Львівський ренесанс

Пам’ятки мистецтва Львова доби Ренесансу, себто відродження клясичности, займають найвизначніше місце в історичному розвитку не тільки українського мистецтва, але й мистецтва цілого Сходу Европи. В історії українського мистецтва, львівський ренесанс – це найважніша капітоля українського мистецтва кінця XVI і початку XVII століття, а пам’ятки архітектури на львівському Ринку і прилеглих вулиць – це найбільша окраса і цілий сенс ренесансового мистецтва на Україні.

Ренесансовий стиль поширився на Україні досить вчасно, при чому у Львові почав примінюватися в українському церковному будівництві скорше, ніж у римо-католицьких храмах. Пояснюється це тим, що ренесансовий стиль більш відповідав давнішим українським традиціям. Зокрема ренесансова архітектура, з типом будов центрального заложення, більше відповідала своєю ідеєю і концепцією зразкам української архітектури передренесансової доби, а навіть будовам старокняжої доби. А це тим більше, що ренесансове мистецтво приходило до нас головно з Венецької Республіки, італійської частини Швайцарії та сумежних до Венеції територій. Це не випадок, бо саме Венеція, із своїми давнішими зв’язками з Візантією, візантійським мистецтвом, була для нас, розуміється, значно ближчою, ніж північна ґотика з її суворими, неспокійними й замкнутими формами.

Світова торговля, яку вело «візантійське місто» Венеція з цілим суходолом і слов’янами, була головною причиною для поширення венецького мистецтва. Відомо, скільки венецьких купців жило у Львові і в Києві. Дуже живі зносини з Венецькою Республікою були за часів гетьмана Б. Хмельницького, про що свідчить венецьке посольство, під проводом Альберта Віміни в 1650 році та інші. У Львові було в XVI-XVII ст. консульство Венецької Республіки, а на Ринку був будинок, що звався «Венецьким». Крім архітектури, ці венецькі впливи у нас дуже помітні в малярстві й особливо в друкарстві й ґраверстві.

Муз

Еволюція українського музичного мистецтва тісно пов'язана з загальним процесом формування української культури. У другій половині XVI ст. почався новий етап розвитку, що характеризувався поступовою кристалізацією основних рис національного стилю українського музичного мистецтва. В той час закладалися підвалини музичної освіти й теоретичної думки на Україні, виникали все нові осередки, форми, жанри і види народної та професійної творчості.

У галузі музичного фольклору, зазнаючи певних змін, зумовлених новою епохою і соціально-економічними відносинами, розвивалися пісенні та інструментальні жанри, що побутували в народі у попередні сторіччя (календарні, родинно-побутові, епічні, ліричні, жартівливі, танцювальні). В ліричних піснях відобразилося тяжке життя українського трудового народу, посилилась їх соціальна загостреність.

Дальшого розвитку набули епічні жанри. Виник цілий ряд глибоко драматичних пісень про татарські набіги («За річкою огні горять», «Ох у неділеньку рано-пораненьку»). Серед відомих історичних пісень про героїв боротьби з татарами й турками в кінці XVI — на початку XVII ст. слід назвати пісню про Байду.

Велику роль у процесі становлення української музики відіграла музична освіта, яка спочатку розповсюджувалась серед міського населення, через братства і братські школи, де, поряд із загальноосвітніми дисциплінами й церковним співом по нотах, знайомили з елементами теорії музики, а подекуди й композиції. Для цього братські школи користувалися західноєвропейськими книгами (підручник Шпангенберга та ін.), але головними посібниками при навчанні співу були рукописні ірмологіони, що містили піснеспіви православної церкви. Співу по нотах навчали досвідчені регенти хорів, музиканти.

У другій половині XVI ст. багатоголосий спів з нот без супроводу досяг такої досконалості, що православна церква вирішила використати його на противагу католицькій церковній службі, де спів поєднувався з грою на органі. Високий рівень хорової професійної музики сприяв розвиткові музично-теоретичної та естетичної думки. На Україні з'явилися трактати з музичної грамоти й початків композиції за правилами партесного багатоголосся. Найдавнішим збереженим посібником з цих питань є відомий рукопис «Наука всея музикії, аще хощещи, чоловіче, розуміти київськоє знамя і пініє чинно сочиненное».

иникли прості форми гармонічного багатоголосся (переважно три- або чотириголосся), які згодом розвинулися до складних гармоніко-поліфонічних форм віртуозно-концертного характеру.

У XVI — першій половині XVII ст. виникли такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосного ансамбля або хору (кант), сольна пісня із супроводом, а також цехова інструментальна музика.

Канти (світські й релігійні) складалися на основі віршової поезії, написаної слов'яноруською або староукраїнською мовою. В багатьох із них домінує тема соціальної нерівності та несправедливості. Існували канти моралістично-повчальні, урочисто-поздоровчі, антирелігійні, жартівливі, сатиричні тощо.

Сольна пісня із супроводом, як жанр світської вокальної музики, в порівнянні з кантом, безпосередніше й еластичніше відображала внутрішній світ людини, її особисте життя, ставлення до різних явищ суспільного порядку.

Розвиток інструментальної музики пов'язаний з музичними цехами, які з'явилися в деяких містах на зразок ремісничих. Спершу вони виникли в Кам'янці (1578), у Львові (1580), в Степані на Волині (1614), а потім на Лівобережжі. Основне їх завдання полягало в побутовому обслуговуванні музикою населення (гра на весіллях, хрестинах, похоронах, супровід до танців на народних гулянках). Вони виконували народні та узвичаєні в міському побуті танці, марші тощо.