайно, також відігравали певну роль. Українські посли, забезпечивши насамперед непорушність власних станових прав, у всьому іншому трималися «мінімалістичної програми», тобто відстоювали свободу віросповідання і вживання рідної мови, але не висували вимог політичного характеру.

Саме «мінімалістична програма» української еліти не дала можливості використати досить слушну нагоду для розширення автономічних прав України. Зокрема, це частково пояснює, чому на сеймі навіть не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Польщею, Литвою і Україною як третім членом федеративної Речі Посполитої. Провина за це лежить не лише на польській стороні, оскільки ініціатива витворення третього члена держави мала виходити саме від української аристократії. Проте остання, вирішивши насамперед свої станові проблеми, задовольнилася гарантіями релігійно-культурного змісту.

Добре спланована модель «братерства в унії» виявилася життєздатною тільки в теорії. Реальне життя досить швидко показало всю глибину політичних і релігійних суперечностей. Особливо рельєфно вони проявилися через чверть століття, коли на хвилі войовничої контрреформації католицька церква, спираючись на підтримку короля Жигимонта III, католика, «щирішого за самого папу», розпочала свій генеральний наступ на українські землі. Він охоплював у першу чергу економічну сферу. Уряд Речі Посполитої всіляко підтримував польських магнатів, в чиїх руках навіть король залишався маріонеткою. В Україні різко посилився національний, релігійний та культурний гніт. У міру того як новий польський режим настирливо і невпинно проникав углиб української території, зростала взаємна національна антипатія, загострювалися релігійні конфлікти. Давали про себе знати різні ментальності, народні традиції та звичаї, а то й просто побутові сутички.

За цих умов прискорилися й процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Шляхта прямувала шляхом відкритої денаціоналізації. Найзнатніші українські роди — Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських, Сангушок та інших — зрікалися українства, рідної мови, православної віри; вони переходили до католицтва, вивчали польську мову, польські звичаї та побут. На відміну від своєї еліти, простий люд не мирився з польським засиллям і вдався до прямої національно-визвольної боротьби.

Тому, щоб зміцнити й увічнити своє панування в Україні, польський король, католицькі завойовники вирішили прихилити на свій бік православних українців. Це дало б можливість зменшити вплив Москви на Україну й ефективніше здійснювати колонізацію краю.

З метою ідеологічного й духовного приборкання й гноблення українців вирішено було штучно об'єднати обидві віри — католицьку та православну — й створити нову, уніатську. Деякі православні владики, як відомо, охоче йшли на унію з Римом, сподіваючись унаслідок цього об'єднання зрівнятися в правах та привілеях з католицькими єпископами. Після відвідин Риму й переговорів з папою, який підтвердив свої вимоги й обіцянки, єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький скликали у Бресті в 1596 р. церковний собор, на якому проголосили акт злуки православної церкви з католицькою.

Внаслідок Брестської унії утворилася нова, греко-католицька церква, підпорядкована папі римському. Ця новоутворена конфесія згідно з досягнутою домовленістю зберігала старі обряди і канонічні особливості. Водночас у Бресті відбувся собор православних єпископів, підтриманий князем Острозьким, який рішуче засудив унію, а її ініціаторів назвав відступниками, тобто зрадниками свого народу.

Оскільки багато православних не прийняли Брестську унію, її закономірним результатом став великий релігійний розкол в Україні. Тих, хто не захотів перейти в унію, поляки стали називати «схизматами», або «схизматиками». З метою їх остаточної ліквідації після Брестського собору 1596 р. православна віра в Україні була офіційно заборонена, а її прихильники відкрито переслідувалися польськими властями.

Висновки по питанню.

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити висновок, що входження українських земель під владу Речі Посполитої відбувалося у декілька етапів, причому, фактично, експансія Польщі формально здійснювалася відносно володінь Великого князівства Литовського, отже українські землі не мали самостійної правосуб’єктності, незважаючи на наявність широкої автономії.

4. Особливості суспільного ладу на українських землях.

Тривалий час, зокрема ще XIV—XV ст., господарстві на землях колишньої Київської Русі мало переважно на­туральний характер. На межі XV—XVI ст. господарства України зазнає ґрунтовних змін — з натурального стає грошовим. Щоправда, на периферії поза торговельними шляхами довго ще зберігалися старі господарські форми — з перевагою мисливства, рибальства, бджільництва. Були села бортників, ловців, ткачів. У зв'язку з підвищенням, у Європі цін на худобу значно зросло, зокрема у Гали­чині, Волині, значення скотарства, вівчарства. У другі? половині XV ст. активізувався також експорт збіжжя на захід. Виникали фільварки, призначені для виробництва товарного зерна. Зростав експорт інших сільськогосподар­ських культур — квасолі, капусти тощо. Активізувався, особливо з приходом німців, які ввели вдосконалені зна­ряддя, видобуток солі, залізної руди, селітри. Експортува­лося сире і напівоброблене дерево, дошки, бочки. Розпо­чалося виробництво пива і горілки, воску, полотна на корабельні вітрила. Львів славився виробництвом зброї, прикрас.

Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Великі яр­марки регулярно відбувалися у Києві, Кам'янці, Луцьку, Ярославі, Львові. На них приїжджали навіть купці з да­леких країв — Німеччини, Балкан, Туреччини, Криму. Змі­нилися торговельні шляхи. Купецькі каравани прямували на захід, до Балтійського моря, на Молдавію і Волощину, а далі — у Туреччину. Привозили в Україну шовк, кили­ми, вироби зі шкіри, зброю, ювелірні вироби, південні ово­чі та фрукти, вино, ліки, метали, тютюн тощо.

Соціальні відносини розвивались у напрямі творення замкнених суспільних верств — станів. Станова організа­ція, невідома у Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відобра­жають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привіле­їв та обов'язків.

Отже, йдеться про формування таких, як і на заході, трьох основних станів: дворянства (шляхти), духовенства її третього стану (міщан). Спочатку правові відмінності між станами були нечіткими, люди могли дуже легко перехо­дити з одного стану в інший. Проте згодом розмежування між станами, зокрема між шляхтою та іншими, стало дуже суворим, спадковим і майже непереборним. У XV—XVII ст.

Станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціальної драбини у Великому князівстві Литовському знаходилася верствакнязів. До неї належа­ли чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій — українські, бі­лоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, прав управління своїми уділами, зберегли великі земельні володіння. Вони разом створили могутню верству магнатів, «княжат», аристократію. Це роди Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Вишневецьких, Корецьких та ін. Тільки на Волині у XVI ст. налічувалося близько ЗО княжих родів. Найбагатший із них — рід Острозьких — мав величезні володіння, що охоплювали третину всієї землі на Волині, із 100 містами і 1300 селами. Отже, осно­вою сили і впливу цієї верстви стали знатність доходжен­ня, а головне—велика земельна власність. Князі мали ва­салів — шляхту, дружинників, багато слуг. Дуже близькою до цієї домінуючої верстви суспільства була верхівкабояр абопанів — теж власників великих земельних угідь. Це Семашкн, Хребтовичі, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Немиричі та ін.

Переважно з цих двох верств, верхівки суспільства, комплектувався державний апарат — Великий князь при­значав їх на всі вищі посади, вони входили до складу великокняжої ради, підлягали тільки суду Великого князя. У воєнний похід представники цих верств йшли під влас­ними хоругвами, тому ще їх називали хоруговними пана­ми. Вони повинні були виставляти по одному кінному вої­ну від 8-ми селянських дворів. Так, 1528 р. князь Радзивіл виставив 260 вершників, князь Слуцький — 433, князь Острозький — 426 тощо. Крім військової повинності ніяких інших вони не несли, податків не платили, тілесних ганьблячих покарань до них не застосовували.

Значно більшу групу пануючого класу становилидрібні бояри і шляхта. Дрібне боярство, яке в Україні налічу­вало кількасот родин, мало маєтки з 10—15 сіл і, по суті, монополізувало все місцеве управління. Воно теж було зобов'язане Великому князеві військовою службою. У Литві бояри, зокрема середні, дрібні, не мали таких прав, як у Київській державі. Вони переважно були не власни­ками, а тільки володільцями землі, за користування якою несли військову повинність. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконав свого обов'язку, передати спадщину іншій особі, наказував про видання боярських дочок заміж. Бояри були зобов'язані також допомагати князеві будувати фортеці, дороги, мости, пла­тити деякі данини. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств — міщанам, духівникам, навіть селянам. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, панцерні слуги, бояр­ська шляхта тощо.

Згодом верства, група боярства майже зникає. Спо­чатку це трапилося у західних землях, що найшвидше потрапили під владу Польщі. Боярство у Галичині, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шлях­тою 1430 р. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. тут майже не залишилось україн­ських боярських родів. Українські традиції, звичаї збері­галися тільки у середньої та дрібної шляхти. Але в народі у Литвіповне зрівняння боярствазпольською шляхтою відбулося після Люблінської унії 1569 р.

Шляхта, тобто основна маса дворянства, з середини XV ст. мала панівне становище у Польщі, а згодом — і в Литві. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем чи Великим князем. У сумнівних випадках існу­вав спеціальний порядок так званого виводу у шляхетст­во — подання письмових доказів або показів декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а реш­та — удільними землями. Шляхта була звільнена від по­датків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наді­лу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'яза­них з обороною країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканою. його ніхто не міг карати, хіба що за вироком особлива ' шляхетських трибуналів.

Шляхта могла обіймати державні посади. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. шляхтичі мали бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками. Всі вони також повинні були мати свої герби або приписувати (ставати васалами) до тих польських і литовських роді які вже мали свої герби (звичайно, за їх згодою).

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема Галичині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало г те, щоб прогодуватися. Життя такої так званої ходачкові шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Про загалом шляхта у Литві і Польщі XVI—XVII ст. ста-л дуже впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та великокнязівське влади. За її підтримку королі й князі надавали шляхті все нові й нові привілеї — 1387, 1413, 1430, 1434 рр. тощо. Ці акти остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Поступово вона домоглася такого ж правового становища, як князі чи пани-бояри. У Польщі, де шляхта була найорганізованішою і наймогутнішою, вона становила близько 8—1О % населення, у Литві — близько 5 % (середній показник у західній Європі — 1—2 %).

Польська і особливо литовська шляхта мали таке право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, а також імпорту багатьох товарів без оплачування мита чи податку. Феодали влаштовували у маєтках майстерні, мануфак­тури. млини, розвивали промисли. Це, однак, гальмувало розвиток міст і міської торгівлі, сприяло збереженню на­турального господарства, перешкоджало утворенню єдиного внутрішнього ринку — основи централізації держави.

Захопивши західноукраїнські землі, польські пани і шляхта після Люблінської унії вирушили на Волинь, Брацлавщину, Київщину, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників. Струсі, Потоцькі, Конецпольські та інші пани, шляхта зайняли величезні простори України, створюючи справжні латифундії, будую­чи замки, палаци. Попередні землевласники були супроти них безправні: мусили або коритися їм, ставати васалами, або тікати геть. Магнати безжалісно експлуатували при­родні багатства країни, пригноблювали населення. Разом з ^магнатами в Україну прибувала дрібна польська шляхта:

бідна й голодна, вона сподівалась здобути тут маєтки і багатства.

Духовенство становило, як і в попередню епоху, окрему суспільну верству населення. До духовної верстви належа­ли не тільки священики та їх родини, а й весь церковний причет. Вони підпорядковувались не світському суду, а суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Біле — світські священики, чорне — монахи і монашки. Воно було в Україні численним: навіть малі села, присіл­ки мали свої церкви, а у великих селах — по дві й три, містах — декілька. Церкви засновували князі, бояри, шлях­та, міщани, селяни. Магнати часто будували церкви, офі­рували їм чи монастирям ікони, гроші, землі, влаштову­вали при них лікарні для хворих і старих, школи. Деякі церкви та монастирі володіли великими маєтками, міста­ми й селами, наприклад, Луцька, Володимирська, Пере­мишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монасти­рі тощо.

Духовні посади тривалий час вважалися спадковими: після батька прихід (парохію) отримував син. Чимало бу­ло й монастирів, де інколи мешкало по кількасот монахів.

Значення духовенства в Україні величезне. Церква дбала про духовне життя, моральний стан людей, відігра­вала важливу роль у культурі, освіті. Так, школа впро­довж тривалого періоду знаходилася під наглядом духо­венства. За існування Київської і Галицької держав, у Литві церква була під опікою держави, мала великі при­вілеї, авторитет у суспільстві. З приходом польської влади становище радикально змінилося: православна церква опинилася перед загрозою знищення. Це мало б згубні наслідки для всього народу, бо XV—XVII ст. з втратою державності саме церква стала для українців єдиним ін­ститутом виявлення їх самобутності, національної прина­лежності. Литовські правителі не чинили перешкод церкві» підтримували її діяльність. Окрім цього, не бажаючи залишати своїх підданих — православних під верховенст­вом московського митрополита, 1458 р. Великі литовські князі відновили митрополію у Києві. Вона підпорядкову­валася безпосередньо константинопольському патріарху і налічувала десять єпископств.

В останні часи існування Великого князівства Литов­ського та під владою Польщі ситуація церкви, як уже за­значалося, різко погіршилась.

Великі князі та польські королі, дотримуючись того­часної західної практики, вибороли собі право протегу­вання над церквою, тобто почали призначати єпископів і навіть митрополита. Отож щораз більше важливих цер­ковних питань розв'язували світські правителі, які нале­жали до іншої, ворожої православ'ю релігії. Право світ­ської влади призначати єпископів послаблювало авторитет митрополита. Єпископи часто діяли на свій розсуд. Зде­більшого на ці високі посади призначалися шукачі по живи, хабарники, які компрометували священицький сан Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані на їхніх землях парафії та монастирі. За таки? умов культурний вплив православ'я, пошана до священиків, релігії почали зменшуватися. Завоювання турками Константинополя 1453 р. поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найпередовішого; і надихаючого проводу. Переслідувана у самій країні, втративши підтримку ззовні, з Константинополя, православна церковна культура скотилася до обрядовості, обмеженості. Зате на Україну посилився натиск католиць­кої церкви. Вже XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, були засновані католицькі єпископства у Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно виникало, зокрема на східних землях України, багато латинських кляшторів-монастирів. Надзвичайно широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звер­тали особливу увагу на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької церкви. Єзуїтські школи-колегіуми, солідні та пишні, з добрими, кваліфікованими вчителями, дбали про те, щоб залучати сюди українську молодь і виховувати її у пропольському,.католицькому дусі.

Так водночас із політичним захопленням, економічним закабаленням України Польщею відбувалося релігійне, культурне поневолення. Магнати і шляхта разом з като­лицьким духовенством намагалися охопити впливом про­відні верстви українського народу, його еліту, спольщити їх, послабити міщанство, розбити організацію православної церкви.

Зниженню рівня української освіти, у зв'язку з послаб­ленням ролі церкви, намагалися запобігти-передові люди. Наприклад, князь Костянтин Острозький заснував у Ост­розі академію, де викладали визначні українські та зару­біжні вчені. З її стін вийшло чимало відомих людей Ук­раїни — гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Мар­ко Жмайло, вчений Мелетій Смотрицький та ін. Григорій Ходкевич 1568 р. дав притулок у своєму маєтку в Заблудові Іванові Федорову — друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги.

У церковних колах XVI ст. знову відновилася полеміка щодо унії-злуки православної та католицької церков. Ця ідея неодноразово дебатувалася. Вже XI ст. було кілька спроб поєднати обидві церкви, що роз'єдналися 1054 р. У XII—XIII ст. ці спроби поновилися. Після Флорентій­ського собору 1439 р. таку ідею майже здійснили. Проте на шляху привабливого за суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної недовіри і недоброзич­ливості. Православна церква, зокрема, побоювалася, що могутніша, багатша католицька асимілює православ'я, особливо українське. Але як не дивно, наприкінці XVI ст. саме православні владики виступили ініціаторами унії— львівський єпископ Гедеон Балабан, єпископ Кирило Терлецький з Луцька, єпископ Діонісій Збируйський з Холма і єпископ Леонтій Пелчицький з Турова. Вони, крім, напевне, власних інтересів, мали на меті оздоровити цер­ковну атмосферу, вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква запровадить серед пра­вославних порядок і дисципліну. Вступивши в унію, право­славні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, ніхто з них не буде зазнавати зневаг, дискримінації; православ­ну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад тощо. Православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стали б членами верх­ньої палати польського парламенту-сенату.

Отже, причини для унії були вагомі. Провівши декілька зустрічей з польськими ієрархами, королівськими урядов­цями та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодились на унію. Наприкінці 1595 р. єпископи І. Потій та К. Терлецький поїхали до Риму, де папа Климент VIII погодився на унію, урочисто прийнявши під свою владу українську православну церкву з гарантією збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків одружуватись тощо.

У м. Бересті (Бресті) 1596 р. був скликаний церковний собор. Зібралося вище духовенство, численні високопо­ставлені гості, понад 200 священиків, миряни.

На соборі розгорнулася гостра полеміка щодо унії. Її прихильники, відокремившись, засідали у церкві св. Миколая. Це, зокрема, митрополит України Михаїл Рогоза, п'ять єпископів (з тих семи, котрі прибули) — Володи-мирський. Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський та ін. Отже, проводилося два паралельних собори. Уніат­ський проголосив публічно унію з католицькою церквою, на що православний відповів протестом. Король затвер­див рішення першого, а рішення другого оголосив непра­вильним. Так Україна розділилася у релігійному плані на дві частини. Чимало віруючих поставились до унії нега­тивно, хоч більшість української шляхти і немало, міщан підтримали її.

Таким чином, Берестейська унія не поєднала церков, не внесла спокою. Крім двох церков — православної та католицької — в Україні з'явилась третя — уніатська. Влада вважала її єдиною правною українською церквою. Православна церква і релігія почали зазнавати ще більших утисків. Щодо уніатської церкви, то і вона не була визнана поляками рівноправною з католицькою. Римо-католики і надалі не визнавали (у зв'язку з іншою національністю) уніатів повноцінними громадянами. Уніатська церква не хотіла відмовлятися від рідної мови, обрядів, історичної традиції, хоч католицька всіляко намагалась її поглинути. Між цими церквами наростала ворожнеча. Незважаючи на звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у сенат. Однак уніатська церква не стала слух­няним знаряддям у руках римо-католиків і польської вла­ди. Навпаки, вона твердо захищала український народ проти полонізації, зокрема на західних землях України.

Як уже зазначалося, формувався так званий третій етап — етап міщан. Мешканці українських міст, станов­лячи до 15 % населення, виділилися XIV—XV ст. в окрему спільність. Проте такого важливого значення, як на За­ході, міста в Україні, Польщі та Литві не відігравали. Річ у тому, що устрій Литовської та Польської держав, їх політика, всевладдя/ магнатів — князів, панів, шляхти — не давали змоги містам належним чином розвиватися, міц­ніти. Центром економічного життя, навіть виробництва '— сільськогосподарського, ремісничого та іншого — стали панські, шляхетські фільварки, а не міста.

Зі збільшенням чисельності населення міст — переду­сім через посилений наплив польських міщан, ремісників і німців-колоністів — значення міст починає зростати.

Польські королі та литовські Великі князі надають більшим містам привілейоване Магдебурзьке право, що робило міста самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням, не підлеглими магнатам. У 1356 р. Магде­бурзьке право отримав Львів, 1374 р. — Кам'янець-Подільський, 1432 — Луцьк, 1497 р. — Київ.

Магдебурзьке право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак керівництво справами в усіх містах захопив міський патриціат, який складався з міської знаті, багатіїв, а в національному відношенні — німців і поляків. Вони не допускали до управління середнє та незаможне міщанство, самі комплектували міські органи влади — бур­гомістра, міську раду, суд, поповнюючи їх шляхом коопта­ції. Так було, наприклад, у Львові, де десятиліттями влада знаходилася у руках двох десятків найбагатших родин, а ремісництво, міські низи тільки 1577 р. здобули для себе «колегію мужів» з незначними контрольними функціями. У статутах багатьох міст зазначалося, що вони, як і вся міська влада, служать тільки тим, хто визнає римську віру. Українців, вірмен, євреїв та людей іншої національ­ності вважали громадянами другорядними, виділяючи їм для поселення невеликі відокремлені квартали, переважно за містом. Представництво їх у міських органах управлін­ня, судах було суто символічним або ніяким.

Міське населення України доби Середньовіччя було організоване на західний лад, поділяючись на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: зброярів, буді­вельників, золотарів, лікарів, шевців, аптекарів тощо. Цех мав свій статут, суд, органи управління з виборними «цех-майстрами» на чолі. Члени цеху дотримувалися суворої дисципліни. Домінували цехові майстри, їм підпорядко­вувалися підмайстри та учні. Керівництво цеху стежило за порядком, якістю продукції, захищало інтереси цеху. Цехи мали свої свята, ікони, прапори. Вони платили місту і державі визначену суму податків, виставляли у випадку війн певну кількість воїнів, мали виділені для оборони ділянки міських мурів.

Українські міщани, котрі у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці та поляки, почали створювати братства. Братства існували при церк­вах від давніх часів, але спочатку мали тільки релігійний характер. Згодом вони перейняли дещо з цехового устрою — щорічний вибір старшини, членські внески, до­помога зубожілим братчикам. Братства почали виконувати, окрім релігійних, широкі економічні та культурно-освітні функції. Вони захищали українське міщанство, виступали зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, ко­ролів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклу­вались про хворих і бездомних, старих і калік. Особливо активним було Львівське братство, на зразок якого ство­рилися братства в усій Галичині, на Воєнні, Холмщині, Поділлі.

Організація братств була нескладною: невелика кіль­кість членів — 20—50; щомісяця — збори братчиків; раз на рік — обрання керівників (старших братів); чітке ве­дення документації; повне довір'я і чесність; сплата член­ських внесків. Спочатку до братств входили тільки міща­ни, але згодом — і українська шляхта, духовенство.

Братства відігравали велику роль у поширенні освіти, культури, збереженні української мови, письма.

Близько 80 % населення України становило селянство.До середини XVII ст. воно не творило однорідної верстви, а складалося з різних груп з різними обов'язками, які тільки згодом зблизилися і злилися в єдину селянську верству.

Правове становище селян XIV—XV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. У селах руського права спостерігаються залишки давнього громадського ладу. Основою господарства було дворище з 5—10 димів-хат. Господарством займалася велика родина, що приймала підсусідків, потужників тощо. Декілька дворищ творили громаду, яка обирала старшого (тивуна, отамана). Грома­да мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо. Вона контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утри­мувала церкву і священика. Кільканадцять громад стано­вили волость на чолі з отаманом. Його обирала вся гро­мада (віче або копа). На таких вічах відбувалися й суди — так звані копні суди.

Села на волоському праві існували переважно на Півд­ні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закла­дав село, називався князем, спадково утримував свою вла­ду, контролював управу і суд, але з участю громади. Група сіл створювала крайну на чолі з крайником. Двічі на рік збиралося все населення — вирішували спільні справи.

Села німецького права виникли в Україні XIV—XV ст. Осадник-німець платив власнику землі чи урядові певну суму грошей і тим набував право створити село. У ньому він ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу та судових оплат. Населення судили за німецьким правом.

Щодо селянства, то спочатку були три основні кате­горії — смерди (вільні), невільники (слуги, раби), напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі.

У XVI ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам — шляхті. Праг­нення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. «Устави на волоки». Визначено розмір «волоки» — приблизно від 16,8 до 21,3 га залежно від місцевості. «Путні бояри» та «панцерні слуги» діставали по дві волоки. Решту землі передано шляхті, осадникам. Обмежено право переходу селян, для них встановлено низ­ку натуральних повинностей (у зв'язку зі збільшенням ек­спорту збіжжя до Європи).

Залежно від повинностей селяни поділялися на три категорії:

1. Тяглі селяни. Вони працювали на пана зі своєю ху­добою (8—10 днів на рік, потім 2—4 дні на тиждень). Окрім праці у полі сплачували різні податки — грошові та натуральні. Пани сплачували з населення державі по­даток натурою: збіжжям, медом, худобою. Селяни викону­вали також державні повинності — повоз-підвідне, направа шляхів, мостів, сторожування тощо.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села кова­лів, колісників, ткачів, пекарів та ін. Вони створювали сотні, яких очолював сотник. До службових селян нале­жали рибалки, бортники, конюхи, котрі жили здебільшого біля фортець.

3. Чиншові селяни або данники. Платили чинш або данину з власної землі медом, збіжжям, шкірою, птицею-тощо.

Були ще невільники. Це колишні холопи, челядь кня­жої доби. Одні з них залишилися у попередньому стано­вищі, інші мали власне майно, працювали у панів. Дже­релами невільництва були: полон, продаж, крадіжка. На початку XVII ст. невільники злилися з селянами-кріпака­ми. Близькими до невільників вважалися «нехожі се­ляни» або «отчичі», котрі мешкали в окремих господарст­вах, платили податки натурою чи працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прикріплені до землі (хоч вважалися вільними), залишити землю, відійти від пана без його дозволу не-могли.

Напіввільні люди — закупи. Це ті, хто взяв яку-небудь позику і не повернув боргу. Вони мусили працювати на. кредитора, доки не повернули позичене.

Всі ці категорії селян незабаром почали зближуватися. бо феодали з усіх почали вимагати податки і повинності. Так формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селян­ські роботи на пана стали називати «панщиною». Спочат­ку вони не були точно визначені. У XV ст. панщина тривала 14—15 днів на рік, потім збільшилася. Торпський сейм 519 р. встановив панщину раз на тиждень. «Устава на олоки» 1557 р. встановила такий же порядок для Литви. У другій половині XVI ст. панщина відроблялася вже 2 гази на тиждень.

Одночасно зі встановленням панщини селяни втрачали громадянські права — право власності на землю, право су­ду, право виходу. Селян вилучили з-під державного судівництва і віддали під присуд панів. У Литві це зробив вели­кий князь Казимир 1447 р., а у Польщі — вирішив Нешавський привілей 1454 р. Пан дістав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах. Щоправда, для селян доступний був ще домініальний суд (пре це йтиметься далі), але він існував не всюди, а створення його залежало від пана. Пізніше селяни втратили праве на землі. Польське законодавство визнавало право земле­володіння тільки за князями, панами, шляхтою, церквою Це перейшло і до Литви. «Устава на волоки» 1557 р., на­зиваючи форми землеволодіння, нічого вже не згадує пре селянську власність.

Ще одним кроком на шляху остаточного закріпаченню селян була заборона відходити від пана. Спочатку селянам дозволяли йти тільки у певний час, переважно на Різдво та й то тільки внісши за це плату і знайшовши собі заміну. Це право 1496 р. у Польщі було обмежене тільки одним господарством на селі у рік. Нарешті, 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана.

Навіть церк­ви здавали в оренду. За можливість користуватися ними з селян теж брали плату. Селян зневажали, не вважаючи за повноцінних людей. Польське панство та шляхта нази­вали їх «худобою», «бидлом».

Українські селяни неодноразово піднімалися на бороть­бу проти поневолення. Селянські повстання почалися ще -XV ст. Це, наприклад, велике повстання у Галичині 1490— 1492 рр. під проводом Петра Мухи. Воно перекинулось й на Буковину, Молдавію. У ньому взяло участь близько І.О тис. повстанців. У XVI—XVII ст. кількість повстань різко зросла.

Ще однією формою протесту селян були Їх втечі — у гори, до опришків, на відносно вільні простори Східної України і чорноморські степи, зокрема по нижній течії Дніпра. У 1630—1640 рр. тільки з Полтавщини втекло.по­над 20 тис. селян. На вільних землях сходу і півдня Ук­раїни, на московському порубіжжі вони створювали свої слободи, села, хутори.

Висновки по питанню:

Таким чином, можна зробити висновок, що після переходу українських земель до Польщі, селяни стали повністю залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками, їх правове становище мало "чим відрізнялося від рабського. Про це свідчить сільського самоврядування, необхідність отримання дозволу феодала на шлюб, похорон тощо.

5.Джерела права в Литовсько-Польський період (в кінці ХІV – на початку ХVІІ ст).

Джерелом права в українських землях литовсько-руської доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамо­ти, земські статути та збірники законів.

У Литовській державі, зокрема в українських і білоруських землях, деякий час діючими джерелами права були Руська правда і руське звичаєве право. Великі князі й урядовці посилалися на них, вирішуючи справи.

кінця XIV ст. почала розвиватися законодавча діяль­ність литовських князів, які видавали так звані привілеї (лат. privata — приватний закон). Спочатку вони сто­сувалися окремих осіб чи питань і у письмовій формі стверджували вже існуючі порядки чи звичаї. Потім при­вілеї почали видавати групам осіб чи навіть станам.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землі, шляхетського ти­тулу, посади тощо. Пільгові привілеї — це звільнення від сплати податків, підсудності тощо. Охоронні — якщо пору­шувались чиїсь особисті чи майнові права. Були ще зем­ські привілеї, це йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, в яких визначалась організація місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, норми цивільного, кримінального, фінан­сового права.