Тип наукового мислення. Наукове мислення функціонує і розвивається в понятійній формі

Наукове мислення функціонує і розвивається в понятійній формі. Невипадково між знаряддями праці в процесі виробництва і поняттями в процесі мислення проводять функціональну аналогію. Наукове поняття характеризується як уявне (ідеальне) відтворення у мисленні об’єкта, як концентрація знань про нього. Оцінка наукових понять як атрибутів пізнавального мислення не може бути іншою для юриспруденції, у якій поняття виступають як логічна форма розуміння правових явищ, як відбиток закономірного й особливого в правовій дійсності.

Світоглядні ідеї відповідно визначають і складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення, під яким розуміють “ансамбль”, сукупність взаємозалежних і взаємозумовлених наукових ідей, принципів, форм відображення і пізнання дійсності, її істотних зв’язків і відношень, напрямів розвитку. Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:

- рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної адекватності їх об’єктивним процесам;

- очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;

- радикальне підвищення критично-аналітичної спрямованості юридичної науки;

- забезпечення наукового передбачення розвитку державно-правових явищ (систем), що є важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарію, який воно використовує;

- розширення діапазону юридичних досліджень, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних позицій;

- глибоке з’ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у зв’язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку;

- зміну соціальної позиції вчених, підвищення їхньої соціальної відповідальності тощо.

Тема 5. Методологічні підходи юриспруденції

1. Методологічні підходи юриспруденції

2. Загальні методи мислення

3. Філософські методи

4. Загальнонаукові методи

5. Конкретно-наукові методи

6. Спеціально-наукові методи юриспруденції

Тема 6. Юридичні науки

1. Юридичні науки теоретичного та історичного профілю

2. Галузеві та нормативні юридичні науки

3. Спеціальні або прикладні юридичні науки

1. Перспективи розвитку юриспруденції

1. Юридичні науки теоретичного та історичного профілю

Теорія держави і права. Теорія держави і права – це фундаментальна загальнотеоретична юридична наука, що досліджує основні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держав і права, розробляє методологію, головні наукові поняття, категорії і теоретичні конструкції юриспруденції, здійснює методологічне забезпечення юриспруденції, забезпечує її взаємозв’язок з іншими науками. Теорія держави і права складається з теорії держави, теорії права і приватно наукових теорій (теорії правових норм, правовідносин, механізму правового регулювання тощо).

Предмет теорії держави і права – основні закономірності виникнення, становлення, розвитку і функціонування держави, прав людини як цілісних соціальних інститутів, а також методологія юриспруденції. Предмет теорії держави і права досліджують з використанням парадигм, методологічних підходів і методів, як правило, вищих рівнів. Теорія держави і права безпосередньо пов’язана з гуманітарними науками (філософією, політологією, соціологією, психологією, історією), іншими юридичними теоретичними та історичними дисциплінами (історією вчень про державу і право, історією держави і права, філософією і соціологією права, порівняльним правознавством), більшістю нормативних і прикладних юридичних дисциплін, що використовують її теоретичні висновки, а наукові результати останніх використовуються у загальнотеоретичних дослідженнях.

Наукові дослідження, проведені в межах теорії держави і права, мають теоретичний, методологічний, прогностичний і міждисциплінарний характер. Їх результати призначені для застосування іншими юридичними дисциплінами, а також для використання як основних положень удосконалення правотворчості, правової практики і практики розбудови державності.

Філософія права. Філософія права – юридична і філософська дисципліни, що формують юридичний світогляд та охоплюють філософські принципи юридичної науки і правової практики, зокрема досліджують діалектичні, гносеологічні, логічні підходи до право розуміння і методології юриспруденції. Філософія права є “молодою” самостійною галуззю юриспруденції, але має давні традиції як галузь філософії. Її витоки походять від софістів Стародавньої Греції, юристів Стародавнього Риму, а основні положення розроблено у працях Г. Гроція, Г. В. Ф. Гегеля, Дж. Остіна, Б. Н. Чичеріна та інших відомих мислителів і вчених - філософів і юристів.

Предмет філософії права як юридичної дисципліни – філософські аспекти, основи виникнення, розвитку і функціонування державно-правової реальності та юридичної науки. Філософія права використовує діалектичні, гносеологічні й логічні методи, адаптуючи їх до особливостей предмета дослідження.

Міждисциплінарні зв’язки філософії права поширюються на більшість гуманітарних і юридичних дисциплін, а її дослідження є базовими для юридичної науки і правової практики.

Історія вчень про державу і право – це самостійна наукова дисципліна, що досліджує історію розвитку теоретичних знань (теорій, вчень, концепцій, доктрин) про державу і право з метою виявлення умов їх виникнення, опису змісту окремих вчень, зв’язків і відмінностей між ними, а також основних історичних закономірностей розвитку теоретичного юридичного знання.

Історія вчень про державу і право за своєю сутністю – це історія теорії держави і права, філософії, соціології і психології права. Її предмет – різноманітні теорії, доктрини, концепції, ідеї, що існували й існують у світі, умови їх виникнення, розвитку і відмирання, втілення в життя, а також їх зміст.

До основних методів історії вчень про державу і право належать історичний і логічний, а також методи побудови й аналізу систем наукових юридичних знань.

Історія вчень про державу і право пов’язана насамперед з іншими теоріями й теоретичними дисциплінами, а також гуманітарними науками, проте її здобутки можуть використовуватися й у нормативних і прикладних юридичних дисциплінах.

Результати досліджень, що проводяться в межах цієї дисципліни, мають безпосереднє значення для пояснення перспектив розвитку теоретичних й історичних юридичних дисциплін.

Історія держави і права – історична юридична наукова дисципліна, що досліджує історію виникнення, розвитку держави і права, закономірності й особливості єдності та взаємозв’язку державних органів, правових інститутів конкретних держав у хронологічній послідовності.

Історія держави і права об’єднує два відносно самостійних відгалуження – історію держави і права зарубіжних країн та історію держави і права України.

Предмет історії держави і права – конкретно-історичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави, права, їх інститутів.

Методологія історії держави і права базується на історичному методі. Крім того, використовують порівняльно-історичний, інституційний, структурний, герменевтичний, генетичний та інші методи і методологічні підходи юриспруденції та загальної історії.

Результати досліджень історії держави і права мають наукове, методологічне і практичне значення, використовуються в багатьох юридичних дисциплінах.

Соціологія права – це нова юридична дисципліна, що досліджує правову систему в зв’язку із соціальною практикою, економічними, політичними, організаційними, сімейними, демографічними, етнічними та іншими соціальними умовами її функціонування.

Предмет соціології права – соціальна зумовленість і соціальна дія правової системи, її ефективність, або, іншими словами, суспільні відносини у сфері створення і функціонування правової системи.

Методологію соціології права утворюють переважно конкретно-соціологічні методи.

Результати наукових досліджень соціології права мають як теоретичну, так і прикладну спрямованість. Теоретичні дослідження проводять з метою розробки понятійного апарату соціології права, створення теорій “середнього рівня”, що займають проміжне місце між теоретичними конструкціями теорії держави і права та емпіричними дослідженнями соціальної зумовленості правової системи, а практичні – вивчають за допомогою опитувань, інтерв’ю, масового спостереження та інших конкретно-соціологічних методів якісні й кількісні характеристики правосвідомості, правових установок, стан законності та інших проявів права безпосередньо в житті різноманітних великих соціальних груп.

Соціологія права пов’язана з теорією держави та права, соціологією, філософією і філософією права, соціальною психологією і юридичною психологією, кримінологією, політологією та іншими гуманітарними і юридичними дисциплінами.

Порівняльне правознавство (юридична компаративістика) – це юридична наукова дисципліна, що активно розвивається останнім часом, у межах якої проводять аналітичні зіставлення різноманітних національних правових систем, з метою виявлення їх спільних і відмінних властивостей, закономірностей виникнення і розвитку. Порівняльне правознавство розробляє механізми і процедури сприйняття національними правовими системами досвіду правового розвитку інших країн.

До предмета порівняльного правознавства належать спільні й відмінні властивості національних правових систем, міжнародного права і правових систем міждержавних об’єднань.

Основу методології становлять порівняльно-правових підхід та інші методи юридичної науки.

У сучасних умовах інтеграції, уніфікації і зближення національних правових систем різних країн, а також зближення і взаємопроникнення міжнародного права, правових систем міждержавних об’єднань і внутрішнього права результати порівняльно-правових досліджень мають теоретичну і практичну значущість, дають можливість виявляти закономірності світового правового розвитку і на цій основі визначати шляхи розвитку внутрішнього права.

Порівняльне правознавство в методологічному плані пов’язане з такими гуманітарними дисциплінами, як порівняльна педагогіки, порівняльна біологія, порівняльна психологія і соціологія, а також із багатьма теоретичними, історичними, нормативними і прикладними юридичними дисциплінами.

2. Галузеві чи нормативні юридичні науки

Наука конституційного права – одна з основних нормативних юридичних дисциплін, що досліджує правове закріплення онов суспільного і державного устрою, становища особистості та інших соціальних суб’єктів у суспільній і державній структурах. Наука конституційного права об’єднує два головних відгалуження – науку конституційного права України і науку конституційного права зарубіжних країн.

Предмет науки конституційного права - це основи суспільного державного устрою, становища особистості та інших суб’єктів у цих системах, процеси і форми правового закріплення їх, джерела конституційного права, практика його реалізації.

Методологія науки конституційного права включає гуманістичний, інституціональний, структурні, функціональні, системний та інші підходи, загально- й приватнонаукові методи юриспруденції; найбільш широко використовують теоретико-юридичний і спеціально-юридичний методи.

Особливе становище науки конституційного права в системі юридичних наук зумовлено значенням конституційного права як галузі права і конституції як основного закону в системі законодавства, оскільки норми конституційного права визначальні для всіх інших галузей права.

Результати досліджень науки конституційного права використовуються як теоретичними й історичними, так і всіма нормативними і прикладними юридичними дисциплінами у процесі удосконалення законодавчого процесу, державного будівництва, формування місцевого самоврядування, захисту прав і свобод суб’єктів права.

Наука адміністративного права – галузева юридична дисципліна, що вивчає управлінські відносини у сфері діяльності органів державної виконавчої влади, внутрішньо організаційній діяльності інших державних органів, у процесі здійснення певними громадськими організаціями і їх органами делегованих їм державою владних повноважень, джерела адміністративного права, практику реалізації адміністративного законодавства відповідними суб’єктами.

Предметом науки адміністративного права є відносини, що виникають у процесі утворення та діяльності органів виконавчої влади, муніципального самоврядування, а також інші відносини у сфері управління, джерела адміністративного права, практика його реалізації, адміністративні правопорушення.

Дослідження, проведені у сфері науки адміністративного права, ґрунтуються на використанні інструментального, функціонального, системного, синергетичного, інформаційного, кібернетичного та інших підходів, властивих їм методів юриспруденції.

Результати досліджень використовуються в різноманітних гуманітарних і юридичних дисциплін пов’язаних із вивченням проблем управління і самоврядування, а також у правовій практиці та практиці державного управління, місцевого і регіонального самоврядування, попередженні і припиненні адміністративних правопорушень, реалізації мір адміністративної відповідальності.

Наука цивільного права – нормативна юридична дисципліна, що становить ядро науки приватного права, вивчає правові форми регулювання майнових відносин, основою яких є юридична рівність суб’єктів таких відносин. Вона становить систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, тлумачення цивільного законодавства, узагальнення практики його застосування і реалізації. Історичним джерелом науки цивільного права є праці римських юристів.

Предмет науки цивільного права – сукупність цивільно-правових відносин, джерела цивільного права, практика його реалізації.

Цивільне законодавство включає такі основні розділи: загальні положення; право власності та інші речові права; зобов’язальне право; авторське право; право на винахід та інші результати творчості; спадкове право; правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Основний нормативно-правовий акт – Цивільний кодекс України.

У науці цивільного права використовують різноманітні методологічні підходи, загально- та приватнонаукові методи юриспруденції (історичний і логічний, порівняльний, системний, структурний, конкретно-соціологічні та ін.).

Результати досліджень науки цивільного права мають безпосереднє значення для удосконалення цивільно-процесуального права, підприємницького, податкового, митного, сімейного, трудового права та інших галузей, а також розвитку відповідних юридичних наук.

Наука цивільно-процесуального права – галузева процесуальна юридична наукова дисципліна, що вивчає правові форми регулювання здійснення цивільного правосуддя – порядку розгляду і вирішення судом цивільних справ, виконання судових рішень.

Предмет науки цивільно-процесуального права – діяльність суду зі здійснення правосуддя, органу примусового виконання судових постанов (судового виконавця), а також діяльність усіх учасників цивільного процесу (позивачів, відповідачів, третіх осіб, свідків, експертів та ін.), джерела цивільно-процесуального права, судова практика у цивільних справах. Основний нормативно-правовий акт – Цивільно-процесуальний кодекс України.

У науці цивільно-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психологічні та інші методи юриспруденції.

Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного, сімейного, трудового права та ін., правотворчій і юридичній практиці.

Наука кримінального права – нормативна (галузева) юридична дисципліна, що досліджує злочин і покарання, їх історичний розвиток і соціальну сутність, джерела кримінального права, практику його застосування.

Предмет науки кримінального права – злочини як найбільш суспільно-небезпечні й протиправні діяння, покарання, джерела кримінального права, практика його застосування. Єдиний нормативно-правовий акт – Кримінальний кодекс України.

Основу методології науки кримінального права становлять гуманістичний, поведінковий, герменевтичний, аксіологічний та інші підходи, теоретико- і спеціально-юридичні, конкретно-соціологічні, історичний, логічний, психологічний та інші методи юриспруденції.

Результати наукових досліджень науки кримінального права спрямовані на вирішення проблем удосконалення її самої, а також розвиток теорій правопорушень, юридичної відповідальності й правоохоронної діяльності, кримінологічної науки, соціології права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності та інших юридичних дисциплін, кримінального права і законодавства, практики його застосування і боротьби зі злочинністю.

Наука кримінально-процесуального права – нормативна процесуальна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання порядку порушення, розслідування, розгляду, вирішення кримінальних справ про злочини і виконання вироків (постанов) суду, а також практику їх здійснення.

Предмет науки кримінально-процесуального права – діяльність органів розслідування, прокуратури і суду при розслідуванні, розгляді й розв’язанні справ про злочини, при виконанні вироків (ухвал, постанов суду) і застосуванні примусових заходів медичного характеру, дії інших учасників кримінального процесу (потерпілого, адвокатів, свідків, експертів та ін.), кримінально-процесуальне законодавство, судова практика з кримінальних справ.

У науці кримінально-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психологічні та інші методи юриспруденції.

Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного права, кримінології, криміналістиці, оперативно-розшукової діяльності та інших наук, правотворчій і судовій та правоохоронній практиці.

Наука сімейного права – нормативна галузева юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання особистих і майнових відносин, що випливають із шлюбу та належності до сім’ї.

Предмет науки сімейного права – особисті й майнові відносини, що виникають у сім’ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, а також відносини, що виникають у зв’язку з усиновленням, опікою, піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану, джерела і структура сімейного права, практика його реалізації.

Методологію становлять гуманістичний, функціональний, аксіологічний та інший підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні та інші методи юриспруденції.

Результати наукових досліджень використовують у процесах удосконалювання правотворчості, практики правозастосування і право реалізації, науках цивільного і цивільно-процесуального права, соціології права, криміналістиці та ін.

Наука міжнародного права – нормативна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання міжнародних відносин, джерела міжнародного права і права міждержавних об’єднань, практику їх реалізації.

Предмет науки міжнародного права – публічні і приватні міжнародні відносини, відносини держав у міждержавних об’єднаннях, діяльності міжнародних організацій, джерела і система міжнародного права і права міждержавних об’єднань, практика їх реалізації.

Методологічну базу міжнародного права становлять різноманітні методологічні підходи і методи юриспруденції, особливе значення мають гуманістичний підхід і порівняльно-правовий метод.

Результати досліджень науки міжнародного права мають безпосереднє наукове і практичне значення для більшості юридичних дисциплін, галузей права, практики застосування права.

3. Спеціальні або прикладні юридичні науки

Криміналістика – юридична наукова дисципліна, що розробляє систему спеціальних прийомів, методів і засобів збирання, фіксації, дослідження і використання судових доказів, що застосовуються органами дізнання і слідства для розкриття, розслідування і попередження злочинів, використовуються при судовому розгляді кримінальних, а в необхідних випадках і цивільних справ.

Основними компонентами криміналістики є загальна теорія криміналістики, криміналістична техніка, криміналістична тактика, криміналістична методика розслідування і попередження окремих видів злочинів.

Методологія криміналістики включає системний, функціональний, інструментальний, кібернетичний, інформаційний, герменевтичний та інші підходи, різноманітні методи гуманітарних і природничих наук, власне методи юриспруденції.

Результати досліджень криміналістики використовують у всіх науках, пов’язаних із боротьбою зі злочинністю, а теоретичні висновки, рекомендації, методики, криміналістичні засоби – безпосередньо в правотворчій і правоохоронній практиці.

Кримінологія – юридична наукова дисципліна, що вивчає злочини, особистість злочинця, причини й умови злочинності, шляхи та засоби її попередження.

Предмет кримінології – правопорушення, особистість злочинця, злочинність як соціальне явище, шляхи, форми і методи попередження злочинів.

Арсенал методологічних засобів кримінології різноманітний і включає методологічні підходи і методи гуманітарних, математичних наук і юриспруденції.

У системі наук кримінологія розташовується на межі юриспруденції, соціології, соціальної і загальної психології, конфліктології. Вона безпосередньо пов’язана з науками кримінального і кримінально-процесуального права, оперативно-розшуковою діяльністю, криміналістикою, адміністративною і цивільно-правовою деліктологією, з якими координуються кримінологічні дослідження тощо.

Судова медицина – прикладна юридична наукова дисципліна, що займається вивченням і вирішенням питань медичного і біологічного характеру, що виникають у слідчій і судовій практиці.

Предмет судової медицини – процесуальні й організаційні умови судово-медичної експертизи, судово-медичне дослідження різноманітних видів зовнішніх впливів на організм людини, що спричинили розлад здоров’я або смерть, судово-медичне дослідження трупа, судово-медичне обстеження живих осіб, судово-медичне дослідження речових доказів та інші види судово-медичних експертиз і досліджень.

Судова психіатрія – прикладна юридична наукова дисципліна, що вивчає психологічні явища з погляду вирішення питань осудності й дієздатності суб’єктів права, розробляє відповідні принципи оцінки їхнього психічного стану.

Дані судової психіатрії використовують у процесі здійснення судочинства при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності або припинення справи, застосуванні судом примусових заходів медичного характеру, а також при вирішенні питань про неможливість відбувати покарання або утримуватися в місцях позбавлення волі відповідно до вироку.

Оперативно-розшукова діяльність. Наука оперативно-розшукової діяльності – прикладна юридична наукова дисципліна, що досліджує гласні й негласні пошукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи, що здійснюються із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів, принципи оперативно-розшукової діяльності, форми, взаємодії з органами управління і населенням.

4. Перспективи розвитку юриспруденції

Основні шляхи розвитку юриспруденції. Загальні об’єкт, методологія юридичних та інших наук. Потреби комплексного дослідження соціальних процесів припускають подальшу інтеграцію і диференціацію наукового знання, причому передусім саме по лінії дослідження “стикових”, суміжних наукових проблем. У цьому аспекті можна виділити кілька шляхів удосконалення юридичної наукової діяльності:

1) інтеграцію, взаємопроникнення, взаємо узгодженість, взаємну перевірку істинності отриманих результатів на міждисциплінарному рівні, що спрямовано на створення цілісної наукової картини правової сфери світу;

2) прагматичну орієнтованість наукових досліджень на комплексне вивчення актуальних соціально-правових проблем. Принциповою для багатьох юридичних наук, особливо нормативних (галузевих), є переорієнтування з вивчення і тлумачення нормативно-правових актів на проведення емпіричних досліджень, зокрема конкретно-соціологічних, соціально-психологічних і психологічних, на основі використання методів математичної статистики, математичного моделювання і т.ін.;

3) прогностичний характер наукових юридичних досліджень, що не тільки пояснюють і описують сучасний стан державно-правових явищ, а й виявляють імовірні варіанти їх подальшого розвитку, здійснюють їх оцінку, виявляють причини й умови, що сприяють або перешкоджають їх настанню. Причому такий прогноз не повинен мати тільки короткочасний, “тактичний” характер, а бути розрахованим на довгострокову перспективу, відбивати “стратегію” й альтернативність правового розвитку;

4) пріоритетний розвиток фундаментальних юридичних дисциплін. Прагматичність наукових досліджень не повинна “затьмарювати” розвиток фундаментальних юридичних досліджень, без результатів яких ніколи не осягнути стратегії правового розвитку;

5) розуміння варіативності й альтернативності перспектив правового розвитку, що зумовлює необхідність докорінної перебудови методологічної бази юриспруденції, наявних парадигм, методологічних підходів, методів, дослідницьких програм і методик, насамперед за рахунок їх комплексного застосування з використанням можливостей комп’ютерних технологій, математичного і соціального моделювання;

6) розширення емпіричної бази юридичних досліджень, що не може бути обмежена вітчизняним досвідом соціального та правового розвитку, а має охоплювати досвід інших країн, різних цивілізацій. У цьому аспекті важко переоцінити роль і значення порівняльних правових досліджень, які дають можливість не тільки виявити різноманітні способи вирішення соціальних проблем, а й оцінити їх ефективність, розробити механізми і процедури рецепції цього досвіду для забезпечення внутрішнього розвиту. Порівняльний аналіз спрямований також на виявлення глобальних проблем, закономірностей, тенденцій розвитку, на забезпечення ефективного прояву їх позитивних сторін у внутрішньому розвитку і, навпаки, створення ефективних механізмів попередження негативних впливів;

7) розвиток критичності наукових досліджень, покликаних виявляти не тільки позитивне в соціальному і правовому розвитку, а й його негативні сторони, що потребує виявлення вченими певної громадянської сміливості, а також забезпечення їх соціальної захищеності, підвищення соціальної відповідальності за істинність і обґрунтованість результатів досліджень, забезпечення об’єктивності їх оцінки. Вирішення цих завдань потребує зміни форм організації юридичної науки і підготовки юридичних наукових кадрів, стимулювання праці вчених, її технічного і фінансового забезпечення.

Проблеми удосконалення методології та структури юриспруденції. Водночас інтеграція наукового знання має межі, що зумовлено об’єктивними чинниками. Інтеграція юриспруденції з іншими науками йде шляхом адаптації їх методології щодо особливостей її предмета.

Предметна цілісність юридичної науки, єдність її предмета і методу, внутрішня послідовність і несуперечність юридичної теорії припускають, що в юридичній науці методи інших наук можуть і повинні використовуватися лише як способи і прийоми саме юридичного пізнання, тобто як пізнавальні засоби і компоненти самого юридичного методи.

Юридизація методології припускає адаптацію неюридичних методів і дисциплін, перетворення їх відповідно до особливостей правової реальності й побудови юридичних наукових знань, що забезпечує методологічну і предметну однорідність юриспруденції.

Ефективність використання в юриспруденції таких філософських і загальнонаукових методів, як логічний, системний, структурний, функціональний, синергетичний, моделювання, експериментування та багатьох інших, залежить від ступеня їх юридичного “заломлення” і конкретизації як прийомів і засобів саме юридичного пізнання – діалектики як юридичної діалектики, тобто специфічної діалектики специфічного юридичного предмета, системного методу щодо особливостей правових систем, методи моделювання й експерименту мають бути методами юридичного моделювання або юридичного експерименту і т. ін.

Іншим напрямом розвитку юриспруденції є становлення нових юридичних дисциплін міждисциплінарного характеру: філософії права, соціології права, психології права, юридичної політології, правової кібернетики, правової риторики, правової лінгвістики, правової семіотики, юридичної антропології, юридичної логіки, правової статистики, правової інформатики і низки інших або, навпаки, відокремлення від юриспруденції як самостійних наук політології, державознавства.

Раніше подібні дослідження проводилися в межах існуючих юридичних та інших дисциплін, проте розвиток і ускладнення наукового знання, збільшення його обсягів, розвиток понятійного апарату, а головне потреби соціального розвитку зумовили актуальність їх існування як самостійних юридичних дисциплін. При цьому не виключається, а навпаки, передбачається формування таких же за найменуванням дисциплін, але що входять до структури суміжних наук. Наприклад, філософія права як філософська наука, юридична психологія як психологічна наука тощо.

Незважаючи на те, що рівень розвину тості цих нових юридичних дисциплін неоднаковий, методологічне і теоретичне значення їх таке, що вони повинні мати статус не нормативних (галузевих) або прикладних, а юридичних наук загальнонаукового в межах юриспруденції характеру, статусу і профілю, що підвищує розвиненість, динамічність юриспруденції в цілому, відбиває її спроможність до саморозвитку.

Тема 7. Юридична практична діяльність

1. Підходи до визначення юридичної практичної діяльності

2. Основні складові юридичної практичної діяльності

3. Ознаки практичної юридичної діяльності

4. Професіоналізм юридичної практичної діяльності

5. Компетентність юридичної практичної діяльності

1. Конфліктність юридичної практичної діяльності

2. Гласність юридичної практичної діяльності

3. Принципи юридичної практичної діяльності

1. Підходи до визначення юридичної практичної діяльності

В юридичній літературі викладено різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т. ін.

В одному випадку:

· Юридична практична діяльність пов’язується з постійною роботою над юридичними текстами (законами, судовими рішеннями, літературою), подоланням юристами особистих установок, над партійністю та об’єктивністю юристів у професійній діяльності, використанням під час її здійснення таких професійних категорій як винність, причинність, відповідальність, давнина, компетентність, правова сила та ін.;

· Зазначається, що такій діяльності мають бути притаманні: правовий захист безпеки і суспільного порядку, повага до договорів, самоконтроль за критеріями законності, рівності, справедливості й практичності, дотримання принципу добрих звичаїв і поваги;

· Підкреслюється, що діяльність юристів має проходити в межах і на основі упорядкованих процедур і методично коректної поведінки, а їх рішення – ґрунтуватися на вільній від суперечностей і логічно точній аргументації.

В інших - акцентується увага на взаємозв’язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що:

· В основі лежить право, створене цивілізацією для встановлення відповідних меж поведінки членів суспільства, держави;

· Вона здійснюється як у формі правової урегульованості, так і поза правовою регламентацією, причому правова форма діяльності пов’язана з розглядом і вирішенням по суті юридичної справи – правопорушення, спору про право, скарги і т. ін., а не врегульована правом юридична діяльність базується на таких соціальних нормах, як норми моралі, звичаї, традиції, канонічні, церковні норми, норми громадських організацій;

· Вона забезпечує досягнення в суспільстві і державі правової й загальної культури, що сприяє створенню цивілізованого правопорядку.

Основа методології пізнання юридичної практичної діяльності – діяльний підхід, який має статус загальнонаукового і використовуються багатьма гуманітарними науками – філософією, соціологією, психологією та ін. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльність як вид або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, притаманні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, специфічні та унікальні для юридичної практичної діяльності. У вивченні особливостей юридичної практичної діяльності можна використовувати не тільки діяльний підхід, а й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно-правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові поняття, конструкції та формально-логічні правила виведення їх.

2. Основні складові юридичної практичної діяльності

Основні складові та характеристики правової практичної діяльності містять:

- зміст, який включає її суб’єктів, учасників правових дій, засобів, завдань, цілей, мотивів, результатів тощо;

- внутрішня організація (форма, структура), яка розкривається через поняття правових процесів, режимів, процедур, стадій, процесуальних проваджень тощо;

- зовнішня форма, що виявляється і визначається у поняттях правотворчих та правозастосовчих актів, судових рішень, подань прокурорів, угод, актів тлумачення чи інтерпретації нормативно-правових актів, промов адвокатів у судах, скарг, заяв і т. ін.;

- види правової діяльності, зокрема правотворчої, правозастосовчої, правореалізуючої, контрольної, наглядової, установчої або слідчої, адвокатської, суддівської, прокурорської, арбітражної, нотаріальної або нормативної, конкретизаційної, інтерпретаційної правової діяльності;

- зовнішні зв’язки з навколишнім середовищем, тобто її функції, соціальна цінність, призначення, результативність, ефективність.

Проте будь-яка правова практична діяльність є юридичною, так само як і не будь-яка юридична діяльність є практичною. Юридичну практичну діяльність слід відрізняти як від юридичної наукової та освітянської діяльності, так і від правової практичної діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб’єктивних прав та обов’язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності.

Унікальною та універсальною властивістю, притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.

Юридичність як якісна особливість професійної діяльності юриста на сутнісному рівні відображає її природу, місце, роль і призначення в правовій сфері, відрізняє її від інших видів соціальної, професійної, правової діяльності та правової поведінки або правових форм соціальної діяльності.

Невизначеність характеристик юридичності зумовлює виникнення низки практичних проблем і питань, зокрема, які посади повинні заміщатися тільки юристами, які види робіт є юридичними, що означає визнання роботи юридичної, які сподівання з цим пов’язані, які вимоги до неї ставляться і є основою для підготовки юристів, які професійні знання, уміння і навики треба формувати в процесі навчання юристів.

Юридичність доцільно розглядати як особливий прояв правової форми соціальної діяльності, в якій правова форма стає об’єктом діяльності, проте й сама ця діяльність має правову форму, іншими словами, юридичність – це властивість особливої соціальної діяльності:

- для якої право є основним об’єктом діяльності;

- об’єкти якої володіють правовими знаннями, вміннями і навиками;

- у процесі якої вплив на об’єкт здійснюється переважно з використанням правових засобів;

- яка особливо суворо регламентується правовими нормами;

- здійснюється тільки для досягнення правової мети;

- результати якої мають правове значення.

Юридичність як властивість соціальної діяльності у викладеній вище інтерпретації притаманна тільки професійній діяльності юриста, а всі інші, хоч і близькі за характеристиками види соціальної або правової діяльності, володіють окремими проявами юридичності, а не всім комплексом її ознак, і тому не можуть бути віднесені до юридичної практичної діяльності. Як, наприклад, не можна віднести діяльність народних депутатів, більшість видів службової діяльності працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки, керівників і посадових осіб міністерств, відомств, установ та організацій, для яких право, правові наслідки результатів діяльності – тільки засіб для досягнення інших цілей – політичних, економічних, управлінських тощо.

3. Ознаки практичної юридичної діяльності

Отже, основні ознаки, властивості, характеристики, особливості юридичної практичної діяльності такі:

· Вона може розглядатись як соціальна діяльність, як вид соціальної діяльності – правова діяльність, поряд з іншими формами нормативно регламентованої діяльності – моральною, релігійною, корпоративною, традиційною або звичаєвою, а також як один з видів правової діяльності чи правової форми соціальної діяльності – юридична діяльність, і, зрештою, - як вид юридичної діяльності – юридична практична діяльність. Тому необхідно виділяти її загальні риси та відрізняти від інших видів соціальної і правової діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб’єктивних прав та обов’язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності тощо;

· Як вид соціальної, правової та юридичної діяльності юридична практична діяльність характеризується:

- загальними ознаками, притаманними усім видам відповідно соціальної, правової та юридичної діяльності;

- особливими ознаками, які відображають своєрідність трансформування загальних ознак у властивості юридичної практичної діяльності;

- унікальними ознаками, притаманними лише юридичній практичній діяльності;

· як і будь-які інші види соціальної діяльності, юридична практична діяльність включає мотив, мету, планування дій, опрацювання поточної інформації, створення моделі діяльності, прийняття рішень, безпосередні діяння, перевірку результатів, коригування результатів та подальших діянь або окремі рухи, операції, діяння, діяльність у цілому;

· юридична практична діяльність здійснюється у прямій або опосередкованій взаємодії, спілкуванні з іншими суб’єктами права, здійснюється для і в законних інтересах інших суб’єктів права, спрямована на їх правову поведінку;

· особливість її визначається зв’язком з правом, урегульованістю ним, спрямованістю на правові явища, використанням правових засобів;

· унікальною властивістю, тобто притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.

4. Професіоналізм юридичної практичної діяльності

Професіоналізм – це одна з основних властивостей юридичної практичної діяльності, яка багато в чому визначає її зміст, види та структуру.

Ознака професіоналізму має відобразити специфіку юридичної практичної діяльності:

- виокремивши її від правової поведінки в цілому, що здійснюється в таких або інших ситуаціях всіма суб’єктами права;

- визначивши обсяг і зміст вимог власне до оплачуваної суспільством систематично здійснюваної діяльності та її суб’єктів.

Професіоналізм як властивість і вимога до юридичної практичної діяльності закріплюється у відповідних нормативно-правових актах, є метою юридичного навчання, основою для визначення вимог до суб’єктів, що її здійснюють, і т. ін.

Поняття професіоналізму пов’язується найчастіше з професією, під якою розуміють працю, що потребує певної підготовки і є звичайно джерелом існування, або тривалий і відносно широкий вид трудової діяльності, що передбачає певну сукупність теоретичних знань, практичного досвіду і трудових навиків.

В юридичній літературі викладено різноманітні класифікації ознак професіоналізму діяльності. Наприклад, А. Рінкен відносить до проявів професіоналізму:

- відповідність діяльності особливому рівню (якості) завдань, що вирішуються;

- особливу кваліфікацію, високу ділову компетенцію, що ґрунтується на науковій освіті осіб, що належать до професії;

- особливу професійну корпоративність, в основі якої лежить позаекономічна орієнтація на певні цінності;

- позапартійну, ділову професійну роботу.

А. Е. Жулинський вважає “ознаками професіоналізму як властивість діяльності юриста:

1) здійснення цієї діяльності за правилами, виробленими і закріпленими у встановленому порядку;

2) відповідність процесу і результатів діяльності певним вимогам, що можуть мати нормативно-правовий та професійно-етичний характер;

3) підконтрольність діяльності державним органам і (або) корпорації спеціалістів;

4) оплатність діяльності;

5) гарантії її здійснення у встановлених випадках, включаючи доступ до неї зацікавлених осіб”.

2. Компетентність юридичної практичної діяльності

Компетентність – це властивість юридичної практичної діяльності, що є похідною від компетенції, під якою, як правило, розуміють визначену чи закріплену законом, іншим нормативним актом сукупність професійних функцій, завдань, повноважень посадової особи або іншого суб’єкта професійної діяльності. Відповідно, компетентність - це володіння суб’єктом спеціальними теоретичними та практичними знаннями, вміннями й навичками, що дають змогу повно, точно, ефективно реалізовувати компетенцію, якісно й кваліфіковано здійснювати професійну діяльність.

Компетентність юриста означає наявність правових та інших спеціальних знань, навичок та вмінь, професійного досвіду, які набуваються внаслідок професійної підготовки та здійснення професійної діяльності. Компетентне ведення юридичної справи складається з розслідування й аналізу фактичної інформації, правових елементів проблеми, застосування необхідних медів і процедур, адекватної підготовки, що відповідають стандартам професійної діяльності.

Некомпетентно розглянута юридична справа може поставити під загрозу інтереси клієнта, тому юрист не може займатися справою, якою, як він знає або повинен знати, не компетентний займатися. Вже в процесі ознайомлення з юридичною справою юрист повинен визначити свою спроможність підготуватися до цієї справи, вивчити її, надати необхідну та всебічну кваліфіковану допомогу клієнту або навпаки:

- відмовитися від її ведення та передати на розгляд більш компетентному юристу;

- запросити іншого юриста як партнера;

- звернутися до іншого юриста за консультацією.

Складність і спеціалізований характер юридичних справ визначають особливі вимоги до підготовки й досвіду юриста. Для підтримування необхідного рівня знань і навичок юрист повинен постійно займатися навчанням і освітою. Рівень компетентності юриста визначається відповідними суб’єктами при призначенні на посаду або виборах, при наданні ліцензій на право займатися юридичною практикою, а також періодично – при проведенні атестації юристів. Наприклад, право обіймати посади суддів та прокурорів чи займатися юридичною практикою мають особи, які мають вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю. Необхідною умовою для зайняття посади суді будь-якого суду є складання кваліфікаційного екзамену. Добір кандидатів у судді здійснюється за результатами складання кваліфікаційного екзамену.

Кваліфікаційні екзамени на посаду судді приймаються кваліфікаційними комісіями суддів відповідних судів та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України. Кваліфікаційна комісія суддів проводить кваліфікаційний екзамен і, з урахуванням його результатів, дає висновок про рекомендацію на посаду судді.

Кваліфікаційна атестація суддів може бути черговою або достроковою. За результатами проведеної атестації кваліфікаційна комісія суддів приймає такі рішення: про присвоєння судді кваліфікаційного класу; присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу; залишення судді у раніше присвоєному кваліфікаційному класі.

Залежно від посади, стажу, досвіду роботи і рівня професійних знань для суддів встановлено шість кваліфікаційних класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий та п’ятий. Суддям, які мають кваліфікаційні класи, встановлюють доплати до посадових окладів у розмірах, передбачених законодавством України.

За невідповідність рівня професійних знань суддя може бути звільнений з посади. У разі виявлення невідповідного для здійснення правосуддя рівня професійних знань судді кваліфікаційна комісія суддів своїм рішенням відкладає атестацію і надає судді строк для підвищення професійної кваліфікації та набуття відповідних знань. Якщо після закінчення встановленого строку кваліфікаційна комісія знову зробить висновок про невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді, вона приймає рішення, яким повідомляє про це голову відповідного суду та Раду, що обрала суддю, для вирішення питання про звільнення судді з посади.

Подібно визначається та контролюється рівень компетенції й інших категорій юристів. Зокрема, адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менш ніж два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів утворюють кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури у складі двох палат – атестаційної та дисциплінарної, які приймають рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у видачі свідоцтва, притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності.

3. Конфліктність юридичної практичної діяльності

Пов’язаність тим або іншим чином з конфліктами є властивістю, притаманною юридичній практичній діяльності. Конфлікт – це зіткнення протилежних сторін, думок, інтересів, суб’єктів тощо або зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи суб’єктів взаємодії. В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, яка включає:

- протилежні позиції з будь-якого приводу;

- або протилежні цілі чи засоби їх досягнення за певних умов;

- або незбіг інтересів, бажань, потреб тощо.

Конфлікти поділяють на внутрішньо особистісні, міжособові, міжгрупові, організаційні, міжнаціональні, регіональні тощо.

Конфлікти виникають у процесі здійснення юридичної практичної діяльності, тому що юристи представляють, захищають, забезпечують права однієї сторони щодо прав чи обов’язків іншої, а правопорушення, спір щодо права є конфліктами за своєю сутністю. Тому юридичну практичну діяльність можна розглядати як засіб попередження та вирішення конфліктів. Конфлікти можуть виникати й у взаємовідносинах між юристом та суб’єктом, інтереси якого він представляє тощо. Неприпустиме зіткнення інтересів може мати місце з причини суттєвих розходжень у свідченнях сторін, несумісності позицій щодо протилежної сторони або того факту, що є сутністю різні можливості вирішити претензії чи погашення зобов’язання. До конфліктів, які найчастіше виникають в юридичній практичній діяльності, доцільно віднести такі:

· Конфлікти протилежності законних інтересів юриста та протиправних інтересів особи, яку він захищає;

· Конфлікти протилежності інтересів осіб, інтереси яких одночасно представляє юрист, а бо інтересів осіб, яких він представляє, та інтересів осіб, яких він раніше представляв;

· Конфлікти протилежності власних інтересів юриста та особи, яку він представляє тощо.

З метою попередження конфліктів юрист не може:

· Брати на себе ведення юридичних справ, якщо на його професійні рішення в інтересах клієнта вплинуть або можуть вплинути його фінансові, ділові, майнові або особисті інтереси;

· Діяти як захисник протилежної сторони проти особи, яку він представляє з якоїсь іншої справи;

· Представляти клієнта, якщо це представництво буде прямо порушувати інтереси іншого клієнта або може бути суттєво обмежене зобов’язаннями юриста перед іншим клієнтом чи третьою особою;

· Використовувати інформацію щодо клієнта на його шкоду, за винятком випадків, коли це дозволяється або вимагається законом та професійними нормами;

· Надавати фінансову допомогу клієнту в зв’язку зі справою, що розглядається судом або має бути розглянута судом, чи приймати винагороду за представництво клієнта від будь-кого, крім клієнта і т. ін.

4. Гласність юридичної практичної діяльності

Гласність і конфіденційність юридичної практичної діяльності нерозривно пов’язані, є протилежними й одночасно єдиними формами забезпечення прав суб’єктів. Гласність – це відкритість, “прозорість”, об’єктивність, повнота інформації щодо юридичної практичної діяльності. Громадськість, кожен член суспільства мають право знати, що загрожує їх безпеці, правам та свободам, які заходи, спрямовані на їх забезпечення, вживаються.

Одним із основних принципів здійснення правосуддя в Україні, поряд із такими принципами, як законність, незалежність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, свобода в наданні своїх доказів суду тощо, є гласність та відкритість розгляду юридичних справ, за винятком лише випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або коли є обґрунтовані заперечення однієї зі сторін.

Гласність суддівської діяльності забезпечується й правом вищих судів України мати друковані органи.

Стаття 4 Закону України “Про адвокатуру” “Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури” визначає, що адвокати та адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Гласність їх створення та діяльності забезпечується реєстрацією адвокатських об’єднань у Міністерстві юстиції України, одержанням адвокатами свідоцтв на право займатися адвокатською діяльністю, а також обов’язком письмово повідомляти місцеві органи влади про свою реєстрацію чи одержання свідоцтв.

Гласністю є діяльність міліції, органів прокуратури, Служби безпеки України та інших правоохоронних органів України, які повинні інформувати органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та законності, заходи щодо їх зміцнення. Для цього за погодженням з ними засоби масової інформації акредитують своїх журналістів при їх органах, а в правоохоронних органах створюють прес-служби.

5. Принципи юридичної практичної діяльності

Принципи юридичної практичної діяльності – це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутність властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права, конкретизують і деталізують їх.

Принципам права притаманна властивість універсального та абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т. ін. Правові принципи є синтезуючими засадами, об’єднавчими зв’язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Ці принципи визначають основи не тільки юридичної практичної діяльності, а й нормоутворюючої і правозастосовної діяльності, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, “цементують” систему права.

Принципи права:

- здійснюють універсальне й узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

- забезпечують одноманітне формулювання форм права та їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системоутворюючого і т. ін.);

- безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов’язків людини;

- у розвинутих правових системах правові принципи найчастіше відіграють роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.

Принципи права за сутністю є узагальненими відображеннями об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому.

Принципи права існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій або як правові орієнтації суб’єктів права, зміст правових норм чи їх угруповань, вимоги правового регулювання, правові цінності,а також набувають відображення у формально-юридичному аспекті в нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Принципи права поділяють на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів, а також принципи правової діяльності, окремих її видів, зокрема юридичної практичної діяльності.

До загальноправових принципів належать:

Принцип гуманізму – домінування у формуванні та функціонуванні правової системи, правовій та юридичній діяльності невід’ємних природних прав і свобод людини;

Принцип рівності громадян перед законом – усі громадяни незалежно від національної, статевої,релігійної та іншої належності, службового становища мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

Принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображають волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії, а інститути права повинні забезпечувати адекватну реалізацію волі народу;

Принцип правності (законності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян а основі та відповідно до норм права, природних прав і обов’язків людини;

Принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, а й держава перед особою.

Принципи юридичної практичної діяльності, конкретизуючи принципи права щодо професійної діяльності юристів:

- у концентрованому вигляді визначають її основні властивості;

- відбиваються і конкретизуються у нормативно-правових актах, професійних деонтологічних кодексах, правосвідомості юристів і суспільства в цілому;

- є критеріями оцінки власне самої діяльності, її результатів, рівня професійної культури юристів, основою їх юридичного професійного практичного мислення;

- забезпечують результативний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний, психологічний вплив на процес взаємовідносин юристів з іншими суб’єктами, ведення юридичних справ, прийняття рішень, особливо у випадках, не врегульованих правовими, корпоративними, деонтологічними та іншими професійними нормами.

До основних принципів юридичної практичної діяльності належать:

q Правність (законність) діянь юриста та його рішень;

q Рівність суб’єктів перед законом та правом;

q Незалежність юриста приведенні юридичної справи від власних інтересів та зовнішнього тиску;

q Неупередженість;

q Обґрунтованість рішень;

q Професіоналізм (компетентність);

q Справедливість;

q Гуманізм;

q Повага до особи, її прав та свобод, права в цілому;

q Поєднання гласності та конфіденційності.

Принципи окремих видів юридичної практичної діяльності безпосередньо визначені у відповідних законах та інших нормативно-правових актах. Наприклад:

· У статті 4 “Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури” Закону України “Про адвокатуру” зазначено: “Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності”;

· У статті 3 “Принципи діяльності міліції” Закону України “Про міліцію” визначається, що діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням, є гласною, при виконанні службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об’єднань;

· У статті 6 “принципи організації і діяльності прокуратури” Закону України “Про прокуратуру” закріплено, що органи прокуратури України: становлять єдину систему; здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів; захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення; діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення;

· У статі 3 “Засади діяльності Служби безпеки України” Закону України “Про СБУ” до основних засад діяльності СБУ як державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, відносить принципи законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України, а враховуючи особливості її оперативно-службової діяльності – принципи поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.

Враховуючи суспільну важливість судочинства, його засади визначено Конституцією України, в статті 129 якої вказується, що основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Тема 8. Методологічні питання вивчення держави та права

1. Методологія функціонального аналізу в дослідженні держави та права

2. Проблемні питання форми держави

3. Витоки, роль та методологічне значення теорії розподілу влад

4. Методологічні аспекти співвідношення держави та права

5. Методологічні проблеми юридичної відповідальності

1. Методологія функціонального аналізу в дослідженні держави та права

Однією із центральних проблем теорії держави та права є дослідження категорії “функції”. Вказана категорія має дискусійний характер розуміння та визначається:

1) як напрямки дослідження держави щодо її діяльності по виконанню завдань;

2) як складне юридичне явище, що включає соціальне призначення держави та визначає практичну діяльність по реалізації призначення держави.

Соціальне призначення держави характеризує функції з точки зору потреб громадянського суспільства та включає в себе такі складові елементи:

6. Класове призначення

7. Національне призначення

8. Загально-соціальне призначення

Саме через ці складові суспільство визначає напрямки діяльності держави та характеризує її завдання і функції. Вказаний підхід надав змогу подолати вузько класове розуміння держави, визначити службове значення держави по відношенню до суспільства, а також виокремити загальнокорисний аспект сутності держави.

Іншим компонентом функцій можливо виокремити фактичну діяльність держави щодо реалізації її соціального призначення. Вказаний аспект включає в себе:

1) предметність діяльності;

2) мету діяльності;

3) форми діяльності держави;

4) методи та способи діяльності.

Отже, функції характеризуються не лише як теоретична категорія, а як явище, що має складну структуру, знаходиться в стані розвитку, має певні протиріччя та поєднує певний набір елементів і відносин між ними.

Вказаний підхід надав змогу сформулювати ряд методологічних принципів функціонального аналізу, що забезпечує функціональне дослідження державно-правових категорій.

Функціональний аналіз складають наступні елементи:

1. Понятійний апарат (категорії: “структура функцій”, “елемент структури функцій”, “зв’язок між елементами структури функцій”).

2. Пізнання природи, структури та внутрішньої протирічності функцій державно-правових категорій.

3. Висвітлення через функції призначення таких категорій як “механізм держави”, “державна влада”, “діяльність держави” та “зміст держави”.

4. Виокремлено 3 рівні сутності держави:

І Як сукупність властивостей, що характеризує державу як політико-територіальну організацію влади

ІІ Класова сутність, що характеризує інтереси тих соціальних груп, які забезпечуються державою та визначають співвідношення класової та загально-соціальної сутності держави

ІІІ Громадянське суспільство, що характеризується як специфіка співвідношення держави та соціуму, визначає причини виникнення держави, її ознаки та роль у забезпеченні правопорядку

5. Формування сутності функціонального аналізу, що характеризує функцію держави як відображення її сутності

6. Застосування категорій, що відображають властивості функцій та надають змогу поєднати функції держави з її властивостями як специфічної категорії та суб’єкта владних відносин