Сутність суспільства як соціального феномену

Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціаль­ним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.

Суспільство – сукупність усіх засобів взаємодії та форм об’єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.

Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).

До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:

– спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;

– цілісність і сталість (єдине ціле);

– здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків;

– певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв’язків між людьми;

– автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 p.) суспільством вважав об’єднання, що відповідає таким критеріям:

– існування його як елемента більшої системи;

– ідентифікація з певною територією;

– наявність власної назви та історії;

– укладення шлюбів між представниками даного об’єднання (суспільства);

– поповнення за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства;

– існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда;

– єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціаль­ну систему.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває У взаємозв’язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає У з’ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів, їх взаємодії і взаємозв’язку.

На думку американського соціолога Алвіна Тоффлера (нар. у 1928 p.), структуру суспільства визначають такі компоненти:

1) техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу);

2) соціосфера (різні соціальні інститути);

3) біосфера;

4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики);

5) іносфера (системи інформації та соціальної комунікації);

6) психосфера (сфера між особистісних стосунків).

Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та рівноправні. А саме завдяки структурі суспільство якісно відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ. Соціальна структура визначає стабільність суспільства як системи, що функціонує та розвивається за власними законами.

Існує й цілком протилежна точка зору на цю проблему. Наприклад, Т. Манн вважає, що, якби це було можливим, він зовсім відмовився б від категорії “суспільство”, позаяк воно не є соціальною системою. А оскільки немає системи, то не існує й рівнів чи підсистем. Тому найточнішими щодо вивчення структури та історії суспільств будуть термінологічні пояснення взаємовідносин чотирьох рівнозначних джерел влади – ідеологічних, економічних, політичних, військових. У кожний конкретний історичний момент можливе різне їх співвідношення, що і визначає конкретну історичну якість суспільства.

Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зводяться до трьох теорій:

1. Природна (праця створила людину, перетворивши стадо на культурне угруповання виробників).

2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон).

3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях).

Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства.

Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес.

Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася

Працювати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціональне дрібнення родової общини, розподіл праці, що у свою чергу спричинило виникнення економічних відмінностей між людьми та родинними групами. З’явилася і почала розвиватися соціальна організація.

Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є поза-сезонний характер розмноження людини та її задово­лення від статевого акту. Це надає процесові виношування і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи – непередбачуваності. Відповідно в общині надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризикують загинути. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовив­ши з часом виникнення соціальної організації.

Кратична (грец. kratos – сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигідні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угруповання. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток.

Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки найближчим кровним родичем, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними ролями жінки більш незамінні за чоловіків. Незадоволені своїм становищем, чоловіки створюють штучну противагу жіночій “монополії відтворення” у формі чоловічої “монополії на встановлення порядку”. А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація. Попри те, що чоловіки споконвіку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допускаючи жінок до соціальне значущих сфер, пов’язаних з владою, управлінням, розпорядженням ресурсів.

Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8–10 млн. років еволюції). У зв’язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об’єднання зусиль, тобто до створення колективної організації, яка здійснює координацію, диференціацію, та комбінування їх функцій. Усе це потребує попередньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Виробляючи символи та значення, домовляючись про правила їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосередковує їх матеріальну діяльність. Унаслідок цих процесів виникає система упорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство.

Проблема типологізації суспільств передбачає, з одного боку, відокремлення понять “суспільство”, “природа”, “держава”, “країна”, з іншого – з’ясування співвідношення між ними. Людина і суспільство є частиною природи, але помилково було б ототожнювати їх з природою. Адже, коли йдеться про природу У широкому сенсі (природна єдність світу, всієї дійсності), то лінія “суспільство – природа” відображає те, що людина і суспільство виникли з природи. Суспільство при цьому перебуває у тісному зв’язку та взаємодії з природним середовищем і не може функціонувати, розвиватися поза ним, оскільки і природа, і суспільство підкоряються єдиним фундаментальним законам. Але розуміння природи у вузькому сенсі (частина реального світу, природно-географічне середовище) передбачає визнання того, що людина є не стільки біологічним, скільки соціальним творінням, а буття суспільства – це своєрідне соціальне буття, котре не можна зводити до тільки біологічного існування.

Розмежування цих понять дає змогу правильно зрозуміти двоєдину – природно-соціальну – основу людини та суспільства, не допустити як ігнорування природних засад у людині та суспільстві, так і заперечення вирішальної ролі соціального у цій єдності. На певних етапах розвитку соціології домінували різні точки зору, то абсолютно відриваючи людину, суспільство від їх природних основ, то абсолютизуючи місце і роль біологічного на противагу соціальному.

Питання 2. Типи суспільств

На думку представників сучасної американської соціології, у XX ст. сформувалася так звана “парадигма людської винятковості”, сутність якої визначається екологічними залежностями та обмеженнями. Згідно з нею людина, істотно відрізняючись від тварин, здатна розпоряджатися собою і діяти як завгодно для досягнення мети. Соціокультурне середовище, соціальні та культурні чинники є головними для неї, що змушує інколи ігнорувати біофізичне середовище. Усі проблеми можна вирішити за допомогою науки, соціальний і технологічний прогрес ніщо не може обмежити.

Однак сучасний стан суспільства, людини і довкілля доводить наукову неспроможність абсолютного протиставлення суспільства і природи, ресурси якої не безмежні.

Розмежовуючи категорії “суспільство”, “держава”, “країна”, слід виходити з того, що “країна” – поняття, яке є переважно географічною характеристикою частини нашої планети, а “держава” – категорія, що відображає політичний стан цієї частини. Співвідношення між даними категоріями визначає типологізацію суспільств.

Типологізація суспільств – це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

Залежно від критеріїв соціологи по-різному визначали типи суспільств. Наприклад, беручи за головну ознаку писемність, їх поділяли на писемні та дописемні. Німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855– 1936) з огляду на наявність і стан промислового виробництва, класифікував їх на традиційне (допромислове) та промислове,

Американські соціологи Г. Ленскі та Дж. Ленскі, розрізняючи суспільства за головним способом здобуття засобів до існування, виокремлюють:

1. Суспільство мисливців і збирачів. Структура його надто проста, а соціальне життя організоване на основі родинних зв’язків, усім править вождь.

2. Садівничі суспільства. Воно теж ще не знає, що таке додатковий продукт, основою його соціальної структури є родинні зв’язки. Але їх система помітно розвинутіша, складніша.

3. Аграрне суспільство. На цьому етапі вже з’являється додатковий продукт, розвиваються торгівля, ремесла, зароджується держава. Система родинних зв’язків перестає бути основою соціальної структури суспільства.

4. Промислові суспільства. Виникають наприкінці XVIII ст. з появою промислового виробництва, використанням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку системи державного управління,

Застосування цього критерію іншими соціологами передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

Беручи за основу ціннісні критерії, соціолог Д. Рісман виділяє такі типи суспільства:

1. Традиційне суспільство. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиціями, Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство,

2. Суспільство, кероване з середини. У такому суспільстві поведінку індивідів визначають особисті цінності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору, В ньому відсутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати опору в собі. Це індустріальне суспільство.

3. Суспільство, кероване з зовні. Індивід у такому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись не оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку тертіальних (лат. tertius – третій) промислів – маркетингу, послуг. З’являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен враховувати зовнішні обставини, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суспільство.

Розвиненість управління і ступінь соціального розшарування розмежовують суспільства на просте і складне.

1. Просте суспільство. У такому суспільстві не існує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв’язків.

2. Складне суспільство. Сформувалося з виникненням та нагромадженням додаткового продукту, розвитком позааграрних виробництв, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі, передусім зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникненням писемності стали окреслюватися контури елітарної культури. Еволюція такого суспільства, утвердження держави уможливили реалізацію масштабних суспільних проектів (розвиток засобів комунікації тощо).

За політичними режимами суспільства поділяють на демократичне, авторитарне, тоталітарне; за панівною релігією – на християнську і мусульманську. Марксизм за способом виробництва, виробничих відносин і класової структури виділив первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну суспільно-економічні формації.

Характерні особливості сучасного суспільства

Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 p.) запровадив термін “постіндустріальне суспільство”. Постіндустріальне суспільство – стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Таке суспільство перебуває на стадії тертіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв’язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства:

– рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

– поглиблений розподіл праці;

– формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);

– складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);

– секуляризація (набуття світських ознак) релігії;

– виокремлення різноманітних соціальних інститутів.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної влади, яка частіше делегується згори донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. У соціальному житті відбувається перехід від ієрархії (поділу на нижчі та вищі чини) до сіткової організації. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та ціннісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння чи не володіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інформацією.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб’єктами суспільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в самостійну систему, яка визначально впливає на сферу праці та економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур, пріоритетним статусом і групоутворюючим чинником.

У зв’язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура – інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією – гуманізм.

Таблиця 1

Відмінності між до індустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами

Індикатор	Доіндустріальна фаза	Індустріальна фаза	Постіндустріальна фаза
Принцип, що управляє розвитком	Традиціоналізм	Економічний ріст	Освіта
Головний сектор виробництва	Заготівля сировини	Обробка	Послуги
Головний контингент робочої сили	Селянин, зайнятий освоєнням природного середовища	Робітник, зайнятий переробкою матеріалів	Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями
Головна робоча одиниця	Родина	Завод, фабрика, підприємство	Дослідницький інститут, офіс
Технологія	Ручна праця	Механізована технологія	Інтелектуальна технологія
Стратегічний ресурс	Продукти харчування, сировина	Реальний капітал	Освіта, розумовий капітал
Рушійна сила	Природні ресурси, фізична сила	Створена енергія	Інформація, обробка знань
Управлінська груп, що об’єднує ресурси	Господар, володар, хазяїн	Професійний керівник, підприємець	Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор
Суб’єкти соціальної комунікації	Людина - природа	Людина - машина	Людина – Людина
Перспектива часу	Спрямованість у минуле	Адаптація до сучасності	Спрямованість у майбутнє, прогнозування
Вищий рівень потреб	Основні побутові потреби	Соціальні потреби	Потреби у знаннях, самореалізації
Метод, який управляє рішенням	Здоровий глузд, “метод спроб і помилок”, досвід	Дослідження, емпіризм	Модель, теоретична база прийняття рішень

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією “дуалістичне суспільство”, яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство “одномірним”, вважаючи, що можливість задоволення над-потреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною “неправильною свідомістю”, інші – “захищеною державою”, маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; “дисциплінарним” суспільством, твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство “холодним та відчуженим”; “суспільством ризиків”, якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого – скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву модернізації, яку пов’язують передусім із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Питання 3. Модернізація

Модернізація (франц. modernisation – оновлення) – система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від до індустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення найрозвинутіших країн, формою “наздоганяючого розвитку” з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 р.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, від­повідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. Її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Теорія “модернізації” містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до “традиційних”, або до “перехідних”;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією “вестернізації”);

г) модернізованість, розвинутість – комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія “запізнілої модернізації”. Її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім – постіндустріальною. А запозичення “раціональних” соціально-економічних моделей найрозвинутішим країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до “ірраціонально-індустріального” суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

– “запізніла модернізація” може поставити суспільство у зовнішню залежність;

– модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

– успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

– успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно – як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об’єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

– переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

– встановлення ідеологічного вакууму;

– протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);

– демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

– інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який “поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв’язки як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму” (Є. Суїменко).

Важливим джерелом і процесом соціальних конфліктів в суспільствах виступає соціальна модернізація. Модернізація (від фр. moderne – сучасний, новітній) - процес оновлення відсталого і традиційного суспільного устрою у дусі вимог сучасності.

Існує декілька визначень модернізації. Так, група західних соціологів (Мур, Айзенштадт та ін.) вважає, що модернізація – це процес формування двох типів соціальних систем (західноєвропейською і північноамериканською). Уточнюючи цю точку зору, Н. Смелзерс перераховує шість сфер громадського життя, які входять в соціальні системи, що удосконалюються,: економіка, політика, освіта, релігія, стратифікація, сім’я. В цьому випадку модернізація розуміється в широкому значенні слова – як еволюційна зміна суспільства. В зв’язку з цим можна виділити демосоциальную, економічну, політичну, духовну модернізації.

На наш погляд, формаційна модернізація – це процес вдосконалення формаційної структури суспільства в результаті реалізації потреб і інтересів правлячої еліти і провідного класу по раціональнішому і ефективнішому функціонуванню суспільства. Таким чином, формаційна модернізація – це соціальний конфлікт між старим і новим, традиційним і сучасним.

Цивілізаційна модернізація – це процес вдосконалення цієї цивілізації в результаті появи нового цивілізаційного лідера, проекту, інституту, що відповідає, з одного боку, зовнішнім викликам (Тойнби), а з іншого боку, архетипам колективного несвідомого народу. Таким чином, цивілізаційна модернізація – це конфлікт між старим і новим світоглядом, ментальністю, інститутами, способом життя людей.

Формаційна і цивілізаційна модернізація може відбуватися як в результаті власної відповіді на внутрішні протиріччя, так і в результаті запозичення вже відкритих іншими народами відповідей у формі соціальних інститутів. У останньому випадку найважливішим інструментом соціальної модернізації є соціальна гібридизація.

Найважливішою ознакою економічної формації, що виникла і розвивається в Європі, є модерність, тобто здатність до перманентної модернізації. Це унікальна риса економічної (і змішаною) формації, що виникла за специфічних умов, що більше не повторюються. Країни з політичною формацією займаються наздоганяючою модернізацією, запозичуючи в процесі соціальної гібридизації у Заходу, що випередив їх, нову техніку і соціальні інститути.

Характерною країною наздоганяючої формаційної і цивілізаційної модернізації є Росія. У її історії можна виділити чотири етапи модернізації: петрівський, посткрепостнический (після відміни кріпака права в 1861 р.), радянський, пострадянський. Радянський період модернізації є таким, що наздоганяє тільки у кінці: на початку радянського періоду СРСР спробував здійснити соціалістичну модернізацію, нібито випередивши країни капіталізму і вказуючи усьому людству шлях у світле майбутнє - комунізм. В результаті нездатності радянського суспільства до трансформації в буржуазно-соціалістичне ця модернізація у результаті розпаду (демонтажу) виявилася такою, що теж наздоганяє.

Для Росії характерна наздоганяюча модернізація, що ініціюється згори абсолютистською (царська Росія), тоталітарною (СРСР), ліберальною (пострадянська Росія) державою, часткова (не формаційна і не цивілізаційна), така, що має побічні результати і поєднана з империализацией країни. Часткова російських модернізацій в XVIII, XIX і XX вв. означає, що вони проводилися революційно, з великими руйнуваннями, не включали усі рівні формації суспільства (зокрема, не захоплювали менталітет народу, тип громадської формації і цивілізації), йшли без дотримання певної послідовності реформ. Ще Петро I говорив своїм сподвижникам: переймем у Заходу техніку, організацію армії, тип державної влади і тому подібне, а решту залишимо своє.

Империализация Росії, тобто перетворення її на імперську державу, завжди заважала її модернізації, що носить суто внутрішній (формаційний) характер. Империализация відволікала засоби і маскувала імперськими перемогами незавершеність модернізації або її тупиковість, як у випадку із створенням пролетарсько-соціалістичної формації. Зараз Росія почала третю, наздоганяючу модернізацію.

Усі спроби наздоганяючої модернізації виправдали надії нових політичних класів Росії (дворянства, номенклатури, нових росіян), що покладалися на них, але не виправдали надій народу, бажаючого кращій, ніж раніше, життя. Російське суспільство (формація, держава, цивілізація) не досягло західної якості. Тричі в історії Росії нова еліта піднімала народну масу на революційну боротьбу під гаслом зміни колишнього суспільства. Але кожного разу вирішувався дуже обмежений круг формаційних і цивілізаційних проблем, пов’язаний з вдосконаленням засобів виробництва, армії, якості життя нової правлячої еліти, військової могутності країни на світовій арені. Економічна сила, політична система, ідеологія, якість життя, ментальність людей залишалися якісно колишніми. В результаті військова могутність, побудована за рахунок архаїзації інших сфер формації, рано чи пізно кінчалася руйнуванням політичної формації. Причини невдачі російських модернізацій лежать в тому типі політичної формації суспільства, який кожного разу відтворюється в Росії і базисом якого є централізована держава.

На першому етапі рушійною силою модернізації завжди виступає нова політична еліта, інтереси якої реалізуються в новій модернізації. Народу пропонується глобальний формаційний і цивілізаційний проект. Створюється нова потужна централізована держава як головний інструмент модернізації, і стримується розвиток громадянського суспільства. Відбувається швидка модернізація продуктивних сил суспільства за рахунок створення державної економічної сили. Здійснюється редистрибуция ВВП для відродження військової могутності. Підтримується зрівняльний, аскетичний, повільно такий, що покращується спосіб життя трудящих на основі патріархальної общини (комуни). Здійснюються лакування нового способу життя суспільства і боротьба з інакодумцями і инакодействующими.

На другому етапі модернізації відбувається занепад економіки, що позбавляє суспільство можливості підтримувати військову могутність і задовольняти зростаючі потреби трудящих і еліти; занепад армії, рівня життя населення; зростаюче невдоволення трудящих, передусім інтелігенції, що говорять "так більше жити не можна", але що не знають, як жити далі; деградація правлячої еліти, що виявляє нездатність і небажання відмовитися від свого прожекту, що не відбувся, і реформування суспільства, що склалося, і тому подібне. Головною причиною краху чергового етапу модернізації є нездатність правлячої еліти вчасно і в інтересах економічних класів почати реформи по перетворенню політичної формації на змішану, буржуазно-соціалістичну (зараз).

Важливою складовою частиною модернізації є соціальна гібридизація. Багатьом гібридам свойственен гетерозис, гібридна сила, що виражається в прискоренні зростання і збільшенні розмірів, підвищенні стійкості і плодючості гібридів нового покоління в порівнянні з батьківськими формами. На наш погляд, гібридизація є не лише біологічним, але і соціальним законом, якому підкоряються і люди, і соціальні інститути, і суспільства.

Соціальна гібридизація – це схрещування суспільств, що належать до різних формацій. Схрещування завжди припускає особини, що належать до різних порід, видів і пологів. В зв’язку з цим соціальний гетерозис є придбанням в результаті соціальної гібридизації нових властивостей, що роблять суспільство стійкішим до складніших умов існування. У цьому сенсі соціальна гібридизація може розглядатися як один з найважливіших інструментів соціальної модернізації.

Перш ніж виникне соціальна гібридизація, повинні виникнути різні типи громадських організмів, а не просто види одного і того ж типу. Так, рабовласницька, феодальна, капіталістична формації є етапами розвитку одного типу – економічного, але цей розвиток йде не лише під впливом внутрішніх причин, але і під впливом іншого типу громадського організму – політичного. І існування суспільств з різними формаціями є запорукою розвитку людства в результаті соціальної гібридизації. Саме тому в людстві зберігаються і розвиваються ці типи.

Схрещування рослинних, тваринних і громадських організмів має свої особливості. Проте є і загальні закони. При схрещуванні рослинних і тваринних організмів новий організм придбаває риси своїх предків. Те ж відбувається при схрещуванні і громадських організмів. У тваринних організмах це відбувається за допомогою генетичної інформації, яка записана в спіралях ДНК. Наприклад, маленька спіраль ДНК вимагає 200 томів для перекладення на словесну мову. У громадських організмах це схрещування починається з ідеологічної інформації, в якій записаний новий формаційний пристрій суспільства.

В процесі схрещування виникають мутанти, тобто організми, що відрізняються від своїх "батьків" істотними рисами. Це було відкрито Ламарком. З них тільки одиничні виявляються пристосованими для нових умов існування, які стихійно міняються в певному напрямі. Для деяких з цих організмів зовнішні умови ще не дозріли, і вони зникають, виявившись переможеними більше пристосованими для цих умов сусідами. І тут слід підкреслити, що що не завжди краще пристосувалися до готівкових умов зберігають і продовжують рід. Це обумовлено тим, що готівкові умови, що змінилися, можуть не дозволити цим організмам знову пристосуватися до нових умов. Продовження роду буде зроблено тими організмами, які до цього моменту були найменш пристосовані до старих умов. Тут треба враховувати важливу обставину: живі організми не лише адаптуються до свого зовнішнього середовища, але і адаптують її до своїх потреб і здібностей.

Таким мутантом, можливо, виявилося і радянське суспільство. Воно виникло як пролетарсько-соціалістична мутація царської Росії при певному збігу безлічі обставин. Історія Радянського Союзу показує, з одного боку, що пролетарсько-соціалістична формація не витримала конкуренції з буржуазно-соціалістичною формацією, тому що не зуміла вчасно адаптуватися до нових умов і запозичувати у буржуазного соціалізму позитивні для себе риси, тобто зробити соціальне схрещування з ним. З іншого боку, не виключено, що умови для її нормального існування ще попереду, коли екологічна криза розгорнеться в усій своїй страхітливій "красі" і доведеться повернутися до сильної держави, зрівняльного розподілу, відносної бідності, розумних матеріальних і духовних потреб людей.

Можна також сказати, що політична і економічна формації представляють два типи громадських організмів – жіночий і чоловічий. У чоловічому громадському організмі базисною (головною) сферою суспільства виступає держава. У жіночому громадському організмі базисною (головною) сферою виступає економіка. У людському суспільстві постійне схрещування чоловічого і жіночого організмів виступає головною умовою їх мутації і розвитку.

Ці громадські організми мають свої достоїнства і недоліки. В процесі соціальної гібридизації відбувається відтворення базових властивостей, придбання нових властивостей від протилежного громадського організму і, нарешті, мутація нових властивостей, які були відсутні у батьківських особин. На відміну від марксизму і подібних навчань, які акцентували увагу тільки на внутрішніх джерелах розвитку (зокрема, діалектиці продуктивних сил і виробничих стосунків), ми звертаємо також увагу на залежність розвитку суспільств від соціальної гібридизації.

Таким чином, соціальна гібридизація є процесом запозичення ідей, форм правління, соціальних інститутів у іншого суспільства і перенесення їх на грунт цього суспільства. Це перенесення здійснюється керівництвом цього суспільства або відбувається стихійно. В результаті соціальної гібридизації дається поштовх для розвитку цієї країни, який називається її соціальною модернізацією, якщо розглядати соціальну гібридизацію тільки відносно цієї країни.

Трагічність соціальної гібридизації для гибридизируемого суспільства добре показав Тойнби на прикладі запозичення традиційними країнами від Заходу інституту національної держави. Він показав, що не всяка соціальна гібридизація йде на користь гибридизируемой країні. Правлячі еліти повинні заздалегідь розміряти позитивні і негативні результати соціальної гібридизації і відмовлятися від запозичення тих інститутів, для яких це суспільство ще не дозріло або взагалі не приймає їх під загрозою формаційного конфлікту.

В результаті процесів соціальної гібридизації і модернізації відбувається процес соціальної конвергенції, тобто зближення (і усереднювання) протилежних формацій суспільства – марксівського капіталізму і пролетарського соціалізму в новій (змішаною) формації – соціал-демократичній (буржуазний соціалізм, демократичний капіталізм). Конвергенція (від латів. convergo – сближаюсь, сходжуся) теж спостерігається у світі живих організмів. Вона полягає в тому, що схожі умови мешкання через генетичні зміни породжують відносно схожі анатомічні (морфологічні) форми живих організмів, навіть відносно далеких по своєму походженню. У нашому розумінні конвергенція може відбуватися не лише через схожі умови, але і в результаті схрещування різних тваринних організмів між собою. Таким чином, соціальна гібридизація, модернізація, конвергенція розкривають різні сторони процесу взаємодії і соціального конфлікту суспільств у складі людства.

Марксійський капіталізм і ленінський соціалізм стали на початку XX ст. двома типами суспільств, способами життя, ідеологіями і тому подібне, основними ознаками, що розрізняються, надають цим суспільствам якості несправедливості і справедливості в очах більшості населення світу, у тому числі пролетаріату капіталістичних країн. Єдність і боротьба цих протилежностей усередині суспільств і між суспільствами різного типу стали джерелом розвитку суспільств і людства в цілому упродовж усього XX ст.

Пролетарський соціалізм, побудований в Радянській Росії, виявився по відношенню до марксівського капіталізму для пролетарів капіталістичних країн суспільством і способом життя в чомусь справедливішим і прогресивнішим. Це виразно розумів Рузвельт, а також політичні лідери інших капіталістичних країн, починаючи щеплення до дерева марксівського капіталізму рис ленінського соціалізму, коли марксівський капіталізм в 20-і рр. потрясла небувала криза. У радянському суспільстві була досягнута значна соціальна рівність, ліквідована експлуатація людини людиною і економічним класом (правда, там залишилася експлуатація людини державою і пануючим політичним класом-номенклатурою), йшла культурна революція, були високі темпи соціальної мобільності і економічного зростання і тому подібне

Рузвельт і лідери розвинених країн світу здійснили трансформацію марксівського капіталізму в буржуазний соціалізм в результаті продуманих дій: впровадження в капіталістичне суспільство деяких пролетарсько-соціалістичних начал і стосунків (роль держави, планування, справедливіший перерозподіл прибутків і тому подібне). Важливо відмітити, що усі ці реформи були здійснені без пролетарсько-соціалістичної революції природно-еволюційним шляхом, оскільки для цього були усі об’єктивні і суб’єктивні підстави, помічені у кінці життя Енгельсом і Плехановым в його Політичному заповіті.

У цих країнах значною мірою були реалізовані уявлення про соціальну рівність і свободу буржуазного середнього класу. З одного боку, в буржуазно-соціалістичних країнах багато що в громадському строе залишилося від марксівського капіталізму: різноманітність форм власності; ринок товарів, капіталів, послуг і конкуренція; демократична і правова держава і тому подібне. З іншого боку, було творчо запозичено багато пролетарсько-соціалістичних елементів: державний сектор в економіці, податки на капітал і підприємництво, перерозподіл державою бюджетних вступів в інтересах середнього класу, трудящих, потребують освіти, охорони здоров’я, відпочинку і тому подібне. Особливо вагомою стала соціальна політика держави, що проводиться соціал-демократами в тих країнах, де вони опинялися біля влади. В результаті в буржуазно-соціалістичних суспільствах до мінімуму знижується число незаможних і виникає соціальна рівність в забезпеченості основних потреб трудящих.

У гібридних (і змішаних), социалистически-капиталистических країнах, що склали авангард людства, індивідуальна свобода і соціальна рівність об’єктивно приводяться в якусь єдність, яка і вважається уособленням справедливості на цьому етапі розвитку. Така соціал-демократична справедливість стає найбільш поширеною цінністю подібних змішаних суспільств. Багаті буржуа, що залишилися в таких суспільствах, і бідні пролетарі перетворюються на меншини, орієнтовані відповідно на свободу і рівність як протилежні цінності.

У суспільстві існує об’єктивне протиріччя між ефективністю громадського виробництва і соціальною рівністю. Якщо робити метою управління ефективність громадського виробництва, то страждає соціальна рівність, збільшується децильный коефіцієнт. В результаті "рейганомики" США, Канада, Мексика, Чилі відмовилися від буржуазно-соціалістичної формації і створили у себе неоліберально-капіталістичні формації, що відрізняються ефективною економікою, сильною соціальною нерівністю, слабкою соціальною захищеністю трудящих. Якщо робити метою управління суспільством соціальна рівність, то страждає ефективність (новації, якість, ресурсозберігання, продуктивність праці) громадського виробництва. Це країни пролетарського (СРСР, КНДР та ін.) соціалізму. На відміну від них країни буржуазного соціалізму намагаються (і небезуспішно) поєднувати високу ефективність економіки і соціальну захищеність. До них відносяться країни Західної Європи, що входять в ЄЕС, а також нові індустріальні країни Азії,: Гонконг, Південна Корея, Сінгапур.

Усе це до сьогодення істотно змінило постмарксівський капіталізм, який став виражати інтереси розвинутого буржуазного середнього класу (дрібній і середній буржуазії, у тому числі робітників), його уявлення про соціальну справедливість. Це дозволяє назвати його по відношенню до марксівського капіталізму і пролетарського соціалізму буржуазним (демократичним) соціалізмом. По відношенню до марксівського капіталізму його можна назвати демократичним капіталізмом, тому що він розвинув можливості марксівського капіталізму, реалізація яких була лише прискорена виникненням радянського суспільного устрою.

При буржуазному соціалізмі немає радянської соціальної рівності, аскетизму, ідеологічної однодумності. До створення такого соціалізму закликав і закликає Горбачов. Не випадково багато радянських людей, що повернулися з поїздок в капстрани, стверджували, що саме там побудований комунізм (у його матеріально-споживчому розумінні, сформульованому Хрущовим). У останньому випадку малося на увазі досягнення буржуазно-соціалістичними суспільствами значної матеріальної забезпеченості більшої частини трудящих завдяки неухильному економічному прогресу.

Попри різнобій оцінок, майбутнє України – в осягненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.

Питання 4. Соціальна структура та соціальна стратифікація суспільства

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упо­рядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства – ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття “соціальна структура” охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім’я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв’язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім’ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти – учитель, учень; в економіці – підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв’язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства – соціальні групи.

Соціальна група – відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціальне значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять “клас”, “соціальна верства”, “колектив”, “нація”, “етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти”, оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

– спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

– спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);

– груповими установками та орієнтаціями. У соціальні групи люди об’єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група – нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім’ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп – дві особи, максимальний – кілька десятків.

Велика соціальна група – численна за складом група людей, об’єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність – міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність – посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність – рух між соціальне однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об’єктивні обставини:

– структурні зрушення в економіці;

– зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

– послаблення закріпленості працівників за соціальне та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в “горизонтальній проекції”, вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для твер­джень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його “вертикальній проекції” – це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціальне значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціальне значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Теорія соціальної стратифікації

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902–1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціальне стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

– обов’язковість дослідження всіх верств суспільства;

– застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

– достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар) – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Провівши стратифікацію населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація – риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому – йому відводилася роль слуги чи солдата,

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов’язана з індуїзмом і з ученням про “переселення душі”. Сподівання на те, що в “наступному” житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого – духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану – вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було мож­ливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об’єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками – суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П’єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв’язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це – більш відкритий тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою – звичайне явище, оскільки належність до класу пов’язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його залученням або незалученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформований в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах більш кваліфіковані, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижу середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високо розвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані “сині комірці”).

Однак за всієї значущості класова система – один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки – сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.