Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб. Трибунали Нюрнберга і Токійського

Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави, уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності. Тому зараз загальновизнаними є норми вироку Нюрнберзького трибуналу. По-перше: „Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих осіб, які скоїли такі злочини, можуть бути виконані норми міжнародного права…”. Це положення безпосередньо обґрунтовує наявність та необхідність саме індивідуальної відповідальності фізичних осіб. А по-друге: „Принцип міжнародного права, який в окремих випадках захищає представника держави, не може бути застосований до дій, які засуджуються як злочинні за міжнародним правом”. Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб знайшов своє відображення також у статутах Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (ст. 7) і Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ст. 6), а також у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 25 Римського Статуту визначено юрисдикцію Суду щодо фізичних осіб, незалежно від того, чи є вони представниками державної влади, чи приватними особами

Затверджуючи принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі наголосив: «…Порушення міжнародного права породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція міжнародного права».

Серед цілей індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права слід назвати, насамперед, саме мету покарання винної у скоєнні міжнародного злочину особи у вигляді застосування до неї конкретних негативних наслідків, передбачених санкціями норм міжнародного права. По-друге, дуже важливою метою кримінальної відповідальності є превенція – тобто запобігання повторення скоєного злочину. Виокремлюють загальну та спеціальну превенції. Остання передбачає попередження повторного вчинення злочину винною особою. Що ж до загальної, то вона спрямована на попередження вчинення даного злочину іншими особами

Статутами міжнародних судів було закладено основи міжнародно­го кримінального судоустрою. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів.

В 1945 р. СРСР, США, Великобританія і Франція заснували Між­народний військовий трибунал для суду над головними військовими злочинцями європейських країн осі (Німеччини і її союзників). На осно­ві Статуту Трибуналу відбувся судовий процес над групою головних нацистських воєнних злочинців. Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні підготовки і веденні агресивних єн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та од» у здійсненні спланованих воєнних злочинів, що скоювалися з осо­бливою жорстокістю, у злочинах проти людства. Згідно зі Статутом Три­буналу службове положення підсудних не могло служити підставою для ^звільнення від відповідальності та обставиною для пом'якшення вини, це надавало їм імунітету. Обвинуваченим надавалися всі права на захист.

Для суду над головними японськими воєнними злочинцями у 1946 р. був заснований Міжнародний військовий трибунал для Дале­кого Сходу. До юрисдикції трибуналу відносилися злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності.

Міжнародні кримінальні трибунали, встановлені для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права по злочинах в Югославії на території колишньої Югославії і в Руанді.

Досвід створення міжнародних кримінальних судів був відновле­ний на початку 90-х років, коли Радою Безпеки ООН були засновані Міжнародний трибунал для переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території колишньої Югославії, починаючи з 1991 р. (трибунал по Югославії) та Міжнародний кримінальний трибунал для переслідування осіб, винних в геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території Руанди, і руандійських громадян, винних в геноциді і інших подібних злочинах, скоєних на території сусідніх держав в період між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 р. (трибунал по Руанді).

Заснування трибуналів ґрунтувалося на широкому тлумаченні глави VII Статуту ООН, в якій йдеться про повноваження Ради Безпеки ООН в разі загрози миру, порушенні миру та актів агресії.

Статут трибуналу по Югославії встановив юрисдикцію стосовно порушень загальновизнаних норм про захист жертв війни, які закрі­плені в Женевських конвенціях 1949 р., а також правил ведення війни, закріплених в Гаазьких конвенціях 1907 р. і додатках до них, а також геноцид і злочини проти людяності. У Статуті трибуналу по Руанді йшлося про злочини проти людяності, а також про порушення норм, що стосується конфліктів неміжнародного характеру, як вони відо­бражені в Женевських конвенціях 1949 р. і в другому Додатковому протоколі до них 1977 р.

В статутах обох трибуналів було закріплено, що офіційне поло­ження обвинуваченого, будь то голова держави або уряду, не звільняє його від кримінальної відповідальності. Більш того, вони несуть відпо­відальність і за те, що не запобігли скоєнню злочинів своїми підлеглими. Це стало новим положенням міжнародного кримінального права. В статутах наголошувалося, що заснування міжнародних трибуналів не повинне перешкоджати діяльності національних судів щодо відповідних злочинів. Якщо по одній і тій самій справі було порушено пере­слідування національним судом і міжнародним трибуналом, пріоритет належить міжнародному трибуналу.

Дані суди вважаються ad hoc, тобто створювались для досягнення спеціальної мети.