Індуїзм

Дати визначення індуїзму нелегко, оскільки в ньому немає чітко визначеного віровчення, священницької ієрархії або керівної установи. Однак в індуїзмі є свамі (вчителі) й гуру (духовні наставники). Загальне визначення індуїзму подаєтьсяв одному підручнику з історії, згідно з яким він є “комплексом віровчень та установ, що упорядковувалися від часу складення Вед, стародавніх (і найсвятіших) писань, аж дотепер”. В іншому джерелі говориться: “Можна сказати, що індуїзм – це вірність або поклоніння богам Вішну, Шиві чи богині Шакті та їхнім втіленням, віразам, подружнім партнерам або нащадкам”. Він охоплює також культ Рами й Крішни (втілень Вішну), Дурги, Сканди й Ганеші (відповідно дружини й синів Шиви). Кажуть, що індуїзм налічує 330 мільйонів богів, проте це не політеїстична релігія.

Iндійський письменник А. Партасараті пояснює: “Індуїсти не є політеїстами. Індуїзм говорить про одного Бога… Різні боги й богині індуїстського пантеону є простим відображенням сили та функцій одного найвищого Бога в матеріальному світі”.

Індуїсти часто називають свою віру санатана-дгарма, що означає вічний закон або порядок. Індуїзм – це насправді дуже загальний термін, яким описується безліч релігійних течій і сект (сампрадай), які з’являлися й процвітали протягом тисячоліть у тіні складної давньої міфології індусів. Ця міфологія настільки заплутана, що в одній праці говориться: “Індійська міфологія – це густі й непрохідні джунглі. Коли ви заглиблюєтеся в неї, то вже не бачите денного світла й втрачаєте всіляку орієнтацію” (“New Larousse Encyclopedia of Mythology”).

Давні коріння індуїзму

Хоча індуїзм не такий поширений, як інші основні релігії, 2000 року він налічував близько 800 мільйонів вірних прихильників, тобто майже одну восьму (13%) світового населення. Більшість з них живуть в Індії.

Деякі історики кажуть, що індуїзм взяв свій початок 3500 років тому, коли світлошкірі арії прийшли з північного заходу в долину ріки Інд, на територію сучасного Пакистану та Індії. Звідти вони розійшлись по прилеглих до ріки Ганг рівнинах і по цілій Індії. Релігієзнавці твердять, що вірування переселенців базувались на старожитніх перських та вавилонських вченнях. Також в індуїзмі простежується спільний зв’зок для багатьох культур – легенда про потоп.

Індуїстська легенда про потоп

“Вранці вони принесли Ману [прабатькові людей і першому законодавцеві] воду, щоб умитися… Коли він умивався, до його рук потрапила риба [Вішну у втіленні Матс’я].

Вона промовила до нього:

– Подбай про мене і я врятую тебе!

– Від чого врятуєш ти мене?

– Потоп забере всі ці істоти, але я врятую тебе!

– Як же мені подбати про тебе?

Риба навчила Ману, як потрібно за нею доглядати. Після цього вона сказала:

“ У тому й тому році прийде потоп. Послухайся мене (моєї поради) й приготуй корабель. Коли почне шаленіти потоп, ти зайди в корабель, і я врятую тебе”.

Ману виконав вказівки риби, і під час потопу вона притягнула корабель до однієї “північної гори, а потім сказала: “Я врятувала тебе. Тепер прив’яжи човен до дерева, щоб води не змили тебе, хоча ти є на горі. Коли води будуть осідати, ти можеш мало-помалу сходити з неї!” (“Сатапата-брахмана”).

Але яку релігію сповідували люди в долині ріки Інд перед приходом аріїв? Археолог сер Джон Маршалл згадує про “величну Богиню-Матір”, яку деколи зображали статуетки вагітних жінок, здебільшого оголених, з кольє на шиї та в головних уборах… Слід теж згадати “Бога-чоловіка”, “в якому можна одразу розпізнати прототип історичного Шиви”, що сидить стуливши стопи ніг (поза йоги), із статевим органом в ерекції (нагадує культ лінгам [фалос]), оточений тваринами (символ Шиви – “Господа тварин”). Безліч витесаних з каменю фалосів і вульв… вказують на культ лінгам і йоні Шиви та його дружини” (“Релігії світу – від минулого до сучасності”, англ.). Донині Шиві поклоняються, як богові плодючості, богові фалоса, або лінгама. Їздовою твариною Шиви є бик Нандін.

Індуїстський вчений Свамі Санкарананда не погоджується з тлумаченням Маршалла, кажучи, що спочатку ці обожнювані камені, деякі відомі як Шивалінга, символізували “ вогонь з неба або сонце і його вогонь, тобто промені” (“The Rigvedic Culture of the Pre-Historic Indus”). Цей вчений твердить, що “ культ статі… спочатку не мав релігійного характеру. Він є пізнішим витвором і виродженням оригіналу. Це люди знизили занадто високий для них ідеал до свого рівня”. Як контраргумент західній критиці індуїзму, він наводить факт, що хрест, якого вшановують християни, – це язичницький фалічний символ, отже “християни… є прихильниками культу статі”.

З бігом часу вірування, міфи й легенди Індії було записано. Сьогодні вони складають святі писання індуїзму. Хоча ці священні праці об’ємні, в них немає якогось єдиного вчення.

Святі писання індуїзмуНайдавнішими писаннями є Веди – збірник молитов і гімнів, відомих як “Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа” й “Атхарваведа”. Їхнє складання тривало декілька сторіч і було закінчене приблизно 900 року до н. е. Згодом Веди було доповнено іншими писаннями, такими як брахмани й упанішади.

У брахманах подається інструкція, як потрібно виконувати домашні й прилюдні ритуали та жертвоприношення, а також детально пояснюється їхнє глибоке значення. Вони були написані приблизно 300 року до н. е. або й пізніше. Упанішади (дослівно: “сидячи біля вчителя”) ще відомі за назвою “Веданта”, написані в період між 600 і 300 роками до н. е. Це трактати, що, за індуїстською філософією, виявляють причину будь-якого способу мислення і вчинків. Також у цих писанняхмістяться доктрини про сансару (переселення душі) й карму (віровчення, що вчинки у попередньому існуванні людини є причиною її сьогоднішньої долі).

Ще інші писання називаються “Пурани”; це довгі алегоричні історії, що містять багато індуїстських міфів про богів, богинь та народних героїв. Ця велика індуїстська бібліотека теж включає епоси “ Рамаяна” й “Магабгарата”.

Перший, за словами А. Партасараті, розповідає про “Господа Раму… найславетнішого з-поміж усіх персонажів у релігійних писаннях”. “ Рамаяна”– це одне з найпопулярніших серед індуїстів писань, датоване приблизно IV сторіччям до н. е. Це оповідь про героя Раму, або Рамачандру, в якому індуїсти вбачають взірець сина, брата й чоловіка. Він вважається сьомою аватарою (втіленням) Вішну, і його ім’я часто вживають як привітання.

За словами Бгактіведанта Свамі Прабгупада, засновника Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, “Бгагавад-гїта [частина “Магабгарати”] є найвищою настановою моральності. Настанови Бгагавад-гїти описують вищий шлях релігії й моральності… Остання настанова Гїти – вручити себе Кршні [Крішні] – є вище слово будь-якої моралі та релігії” (Бг.).

“Бхагават-гіта” (Пісня богів), яку дехто вважає за “суть ведичної мудрості Індії”, є бесідою, що відбулася на полі бою. Це розмова “між Господом Шрї Кршною [Крішною], Верховним Богом-Особою, та Арджуною, Його відданим і близьким другом, якого Господь навчає науці самоусвідомлення”. “Бхагават-гіта” є лише однією з багатьох святих книжок індуїзму. Деякі з них (Веди, брахмани та упанішади) вважаються шруті (почутими), безпосередньо виявленими священними текстами. Інші, наприклад епоси й “Пурани”, – це смрті (що їх пам’ятають), складені людьми, хоч одержані через відкриття. Одним з прикладів цього є “Ману-смрті”, в яких, крім пояснень підстав кастової системи, викладаються індуїстські релігійні й громадські закони.

Вчення й поведінка – ахімса й варна

В індуїзмі, як і в інших релігіях, є певні елементарні поняття, що впливають на мислення й щоденну поведінку людей. Одним з визначних понять є ахімса (в санскриті: ахінса), або ненасильство, чим уславився Мохандас Ганді (1869 – 1948 роки), відомий як Махатма. Віе був високошановним індуїстським керівником і вчителем ахімси.

Згідно з цією філософією, індуїсти не повинні вбивати жодного створіння або вдаватися до насильства. Ось чому вони вшановують декотрих тварин, таких як корова, змія та мавпа. Найсуворіше дотримуються вчення про ахімсу й з повагою ставляться до життя прихильники джайнізму (заснований у VI сторіччі до н. е.). Вони ходять босоніж і навіть одягають пов’язки, щоб випадково не проковтнути якоїсь комахи. Цю релігію, символом котрої є староіндійська свастика, заснував у VI сторіччі до н. е. заможний індійський князь Натапутта Вардхамана, більш відомий як Вардхамана Махавіра (цей титул означає “велика людина” або “великий герой”). Він обрав шлях самозречення та аскетизму. У пошуках знання він вирушив голий “через села й рівнини центральної Індії, щоб знайти звільнення від циклу народження, смерті та переродження” (Джон Б. Носс, “Релігії людини”). Махавіра вважав, що душу можна спасти лише завдяки крайнім формам самозречення й самодисципліни, а також суворому дотриманню ахімси (ненасильство щодо всіх живих істот). Він настільки додержувався ахімси, що носив із собою м’який віничок і обережно змітав усіляких комашок на своєму шляху. Виявляючи пошану до життя, він також дбав про чистоту й непорочність своєї душі. Сьогодні його послідовники. Намагаючись поліпшити свою карму, провадять подібне життя, яке відзначається самозреченням і шанобливим ставленням до всього живого. Це ще раз показує, який могутній вплив справляє на людей віра в безсмертну душу. У наш час ця релігія нараховує майже чотири мільйони прихильників. Більшість з них живе в Індії, в околицях Бомбея і в штаті Гуджарат.

На відміну від них, сикхи відомі своїми військовими традиціями, а поширене між ними прізвище Сінгх означає лев. Сикхізм, символом якого є три мечі й коло, сповідує 17 мільйонів людей. Більшість із них живе в Пенджабі. На середині штучного озера в сикхському святому місті Амритсарі височіє Золотий храм. Сикхських чоловіків легко розпізнати по блакитних (означає широкий, як небо, вільний від упередження розум), білих (означає святість особи, що провадить зразкове життя), і чорних (це згадка про гоніння сикхів британцями 1919 року) тюрбанах. Такі тюрбани є невід’ємною частиною їхніх релігійних звичаїв; сикхи також не стрижуть волосся.

Мовою гінді слово сикх означає “учень”. Сикхи є учнями засновника цієї релігії, гуру Нанака, і послідовниками вчення десятьох гуру (Нанака і дев’ятьох наступників), писання котрих увійшли у святу книгу сикхів “Гуру Грантх Сахіб”. Ця релігія з’явилася на початку XVI сторіччя, коли гуру Нанак вирішив взяти найліпше з індуїзму та ісламу й створити об’єднану релігію. Місію Нанака можна сформувати одним реченням: “Оскільки є лише один Бог і він наш Отець, всі ми повинні бути братами”. Сикхи, як і мусульмани, вірять в одного Бога й забороняють використання ідолів. Вони визнають індуїстське вчення про безсмертну душу, перевтілення та карму. Місце поклоніння сикхів називається гурдвара. Одна з найбільших заповідей гуру Нанака звучала: “Завжди пам’ятайте Бога, повторюйте Його ім’я”. Про Бога говориться, що він “Правдивий”, але не вживається його імені. Інша заповідь: “Діліться своєм маєтком з тими, кому менш пощастило”. Тому в кожному храмі сикхи мають лангар, або кухню, де кожна людина може отримати безплатно їжу. Там навіть є приміщення, де подорожні можуть безплатно переночувати.

Останній гуру, Говінд Сінгх (1666 – 1708 роки), заснував сикхське братство Хальса, члени якого дотримуються п’яти “к”, а саме: кеш – нестрижене волосся (символ духовності); кангха – гребінець у волоссі (символ порядку й напучення); кірпан – меч (ознака гідності, хоробрості й саможертовності); кара – сталевий браслет (символ єдності з Богом) і кач – короткі спідні штани (ознака скромності й символ моральної стриманості).

Загальновідомий чинник індуїзму – варна, або кастова система, яка жорстко розділює суспільство на класи. “Ненасильство – це перший та останній пункт моєї віри” (Махатма Ганді, 23 березня 1922 року).

Махатма Ганді прославився політикою незастосування насильства в боротьбі за незалежність Індії від Великобританії (здобуто 1947 року), а також кампанією поліпшення життя мільйонів індусів. Індійський професор М. П. Реге пояснює: “Він прголошував ахімсу (ненасильство) фундаментальною моральною цінністю, котру вважав турботою про гідність та добробут кожної людини. Якщо вчення певних священних писань індуїстів суперечили ахімсі, він не визнавав їхнього авторитету; він безстрашно намагався викорінити недоторканість та ієрархічну кастову систему й відстоював рівноправність жінок у всіх сферах життя”.

Що Ганді думав про долю недоторканих? У листі до Джавахарлала Неру (2 травня 1933 року) він написав: “Рух харіджанів занадто потужний, щоб охопити його розумом. У світі немає нічого гіршого. І все ж таки я не можу покинути релігію – не можу залишити індуїзм. Якби я розчарувався в індуїзмі, життя стало б для мене тягарем. Завдяки індуїзму я люблю християнство, іслам і багато інших релігій… Але я не можу миритися з його поняттям недоторканості” (“Ганді. Вибране”, англ.). Не важко побачити, що індуське суспільство все ще поділене за цією системою, хоч її відкинули буддисти й джайністи. Кастова система глибоко вкоренилася в психології індусів, так само як расова дискримінація в розумах мешканців США та інших країн. Сьогодні аналогічне (щоправда менш виражене) відчуття класової належності все ще можна бачити в суспільстві Великобританії та в інших країнах. Отже, в Індії людина з народження перебуває в суворо визначеній кастовій системі, з котрої практично не може визволитись. До того ж пересічний індус і не прагне цього. Він вважає своє місце в ній як наперед визначену неминучу долю, результат власних вчинків у попередньому існуванні, тобто кармі.

За індуїстською міфологією, спочатку існували чотири головні касти. Вони базувалися на частинах тіла прабатька людства, якого звали Пуруша. У гімнах “Рігведи” говориться:

“Коли вони розчленували Пурушу, то на скільки частин розділили його?

Як вони називають уста й руки його? Яке ім’я дають стегнам і ногам його?

Брахман [найвища каста] устами був його, а з рук його був зроблений раджан’я.

Його стегна стали вайш’я, з його стіп було створено шудра” (“Світова Біблія”, англ.).

Отже, найвища священицька каста – брахмани – походила нібито з уст Пуруши, його найвищої частини. Клас володарів, або воїнів (кшатрія або раджан’я), був створений з його рук. Клас купців та рільників, названих вайш’я, або ваішйа, утворився із стегон. А нижча каста чорноробів (шудра) виникла з найнижчої частини тіла, зі стіп. З бігом сторіч утворилися ще нижчі касти: вигнані з касти й недоторкані, яких Махатма Ганді доброзичливо назвав харіджанами, або “особами, що належать богові Вішну”. Хоча з 1948 року недоторканість в Індії вважається незаконною, недоторканим усе ще живеться дуже важко. З часом в індійському суспільстві кожній професії та ремеслу відповідала окрема каста. Цей давній поділ на касти, що визначає кожному своє місце в суспільстві, насправді є расовим поділом та “стосується чіткого расового розрізнення, починаючи від [світлошкірих] аріїв і закінчуючи [темношкірими] додравідськими племенами”. Слово варна (каста) означає “колір”. “У перші три касти входили світлошкірі арії. У четверту – темношкірі тубільці неарійського походження” (Дональд А. Маккензі, “Серії міфів та легенд – Індія”, англ..). Кастова система, яка підтримується релігійним вченням про карму, прирікає мільйони індійців до життя в крайній бідності й несправедливості.

Бентежний цикл існування

Вчення про карму належить до основних і найважливіших вірувань, яке позначається на нормах моралі й поведінці індуїстів. Це принцип, за яким кожна дія, позитивна чи негативна, викликає певні наслідки; карма визначає кожне існування переселеної або реінкарнованої душі. “Гаруда Пурана” пояснює:

“Людина є творцем своєї долі, і навіть в ембріональному житті підлягає динаміці вчинків з попереднього існування. Без різниці, чи вона сховається у гірській твердині, чи заколишеться в надрах моря, чи безпечно сидітиме на колінах матері чи високо над її головою, людині не втекти від наслідків своїх попередніх учинків… Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно спостигне її саме тоді”.

“Гаруда Пурана” веде далі:

“Знання, здобуті людиною в попередньому переродженні, багатство, яке вона роздала в милосерді, і вчинки в попередньому втіленні, випереджують її душу в мандрівці”.

Віра в безсмертну душу нерозривно пов’язана з вченням про карму, а карма обумовлює те, що в індуїзмі концепція душі відрізняється від її концепції в загальновизнаному християнстві. Індуїсти вірять, що кожна окрема душа, джїва чи прана, проходить багато перевтілень і, можливо, навіть “пекло”. Вона мусить прагнути об’єднання з “Верховною Сутністю”, що теж називається Брахманом, або Брахм. Через віру в карму індуїсти схильні до фаталізму. Вони вірять, що суспільне становище та обставини (чи то добрі, чи погані) є наслідком учинків людини в попередньому існуванні й тому заслужені. Індуїст може намагатися бути ліпшою людиною, аби наступне існування було більш стерпним. Отже, йому легше змиритися зі своєю долею, ніж жителеві Заходу. Індуїст бачить в усьому дію закону причини й наслідку, зумовленого його поперднім життям. У цьому простежеється принцип: що посіяв в уявному колишньому існуванні, те пожнеш тепер. Звичайно, все це грунтується на умові, що людина має безсмертну душу, котра переходить в інше життя – як людина, тварина чи рослина.

Остаточна мета в індуїзмі – досягти мокші (визволення), або вивільнення з коловороту повторних народжень та існування.“Оскільки мокша, або звільнення від довгої низки втілень, – це мета кожного індуїста, то найбільшою подією в його житті є смерть”. Мокші можна досягти, якщо дотримуватися різних марг (шляхів) або йогів.

1) Карма-йога. “Шлях діяльності, або “карма-йога”, – це дисципліна діяльності. У своїй основі, карма марга означає здійснення особистої дхарми, згідно з місцем людини в житті. Від усіх вимагається виконання певних обов’язків, як, скажімо, ахімси й невживання алкоголю та м’яса. Але особиста дхарма кожної людини залежить від її касти й фази життя” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Ця карма виконується винятково в межах певної касти. Чистістькасти підтримується тим, що особа не одружується й не їсть з представниками іншої касти, належність до якої визначена кармою з попереднього існування. Отже, кастова належність не вважається несправедливістю, а спадщиною попереднього втілення. В індуїстській філософії люди далеко не рівноправні. Вони поділені через касти, стать, а також колір шкіри. Зазвичай чим світліший колір, тим вища каста.

2) Джнана-йога. “Шлях знання, або “джнана-йога”, – це дисципліна знання. На відміну від шляху діяльності (карма марга), що визначає обов’язки на кожен випадок життя, джнана марга вказує на філософський і психологічний щлях пізнання себе та всесвіту. Не діяти, а бути – це ключ до джнана марги. Найважливіше, що цей шлях уможливлює людині, котра його обрала, мокшу ще в цьому житті” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Цей шлях охоплює інтроспективну йогу, відчуження від світу й аскетизм. Це вияв самовладання й самозречення.

3) Бгакті-йога. “Найпопулярніша форма нинішньої індуїстської традиції. Це шлях відданості (бгакті марга). На відміну від карма марги… цей шлях легший, більш спонтанний; він доступний людям будь-якої касти, статі або віку… [Він] дозволяє віддаватися людським почуттям та прагненням, а не заглушати їх йогівським аскетизмом… [Цей шлях] полягає винятково у відданості божественним істотам”, котрих, за традицією, налічується 330 мільйонів. Ця ж традиція ототожнює знання з любов’ю. Отже, бгакті – це “емоційна прив’язаність до вибраного бога” (“Великі азіатські релігії”, англ.).

4) Раджа-йога. Обирання “спеціальних поз, дихальні вправи й ритмічне повторювання відповідних формул” (“Людські релігії”). Це восьмиступенева йога.

Пантеон індуїстських богів

Хоча в індуїзмі є мільйони богів, у різних його сектах, по суті, вшановують декількох уподобаних богів. Три найвидатніші боги складають так звану тримурті, трійцю, або тріаду богів. Ця тріада складається з Брахми – Творця, Вішну – Охоронця та Шиви – Руйнівника; кожен з них має принаймні одну дружину чи супутницю. Брахма одружений з Сарасваті, богинею знання. Дружина ж Вішну називається Лакшмі, а першою дружиною Шиви, яка пізніше заподіяла собі смерть, була Саті. Вона стала першою жінкою, що кинулась у жертовний вогонь, – першою саті. Протягом сторіч тисячі індуїстських вдів згоріло на похоронному вогнищі своїх чоловіків, наслідуючи цей міфологічний приклад. У наш час цей ритуал заборонено. Шива має ще одну дружину, відому під різними іменами та титулами. Коли вона милостива, її називають Парваті та Ума, а також Гаурі (Золотиста). Як Дурга або Калі, ця богиня вселяє жах. Хоч Брахма й головна постать в індуїстській міфології, він не займає важливого місця в поклонінні пересічного індуїста. Йому присвячено дуже мало храмів, хоча його називають Брахмою Творцем. Індуїстська міфологія приписує створення матеріального всесвіту верховному буттю, джерелу або першопричині – Брахману (Брахм), що ототожнюється зі священним складом ОМ або АУМ. Усі три члени тріади вважаються частиною “Буття”, а всі інші боги – її різні виявлення. Отже, усяке божество, котрого в індуїзмі вшановують як верховне, вважається всеосяжним. Хоча індуїсти вшановують мільйони богів, більшість із них визнає лише єдиного правдивого Бога, який може набирати різних форм – чоловіка, жінки й навіть тварини. Тому знавці індуїзму схиляються до думки, що він є не політеїстичною, а монотеїстичною релігією. Проте концепцію верховного буття було відкинено в пізнішому світогляді й замінено безособовою божественною першопричиною чи дійсністю. Вішну, доброзичливе сонячне й космічне божество, вшановують прихильники вішнуїзму. Він з’являється в десятьох аватарах, або втіленнях, у тому числі як Рама, Крішна й Будда. Іншою аватарою Вішну є Нарайана; “зображається у формі чоловіка, котрий спочиває на завитках тіла змії Шеші або Антанти, пливучи по космічних водах. При ногах сидить його дружина, богиня Лакшмі, а з пупа Вішну виростає лотос, з якого виринає бог Брахма” (“Енциклопедія релігій світу”). Шиву ще називають Магешою (Верховним Господом) та Махадевою (Великим Богом). Він другий за величністю бог, а поклоніння йому називається шиваїзмом. Його представлено як “великого аскета (наставник-йогин), який сидить на схилах Гімалаїв, заглиблений у медитації, замазаний попелом та зі скуйовдженим волоссям”. Цей бог відомий “своїм еротизмом, бо є дарівником плодючості, а також Махадевою, верховним господом творіння” (Енциклопедія релігій світу”). У поклонінні Шиві використовують лінгам, або фалічне зображення.

Як і багато інших релігій світу, індуїзм має верховну богиню, котра може бути і привабливою, і грізною. У приємнішому виявленні її звати Парваті й Ума. Але її грізний характер розкривається тоді, коли вона є Дургою або Калі, кровожерливою богинею, якій до вподоби криваві жертви. У постаті Богині-Матері, Калі Ма (Чорна Матір-Земля), вона є головним божеством шактізму. ЇЇ зображають оголеною до стегон, оздобленою трупами, зміями й черепами. Колись поклонники цієї богині, тагі (слово, від якого походить англійське “thug” – убивця), приносили їй у жертву людей через задушення.

Індуїзм і ріка Ганг

Розглядаючи пантеонбогів в індуїзмі, неможливо не згадати про найсвятішу ріку Ганг. Багато сюжетів в індуїстській міфології безпосередньо пов’язані з рікою Ганг, або Ганга Ма (Ганга-Матір), як її називають побожні індуїсти. В одній молитві згадується 108 назв цієї ріки. Віддані індуїсти так вшановують Ганг, тому що від неї залежить їхнє виживання, і вона пов’язана з давньою міфологією. Вони вірять, що Ганг колись був у небесах Чумацьким шляхом. Але як він став рікою? Індуїсти більш-менш пояснили б це так: Махараджа Сагара мав 60 000 синів, які загинули у вогні Капіли (одне з виявлень Вішну). Їхні душі були б приречені до пекла, якби богиня Ганга не зійшла з небес, не очистила їх і не зняла з них прокляття. Бхагіратха, правнук Сагари, вблагав Брахму дозволити священній Ганзі зійти на землю. В одному переказі говориться: “ Ганга відповіла: “Я така могутня, що знищила б підвалини землі”. Отже, відбувши тисячолітню покуту, [Бхагіратха] подався до бога Шиви, найбільшого з усіх аскетів, та вмовив його стати високо над землею – серед скель і криги Гімалаїв. Шива дозволив Ганзі ринути з неба на його скуйовджене волосся, що пом’якшило загрозливий для землі удар. Потім Ганга лагідно сплила на землю й поструменіла з гір донизу через долини, даючи сухій землі воду й життя” (сер Едмунд Гілларі, “З океану до неба”, англ.).

Поклонники Вішну мають дещо іншу версію походження ріки Ганг. Згідно з давнім текстом “Вішну Пурана”, це було так:

“З цього місця [святої оселі Вішну] бере свій початок ріка Ганг, що усуває всі гріхи… Вона витікає з нігтя великого пальця лівої ноги Вішну”.

Поклонники Вішну кажуть про це мовою санскрит: “Вішну падабджа самбгута”, що означає “народжена з лотосоподібної стопи Вішну”.

Індуїсти вірять, що Ганг має силу визволяти, обмивати, очищати й зціляти віруючих. У “Вішну Пурані” говориться:

“Святі, що очищаються купіллю у водах цієї ріки, розум котрих відданий Кешаві [Вішну], зазнають остаточного визволення. День у день священна ріка очищає всіх, хто чує про неї, прагне, бачить і торкається її, хто купається в ній чи оспівує її. І навіть ті, що живуть далеко… вигукуючи “Ганга й Ганга”, звільняються від гріхів, скоєних під час трьох попередніх існувань”.

“Брахмандапурана” говорить:

“Ганга захистить від сотень тисяч небезпек племена тих, хто раз здійснить благочестиву купіль в Її чистих потоках. Зло, нагромаджене протягом поколінь, буде знищене. Щоб людина відразу очистилась, достатньо скупатись у Ганзі”.

Індійці сходяться до ріки, щоб виконати обряд пуджі, або поклоніння. Під час обряду вони складають жертви з квітів, наспівують молитви і священник ставить їм тарілку, червону чи жовту плямку на чолі. Багато осіб також п’є воду, хоча вона сильно забруднена: туди скидають стічні води, хімікалії та трупи. Проте духовна привабливість Гангу настільки велика, що мільйони індійців мріють принаймні раз скупатися у своїй “святій річці” – забруднена вона чи ні.

Інші приносять тіла близьких, спалюють їх у похоронному вогнищі на березі, а попіл розсипають над рікою. Вони вірять, що це гарантуватиме душі померлого вічне блаженство. Бідні, які не можуть заплатити за кремацію, просто кидають до ріки загорнуте в саван тіло, де його пожирають стервоїдні птахи або воно розкладається.

Отже, індуїзм – це політеїстична релігія, яка базується на монотеїзмі, тобто на вірі в Брахмана, Верховне Буття, джерело чи першопричину, що символізується складами ОМ або АУМ і має багато граней або виявлень. Індуїзм також навчає терпимості й доброго ставлення до тварин.

Будизм

Буддизм — одна з найдавніших світових релігій, яка існує понад 2500 років. Вона поширена переважно в Центральній, Південній та Швденно-Східній Азії (В'єтнам, Індія, Китай, Корея, Монголія, Японія та ін.) її послідовниками є понад 300 млн осіб. За час існування буддизм глибоко вкоренився в азійських країнах і зараз чинить значний вплив на різноманітні аспекти соціального та державного життя, визначає культурну самобутність народів Азії, став певним способом життя людей.

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах формування великих рабовласницьких держав, розкладу родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників.

Відображаючи інтереси останніх в їхній боротьбі проти касти брахманів, буддизм визначально виступав як противник каст взагалі та прибічник рівності людей. Народні маси буддизм приваблює ілюзорною рівністю людей та обіцянням позбавлення в потойбічному світі від земних страждань.

У III ст. до н. е. цар Аіпока, об'єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизмові статусу державної релігії та активно сприяв його поширенню як у країні, так і поза ЇЇ межами. Будучи понад тисячу років найбільш масовою релігією, буддизм у X ст. н. е. дещо втратив свій вплив. Його заступив індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму.

Буддизм поширився в багатьох країнах Азії. У І ст. н. е. він набув популярності в Китаї, де до виникнення конфуціанства відігравав значну роль. До Японії буддизм проник із Китаю та Кореї в VI ст., в VII ст. він закоренився в Тибеті. У Монголії буддизм у формі ламаїзму поширився в XVI— XVII ст., в Бурятії (Росія) — в XVII—XVIII ст.

Розповсюдженню буддизму сприяла його здатність пристосовуватися до місцевих умов і вірувань різних країн. Це також обумовило розмаїття його напрямків, течій і сект, які хоч і спиралися на вихідні канонічні постулати, але різнилися пантеоном та обрядністю. У буддизмі існують два напрямки: хінаяна (мала колісниця, або вузький шлях спасіння), що поширений на півдні Азії, та махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спасіння), послідовники якого проживають на півночі. В організаційному відношенні буддійські церкви в кожній країні існують автономно, буддизм не має єднального центру.

Виникнення і становлення Будизму

Буддизм є найдавніщою із світових релігій. Виник в індії у середині І тис. до н. е. За легендою, після нескінченних перероджень Будда (Будда на санскриті означає «просвітлений вищими знаннями») з'явився на Землю, щоб виконати свою рятівну місію і показати людству шлях до спасіння?

Для свого останнього переродження спаситель обрав образ царевича Сіддхартхи, який належав до знатного роду (його родове ім'я — Гаутама). Рід цей був із племені шак'їв, що жило 600 — 500 років до н. е. в долині Гангу, в середній течії ЇТ. Мати Сіддхартхи, дружина правителя — Майя (або Махамайя), одного разу побачила уві сні, що їй у бік увійщов білий слон.

Через деякий час вона народила дитину, яка з'явилася на світ незвичайним способом (вийшла з боку матері). Малюк зробив кілька кроків і вигукнув заклик, котрий почули всі боги Всесвіту. Пологи застали Майю в містечку Лум-біни (нині це територія Непалу). Через сім днів після пологів вона померла.

Дізнавшись про народження царського сина, палац повелителя шак'їв відвідав старий мудрець Асита. Побачивши на тілі новонародженого «риси величі», Асита засміявся і заплакав. «Я сміюсь, — сказав він, — від радості, що рятівник з'явився на землю, і плачу тому, що мені не випадає щастя жити довго, щоб побачити звершення ним свого подвигу». Новонародженого назвали Сіддхар-тхою, що означає «той, хто виконує своє призначення».

Але повелитель землі зовсім не хотів втратити сина, що обов'язково сталося б, якби син вирішив присвятити себе релігії. Тому він оточив дитину піклуванням і розкішшю, старанно маскуючи віл нього похмурі сторони життя. Ще хлопчиком Сіддхар-тха вражав усіх своїми здібностями, силою, спритністю та розумом. Досягнувши повноліття, він одружився. Дружина подарувала йому сина. Життя сім'ї сповнилося радістю і щастям.

Одного разу, проїжджаючи під час прогулянки містом в оточеній танцюючими та співаючими дівчатами колісниці, Сіддхартха побачив вкритого болячками хворого, згорбленого роками немічного старця, похоронну процесію І аскета, що поринув у думи. Після цих чотирьох зустрічей він подивився на світ іншими очима.

Він дізнався про страждання, що випадають на долю людини. Тієї ночі він непомітно залишив свій дім, щоб самотужки знайти шлях, який би звільнив людей від страждань. Шлях до порятунку відкрився на березі річки Напранджани в містечку Урувілля (нині Бух Бодх-гая). Під кроною дерева Сіддхартху вразила істина, і він став Буддою.

Вважають, що суть відкриття, зробленого Сіддхартхою в день великого прозріння (це і є суть самого буддизму), викладена Буддою в першій його проповіді. В ній коротко розкривається вчення про чотири «святі істини»: «жити — значить страждати», «причина страждань — бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися бажань», «шлях позбавлення від бажань — дотримуватися вчення Будди, яке може привести віруючого до головної мети його буття — нірвани (заспокоєння, згасання), стану повного подолання людських почуттів, бажань, вічного блаженства у житті з божеством і абсолютного спокою.

Хоча страждання викликаються насамперед факторами біологічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (смуток, відчай), однак буддизм не залишає без уваги фактори іншого порядку.

Будді, наприклад, приписують такі слова: «Володарі царств, котрим належать багатства і скарби, з жадністю поглядають один на одного, підкоряючись своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють саме так, не знаючи втоми, пливучи течією ненадійності, ведені хтивістю і звірячим бажанням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?»

Буддизм зводить в абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю

203буття. Будь-яке життя, існування завжди у будь-якій формі є обов'язково стражданням, злом. Саме цим буддизм відрізняється від інших релігій.

Справді, в усіх релігіях, як правило, світ земний, світ чуттєвий принижується, а протиставлений йому світ небесний звеличується, утверджується як істинне надбуття. Звідси — логічний висновок, що перебування у земному світі повинно бути використане для підготовки до життя у світі небесному. Зрозуміло, що «вічне життя» дається як винагорода за перенесені під нас земного існування страждання.

Зробивши відправним пунктом свого вчення тотожність будь-якого існування із повним стражданням, буддизм уже не міг припустити можливості іншого існування. Смерть, що е водночас стражданням, не позбавляє від мук.

Після неї розпочинається нове, сповнене стражданнями існування, а вчення брахманізму про переродження залишилось у буддизмі незмінним. Звідси випливає висновок про необхідність примирення із стражданням. Але буддизм на цьому не зупиняється. Він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань.

Цей шлях полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, досягнення вічного блаженства у злитті з божеством й абсолютного спокою — нірвани. Шлях до порятунку сформульований у «третій святій істині», яка проголошує: «Що ж є святою істиною позбавлення від страждань? Це —- повне позбавлення бажань, повне заперечення і усунення їх».

Чуттєвий світ у буддизмі позначається терміном «сансара», запозиченим буддистами з брахманізму. Переконувати візуючих Індії епохи формування буддизму е тому, що світ сповнений страждань, не було потреби.

Це стверджували існуючі релігійно-філософські традиції, це відчували прості люди саме тоді, коли руйнувалися вікові суспільні традиції: податковий прес вичавлював із людей усі життєві соки, а на кожному кроці людину очікувала страшна перспектива розорення, зубожіння, рабства.

За таких умов традиційно-релігійне критичне ставлення до чуттєвого світу знайшло своє повне завершення. Якщо брахмани обіцяли перспективу радісного щасливого життя усім: тому, хто народився раджею, багатим купцем, могутнім воєначальником, аби тільки вони дотримувалися релігійних обрядів, принесення жертв, — то буддійські проповідники повністю заперечували існування життя без зла, без страждань.

Демон зла, бог смерті Мара пробував залякати «просвітленого» жахливими страхіттями. Він посилав до нього своїх красивих дочок, щоб спокусити його радощами життя і змусити його відмовитися від вказування людям шляху порятунку. Сім днів (за іншими твердженнями, чотири тижні) розмірковував Будда і все-таки переборов нерішучість.

Неподалік Бєнареса (нині Сарнатх) Будда проголосив перед п'ятьма майбутніми учнями свою першу проповідь. В ній він стисло сформулював основні положення нової релігії, або, як кажуть буддисти, «привів у рух колесо дхар-ми».

Протягом 40-ка років, оточений учнями, ходив він горами й долинами Гангу, творячи дива і проповідуючи своє вчення. Спочатку воно називалось дхармою (слід розуміти як закон життя). Потім нова релігія стала носити ім'я свого засновника — буддизм.

Помер Будда, згідно з легендами, у 80-літньому віці в Куши-нагарі (твердять, що це теперішній Каспі). Він лежав під деревом у позі лева і звернувся до монахів і мирян з такими словами: «Тепер, монахи, мені нічого більше сказати, крім того, що все створене підлягає руйнуванню! Для врятування докладіть усіх зусиль!».

Смерть Будди послідовники називають досягненням великої нірвани. Згідно з каноном, Будда помер у день травневого повного місяця. Цю дату шанують, як і дату народження і, прозріння, тому ЇЇ називають «тричі святим днем».

Привертає увагу етично-практична спрямованість буддизму, що закликає до відходу від цього світу, байдужості до життя. Ідеал усунення від світу приводить прихильників цієї релігії до відмови про необхідність його вдосконалення. Але важливо підкреслити, що деякі послідовники буддистів не залишилися осторонь гострих проблем сучасності і беруть участь у суспільно-політичному житті своїх країн".

Віровчення і культ. Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини, що їх відкрив Гаутама у процесі "просвітлення" під деревом мудрості (смоківницею):

1. Життя — це страждання. Народження, хвороби, старість, смерть і навіть сили, що підтримують у нас життя (сканди), повні страждань (скан-ди — це тіло, почуття, думки й сумління).

2. Причини страждань — бажання, жадоба насолод, невтомний потяг до радощів і надії.

3. Аби позбавитися страждань, слід звільнитися від бажань, подавити в собі будь-які їх прояви.

4. Спосіб позбутися бажань — це наслідування шляху спасіння, що його відкрив Гаутама і виклав у таких восьми принципах:

правильне розуміння чотирьох благородних істин;

правильні прагнення, наміри;

правильна мова (подолання обману та утвердження правди);

правильна поведінка (не вбивати, не красти, бути людяним);

правильний спосіб життя (відповідно до людських чеснот);

належні зусилля у прагненні до довершеності (постійно долати будь-які перешкоди на шляху до спасіння);

належний стан розуму (самоаналіз життя);

правильна медитація (глибоке роздумування над життям, постійне самозречення від земного).

Правильна поведінка (четвертий шлях спасіння) криє в собі п'ять моральних заборон — не вбивати жодної живої істоти, не красти, не обманювати, утримуватися від перелюбства і не вживати п'янких напоїв. Окрім цих заборон, є ще п'ять заборон для монахів: не їсти після обіду, не бути присутнім на танцях, на весільних заходах, не прикрашати себе, не спати на широкому чи високому ліжку, не тримати золота і срібла.

Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, людина може досягти досконалості, стати архатом, (святим) і поринути в нірвану — ідеальний стан людського буття, що означає звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки,

Буддизм не визнає існування Бога у вигляді персоніфікованої могутньої особи і стверджує, що світ змінний, потік ідеальних частинок — дхарм, із яких комбінуються існуючі речі.

Смерть людини — це розклад комбінації дхарм. Сполучення їх у комбінації новонароджених визначається кар-мою, тобто сукупністю гріхів і добродіянь у попередньому житті. Карма — це закон відплати або закон причинно-яаслідкових зв'язків. Душа людини також утворена з дхарм.

Після смерті людини дхарми душі не зникають, а переходять у душу нової істоти — відбувається перевтілення душ. І тільки тоді, коли людина досягла нірвани, вона звільняється від неминучості нових перевтілень і закону карми, тобто не несе відповідальності за свої попередні перевтілення.

Космологічні уявлення буддизму зводяться до того, що світ з'явився з порожнечі. Завдяки рухові і змінам утворився матеріальний світ — сансара, який з часом зникає, поступаючись місцем тій же порожнечі.

Окрім сансари, існують два непомітні світи: нірвана та бодхїсатва, царство блаженства, населене духовними істотами, які досягли стану бодхісатв (тих, чия сутність — знання), але ще не перейшли в нірвану. БодхІсатва — це світла земля, рай, володарем якого є будда Амітаба.

Завдяки цьому світові віруючі отримали можливість перевтілюватись у світі Амітаби, щоби потім перейти в нірвану. Якщо будь-яка людина в світі сансари відмовиться від бажань або подолає їх у собі, буде знаходитись у самоспогляданні, виконувати буддійську обрядність, старанно молитись і слідувати настановам і порадам лам (монахів), тобто хубілга-нів (земних утілень будд і бодхісатв), то вона вийде з коловерті життя, зі стану перевтілень і перейде у світ бодхісатв, а потім — у нірвану.

Отже, всі люди рівні у своїх можливостях на шляху спасіння через віру в Будду та виконання заповідей та обрядів. Своєю чергою, їм допомагають бодхісат-ви, які не перейшли в нірвану тільки тому, що бажають спасти людей.

Головним у буддизмі є культ Будди. У пантеоні буддизму їх чимало. Ще більше бодхісатв, за ними слідує велика кількість хубілганів. їм присвячено в буддизмі безліч зображень (скульптур, картин), що знаходяться у храмах. Найбільш поширеною є скульптура Будди в позі лотоса (сидячи зі схрещеними ногами), навколо якого ніби простягнуті тисячі рук із розкритими долонями. Сенс цього символу — бачити всі страждання і несправедливості, а тисячі рук — надання допомоги всім бажаючим.

Розкриті долоні уособлюють допомогу, спасіння, вітання, а складені долонями руки — непротивлення злу, прощення образ. Окрім зображень різноманітних бурханів, у храмах розміщують картини (ікони) релігійно-морального змісту і картини з зображенням різноманітних буддійських святинь.

Досить поширеною є картина "Колесо світу", де образно викладено буддійське вчення про перевтілення і відплату.

Обрядовий бік буддизму має свої особливості. Богослужіння в храмах здійснюється виключно духовенством, без мирян. Останні є учасниками богослужінь — містерій, які проводяться поза храмами, на відкритих майданах. Миряни здійснюють молитви вдома перед домашніми вівтарями, у степу перед обо (пірамідальні купи каміння, складеного на пагорбках і перевалах на честь духів землі), поклоняються бурханам і хубілганам у монастирях, ступах (культові споруди, де зберігаються реліквії буддизму), вшановують святі місця, пов'язані з народженням, "просвітленням", проповіддю та смертю Гаутами, деревом мудрості (смоківницею) і т. ін.У храмах запалюють свічки, лампади, підносять пожертви з квітів та їжі. Буддійська церква має досить велику кількість служителів культу в особі монахів (лам), які перебувають у численних монастирях.

Релігійну систему буддизму викладено в численних творах, найдавнішим із яких є палійський канон. Це — "Трипітака" ("Три кошики мудрості"). ЇЇ частинами є "Віная-пітака" (збірник ритуальних правил стародавніх буддійських громад), "Сутта-пітака" (бесіди й висловлювання Будди), "Абідарма-пітака" (метафізичні міркування Будди), а також поеми, що складаються з п'яти книг — "Сутта-пітака".

Включено до канону і "Джатаку", яка містить розповіді про 550 попередніх перевтілень Будди

Дзен-буддизм як різновид буддизму.

Дзен-буддизм. один із різновидів буддизму. а останні три десятиліття став предметом широкого зацікавлення у США та Західній Європі. Засновником вважається індійський монах Бод- хідхарма, який ніби прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу езотиричну. тобто призначену лише для вузького кола, школу буддизму", що отримала назву чань-буддизму.

«Чань» (японське дзенТ" є модифікацією терміна, що передається в японській та китайській мовах санскритським словом «дх'яна» — споглядання. Традиція пов'язує його виникнення з легендою про те, як одного разу Будда замість багатослівної проповіді мовчки підняв угору подаровані йому квіти. Всі були розгублені, і тільки старець Махакаш'яна із спокійною посмішкою подивився на свого вчителя, зрозумівши всю красномовність його безмовної настанови.

Побачивши це, Будда урочисто промовив, що він володіє найдорогоціннішим скарбом, духовним і трансцендентним, який він передає Махакаш’яні. Цей випадок, що розкриває нібито приховану суть духу Будди, увійщов, відповідно до традиції, в основу вчення дзен. Індійське за походженням учення дзен сформувалося у Китаї у VI ст. на основі буддизму махакаш'янського тлумачення, що включає в себе деякі ідеї даосизму, та морального вчення конфуціанства.

Дзен-буддизм мав значний вплив на ідеологію та культуру середньовічної Японії. У руках правлячої верхівки він перетворився у простий і надійний засіб формування у службовців і військових основи військово-етичного ладу — відданості т. а дисципліни, стійкості та безстрашності перед лицем смерті. Дзен робить акцент на приголомшуючій раптовості. Поштовх"о'м може бути враження, переживання, потрясіння, а також спеціальна техніка тренування, спрямовані на те, щоб пробудити в людині інтуїцію.

Що ж відкривається послідовнику дзен, який досяг мети саторі? Мовчання у літературі дзен відносно центрального елемента системи пояснюється тим, що саторі не можна зобразити словами, не можна зрозуміти, йому не можна навчати, його можна тільки відчути.

Тому, вчить дзен, людина, яка не пройшла через цей стан особисто, не може зрозуміти його зміст. Звідси випливає два інших головних принципи дзен-буддизму: особиста передача істини І незалежність від писемних знаків і слів.!.. Акцент, дзен-буддизму на поза інтелектуальні форми передачі досвіду нерідко трактується як відмова від будь-якої словесної форми його виразу, будь-якої писемної традиції, будь-якої догматики.

В дійсності дзен має величезну канонічну літературу, куди входять найважливіші буддійські сутри та роз'яснення до них, життєписи патріархів, їхні проповіді та висловлювання з віронавчальних та дисциплінарно-практичних питань, філософські притчі, поетичні мініатюри, діалоги, питання-загадки.

У багатьох буддістських країнах чернеча община та буддійське духовенство звуться «сангха». Правила прийому в сангху регламентуються каноном. Той, хто вступає до сангхи, повинен змінити свій зовнішній вигляд: спочатку поголитись і вдягнути єдиний для всіх членів общини жовтий чернечий одяг.

На загальних зборах він підлягає бинтуванню, під час якого з'ясовувалося, чи не має він однієї з «п'яти хвороб», людина він чи ні (тобто, чи не злий дух, що прийняв людську подобу), чи не раб, чи не винен у чомусь, чи не перебуває на царській службі тощо. Прийом до сангхи відбувався за більшістю голосів присутніх.

Ченці брали на себе зобов'язання одбувати пости, відмовлятися від мирських розваг, міцних напоїв, прикрас та парфумів, від сну на зручній постелі, від володіння золотом і сріблом. Теоретично єдиною власністю була його чаша для збирання підношень.

Монастир. був і залишається основною формою відтворення дзен-буддизму. Життя тут починається звичайно о третій годині ранку. Снідають, коли ще темно, обідають о 10 ранку, вечеряють о четвертій годині, їдять лише рослинну їжу: рис, ячмінь, бобові, овочі. Роздача і приймання їжі здійснюються за складним ритуалом і супроводжуються великою кількістю дій, які мають символічний характер.

Після сніданку всі приступають до роботи: це — прибирання приміщень і монастирського двори-ша, обробіток землі, яка належить монастиреві тощо. Фізична праця — невід'ємна частина монастирського побуту, однією з вимог якого є: «День без роботи — день без їжі». У розпорядок дня включаються також співбесіди з наставниками, які супроводжуються ритуалом. О дев'ятій годині вечора життя в монастирі завмирає, а найпрацьовитіші продовжують роботу і вночі, влаштувавшись на терасі або в саду.

Цей розпорядок певного мірою міняється в періоди інтенсивних духовних сесій, які проводяться щомісяця протягом 7—$ днів. В період сесій сеанси споглядання тривають по 17—18 годин на добу. Монахи сидять у позі лотоса, розслабившись і напівприкривши очі. Мета — досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого я і зануритися в абсолютний «бездум», віддатися таким чином Пустоті й Абсолюту.

За учнями спостерігає монах, який походжає по залу і бамбуковою палицею б'є по спинах тих, хто втомився. Вивчення дзен-ської премудрості в монастирі триває в середньому 10—12 років.

На сучасному етапі важливу суспільно-політичну й культурну роль відіграє буддизм у країнах індокитайського півострова. За винятком В'єтнаму, у всіх інших країнах Індокитаю поширений хинаянистський буддизм. У Бірмі, Камбоджі, Таїланді, Японії буддизм виступає як державна релігія. В Таїланді король вважається головою буддійської церкви, всі чоловіки проходять обов'язковий стаж у монастирі. У Бірмі буддизм є пануючою релігією, але частина населення сповідує інші релігії.

Традиційний буддизм у Японії налічує понад сто великих і малих сект, головними з яких є три: буддистський рай (дзіодо-кей), лотосова сутра верховного закону Будди (хокіокей) і відверте слово Будди (міккіокей).

Утворилися так звані «найновіші релігії» (синкоскжіс), які є різноманітними течіями буддизму. Вони втручаються в політичне життя країни. Йдеться про Сока чаккай, або Товариство по створенню моральних цінностей. Увага «Сокка чаккай» і «Комейто» звернена на розв'язання соціальних проблем, досягнення щастя на землі.

Буддизм проник у Китай з Індії у II ст. Це одна з найвшіиво-віших шкіл китайського буддизму, яка отримала в сучасному західному світі значне поширення під японською назвою дзен (кит-чань).

На ґрунті широких демократичних рухів в країнах Азії намітилася тенденція до зближення буддійських храмів і окремих сект. На буддістському з'їзді в Коломбо (Шрі Ланка) в 1950 р. було утворено Всесвітнє братство буддистів. Резиденцію його виконавчого комітету пізніше було перенесено в Бірму, а потім Таїланд.

Комітет, незважаючи на основну ідею буддійського віровчення, бере активну участь у міжнародній політиці, відображає настрої народних мас, особливо у їхній боротьбі за мир, проти реакційних кіл.

Інтерес до буддизму на Заході не новина. Одним з перших європейських мислителів, які звернули на нього увагу, був німецький філософ А. Щопенгауер. Послідовник Щопенгауера і попередник сучасних ірраціоналістів і волюнтаристів у західній філософії Е. Гартман у праці «Суть світового процесу або філософія несвідомого» доводить неминучість зростання страждань у міру прогресу. Перепущений через філософію Щопенгауера, Гартма-на, буддійський світогляд підхопили сучасні філософи відчаю — екзистенціалісти.

Дзен-буддизмом наприкінці 50-х років охоплені широкі кола інтелігенції, студентство, а через десятиріччя —дрібнобуржуазні верстви. Творча інтелігенція пов'язала із ним надії на духовне оновлення, на отримання повного буття, безпосередність свободи. Різноманітні течії бітників і хіпі вбачали у ньому ідейне виправдання морального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов'язків.

Добропорядні обивателі розраховували в цій модній новині знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск «безглуздого світу», альтернативу кризі європейської культури.

Захоплення дзен-буддизмом за часом збіглося з так званим релігійним бумом, який мав місце у США та ряді країн Західної Європи наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Він виявився в активізації церковних організацій, збільшенні тиражу релігійної літератури, в появі нових напрямів та сект.

Як свідчить історичний досвід, масове тяжіння до релігії завжди пов'язане із загостренням у суспільстві соціальних суперечностей, із занепадом традиційних ідеалів і цінностей, загрозою термоядерної катастрофи, обмеженістю демократичних прав і свобод, зростаючою бюрократизацією та стандартизацією суспільства тощо. Все це не могло не відбитися на світовідчутті широких верств капіталістичних країн.

Що ж являє собою дзен-буддизм насправді? Як і будь-яка релігія він виходить з протилежностей двох світів: прихованого і явного — істинного. Дзен висуває свій шлях врятування.

Однак позбавлення від страждань він пов'язує не з перетворенням навколишньої дійсності, не з поліпшенням умов життя людей, а з перебудовою їхнього світогляду. Змученим боротьбою за існування дзен навіює: не існує ні того, що мучить, ні того, хто мучиться, і те й інше — ілюзія свідомості, яку слід викорінити, аби покласти край стражданням.

Він розглядає всі проблеми не в галузі соціальних відносин, а в суб'єктивно-психологічній сфері. Історія доводить, що шлях до кращого життя лежить не у втечі від себе, а в активній соціальноперетворювальній діяльності людей, спрямованій на створення реальних умов для повноцінного життя кожного.

Ламаїзм.

Ламаїзм — один із різновидів буддизму, що утвердився в Тибеті внаслідок проникнення махаяни і тантризму і об'єднання їх з релігією тібетців бон-по (різновид шаманізму). Наприкінці XV ст. ламаїзм поширився серед монголів, а з XVII ст. проникає на територію Росії, де знаходить прихильників серед бурятів, тувінців і калмиків Не відрізняючись основними догматами від інших течій буддизму ламаїзм першочергову роль у спасінні відводить ламам, вважаючи, що без їх допомоги віруючий не зможе дістати переродження, потрапити до раю, досягти нірвани.

Характерними рисами для ламаїзму є: пишне богослужіння в дацанах, монастиря, безліч обрядів, магічних заклинань, спрямованих проти злих; численне духовенство, яке існує на кошти населення (старший син у сім'ї, як правило, стає ламою). Головним ламаїзм вважає покірність ламі і властям (бурятські лами свого часу проголосили Катерину II, а за нею і всіх російських царів земним втіленням богині Цаган-Дара-ехе).

Ним розроблене вчення про «Ю чорних гріхів» і «10 білих доброчесностей» як основ моралі. Ламаїзм механізував молитву: обертання наповнених текстами молитов і священною літературою барабанів різної величини замінює багаторазову промову молитов і заклинань.

Лама (готське — вищий, небесний) — буддійський чернець в Монголії- Бурятії, Туві, Тібеті. У кадиків звання «лама» присвоюється лише главі духовенства. В ламаїзмі ламу вважають представником Будди на землі.

У віровченні ламаїзму можна виділити сім головних позицій.

Перша — вчення про бурханів. Цим терміном визначаються як боги, які вшановуються ламаїстами, так і їхні скульптурні та мальовані зображення. Усіх шановних бурханів, яких налічуються тисячі, ламаїсти поділяють на кілька розрядів. До вищого належать бурхзни-будди.

Будди — це боги, які начебто по черзі з'являються У світ для проповіді шляху врятування. Усього будд, відповідно до вчення ламаїстів, рівно тисяча; п'ять з них вже з'являлося У світ, а 995 ще прийдуть у призначений час.

Найшанованіший з усіх будд (і взагалі з усіх бурханів) — Гаутама (його також називають просто Буддою), який, за визначенням буддистів усіх напрямів, був п'ятим буддою з числа тих, що вже приходили на землю.

Він начебто сповістив людям істинне вчення — буддизм і оголосив, що тільки прихильники цього вчення отримають посмертне благополуччя. З решти будд більше за інших визнаються «володар раю» будда Амітаба та прийдешній, щостий будда Майдарі, прихід якого пов'язується із створенням на землі царства справедливості.

Трохи нижче за божественним достоїнством стоять бурхани-бодхисатви — божества, які заслужили нірвану (надприродний стан вищої насолоди), але добровільно відмовились від неї, аби бути ближче до людей І допомагати їм. Вважається, що місцем проживання вони вибрали рай Амітаби.

Найшановніший бодхи-сатва — Авалокішвара. Він вважається втіленням співчуття та любові до людей. Авалокішвара зображується як істота, яка має 11 голів та 22 руки.

Важливе місце у релігійному пантеоні ламаїстів посідають бур-хани-докшити. Це грізні захисники віри. На зображеннях вони завжди обкутані в полум'я та дим. У них жахливі обличчя. Часто вони мають багато рук і ніг.

Найбільш шанується з цього розряду бурханів богиня Лхамо, яка начебто особисто вбила свого сина за зраду ламаїзму і з його шкіри зробила попону для мула.

До нижчого розряду ламаїстичні богослови віднесли бурханів-сабдиків (богів — хазяїв місцевості). Однак у буденній свідомості сабдики зайняли таке ж почесне місце, як і інші оурхани. За уявленням віруючих, сабдики живуть в обо (свяшенних купах каміння) і є повними хазяями на певній території.

Особливий розряд становлять бурхани-лами. До них належать ті проповідники ламаїзму, які були зараховані до богів. Перше місце серед них посідає засновник ламаїзму Цзонкаба. є й інші розряди бурханів, але перелічені п'ять — найпоширеніші. Крім бурханів визнають існування демонів (злих духів), глава яких. Ерлікхан, вважається володарем пекла.

Друга позиція — вчення про «священні» книги. У послідовників хінаяни та махаяни збірка «священних» книг має назву Тіпітака (на мові палі), або Тріпітака (на санскриті), що у перекладі означає «три корзини» (маються на увазі три частини цієї збірки. Загалом у цьому зводі налічувалось більш як 100 томів. За релігійним переказом, Тіпітака — це виклад учення Гаутами устами трьох його найближчих учнів.

Насправді ж це праця багатьох невідомих буддістських проповідників, твори яких спочатку передавалися усно, а потім, приблизно у 80 р. до н. е.. були. викладені письмово буддійськими монахами острова Цейлон.

Що ж до ламаїстів, то вони визнають за «священні» дві збірки книжок — Ганджур- (з-тібетської — переклад одкровень, складається із 108. томів) та Данджур; (з тібетської — переклад тлумачень, складається із 225 томів). Ганджур та Данджур шанують як зібрання висловлень та повчань, які начебто належать самому Гаутамі і його учням. Насправді ие тексти, написані тібетською мовою у XIV ст., включають як переклади з Тіпітаки, так і оригінальні твори невідомих представників ламаїстського духівництва.

Третя позиція віровчення — про надприродну душу. Відповідно до цього вчення, душа кожної людини складається з комбінації найменших надприродних смертних часток — дхарм.

Вважають, що одні й ті ж дхарми, об'єднавшись у різні комбінації, породжують різні тіла: людини або тварини, чоловіка або жінки тощо. Руйнування комбінації призволить до смерті тіла. Проте самі дхарми, за вченням ламаїзму, безсмертні і в такому розумінні безсмертна і душа.

Четверта — вчення про потойбічне життя, яке у ламаїстів розпадається на три ступені: сансара; рай чи пекло; нірвана. Ламаїсти вірять, що душа людини багаторазово переселяється з одного померлого тіла в іншої Сансарою, по-перше, називають сукупність усіх цих переселень, а по-друге, — найближче наступне життя душі, то переселилася. За віруванням ламаїстів, дхарми одразу ж після смерті старого тіла збираються у нову комбінацію, що призводить до відродження старої душі у новому тілі (або інакше, до її переродження).

Нове тіло може бути кращим або гіршим, залежно від минулого життя душі. Життя душі у попередньому переродженні, що визначає наступне життя, називають кармою. Яка карма — така й сансара, кажуть ламаїсти. За їхніми віруваннями, для доброго переродження треба дотримуватися обрядів, виконувати вимоги релігійної моралі і взагалі у всьому слухатися лам.

Якщо душа поводить себе добре у багатьох переродженнях, то за віруванням ламаїстів, вона потрапляє у рай, а якщо погано — у пекло, причому перебування у раю або в пеклі триває довго, але не вічно. У раю праведників чекають цілком конкретні насолоди, такі ж як на землі, але безперервні й у величезних масштабах. У пеклі на грішників чекають тортури середньовічного характеру: вогонь, котли, сковорідки, кілля та інт Перебування в раю чи в пеклі розглядається ламаїстами як один із етапів у низці перероджень.

Після закінчення цього стану душі повертаються у сансару.

Третій ступінь загробного життя — нірвана, яка призначена для особливо праведних душ. Під нірваною розуміють таке вічне існування, яке позбавлене усяких прикмет земного життя і є найвищою насолодою та блаженством для людини. Досягнення нірвани означає припинення низки перероджень.

П'ята позиція — вчення про лам як обов'язкових посередників між віруючими та бурханами. Вважають, що рядові віруючі можуть дістати загробну віддяку лише тоді, коли за них моляться лами. Численних представників вищого ламаїстського духівництва віруючі вважають живими богами, їх називають ху-білганами, що в перекладі з монгольської означає переродженці.

Ламаїсти вважають, що в тіла хубілганів вселилися душі окремих бурханів. Так, тібетського далай-ламу вшановують як переродження (втілення) бодхисатви Аваїокішвари, а панчен-ламу — будди Амітаби. Причому релігійна свідомість виходить з того, що ці бурхани якимось таємничим чином водночас перебувають і на землі (у тілі людини), і на небі (у власному тілі).

Шоста позиція — вчення про священну війну, у ході якої мають бути знищені усі небуддисти. За цим вченням, цю війну поведуть воїни з легендарної країни Шамбали (тому війна називається шамбалінською) на чолі з буддою Майдарі. Перемога Майдарі означатиме встановлення царства справедливості на Землі.

Сьома позиція — вчення про страждання. Ламаїзм, як і буддизм, ототожнює земне життя із стражданням. Страждання, за ламаїзмом, — це обов'язкова, непереборна і головна риса земного життя.

А це означає, що з погляду ламаїзму, безглуздими є усі спроби людей викорінити або істотно зменшити страждання у земному житті. Щоб позбутися страждань, треба припинити низку перероджень, тобто потрапити у нірвану. А щоб потрапити туди, треба поводити себе праведно.

У тлумаченні сутності праведного життя віровчення ламаїзму переходить у його моральне вчення, яке вимагає від віруючого терпляче переносити страждання, бути байдужим до земного життя, дотримуватися принципу непротивлення злу насильством тощо.

Основними центрами культової діяльності у ламаїзмі є дацани (монастирі). У храмах лами щоденно здійснюють богослужіння перед скульптурними та мальованими зображеннями богів.

Під час відправ лами сидять на особливих лавах та зосереджено моляться, а рядові пересуваються у храмі за годинниковою стрілкою і, проходячи повз вівтар, залишають на ньому свої приношення (гроші, продукти, речі тощо). Вийщовши з храму, віруючі промовляють молитви, кладуть земні поклони, крутять «молитовні барабани». Чим швидше та довше крутиться циліндр із текстами молитов, тим більше останніх зараховується віруючим.

Значне місце у культовій практиці рядових ламаїстів посідає домашнє богослужіння. Віруючі мають удома вівтар — шафу з поличкою, де розмішуються бурхани та різні священні предмети (чашечка для жертвоприношень, свічки, квіти). Домашнє богослужіння відправляється щоденно самими віруючими і складається з молитов, поклонів і жертвувань.

До головних свят ламаїзму належать цагалган (новий рік), Майдаріхурал (чекання будди Майларі) та свято обо (вшанування богів-сабдиків, які живуть в обо).

Буддизм та питання війни і миру

Буддизм в азіатських країнах має вплив на широкі верстви населення. Його роль у суспільно-політичному житті нерівнозначна. На різних етапах суспільного розвитку характер і ступінь участі, роль буддистів у політичному житті в різних країнах не рівноцінна. Ставлення буддизму до війни і миру, зумовлене буддійськими богословськими побудовами — дуже спірне та суперечливе.

Поняття добра та зла у буддизмі не поляризуються, представляючи собою іпостась буття (сансари). Проблеми війни і миру в буддійському світогляді перебувають на різних полюсах логічних умовиводів, оскільки, згідно з ученням буддизму, вступ на шлях прозріння знищує всі передумови агресії та ненависті. У цьому плані ідеологія буддизму нічим не відрізняється від ісламської ідеології, яка поділяє весь світ на правовірних (зона миру) та невірних (зона війни).

Розглядаючи проблеми миру і війни з ортодоксальних позицій палійського канону, ідеологи буддизму звичайно посилаються на царя Ашоку, який сприйнявши вчення Будди, ніби відмовився від війни, або ж вільно трактують цю проблему, зводячи її до необхідності дотримуватися настанов буддизму. Що до буддійського способу життя, то він, за твердженням прихильників буддизму, не створює конфліктних ситуацій ані в суспільстві, ані поміж країнами.

Більшість західних буддологів підкреслюють мирний характер вчення буддизму порівняно з ісламом та християнством, посилаючись на хрестові походи, на походи мусульман під зеленим прапором пророка і забуваючи про те, що багато правителів стародавнього та середньовічного Сходу у буддизмі називалися чак-равартинами, бодхисатвами, буддхараджами, хоча дехто з них відрізнявся надзвичайною жорстокістю та відомий винищенням цілих народів, наприклад Ащока та Чінгізхан.

До того ж, в історії зафіксовано чимало випадків, коли агресія виправдовувалася релігійними цілями.