Етапи розвитку науки

Історичний розвиток науки був нерівномірним. Стадії швидкого і навіть стрімкого прогресу змінювались періо­дами застою, а іноді й занепаду. Наприклад, в античні ча­си фізико-математичні науки особливого розвитку на­були на теренах Давньої Греції та Давнього Риму, а в се­редньовіччі їх центр перемістився на Схід, передусім в Індію та Китай. У Нову добу ініціативою в розвитку фізико-математичних наук знову заволоділа Європа.

Кожна галузь знань послідовно долає три стани:

1. Теоретичний (стан вимислу).

2. Метафізичний (абстрактний) стан.

3. Науковий (позитивний) стан.

Протягом усієї історії науки взаємодіяли дві тенден­ції, які доповнювали одна одну — до поглиблення спеціалізації й посилення прагнення до інтеграції. Одночас­но з диференціацією науки, її поділом на нерідко дуже спеціалізовані дисципліни відбувається і її поступова інтеграція, яка ґрунтується на і поєднанні наукових ме­тодів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єди­ної точки зору розглянути зовні різнорідні явища. До найважливіших наслідків інтеграції науки належать спрощення оброблення і пошуку інформації, звільнення її від надлишку методів, моделей та концепцій. Голов­ним шляхом Інтеграції є формування «міждисциплінарних наук», які пов'язують традиційні спеціальності й завдяки цьому уможливлюють виникнення універсальної науки, покликаної створити своєрідний каркас, який об’єднував би окремі науки в єдине ціле. Чим інтегрованіша наука, тим більше вона відповідає критерію простоти й економії, сформульованому англійським схоластом Оккамом (прибл. 1285 —1349) і названому «бритва Оккама».

З розчленуванням науки на окремі дисципліни між ними залишається менше зв'язків, ускладнюється обмін інформацією. Аналізуючи подібні об'єкти, вдаючись до однакових методів, галузі часто послуговуються різною мовою, що ускладнює міждисциплінарні дослідження. Якщо англійський природодослідник Чарльз-Роберт Дарвін (L809—1882) міг однаково успішно здійснювати дослідження в галузі зоології, ботаніки, антропології й геології, то наприкінці XIX ст. це вже було неможливим, особливо для людей менш обдарованих. Якщо за його часів спеціалістів, які вивчали живу природу, називали біологами, то згодом у біології не тільки виокремилися ботаніка, зоологія, протистологія (розділ зоології, що вивчає життя найпростіших тварин) та мікологія (розділ ботаніки, що вивчає гриби), а й вони, в свою чергу, поділились на окремі спеціальності. Кожна з цих дисциплін переповнена фактичним матеріалом, опанування яким заповнює життя вченого, і лише особливо обдаровані науковці здатні одночасно або почергово працювати у двох або кількох галузях. Майже неминучим результатом вузької спеціалізації є професійна обмеженість, котра проявляється у звуженні світогляду, зниженні здатності розумі­ти те, що передбачає за межами спеціалізації вченого. Вузька спеціалізація, безперечно, має специфічні пере­ваги, але загальному прогресу науки не сприяє.

Інтеграційні тенденції в науці активно виявляються у постіндустріальну (інформаційну) епоху, що значною мірою пов'язано з розвитком комп'ютерно-комуніка­ційної технології і виникненням світової інформаційної мережі — Інтернету. Відчутнішим є прагнення до фор­мулювання нових завдань вищого рівня узагальненості, навіть універсальних, які часто об'єднують віддалені галузі знань. Триває процес творення загальних по­нять, концепцій, наукової мови. Характерною ознакою сучасної науки вважають посилення інтересу до пошу­ків принципової структурної узагальненості найрізнорідніших систем і загальних механізмів найрізноманітні­ших явищ, які сприяють інтеграції науки, її логічній стрункості та єдності, що забезпечує глибше розуміння єдності світу. Сучасним науковим поглядам властива ідея існування загальних моделей різноманітних явищ, ізо­морфізму (однаковості) структур різних рівнів організа­ції. Утверджується усвідомлення того, що наявність за­гальних принципів і моделей в різних галузях знань дає змогу переносити їх з-однієї галузі в іншу, що сприяє за­гальному прогресу науки. При цьому вважається, що ін­теграція науки є не редукцією (поверненням) наук до фі­зики (редукціонізм), а ізоморфізмом систем з різною при­родою їх елементів, структур різних рівнів організації. Наявність ізоморфізмів найрізнорідніших систем відіграє певну евристичну роль, оскільки вони не лише характе­ризують концептуальний каркас сучасної науки, а й по­легшують вибір напрямів конкретних досліджень, дають змогу уникнути дублювання теоретичних досліджень та ін.

На думку французького філософа Гастона Башлара (1884 — 1962), формування наукового духу (науки) охоп­лює такі стани (етапи):

— донауковий стан (від класичної античності до XVII—XVIII ст.);

— науковий стан (останні десятиліття XVIII — поча­ток XX ст.);

— стан нового наукового духу (починається в 1905 р. теорією відносності).

Радикальні якісні зрушення в розвитку науки ви­значені як наукові революції. Саме так оцінено виник­нення у XVII ст. природознавства. Воно засвідчило, що наука набула історичної сили, а наукові знання за зна­ченням випередили значення техніки. Відтоді наукові уявлення про навколишній світ стали змагатися з побу­товими уявленнями.