Загальна характеристика епохи Бронзи

Бронзова доба — важливий культурно-історичний період в історії людства. Саме в цей час набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з оловом, миш'яком, свинцем чи іншими металами). Вироби з бронзи викорис­товували поряд із кам'яними, поступово витісняючи їх. Бронза плавиться лег­ше від міді, а вироби з неї твердіші й гостріші від мідних. Найдавніші вироби з бронзи знайдені в Месопотамії та Південному Ірані (IV тис. до н. є.). Пізніше вони поширюються на терени Малої Азії, Єгипту (кінець IV тис. до н. є.). У III тис. до н. є. бронзові речі вже виготовлялися в Індії та на Півдні Європи, в тому числі на теренах України, а в II тис. до н. є. — у Китаї та решті регіонів Європи. Ще пізніше бронзова доба фіксується в Африці (І тис. до н. є.) та Південній Америці (І тис. н. є.). З металургією бронзи пов'язані про­фесійна спеціалізація майстрів, утворення нових осередків металообробки, гірничо-металургійних центрів та металургійних провінцій. Терени України в періоди ранньої та середньої бронзи входили до складу Циркумпонтійської металургійної провінції, а на етапі пізньої бронзи — Євразійської та Європей­ської металургійних провінцій.

Нерівномірність розвитку окремих регіонів за доби бронзи стає ще відчутнішою. У Месопотамії та Єгипті бронзова доба практично збігається з утворенням первинних держав (цивілізацій). В інших регіонах триває розвиток доцивілізаційних процесів. У II тис. до н. є. держави формуються на островах Егейського моря та на півдні Балканського півострова (Кріто-Мікенська цивілізація).

Бронзова доба на теренах України поділяється на три періоди: ранній (ХХХІІ/ХХХ-ХХІІІ ст. до н. є.), середній (ХХІІІ-ХУІІІ ст. до н. є.) та пізній ( XVII—Х/ІХ ст. до н. є.). Полісся дещо відставало у своєму розвитку порівня­но з іншими регіонами. Сировина для виплавлення бронзи надходила з Бал-кано-Карпатського, Північнокавказького та Приуральського регіонів. Дефіцит її частково компенсували за рахунок розробки родовищ міді Донбасу та Во­лині. Найактивніше процеси поширення бронзи відбувалися у Степу (ямна спільнота, кемі-обинська культура, катакомбна область, бабинська культура, зрубна спільнота, сабатинівська та білозерська культури), Прикарпатті (культу­ри шнурової кераміки, комарівська, Ноуа) та Закарпатті (культури Отомань, Фельшесевч-Станове, Ґава). Населення Північної України (середньодніпровська, тшинецька, сосницька, мар'янівська, бондарихінська, білогрудівська, лебедівська культури) відчувало хронічну нестачу бронзи.

Специфікою доби ранньої бронзи можна вважати етнокультурну кон­солідацію населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих ам­фор контролювали практично всю територію нашої держави. Це був час, коли культурні імпульси з України переважали зовнішні чинники. їхні масштаби чітко фіксуються поширенням традицій будівництва могил.

27. Основні пам`тки і культури Європи в епоху бронзу.

Степ та Південь Лісостепу опанували спільноти індоіранської лінії розвитку (ямна, катакомбна, бабинська, зрубна, сабатинівська, білозерська).

Ямна культурно-історична спільнота

За своєю масштабністю ямна спільнота не мала аналогів у світовій системі культур доби бронзи. Вона об'єднувала пам'ятки ямної, буджацької та пол-тавкінської культур, що відносяться до періоду раннього бронзового віку (XXX—XXIII ст. до н. є.). Поширення ямної спільноти у степу та лісостепу Східної і Центральної Європи, від Зауралля на сході до теренів Сербії, Болгарії та Угорщини на заході, позначено будівництвом курганів. Тому її іноді нази­вають ямно-курганною спільнотою. Класик російської археології В. О. Город-цов виділив ямну культуру на початку XX ст., після розкопок могил, розташо­ваних уздовж середньої течії Сіверського Дінця. Надалі "ямні" могили дослід­жено в Криму, Степу та Лісостепу. Поза "ямним" ареалом в Україні лишили­ся Полісся та Захід. Помітний внесок у вивчення "ямників" зробив російський археолог М. Я. Мерперт. Серед українських дослідників ямної спільноти — О. Г. Шапошникова, І. Ф. Ковальова, 3. П. Маріна, А. В. Ніколова, М. Я. Рич-ков, Д. Л. Тесленко та ін. Назва спільноти походить від типу поховальних спо­руд — прямокутних ям, перекритих могильним насипом. Могили ямної спіль­ноти виступали родовими усипальнями великих сімей. Померлих ховали у скорченому стані на спині на ранньому етапі та на боці — у пізніші часи, по­сипали червоною вохрою. Орієнтували небіжчиків переважно на схід у регіонах на схід від Дніпра та на захід — у Правобережній Україні. Над похо­вальною спорудою зводили могилу. Небіжчиків, особливо дітей, супроводили горщиками з високими плічками та пригостреним дном, а також знаряддями праці, зброєю та прикрасами. Серед прикрас дротяні пронизки із золота й срібла. У поховальному звичаї використовували кам'яну монументальну скульптуру — антропоморфні стели, що являють собою стилізовані зображен­ня людини.

Поселення ямної спільноти відомі менше. Розташовувалися вони здебіль­шого вздовж Дніпра. Серед них Михайлівське (верхній шар), Дурна Скеля у Надпоріжжі та група селищ'поблизу Черкас, досліджених М. П. Сиволапом. Михайлівське поселення, обнесене ровами та кам'яними мурами, вважається племінним центром ямного населення нижньодніпровського регіону. Серед інших племінних груп спільноти в межах України виділимо буджацьку, дністровську, південнобузьку, кримську, молочанську, східну надазовську, сівер-ськодонецьку, орільсько-самарську, лісостепову лівобережну та лісостепову правобережну. Кожна з них репрезентована сотнями, а то й тисячами дослід­жених поховань. Тобто український масив "ямних" старожитностей є найпо­тужнішим серед інших і деякою мірою визначає образ спільноти загалом.

Племена ямної спільноти, розвиваючи систему пасторалізму, вели актив­ний спосіб життя, поступово освоюючи обшири Степу та Лісостепу. У тварин­ництві поєднувалися стійлове утримання худоби й відгін у сприятливі пори року. В першому випадку розводили переважно велику рогату худобу, у друго­му — дрібну, зокрема — овець. Серед остеологічної колекції з середнього та верхнього шарів Михайлівки переважала велика рогата худоба (44,2 %). Дрібна становила 32,7 %, кінь — 17,8 %, а свиня лише 2,2 %. У перерахунку на живу вагу роль великих тварин стає ще відчутнішою. Окрім м'ясо-молочної худоби, утримували волів як тяглову силу. Відбувалося поступове, але неухильне освоєння степових межиріч, вододілів. Тому й могили ямної спільноти досліджені не тільки вздовж річкових долин, а й на певній відстані від них, у відкритому степу. Мобільності населення сприяло застосування колісного транспорту — возів (на двох чи чотирьох суцільних дискових колесах), запря­жених волами. Водночас підтримання збалансованого харчового раціону вима­гало культивації зернових культур. Землеробство мало підсобний характер. Для посівів використовувалися родючі ділянки заплави Дніпра. На кераміці з по­селень виявлено відбитки пшениці-двозернянки, м'якої та карликової пше­ниці, ячменю, проса. Знайдено рогові мотики для обробки грунту, крем'яні вкладні для серпів, зернотерки.

Ліплена кераміка в якісному відношенні поступалася кращим зразкам ене-олітичної, особливо трипільської. В асортименті "ямного" посуду, де значною мірою зберігалися середньостогівські традиції, переважали округлі горщики з короткою шийкою, високими плічками та пригостреним дном. З'являються також кружки та амфорки з невеликим сплощеним денцем. Скромний декор посуду обмежувався відбитками мотузки, защипами, розчосами гребінцевого штампу, функціонально декоративними вушками (рис. 11). Значного розвитку набула місцева металообробка. Ретельний аналіз відповідних матеріалів дав підстави українській дослідниці Л. А. Черних поставити питання щодо виді­лення надчорноморського "ямного" осередку металовиробництва, орієнтова­ного, зокрема, на розробку донецьких родовищ мідної руди в Бахмутській уло­говині. На Михайлівському поселенні, де знайдено ступки для подрібнення руди, сопла, ковадла та зразки готової продукції, С. С. Березанська та О. Г. Ша-пошникова реконструюють майстерню для виготовлення металевих арте­фактів. Про її існування за тих далеких часів свідчить, зокрема, склад супро­воду поховань ковалів, досліджених С. С. Березанською. Металокомплекс ям­ної спільноти включав втульчасті сокири, тесла, черенкові долота, ножі, брит­ви, шила, спіральні пронизки. У виробництві переважали миш'якові бронзи. На цій підставі російський археолог Є. М. Черних відніс ареал ямної спільно­ти до складу Циркумпонтійської металургійної провінції.

Деревообробне виробництво як окрема галузь господарства вперше наочно представлене саме у населення ямної спільноти. Рештки дерев'яних поховаль­них споруд і транспортних засобів (возів) дають можливість розкрити особли вості теслярської майстерності, підкріпленої належним інструментарієм із бронзових знарядь праці (сокири, тесла, долота, шила). Традиція широкого використання колісного транспорту в поховальному ритуалі також уперше засвідчена у ямної людності, яка поширила її від Уралу до Балкан. Локалізація поховань із возами чи елементами колісного транспорту охоплювала Степове Надчорномор'я між Доном і Дунаєм та передкавказький локальний варіант ямної спільноти (пам'ятки новотитарівської культури в Надкубанні). Вперше

поховання з рештками дерев'яного воза з колесами виявлено О. І. Тере-ножкіним у кургані Сторожова Могила на Дніпропетровщині. Добре зберегли­ся рештки критого чотириколісного воза в могилі Лук'янівка поблизу Криво­го Рога (розкопки О. О. Мельника). Нині колеса виявлені не лише на Балка­нах та Поділлі, а й на Уралі. Вози були двоколісні (гарби) та чотириколісні, запряжені волами. Дискові колеса зі ступицями виготовлялися із суцільного шматка деревини чи з двох-трьох дощок, з'єднаних дерев'яними шипами (рис. 12). Використання колісного транспорту чи його елементів (коліс) у по­ховальному ритуалі стає з часом вагомою матеріальною ознакою культури індоєвропейців загалом та індоіранців зокрема. Отже, поховання у возах фіксу­ються на усьому степовому просторі Східної Європи, концентруючись при цьому навколо Нижнього Дніпра. Там містилося укріплене Михайлівське по­селення — центр нижньодніпровського союзу племен. Певною мірою можна стверджувати, що поховання з возами позначали напрями розселення давніх індоєвропейців.

З дерева виготовляли також ложа, ноші, човни, посуд та інші побутові речі.

Видобуток та обробка каменю лишалися важливим напрямом господарчої діяльності. Кам'яні брили використовувалися для зведення укріплень, підмо-гильних конструкцій (крепіди, кромлехи, кам'яні скрині), виготовлення мону-

ментальної та мобільної скульптури, знарядь праці, зброї. Технологія обробки великих брил пісковику, вапняку, граніту знайшла своє втілення в шедеврах монументальної кам'яної скульптури. Крім універсальних ознак культури пле­мен ямної спільноти, таких як могила, вохра, шнур, дослідникам удалося вия­вити й локальні особливості. Чи не найвиразнішою з них була традиція виго­товлення та використання в ритуалі антропоморфної скульптури. Кам'яна скульптура доби ранньої бронзи зосереджена у степовому регіоні між Доном і Дунаєм, тобто вона виступає явищем суто українським. Простежується навіть практика поширення цього ідеологічно-мистецького продукту з Надчорно-мор'я на Кавказ, Балкани, до Малої Азії, тобто у циркумпонтійському ареалі. Кам'яна скульптура була невіддільною від могил і поширювалася у Старому Світі разом із практикою їхнього будівництва. У семантичній парі могила — ідол перша символізувала жіночу основу, а другий — чоловічу.

Українська дослідниця Н. Д. Довженко виділяє такі класи поховальної лапідарної скульптури ямної спільноти: а) ідоли; б) менгіри; в) фаллоїдне каміння; г) стели. Стели, своєю чергою, діляться на аморфні, антропоморфні, зооморфні, орнітоморфні, іхтеоморфні. Як окремі класи виступають скульп­турні форми природного походження та жертовники. Наймасовішими пам'ят­ками монументальної скульптури є стели. На 1986 р. між Дунаєм і Доном виявлено 327 скульптурних форм. Такої кількості (та якості) кам'яних зобра­жень III тис. до н. є. немає в жодному іншому регіоні первісного світу. Тому феномен ранньої антропоморфної скульптури слід розглядати як мистецьке явище світового масштабу. Найвища концентрація кам'яних стел простежуєть­ся в Буго-Інгулецькому степовому регіоні (218 знахідок), хоча шедеври, зане­сені до категорії ідолів, там трапляються рідко. Ідоли, за матеріалами карто­графування, ніби охоплюють український степ, виступаючи його вартовими: Новочеркаськ на Дону, Сватове на Луганщині, Федорівка на Полтавщині, Керносівка, Білогрудівський ліс під Уманню, Чобруча в Молдові, Новоселиця на Дунаї, Чорноріччя та Ак-Чокрак у передгір'ях Криму.

Керносівський ідол є шедевром монументальної скульптури доби бронзи (рис. 13). Знайдено його випадково поблизу с. Керносівка на р. Орелі у Дні­пропетровській області. Виготовлений ідол із пісковику. Довжина скульптури — 120 см, ширина — 36 см, товщина — 24 см. Перед нами постає зображення літнього бородатого чоловіка, озброєного луком зі стрілою, булавою, кам'яною сокирою-молотом, списом, двома металевими сокирами. Він підперезаний паском, що охоплює ззаду обидві ступні, між якими вирізьблено довгого хвос­та. Фігура з обох сторін укрита орнаментом, на спині змодельовано дерево життя, а на лопатках — символи Сонця та Місяця. Серед інших зображень привертають увагу сцени полювання з двома собаками та сакрального статево­го акту, фігурки бика, коня й кобили, ллячка і тигель поруч зі стопами. На чо­тирьох гранях ідола ніби відтворено тогочасне суспільство і світ. Певною мірою ідол утілює образ першолюдини — Пуруші — арійської міфології, що моделює соціальну структуру скотарського суспільства. Із вуст (голови) Пу­руші виходять брахмани, з рук — воїни-кшатрії, із стегон — скотарі-вайш'ї, а зі стоп — неповноправні шудри, зокрема ремісники-ливарники.

В ідолах, поза сумнівом, утілено образ пращура чоловічої статі. Серед ка­нонічних елементів цього образу: пояс, лук зі стрілою, фаллос, хвіст, стопи

взутих ніг. На окремих ідолах переважають зображення зброї та атрибути вла­ди (булава, герлига), а серед динамічних сцен — полювання, двобій, статевий акт. Отже, зображення дають можливість реконструювати певний епічний цикл подій (подвигів) канонізованого хвостатого героя — шамана (мага).

Крім монументальної скульптури, з пісковику вирізьблювали невеличкі фігурки для домашніх вівтарів: синкретичний образ жінки-бика із Златополя, стилізовані голівки бика тощо. В ямному середовищі збереглася технологія об­робки кременю, з якого виготовляли виїмчасті вістря стріл, черенкові ножі, кинджали й вістря списів, скребачки та інші дрібні знаряддя праці. Загалом же асортимент кременевих знарядь звужувався, а техніка їх обробки ставала менш витонченою. Унікальним є зразок крем'яної скульптури у вигляді невеличкої фігури-тризуба, що пов'язана з ушануванням бика. Знайдено її у похованні поблизу с. Василівки на Херсонщині.

Косторізне виробництво репрезентоване дрібними знаряддями праці, набо­рами гральних кісток-гайданчиків, прикрасами-пронизками — гладенькими та оздобленими гвинтовою нарізкою, амулетами із зубів диких тварин тощо. Най­помітнішими зразками косторізного мистецтва "ямників" є молоточкуваті та рогаті шпильки, іноді вкриті витонченим геометричним візерунком. На думку російського дослідника В. Я. Кияшка, такі шпильки слугували фетишами (божками) особистого користування в побуті мобільних скотарів.

Ямна спільнота мала диференційовану соціальну структуру. Аналіз зобра­жень на Керносівському та інших ідолах дав підстави виділити в "ямному" соціумі жерців, вождів-воїнів, скотарів та прошарок неповноправного насе­лення. Ямники мали тісні зв'язки з племенами як Північного Кавказу, так і Балкано-Карпатського регіону та Центральної Європи. Вони ж спорудили перші могили поблизу сучасного Києва, утвердивши тим самим свою при­сутність на ключовому перетині торговельних шляхів України. В етнічному плані ведеться дискусія: репрезентували "ямники" ще індоєвропейську мовну спільноту на стадії її розпаду чи вже ранню фазу розвитку індоіранської.

Наприкінці доби ранньої бронзи фіксується поява нових культур на маргінезі ямного ареалу (полтавкинська — за Волгою, буджацька — за Дні­стром). Таким чином, розпочався процес дезінтеграції ямної спільноти.

28.

29.

30.

31.Ранній залізний вік

Термін "залізний вік" вживається ще в античній літературі. Поділ історії на віки виник почасти через ідеалізацію минулого, що знайшло вираження у поцінуванні сивої давнини як золотого віку, почасти — з конкретних знань. Адже формування Великої грецької цивілізації збіглося з появою залізної індустрії. Приблизно тоді ж — з IX ст. до н. є. — залізоробна справа поширилася на значних просторах Європи.

Освоєння заліза і значення цієї події

Попри тривале знайомство з металургією (виплавка міді, а надалі й брон­зи) залізо було освоєне доволі пізно. Причина цього крилася в тому, що залізо плавиться за температури 1530 °С, а її не могли досягти за тодішніх умов (мідь плавиться за температури 1089 °С). Цю перепону здолали завдяки застосуван­ню так званого сиродутного способу отримання заліза. Суть його полягає у відновленні заліза з його окислу (руди) за допомогою вуглецю за температури 900 °С. Вуглець надходив до плавильної печі — горна — разом із повітрям (звідси й назва). Відтак зводили горн, завантажували його деревним вугіллям (воно дає більше тепла, ніж звичайні дрова) та рудою і, нагнітаючи за допомо­гою міхів повітря, досягали температури, необхідної для процесу відновлення заліза. Воно стікало густою тістоподібною масою на дно горна й, охолоджую­чись, перетворювалося на пористий (ніздрюватий) шматок. Надалі, проковую­чи, його ущільнювали й отримували в такий спосіб готовий метал — крицю.

Речі виковували з розпеченого до червоного шматка криці. У процесі кіль­каразового охолодження та розпечення виробу, його проковування метал на­бував міцності, тобто загартовувався. Таким чином, технологія виготовлення мідних чи бронзових речей і залізних принципово різниться: перші отримува­ли шляхом литва у формах, другі — виковували. Через це серійні речі, яких вимагалося багато, за доби раннього заліза часто виготовляли з бронзи, скажімо, наконечники до стріл, дешеві прикраси. Більше того, збагачення ме­талургійного досвіду позитивно відбилося і на бронзовій індустрії. Саме на першому етапі залізного віку вона досягає небувалого піднесення за рахунок удосконалення прийомів литва, розклепування, витягування дроту й застосу­вання для оздоблення інкрустації, позолоти, плакування іншим металом тощо. Лише за пізнього середньовіччя навчилися сягати температури, необхідної для плавлення заліза. Завдяки цьому було отримано новий матеріал — чавун.

Відкриття заліза дало людині не просто новий міцний матеріал. Поклади залізної руди (на відміну від мідної) є доволі поширеними. Нерідко вона заля­гає на незначній глибині, у верхніх шарах грунту. Доступність сировини дала можливість колективам позбутися залежності від тих, хто володів раніше пок­ладами міді та інших металів. Розширення сировинної бази, а відтак і вироб­ництва, залучення до цього процесу більшої кількості людей сприяли накопи­ченню досвіду, винайденню нових знарядь і механізмів. Уже на зламі ер було винайдено майже всі ручні знаряддя, якими ми користуємося й сьогодні. Це відбилося й на інших сферах виробництва, зокрема сільськогосподарського. Щоправда, різні спільноти з різною швидкістю включилися у цей процес (за­лежно від того, в якій системі зв'язків вони були задіяними або з ким конку­рували).

Виникнення Грецької, а згодом і Римської цивілізацій, на плечах яких стоїть сучасна Європейська цивілізація, долучало до цих процесів нові спіль­ноти. Залізний вік — це час розширення меж цивілізаційного процесу, виходу на історичну арену нових народів, зокрема, активної діяльності кельтів у Західній Європі, фракійців — на Балканах, скіфів і сарматів — у Східній Європі. Це водночас і період формування нових народів (слов'ян, балтів, гер­манців), і зрештою, час, коли почав складатися новий спосіб і стиль життя.

кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських на­родів. Войовничість і зухвалість кочовиків швидко відчули на собі не лише навколишні, а й віддалені народи. Водночас у межах сучасної України існували також спільноти, які тяжіли до південно-західного фракійського (чи фра-ко-іллірійського) ареалу або північного, мабуть, давньобалтського. Своєрідний анклав становили таври Гірського Криму.

Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначив­ся виходом на історичну арену кочовиків — кіммерійців, скіфів та інших народів. Кочівництво — особливий феномен. Його основу становить моногалузеве, тобто спеціалізоване, господарство, яке базується на розведенні худоби. Худо­ба — основне багатство кочовиків. Вона є мірилом соціального та майнового стану індивіда й ширше — сім'ї, общини. Худоба виступає основним об'єктом ритуальної діяльності, що засвідчено стосовно скіфів Геродотом (IV, 71, 72) і розкопками курганів. На підкурганній поверхні, у ровах навколо насипів та в могилах трапляються кістки тварин — сліди поховальної та поминальної тра­пез, харчів, що призначалися богам та небіжчикам.

Акцентація уваги на худобі має наслідком кочовий спосіб життя. Адже ут­римання значної кількості худоби вимагає постійного пересування з одного пасовиська на інше. А разом із худобою пересуваються й люди. Отож життя кочовиків проходить у дорозі. Вони не мають постійних місць мешкання, і ли­ше кургани, насипані над могилами, позначують ареали їхнього проживання.

Як свідчать етнографічні джерела, кочовики презирливо ставилися до хліборобської праці, і не було для них страшнішої кари, як обробляти землю. Не дуже поважали вони й ремісничу справу, що стосовно скіфів засвідчив Геродот (II, 167). Простір, рух, кінь, військова спритність та мужність, а ще гладка, численна худоба — сутність менталітету кочовика. Давнім грекам цей менталітет був геть незрозумілим. Як анекдот передає відомий давньогрецький письменник і філософ Плутарх (46—126 рр.) епізод із життя скіфського царя Атея, який начебто відмовився послухати гру захопленого в полон уславлено­го флейтиста Ісменія, заявивши, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь — вірний товариш кочовика, життя якого проходить у постійному русі, в постійній небезпеці й сутичках. Пригніченим почувався кочовик без коня, не маючи змоги брати участь у військових походах, аби проявити доблесть і збагатитися.

Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з подаль­шим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайде­но досконалу металеву вуздечку — вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військо­вих діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники.

Вони екіпіровані іншою зброєю, аніж воїни доби бронзи. Окрім лука та стріл, списів, значного поширення набувають мечі та кинджали, тобто руко­пашна зброя. її майже не знає попередній час, коли панувала дистанційна зброя. Вершникові потрібен довгий меч. Реакцією на досконалішу зброю було застосування металевого захисного обладунку: шоломів, панцирів, пасків. Усе це визначило формування нової військової тактики. Раніше, за панування ме­тальної зброї, бій піших воїнів з часом почав доповнюватися загонами воїнів на колісницях, що для нашої території 'засвідчено пам'ятками культури бага-товаликової кераміки. З появою кочовиків та нового озброєння на перше місце висувається вершник із луком і стрілами, озброєний також кинджалом, мечем, списом та сокирою. Цією зброєю кочовики добре володіли змалечку. їхні військові загони, а за ними й усе населення, нерідко долали величезні простори, аби зайняти кращі екологічні ніші.

За своєю природою кочове суспільство є агресивним, його інтереси спря­мовані назовні. Причина цього криється у самому кочовому господарстві. Ад­же прогрес виробництва визначається можливістю його інтенсифікувати — шляхом упровадження нових знарядь, нової організації праці, нових агро- і зоотехнічних прийомів, селекційної роботи. Такі можливості надає комплекс­не господарство, що поєднує хліборобство й скотарство, та осілий спосіб жит­тя, котрі сприяють і розвиткові нехарчових сфер діяльності.

Господарство кочовиків є суто екстенсивним. Воно базується на випасанні худоби. Багаті пасовиська сприяють накопиченню худоби. Проте її можна і враз утратити. Особливо тяжкою порою для кочовиків була зима, коли від холоду й голоду гинуло багато худоби. Страшним випробуванням був джут, ко­ли після відлиги раптово вдарить мороз, і пасовиська вкриваються крижаною плівкою, з-під якої неможливо дістати суху траву. А ще войовничі сусіди, хво­роби. Таким чином, кочове господарство є доволі вразливим і залежить від умов мешкання та примх природи. Воно не вимагає ніяких технічних новацій, а мобільний побут не сприяє розвиткові інших сфер діяльності, накопиченню багатств не лише матеріальних, а й інтелектуальних. Це позбавляє кочівниць­ке господарство внутрішніх потенцій. І тимчасові піднесення кочових суспільств пов'язані із зайняттям вигідної екологічної та особливо соціальної ніші. Саме останнє й дає змогу компенсувати за рахунок обміну чи поборів із сусідів вади спеціалізованого господарства й мати хліб, ремісничі товари тощо. Але така ситуація не може тривати надто довго — хтось не витримає цього протистояння. Надмірні побори можуть виснажити сусідів-хліборобів, а це неодмінно відіб'ється на добробуті кочовиків, або ж осілі спільноти знайдуть сили протистояти кочовикам, і тоді їм доведеться шукати нової ніші або ж підкоритися долі і вести скромне, а то й жебрацьке життя. Як бачимо, будь-яке завершення такого протистояння не на користь кочовиків. Тому вони на­магалися підтримувати добрі стосунки з сусідами.

Періодизація і хронологія. Джерела

Залізний вік — остання доба археологічної періодизації, яка фактично про­довжується до сьогодні. Відкритість верхньої межі спричинила поділ цієї доби на два періоди — ранній залізний вік і пізній. Перший охоплює час від IX ст. до н. є. по IV ст. н. є., другий починається з V ст. Фактично поняттям пізній залізний вік в археології не користуються. З падінням Римської імперії завер­шується епоха стародавньої історії і розпочинається доба середньовіччя. І з цього часу цілковитий пріоритет належить уже історичній періодизації.

Визначальна роль певних спільнот в історії великих регіонів спричинила розбіжності у внутрішній періодизації раннього залізного віку. В Центральній та Західній Європі провідними явищами виступають Гальштатська, Латенська та Римська доба. Періоди раннього залізного віку Східної Європи названо за кочовими народами, які змінювали тут один одного: кіммерійський — IX — середина VII ст. до н. є.; скіфський — середина VII — початок III ст. до н. є. і сарматський — кінець III ст. до н. є. — перша половина IV ст. н. є. Назви періодів відбивають не лише гегемонію певних кочівницьких об'єднань (вони належали до кола і ран о мов них народів), а й зміну матеріального комплексу, поширення якого виходило за межі степової смуги — зони мешкання кочовиків.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40. Античнi археогочнi пам`ятки Пiвнiчного Причорномор`я

Biд середини І ст. до н. є. населення античних міст вступає в тісні й різнобічні контакти із Римською імперією. Римського впливу зазнали не тільки людність власне імперії, а й племена та народи, що мешкали за ме­жами її офіційних кордонів. Південь сучасної України у цьому відношенні не став винятком. Північне Причорномор'я офіційно не входило до складу імперії, однак після завершення війн з Мітрідатом VI Євпатором цей регіон увійшов в орбіту її інтересів і воєнно-політичного впливу. Античні держави регіону, що перебували у варварському оточенні, бачили в Римі ту реальну си­лу, яка могла надати їм підтримку й гарантувати безпеку. З іншого боку, імперська адміністрація розглядала їх як природних союзників. Тіра, Ольвія, Херсонес і Боспорське царство вважалися опорними пунктами Риму, звідки можна було стежити за розвитком воєнно-політичної ситуації і в разі потреби завдавати випереджувальних ударів по варварах, що загрожували імперії.

Тіра і Нижнє Подністров'я

Після смерті правителя гетів Буребісти (близько 45/44 рр. до н. є.) очолю­ване ним ранньодержзвне об'єднання розпалося і військово-політична ситуа­ція у регіоні почала поступово стабілізуватися. Цьому сприяла також активі­зація римської політики в Подунав'ї. З часів правління Августа воно займало провідне місце в зоні інтересів керівництва імперії, що сприяло відродженню Тіри та Ольвії.

Після анексії Римом царства одрисів і вход­ження східної Мезії до складу однойменної про­вінції захист Тіри взяла на себе римська адміні­страція. За часів правління Клавдія їй була нада­на економічна підтримка, а за правління Нерона (близько 56/57 р.) — ухвалений законодавчий акт, на основі якого регулювалися відносини Тіри з імперією. В подальшому вони базувалися на союзницьких засадах і регламентувалися цим законом та низкою пізніших розпоряджень. Після дакійських воєн Траяна й утворення провінції Дакія написом від 116/117 р. фіксуєть­ся поява римської залоги в Тірі (рис. 25). Збли­ження з імперією сприяло стабілізації ситуації навколо Тіри, а відтак і піднесенню економіки. її основою залишалося сільське господарство.

Археологічні дослідження засвідчують, що в II—III ст. на території міських кварталів Тіри ве­лося інтенсивне будівництво. Однією із характер­них особливостей розвитку її господарства у цей період є поява виробничих комплексів на тери­торії житлових кварталів (печі й горни для виго­товлення кераміки та домниці). Це свідчить, що ремесло в Тірі було тісно пов'язане з сільським господарством. Громадське виробництво тут ви­ступало як сума дрібних господарських одиниць, де виготовлялося все або майже все необхідне.

Наявність у Тірі значної кількості імпорту не дає підстав применшувати значення торгівлі в економіці. Проте досить обмежена сільська те­риторія полісу й рівень розвитку місцевого ремесла свідчать, що основними споживачами імпортних товарів були не лише мешканці Тіри. Місто було значним центром посередницької торгівлі між античним світом і варварським населенням. Цьому сприяло його вигідне географічне розташування у дельті Дністровського лиману, звідки по Дністру та суходолом могли підтримуватися контакти з районами, віддаленими від кордонів імперії. У цьому зв'язку особ­ливого значення набуває зміст імператорського рескрипту 201 р., в якому йдеться про звільнення громадян Тіри від податків.

41.

42.

43.

44.

45.

46.Східні слов`яни. Археологічні культури

Відомості про східнослов'янські племена містяться на перших сторінках "Повісті минулих літ", складеної Нестором-літописцем у XII ст.: "...Ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі — де­ревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назива­лися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од сеї річки вони прозвалися полоча­нами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські племена". Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхів'ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, вя-тичів на Оці, хорватів, уличів і тіверців по Дністру.

Традиційно, з літописними племенами пов'язують культури східних слов'ян останньої чверті І тис. н. є., що сформувалися на основі слов'янських старо-житностей попереднього часу (V—VII ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями періоду "вождівства ", з яких бере свої витоки Київська Русь. На території України во­ни представлені пам'ятками райковецької, волинцевської та роменської культур, причому роль кожної з них в етнокультурних та державотворчих процесах кінця І тис. н. є. була різною.