Судовий процес. Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний)

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого ділення процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального процесу, а кримінальні – в межах слідчого.

Згідно із давнім звичаєм передбачався пошуку зловмисника потерпілим «по свіжих слідах» після скоєння злочину 9так зване «шлакування»). Одночасно потерпілий мав сповістити («кликати нагвалт») про злочин своїх сусідів чи найближчих родичів, органи місцевої влади, надати речові докази.

Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва – "адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760-1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судовий розгляд справи розпочиналався з подачі позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду.

До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свідчить про статус української мови як державної. У суді вживалося головним чином українська мова але вона знаходилася під великим впливом нових сусідніх народів та латині. З середини ХVІІІ ст. вплив української мови у Лівобережній Україні значно посилився, тому протоколи судових засідань стали складатися російською мовою.

До початку ХVІІІ ст. процес був переважно гласним. Він здійснювався відкрито, У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свої погляди на справи, надавали власні клопотання, Згодом розповсюдились закриті процеси, особливо кримінальні.

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Дали йшли допит і дослідження доказів.

Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій пол. XVIII ст. до цього додаються висновки експертів. Офіційно інститут судово-медичних експертів було створено у 70-х роках XVIII ст.

Одним із видів доказу, за звичаєм, була так звана видавка («викидщина», «заклад»). Суть її полягала в тому, що, коли виникала суперечка між окремими особами, одна із сторін, щоб довести свою правоту, під заставу пропонувала певну суму грошей чи обіцяла пошкодити собі здоровя, коли програє справу.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офіційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки – це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин.

У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалось катування – «проби", «квестії», «нуки". Звільнялися від них шляхта духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову – декрет. З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи – "решением". Крім того, суди приймали різні постанови, що торкалися окремих питань судочинства. Судові рішення приймалися більшістю голосів членів суду.

Сторона що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляцію та вказати причини незадоволення. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови, зокрема в Генеральний військовий суд. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд. Суд в апеляційному порядку встановлював обґрунтованість постанови суду першої інстанції. Постанова визнавалася необґрунтованою, якщо не містила відомостей про показання відповідача, не враховувала доказів, була прийнята з порушенням процесуальних норм, але частіше апеляційна інстанція відхиляла скарги, постанова залишалася незмінною.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового виконавця – возного.

Окремо слід згадати і про особливості судового процесу на Запоріжжі. На території Запорізької Січі військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на місці скарги, слідкував за виконанням вироків кошового отамана і всього коша і карав розбійників і грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуціях.

Мусульманський суд і право в Україні.