Філологічний додаток до колекції пристрастей 1 страница

Наталка Сняданко

Отже, шановний читачу, на тебе чекає зібрана мною на сьогодні колекція пристрастей. Частина екземплярів цієї колекції неодмінно видасться тобі знайомими чи навіть банальними, як-от: “Пристрасті по-українськи”, чи “Пристрасті по-російськи”, ще інші можуть здатися невиправдано екзотичними: “Пристрасті по-італійськи”, “Пристрасті по-німецьки” чи особливо “Аристократичні пристрасті”. Спробуй бути поблажливим як у першому, так і другому випадках і не висувай надто строгих вимог до записок, які ти тримаєш у руках. Адже це зовсім не трактат, дослідження і не літературний твір. Це звичайнісінька колекція, у якій речі зберігаються такими, якими вони є насправді, і у завдання колекціонера зовсім не входить прикрашати чи вдосконалювати екземпляри, як це роблять із своїми творами письменники чи автори мемуарів.

Ця колекція в жодному разі не претендує і на вичерпність чи всеохопність. Боже борони, щоб мені колись довелося писати розділ під назвою “Гомосексуальні пристрасті”, “Пристрасті без взаємності” чи ще гірше “Пристрасті зоофіла”.

Насамперед я хочу зупинитися на суто філологічному аспекті заторкнутої мною теми.

Отже, чому саме слово “пристрасті”? Доживши до поважного як для панночки з порядної галицької родини 25-річного віку і досі не створивши навіть сім`ї, не кажучи вже про народження дитини, я змушена була почати серйозно розмірковувати над причинами і наслідками такого прикрого факту. При цьому я дійшла висновку, що однією із причин, які часто фатальним чином впливають на перебіг нашого життя, є неправильний слововжиток.

Візьмімо хоча б кохання. Щоразу, переживаючи любовну пригоду і відчуваючи легке, або і сильне збудження при зустрічі із представником чи представницею протилежної статі, ми подумки питаємо себе: “Воно?” І в більшості випадків відповідаємо: “Нє-а”. А в тих нечисленних ситуаціях, коли навіть після вдвадцяте заданого собі запитання серце ваше не перестає сполохано тріпотіти, і ви вже майже готові сказати: “О!”, на вас знову опускається Його Величність сумнів, і ви відповідаєте: “А я знаю…”

Принаймні, так воно було зі мною. Напевно, якби мені свого часу на життєвому шляху серед численних пристрастей,захоплень чи просто симпатій трапилося хоч одне справжнє кохання, все це не закінчилося би аж так сумно. А, можливо, варто було просто назвати хоча б одну із пристрастей словом “кохання”, а назвавши, повірити у сказане, і тоді все було би інакше. Воістину, “як много важить слово!”

Таких ситуацій, ясна річ, можна було б уникнути, якби ми чітко уявляли собі, на що сподіваємося, вживаючи те чи інше слово. Ну, наприклад, як відрізнити кохання від пристрасті і що з них сильніше чи достойніше? Мені однозначно видається, що кохання, а вам?

Подумайте самі. Що привабливого нормальна людина може знайти для себе в таких страхітливих буквосполученнях: «пр», – так, ніби вам дали по писку; «ст»– важке, мов сон незайманицi; ну а про «стр» i говорити соромно. Таке слово може видертися з горла, яке от-от задусять, але аж нiяк не з переповненого жагою i адреналіном закоханого серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М’яко, повільно, наспiвно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас, або принаймні у вашій присутностi.

Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та i зміст слова “пристрасть”, якщо вдуматися, доволі таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страстi», вона при ньому, чи почуття, принаймні сильні, тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловiк «при страстi», що «без страстi», – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту.

Звичайно, є у слова «пристрасть» i милозвучнiшi синоніми: “жага”, наприклад. Або “захоплення”. Але на те вони i синонiми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо “пристрастю” несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом “жага”, не кажучи вже про “захоплення”. А почуття, – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх чисельність. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Злякалися? Iз захопленням, – ще гірше. Йому що множина, що однина, абсолютно все-одно. А мені зовсім неоднаково, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15? А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики.

Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: “Не дивися так привітно” чи «Не милуй мене шовково». Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі». Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності “старшого брата”: “Нє жалєю, нє заву, нє плачу”.

Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.

Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: “…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші”. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?

Чи інший образ. “Встромляю в панну спис тюльпанний”, – і це пише поет в кінці ХХ століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: “Ні подиху, ні слова поміж нами”, а потім ще й задоволено завершує: “А я в траву щасливий упаду”. Справді, як мало часом потрібно для щастя.

Іншому поетові потрібно ще менше:

Принцесо! Швидше роздягнися

Принцесо! Швидше на матрац!

Ну, все в порядку – понеслися:

Ерзац, ерзац, ерзац, ерзац

Щоправда не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

коли до губ твоїх лишається півкроку –

зіниці твої виткані із подиву,

в очах у тебе синьо і широко.

Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: “І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю”, – зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.

Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті у ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця», – каже один український поет. Мало того, що на днi, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав i тепер не може знайти.

“Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка”, – сумнівається наступний. “Я кохаю Вас Надіє”, – починає свій вірш третій і закінчує його: “Ти таки не слухаєш мене проститутко”. Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?

Часом виникає сумнів, «при» страстi такий чоловік, чи вже “по” страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: “Чого являєшся мені у снi?” Так, ніби вона винна.

Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється:” Являйся, любонько менi Хоч в сні…” I будь тут мудрий.

Одним, словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Розкомплексовані європейці позбулися цієї проблеми ще в минулому столітті. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам“яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:

На оченьки милої любки дивні

Я гарні складаю канцони

На устонька милої любки дрібні

Складаю найкращі терцини.

Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців чи іспанців.

Українець у кращому випадку витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки» (Василь Стус).

Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок. І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями ще з давніх давен усе просто:

А якби пригорнувся

До мене близенько

«От знайшлося любе щастя!» –

Мовило б серденько.

Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя…

Чи жінку, для якої “…щастя зіткане з прощань” (Ліна Костанеко)

Звідки їм там у Єгипті знати про наших, українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.

Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!» – з гордістю стверджує одна. «Я не скажу i в пам’яті – коханий» – затинається iнша. Відгадайте, котра з них українка?

Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезiї:

– Якби зустрiлися ми знову,

Чи ти злякалася б чи нi?

Запитує український поет.

– Ми стрiнемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала, – відповідає українська поетеса.

Треба визнати, вони одне одного варті.

Українська жiнка така ж непередбачувана, як i сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:

…ти прийдеш до мене самотня, настрашена i сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту… (Стус)

Звичайно ж, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабість і зізнатися:

… Я дуже тяжко Вами вiдболiла…

чи навіть застати її в момент розгубленості:

… I як тепер тебе забути?

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені (Ліна Костенко)

I спробуйте лише заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить всі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квiте!»

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях, і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: ”Любові усміх квітне раз – ще й тлінно”.

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

Поховайте мене під кленом,

Тим, що вітами ловить дощ

Він, як очі мої, зелений,

Він закоханий в вас також (Мар“яна Савка)

Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:

я кохаю тебе я чекаю тебе завжди

я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів

я тебе не знайшла я цілую твої сліди

але вибач мені я повинна втікати далі (Маріанна Кіяновська)

Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше напрямок втечі для себе таки знаходить:

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,

Молитися виключно українською, сестрам на подив.

Після вечірні іноді писати послання рідним,

Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи

(Галина Петросаняк)

Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки заради того, щоб самовиправдатися. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть поетки

серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами “кохання” і “пристрасть”, а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.

Та я захопилася. Час переходити до перегляду колекції.

Дитячі пристрасті

Коли варто починати, на що не варто звертати увагу або як закохатися у Джорджа Майкла?

Хлопчик Толя був найбільшим, найтовстішим і найкучерявішим у нашому класі. Напевно, саме це мене в ньому і привабило. Толя щоразу червонів, коли його викликала до дошки вчителька з математики, найпершим серед нас навчився читати і завжди отримував відмінні оцінки на уроках каліграфії. У нашому 1-А всі з нього кепкували, хлопці навіть не брали його з собою дивитися, як грають у футбол старшокласники. У Толі завжди був рясно розмальований щоденник, бо йому мало не на кожній перерві доводилося відстоювати свою гідність від чергового жартуна, який повторював почуте кимось із розмови дорослих “Толя-акселерат”. Що саме означає це слово, ніхто не знав, і напевно саме тому воно вважалося найбільшою образою.

Після закінчення 1-го класу мама Толі поговорила із директором, і його перевели відразу до 3-го, щоб припинити постійні бійки.

Бійки і справді припинилися, і незабаром мало хто з нашого класу продовжував вітатися з Толею, сам він теж мало з ким вітався, ігноруючи своїх колишніх нападників як “малолєток”, і ніхто більше не наважувався викрикнути йому вслід образливе “Акселерат”.

Його батьки працювали разом з моїми і час від часу заходили до нас у гості, а одного разу ми навіть поїхали разом відпочивати влітку. Як тоді було модно, в пансіонат поблизу Одеси, на власних автомобілях. Всю дорогу Толя намагався зацікавити мене то грою в шахи, то шашками, то розмовою про книжки. Але нас з ним обох так нудило, що батькам доводилося зупинятися кожних півгодини, аби мами виводили нас по черзі на свіже повітря, де ми і залишали вміст наших шлунків, а потім сідали назад до машини і завбачливо стискали в кулаках поліетиленові торбинки для екстренних випадків. Напевно, через ці незручності, нам так і не вдалося знайти спільних, цікавих нам обом тем, і протягом всього наступного відпочинку дружба наша так і не зміцніла. Щоправда, Толя час від часу намагався запропонувати мені зіграти на території пансіонату у прокатний бадмінтон, але мені чомусь постійно пригадувалися подробиці нашої спільної подорожі і те, як Толя мало не вимастив мені шорти, ледь встигнувши одного разу вчасно вискочити з машини, і я переважно відмовлялася.

Крім того, мені дуже не подобалися труси в жовтий горошок, які толина мама одягала на нього замість плавок і толин живіт, який округло нависав над трусами в жовтий горшок. А ще мені постійно ставили Толю у приклад, щойно ми переступали поріг їдальні:

– Дивися, – починала і закінчувала моя мама кожну із процедур вживання їжі, – Толя вже все з“їв, а ти ще думаєш над тарілкою.

Дорівнятися до Толі, який у 30-градусну спеку із виразом неймовірного блаженства на обличчі поглинав дві порції холодних макаронів, запиваючи їх теплим киселем із сушених грушок, а потім ішов на пляж і заїдав це все ще 4 порціями хліба з маслом, який давали на сніданок до чаю, я, ясна річ не могла.

Одним словом, жодної симпатії Толя в мене не викликав, навіть незважаючи на повну відсутність дітей нашого з ним віку у пансіонаті.

Коли мені ставало зовсім нудно, я не здавалася, і замість того, щоб іти до Толі, починала перечитувати захоплений батьками з дому журнал “Наука і життя”. Іншої літератури мама не взяла свідомо, аби я “не псула очі”. Лікар-окуліст порадила зробити мені паузу в читанні, щоб не довелося носити окуляри.

Особливо часто я перечитувала статтю, присвячену новим відкриттям у галузі кристалохімії, мождиво, тому, що вона містилася на самому початку номера, а одного разу, коли батьки в черговий раз намагалися примусити мене з“їсти котлету за обідом, я навіть процитувала напам“ять шматок цієї статті, який починався словами: “Геокристалохімії, як новому напрямку розвитку традиційної кристалохімії, належить пріоритет у розгляді еволюції мінералів у гір ських породах різних геологічних формацій, а також велика роль у розв“язанні проблем синтезу речовин з заданими властивостями із врахуванням енергії кристалічних граток, дослідженням ізоморфізму, поліморфізму за допомогою рентгеноструктурного, електроногорафічного та нейтронографічного хімічного і комплексу фізичних методів дослідження. А ви тут дурницями переймаєтеся”, – почули на завершеня мої ошелешені батьки.

Шматок цього монологу долинув і до толиних вух, бо вони з мамою саме проходили повз наш столик, закінчивши обідати. Після цього батьки заховали від мене журнал “Наука і життя”, а Толя більше не запрошував на партію гри у бадмінтон.

Шкодувати про свою тодішню зарозумілість і юнацьку глупість я почала значно пізніше, за кілька років, коли у 8-му класі зрозуміла, що вперше закохалася.

Майкл Джексон, поезія і “Ласковий май”.

Насправді травень того року для жіночої частини нашого класу видався зовсім на ласкавий. Відбувалося явище своєрідної епідемії. Смаки моїх однокласниць поділилися рівно навпіл: одна половина була неймовірно закохана у Майкла Джексона, інша – у Джорджа Майкла, ще кілька нечисленних представниць обрали об“єктом своїх симпатій соліста повально модної на той час групи “Ласковий май”. І невідомо, кому з них усіх велося найгірше.

Симптоми цього захворювання незалежно від вибору об’єкта закоха

ності завжди були одні і ті ж. Абсолютно всі, включаючи навіть найстаранніших відмінниць, раптом кардинально змінювали свій зовнішній вигляд, зменшували довжину шкільної форми до мінімально допустимої, а то і далі, припиняли носити у волоссі обов’язкові для будніх днів голубі і для святкових – чисто білі стрічки, цупили у мами мешти на високих обцасах, і, ігноруючи незручності, пов’язані із невідповідністю розміру, намагалися носити їх спершу після школи, а далі і на заняття.

Наступний етап хвороби відзначався яскраво помальованими у найнеймовірніші відтінки рожевого нігтями, густо нафарбованими, а подекуди і накладними віями, тоненько вискубаними бровами, дехто навіть наважувався на світло-рожеві тони помади. Це у школі. Після школи ж макіяж ставав значно інтенсивнішим і примушував думати про героїв Джеймса Купера, спідниці ставали настільки короткими, що з-під деяких курток їх могло бути не видно зовсім, до цього додавалися мамині парфуми у міцних кількостях і випалені у під’їзді перші цигарки.

Останння, найбільш серйозна стадія захворювання приносила з собою стіни, рясно обклеєні плакатами із журналу “Ровесник”, який виписували тоді всі представники відповідного віку, індивідуальні колекції плакатів із інших видань і ще більш кардинальні зміни у зовнішності. Останнє залежало від різновиду захворювання.

Мої однокласниці, які старанно колекціонували зображення Майкла Джексона, переважно фарбували волосся у чорний колір і робили сильну хімічну завивку. Ті ж, які збирали колекції зображень Джорджа Майкла, звертали на зачіску меншу увагу, зате дбали про наявність у своєму гардеробі якомога більшої кількості чорних гольфів, джинсів і маринарок, які вони носили у сполученні із гладко зачесаним назад волоссям і кількома парами кульчиків у вухах.

Прихильниці творчості “Ласкавого мая” взагалі звертали менше уваги на зовнішній імідж, частково наслідуючи в цьому своїх кумирів, а частково через гірше матеріальне становище своєї родини у порівнянні із родинами дівчаток, закоханих у “західну попсу”. Ознаки їхнього захворювання були зовні найменш помітними, неспостережливе око взагалі могло сприйняти їх за цілком нормальних підлітків.

Уникнути цієї епідемії закоханості не вдалося і мені, щоправда, ознаки її проявилися чи не найпізніше зі всіх у класі і не зовсім так, як мені цього хотілося б. Я вже навіть почала переживати за те, чи правильно відбувається у мене процес статевого дозрівання і чи відбувається він взагалі. Тому кожного ранку, прокинувшись, першим ділом бігла в туалет, де в мене були старанно розвішані вирізані із юнацького журналу “Ровесник” плакати із зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирізка із чорно-білим груповим фото “Ласкового мая”. Там я намагалася зрозуміти, при погляді на котрого із цих чоловіків, серце моє починає битися сильніше.

Соромлячись свого запізнілого розвитку, я навіть намагалася штучно стимулювати процес і протягом дня активно думати про кожного із претендентів на моє серце по черзі. Деякий час я втішала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об“єктів своєї симпатії, далі намагалася приходити в туалет двічі, – спершу до сніданку, а далі – після, думаючи, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвивається повільніше, ніж на ситий. Ще через тиждень я встановила собі регулярність відвідування – щопівгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що у мене зі шлунком і примусила випити дві якість таблетки. А серце моє при вигляді сніданку все-одно билося значно сильніше, ніж коли погляд мій зупинявся на котромусь із об“єктів палкого кохання всіх моїх однокласниць.

Ситуація починала ставати критичною, коли одного дня, у шкільній їдальні, випадково зупинивши свій погляд на Толікові, я відчула, що серце моє нарешті закалатало так, ніби я щойно пробігла кілька метрів за втікаючим трамваєм. Спершу я не повірила своїм відчуттям, і уважніше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцію сосисок із картопляним пюре. Але що пожадливіше він запихав до рота квашену капусту, кавалки якої зависли у нього на підборідді, то більше мені хотілося дивитися на це, не відриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослішання, Толя суттєво виріс, але змінився мало. Він і далі був найвищим у класі, округле черевце і далі нависало над шкіряним ременем шкільного костюма, на кожній перерві він бігав до їдальні і ніколи не грав із однокласниками у футбол. Вибрати менш достойний об“єкт для свого першого кохання я навряд чи змогла б.

Прийшовши того дня додому, я зрозуміла, що сталося найгірше: замість недорозвинутості у мене виявилася патологія. Якщо я, хоча і з великими труднощами, але все ж таки ще могла собі уявити зізнатися колись найближчій товаришці у тому, що ніяк не можу закохатися у Майкла Джексона, хоч як не стараюся, то розповісти тій же ж товаришці навіть у найбільшій таємниці, що я закохалася у Толю-акселерата, я не зможу аж ніяк.

По-перше, про це відразу ж дізнається вся школа, бо яка ж товаришка втримає щось подібне у таємниці. По-друге, і це найгірше, про це може довідатися і сам Толя. А цього я вже не переживу ніколи.

Єдиною можливістю вийти із ситуації, що склалася, із честю, я бачила самогубство. До нього я і вирішила вдатися, поки мій сором не став загальновідомим.

Але здійснити це було не так просто, бо у наявності повинні були б бути як мінімум два чинники: по-перше, нікого вдома, по-друге, відповідний настрій. Чекаючи, поки обидва ці фактори співпадуть у часі, я вирішила поки що виливати своє горе у віршах, знаючи ще з шкільних уроків літератури, що половина шедеврів світової лірики була написана саме через нещасливе кохання.

Мій перший вірш називався “Тобі…”

Моє серце в тузі

Дощ гримить у лузі

Не скажу тобі я

Чого плачу я

Місяць світить ясний

Нічка знову темна

Ти такий прекрасний

Я така сумна

Вірш мені сподобався, і я вирішила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству свої безсмертні твори. Наступний мій твір був написаний тієї ж ночі і називався “Тебе…”

Тебе не забуду

Любити буду

Як вічне прокляття

Ця туга моя

Ти навіть не знаєш

І не страждаєш

А я так страждаю,

Що сама не своя

Вранці я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо мені не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймні ввійду в історію як поетеса, і ще до сніданку написала вірш під назвою “Тобою..”

За тобою тужу

Світом дуже нуджу

І не можу жити

Вже без тебе я

Як життя складеться

Ниткою пов“ється

Та з тобою, серце,

Нерозлучна я

Всі три вірші я записала в окремий зошит і назвала це: “Ти”. Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка спостерігалася навіть у назвах. Після циклу під назвою “Ти” я написала вінок із п`яти сонетів під назвою “Я”, далі поему під назвою “Ти і я”, потім цикл поем під назвою “Ми” і нарешті протягом трьох безсонних ночей з-під мого пера вийшла кількість віршів, достойна називатися збіркою. Її я назвала “Про нас”.

Література в зошиті і література в житті. Таємниці чоловічого серця.

Минали дні, моє почуття росло і вже не поміщалося в рамках скромного віршування вечорами. Моїми одкровеннями вже було списано не один зошит, але що це міняло? Мені хотілося поділитися з кимось своїми думками, а ще більше хотілося поділитися ними із самим Толею і довідатися, чи є у мене шанси на взаємність. Це було єдиною перевагою мого захворювання у порівнянні із захворюваннями моїх однокласниць. Адже скільки б вони не страждали, жодних шансів на взаємність це їм не давало.

З іншого боку, поведінка Толі від того моменту, коли його особа раптом опинилася в центрі всіх моїх думок і переживань, не змінилася у порівнянні з тим, як він поводив себе раніше. Це могло означати одне з двох: або ж він так само старанно приховує свої почуття, як і я. Або ж ніяких почуттів у нього немає.

Я тішила себе сподіванням, що доля не може бути до мене аж настільки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливість не давала мені спокою, і потреба з’ясувати правду з кожним днем ставала все нагальнішою.

Я довго шукала можливість здійснити це, і нарешті придумала.

Протягом однієї із безсонних ночей я переклала українською “Письмо Татьяны” із роману “Евгений Онегин” і вирішила непомітно покласти це послання до кишені толиної куртки.

Лист починався словами: “Я Вас кохаю, що ж Вам ще?” і завершувався фразою: “Кінчаю, важко прочитать”. Після цього у коротенькому P.S. я пропонувала Толі написати відповідь, покласти її до кишені своєї ж куртки, куртку повісити на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Листа я підписала “Місіс Х”, а до Толі зверталася “Містер У”.

Кілька наступних днів минули мов у гарячці, я щодня по кілька разів навідувалася до гардеробу, сподіваючись побачити толину куртку на зазначеному гачку, але минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де і раніше, і у його кишенях було порожньо. Останнє я наважилася перевірити, побоюючись, аби він не переплутав інструкції і не поклав відповідь у кишеню куртки, повішаної на старому місці.

Так минуло два тижні, і я з такою інтенсивністю перевіряла щодня свою “поштову скриньку”, що на мене почали дивно поглядати чергові по гардеробу, очевидно, запідозривши наміри почистити комусь кишені.

Через два тижні я не витримала, і написала Толі наступного листа, у якому відмовилася від віршованої форми вислову своїх почуттів і передала все своїми словами, намагаючись висловлюватися якомога простіше і доступніше на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумів мого першого листа. При цьому я намагалася одночасно і досягнути максимальної відвертості, і не втратити почуття власної гідності, і справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкції на зразок: “Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявності відповідного ситуативного контексту, емоційне забарвлення нашої імовірної конверсації могло би набути позитивного імпульсу. У зв’язку із моїм прагненням зберегти максимальну анонімність, я пропоную почати із вербально-віртуального типу знайомства із опцією на майбутній перехід до очного спілкування”. Я знову запропонувала Толі, тобто “Містерові У” повісити куртку із відповіддю в кишені на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше.

Він і не намагався, і протягом цілої наступної чверті з“являвся до школи взагалі без куртки, незважаючи на те, що була зима.

Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумів мої листи і вирішив, що таким чином хтось намагається над ним посміятися. Або ж він сам вирішив посміятися з мене, і так підтверджувалися мої найгірші побоювання.

У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому – моя поразка. Але що б воно не було насправді, мені треба було витримати з честю випробування, послане мені долею.

Так я і зробила. Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі під назвою “Ти недостойний”, урочисто спалила листок паперу із написаним на ньому толиним ім’ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності і до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала “Клятва”.

Пристрасті по-українськи. Лазарет.

Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає.

Все почалося з Ді Снайдера і точкаріка.

Навіть якби Ді Снайдер не зробив у своєму житті нічого, крім написання „Курсу виживання для підлітків», уривки із якого було опубліковано в журналі „Ровесник» у кінці 80-х р.р., він мав би повне право увійти в історію нашого двору як визначна і доленосна особистість. Але Ді Снайдер був крім того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нормальним пацаном із нормальним хаєром, який лабав кайфові соляки на своєму фірмовому фендері, носив потерту косуху і додавав справжнього драйву у кожен концерт. Він не належав до попси типу Джима Моррісона, Сантани, “Лед Зеппелін”, не кажучи вже про якийсь там “Хелловін”, яких слухали і якими захоплювалися всі підряд. Ді Снайдер лабав музон для тих, хто в’їжджає у справжні хард-рокові розклади, вміє цінувати децибели