Напад Німеччини на Радянський Союз. Невдачі Червоної Армії у початковий період війни

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані у мобільні угруповання "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромле­но, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували у західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непід­готовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Ра­дянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордо­нах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського ко­мандного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керів­ництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це чітко виявлялося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами: еко­номічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресур­сами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Ра­дянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавлені чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєн­ними — окупація України не тільки створювала вигідний плац­дарм для подальшої експансії, а й давала змогу ''нейтралізувати" Крим, який Гітлер називав "радянським авіаносцем для нане­сення ударів по румунських нафторозробках"; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на між­народній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зне­віру в перемогу у Червоній армії,

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Ки­єва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-західного фронту захисники Києва опинилися перед загро­зою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Лікві­дувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані "кліщі" замкнулися у кільце під Полтавою. Внаслідок цього у полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. ко­мандирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Коман­дуючий фронтом М. Кирпанос, секретар ЦК КШ6)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як "най­більшу битву в світовій історії".

Велике стратегічне та політичне значення мала оборона Оде­си, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкригу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Го­ловна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, на­копичення резервів, а потім — рішучий наступ, Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, під­креслюючи: "Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими". Операції намітили у Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках.

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому—квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейш­ло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Кер­ченського півострова. Це значно ускладнило становище захис­ників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фа­шистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призве­ли до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціати­вою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний нас­туп. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на почат­ковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж пораз­ки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіце­рів; окупації України; різкого звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегіч­ного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.