Підходи до вивчення соціальних змін. Концепції соціального прогресу

Соціологія почалася із спроб розгадати "сенс" історії і встановити закони соціальних змін. Основоположники соціології О. Конт і Г. Спенсер ставили своєю метою досягти розуміння того, як і чому змінюються суспільства. Багатьох сучасних соціологів продовжують зачаровувати ці великі питання. Основні соціологічні підходи до вивчення соціальних змін можна згрупувати в чотири широкі категорії: еволюційний підхід, циклічний, функціональний і конфликтологический.

Еволюційний підхід. Більшість соціологічних теорій в XIX ст. випробовували на собі вплив концепції соціального прогресу і пошуків законів еволюції, що лежать в його основі. Згідно з поглядами таких прибічників соціального дарвінізму, як Спенсер, соціальна еволюція аналогічна біологічній і призводить в результаті до того, що світ поступово стає все краще і краще. У своїй теорії однонапрямленої еволюції Спенсер стверджував, що зміни неухильно перетворять суспільство від однорідних і простих структур у напрямі до усе більш різноманітним і взаємозалежним. Він рахував "боротьбу за існування" і "виживання найбільш пристосованих" основними законами природи і прирівнював цю боротьбу до "вільної конкуренції". За умови невтручання ззовні, особливо з боку держави, самі "пристосовані" індивіди і соціальні інститути виживуть і прийдуть до процвітання, а "непристосовані" з часом відімруть.

Соціальний дарвінізм Спенсера відбивав капіталістичне суспільство часів вільної конкуренції. Ця була концепція, що відповідає політиці імперіалістичної експансії і реабілітовуюча колонізацію. Представники білої раси і їх культури зводилися на п'єдестал як вищі форми цивілізації. Інші народи і культури "відставали" в еволюційному розвитку, і це вважалося цілком достатнім виправданням тому, що європейці як найбільш "пристосовані" повинні восторжествувати в "боротьбі за існування". Проте такий безоглядний і вульгарний этноцентризм не витримав наукової перевірки. Одночасно перевірці піддалося уявлення про однонапрямлену еволюцію, і виявилось, що воно неспроможне. Антропологи продемонстрували, що незахідні суспільства, а також багато європейських націй у своєму розвитку проходили неоднакову послідовність стадій. Коротше, існує не один, а безліч сценаріїв соціальних змін. Хід змін неможливо пояснити однозначною дією законів природи і неможливо виділити єдину фіксовану структуру розвитку.

Хоча еволюційна теорія виявилася надовго дискредитованою, в останні десятиліття вона відродилася (див. гл. 2). Сучасні учені дотримуються думки, що еволюція не є однонапрямленою, а йде в багатьох напрямах. Вони визнають, що "зміни" необов'язково припускають "прогрес", що вони здійснюються абсолютно різними шляхами і йдуть в безлічі різних напрямів. Провідний представник структурно-функционального підходу Т. Парсонс розробив теорію "еволюційних змін". Відкидаючи уявлення про те, що еволюція суспільства є безперервним або простим лінійним процесом, Парсонс висунув гіпотезу, що суспільства мають тенденцію ставати усе більш диференційованими у своїх структурах і функціях. Проте самій по собі диференціації недостатньо, оскільки нові структури мають бути більше функціонально пристосованими, ніж передуючі.

Т. Парсонс і Р. Белла розглядали диференціацію суспільства як найважливіший критерій його еволюції. На думку Белла:

"Еволюцію слід визначити як процес зростання диференціації і ускладнення організації, який забезпечує організму, соціальній системі або будь-якій іншій даній освіті велику здатність пристосування до середовища, що у відомому сенсі робить їх більше автономними по відношенню до свого оточення, чим були їх менш складні предки.. Це не означає, що еволюція носить неминучий характер або що простіші форми неминуче повинні зникнути".(Bellah R. Religious Evolution//American Sociological Review. Chicago, 1964. Vol. 29. June. P. 358-374.)

Зазвичай така диференціація трактується в ширших еволюційних категоріях як поступальний розвиток, починаючи з ідеального типу первісного суспільства, в якому ролі розподілені і наказані, а розподіл праці має сімейний характер. Розвиток суспільства проходить різні стадії спеціалізації і диференціації.

Парсонс і Бела виділяють наступні основні стадії диференціації: первісні суспільства, архаїчні суспільства, історичні проміжні імперії, материнські суспільства (Ізраїль і Греція), ранні і пізні сучасні суспільства. Питання про стадії якнайповніше розроблене Бела стосовно релігійної сфери. Він запропонував як схему стадіального розвитку ряд з п'яти ідеальних типів, які можуть розглядатися як відносне стабільне вираження зразково одного і того ж рівня складності по сукупності різних характеристик. Такими характеристиками є: системи релігійних символів, релігійна діяльність, релігійні інститути і соціальні функції.

Соціологи Г. Ленски і Дж. Ленски теж вважають, що зміни в соціальній організації суспільства не обов'язково приносять людству більше щастя або задоволення. На їх думку, еволюція суспільства передусім залежить від рівня розвитку технології і способу економічного виробництва. Ці зміни позначаються згодом на інших аспектах громадського життя, включаючи систему стратифікації, організацію влади і сімейні структури.

На думку Ленски. основний напрям розвитку, що є видимим в усіх суспільствах, таке: суспільства мисливців і збирачів, примітивні городницькі суспільства, розвиненіші городницькі суспільства, аграрні і індустріальні суспільства. Більше спеціалізовані шляхи еволюції включають суспільства скотарств і "гібридні суспільства", наприклад суспільства, добувні кошти для існування рибальством і морським промислом.

Теорії циклічних змін. Еволюційні теорії, особливо ті, які дотримуються концепції однонапрямленого розвитку, описують історію як процес, поділений на ступінчасті рівні, характеризується певною спрямованістю. Теоретики циклизма дотримуються іншого підходу - концепції розквіту і неминучого заходу цивілізацій. Вони не прагнуть розташувати суспільства в певному порядку на лінійній історичній шкалі. Замість цього вони порівнюють суспільства, намагаючись знайти схожість стадій їх зростання і занепаду. В цілому можна сказати, що прибічники еволюційної теорії дотримуються відносно оптимістичного погляду на людство, вважаючи, що воно безперервно розвивається, а представники теорій циклічних змін - в деякому розумінні песимісти, оскільки передрікають загибель будь-якої цивілізації.

У XIX ст. вірили в еволюцію і прогрес людства. Проте Перша світова війна і періодичні економічні кризи викликали у деяких учених сумніву відносно прогресивного ходу розвитку історії людства. Німецький теоретик Освальд Шпенглер (1880-1936), автор книги "Захід Європи"("Der Untergang des Abendlandes"), стверджував, що культура проходить через ті ж етапи розвитку і занепаду, що і людина у своєму житті: період розвитку, за яким слідують зрілість, а потім захід і, нарешті, смерть. На підставі вивчення восьми типів культур Шпенглер заявляв, що кожна культура існує приблизно 1000 років. Він вважав, що західна культура зародилася близько 900 р. і тому її кінець вже близький (звідси заголовок його книги і викликаний нею інтерес).

Англійський історик Арнольд Дж. Тойнби теж намагався обгрунтувати наявність закономірності зростання і заходу цивілізацій і встановити принцип, що лежить в основі їх зміни. Подібно до Шпенглеру, він переконаний в тому, що розвиток більшості цивілізацій йде по одному шляху, хоча не відводить цивілізаціям якогось певного інтервалу часу від розквіту до занепаду. Тойнби стверджує, що цивілізація виникає у відповідь на якийсь "виклик". Таким викликом може стати дія природних сил, наприклад суворого клімату, або людських чинників, наприклад войовничих сусідів. Цивілізація розвивається і досягає розквіту, коли протидіючі нею чинники не занадто суворі і коли творча меншість (освічена еліта) здатна дати адекватну відсіч несприятливим чинникам. У тому випадку, якщо творча меншість не в змозі впоратися з протидіючими силами, спостерігаються розкол і дезинтеграція цивілізації. В процесі дезинтеграції меншість займає місце правлячої еліти і силою нав'язує свою волю. Розвиток неухильно йде до занепаду, оскільки внутрішні конфлікти посилюються. Проте уважне вивчення праць Тойнби показує, що він спирається в основному на елліністичний і західний досвід і ігнорує історію арабських країн, Єгипту і Китаю, де спостерігаються дещо інші схеми розвитку. Отже, можна сказати, що Тойнби швидше довільно прив'язує свою теорію до історії інших цивілізацій, чим виводить її на підставі доказів, отриманих в ході наукового дослідження.

Функціональна теорія. Поняття системи є центральним для структурно-функциональной моделі суспільства. Система - це ряд елементів або компонентів, які протягом певного періоду часу знаходяться в більш менш стабільному взаємозв'язку. Однією з відмінних рис системи є її прагнення до рівноваги. Навіть незважаючи на те що протидіючі сили ніколи не бувають рівними, кінцевими або постійними, для системи характерна тенденція до досягнення деякого типу балансу між цими силами. Хоча в модель системи може бути введений чинник часу, американські соціологи, що дотримуються структурно-функционального підходу, підкреслюють домінуюче значення статики над динамічними процесами. Звичайно, життя не статичне: в ній увесь час щось відбувається. Люди народжуються і помирають, а функціонування інституціональних структур вносить вклад в регулярне рішення насущних завдань в часі.

Такі прибічники структурно-функционального підходу, як Парсонс, включили у свій арсенал поняття еволюції. Тим самим вони зробили спробу розширити ідею рівноваги так, щоб вона включала принцип не лише самозбереження, але і розвитку. По аналогії з біологічним організмом соціальна група описується як існуюча в стані динамічної або рухливої рівноваги. Протидіючі сили проникають в збалансовану систему, виконуючи функцію нових стимулів. Збалансована соціальна система адаптується до таких обурюючих дій, вводячи їх у функціонуючу систему і встановлюючи новий рівень рівноваги. Тому, хоча суспільство і змінюється, воно зберігає стабільність завдяки новим формам соціальної інтеграції.

Соціолог Уильям Ф. Огборн скористався еволюційною моделлю в розробці функціонального підходу до соціальних змін. Він проводить грань між матеріальною і нематеріальною культурою і відводить роль джерела соціальних змін винаходам у сфері матеріальної культури (інструменти, зброя і технологічні процеси). Нематеріальна культура включає соціальні цінності, норми, переконання, а також соціальні структури, у тому числі законодавство, релігію і сім'ю. Огборн вважає, що поштовх до соціальних змін виходить від матеріальної культури. Нематеріальна культура повинна адаптуватися або реагувати на зміни, що мають місце в матеріальній культурі. Оскільки нематеріальній культурі доводиться постійно "наздоганяти" матеріальну культуру, між двома формами культури утворюється розрив. Огборн визначив такий розрив як культурне відставання. Хоча ідея культурного відставання є важливим спостереженням, вона занадто спрощує проблему. Жоден чинник сам по собі не здатний пояснити соціальні зміни, оскільки в реальних ситуаціях безліч сил зливається в складній взаємодії один з одним і саме взаємодія надає суспільству його динамічні характеристики.

Соціальне життя рясніє ситуаціями, в яких темпи змін в різних сегментах суспільства є неоднаковими і призводять в результаті до громадських безладів. Наприклад, винахід автомобіля спричинив цілий ряд змін. Воно породило такі вторинні галузі промисловості, як нефтеочистные заводи, виробництво шин і стекол для автомобілів, гігантську індустрію страхування від нещасних випадків. Воно викликало необхідність в масивних капіталовкладеннях в будівництво одноквартирних будинків і в спорудження розгалуженої системи кільцевих автодоріг, по яких транспорт міг би пересуватися з центральної частини міста в приміські райони. Проте поява автомобілів спричинила і отруєння довкілля вихлопними газами, і масовий від'їзд спроможного населення з центральних районів міста. Отже, згідно теорії Огборна, соціальні проблеми виникають з "громадської дезорганізації", яка трапляється, коли соціальні інститути відстають від рівня техніки, що міняється.

Теорія конфлікту. Прибічники теорії конфлікту вважають, що напружені ситуації між конкуруючими групами є основним джерелом соціальних змін. Найбільш точне визначення конфликтологического підходу міститься в працях До. Маркса, особливо в його понятті діалектики. Діалектика описує світ в динаміці, світ, який швидше знаходиться в становленні, чим в стані буття. Згідно теорії діалектичного матеріалізму, будь-який економічний лад розвивається до стану максимальної ефективності, протягом усього процесу розвитку створюючи у своїх надрах внутрішні протиріччя, або слабкі місця, сприяючі занепаду цього ладу. Класовий конфлікт є особливо потужним джерелом змін, і Маркс вважав його ключем до розуміння історії людства. Класовий конфлікт виникає з боротьби між членами суспільства, засобами виробництва матеріальних благ, що володіють, і тими, хто такими засобами не володіє. По Марксу, будь-які зміни є продуктом безперервного конфлікту протилежностей. Конфлікт бере початок в протиріччях, які спочатку властиві усім речам і процесам. Будь-який розвиток - соціальний, економічний або людський - проходить через стадії дозволу існуючих і появи нових протиріч. Результатом зіткнення між двома протиборчими силами є не компроміс (згладжування протиріч між сторонами), а абсолютно новий продукт, народжений в боротьбі. Таким чином, змінюються і індивіди, і суспільства. Зміна є динамічним процесом комплексних взаємообмінів між усіма гранями соціального життя. По спостереженню Маркса, "впливаючи на зовнішній світ і змінюючи його, він [індивід] одночасно змінює і власну природу".

Проте навіть багато прибічників цієї теорії рахують думку Маркса про те, "що уся історія є історією класової боротьби", надмірним спрощенням. Вони переконані, що інші типи конфліктів є такими ж важливими, а в деяких випадках навіть важливішими. Йдеться про конфлікти між націями, етнічними групами, релігіями і групами різних економічних інтересів. Соціолог Ральф Дарендорф стверджує:

o Будь-яке суспільство у будь-який момент свого існування зазнає зміни.

o Будь-яке суспільство у будь-який момент свого існування переживає конфлікти.

o Будь-який елемент суспільства причетний до зміни.

o Будь-яке суспільство засноване на примусі одних своїх членів іншими.

На думку Дарендорфа, ці положення доповнюють функціональну модель, яка ставить основною задачею інтеграційні і структурні аспекти соціального життя.

Концепція "зіткнення цивілізацій". Оригінальну концепцію запропонував С. Хантингтон, директор Інституту стратегічних досліджень Джона М. Олина в Гарвардському університеті, в книзі "Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу" (1996).

Цивілізаційна модель Хантингтона відбиває назрілий конфлікт між західним світом і що набирають життєві сили незахідними цивілізаціями. Основні угрупування держав більше не зводяться до трьох блоків епохи "холодної війни"; тепер йдеться про семи-восьми основних цивілізаціях світу. За межами Заходу, особливо в Східній Азії, країни нарощують багатство, створюючи основу для збільшення військової могутності і політичного впливу. У міру зростання їх потужності і упевненості в собі вони все більше затверджують власні культурні цінності, відкидаючи ті, які "нав'язуються" ним Заходом.

Хантингтон пише, що шість основних держав - США, Європа, Китай, Японія, Росія, Індія - належать до п'яти цивілізацій, що різко розрізняються, а окрім них існують і впливові ісламські держави, стратегічне місце розташування, численне населення, а часом і нафтові запаси яких дають їм можливість сказати своє вагоме слово у світовій політиці. У цьому новому світі регіональна політика здійснюється на рівні етнічних стосунків, а глобальна - на рівні стосунків між цивілізаціями. Суперництво супердержав поступається місцем зіткненню цивілізацій.

У цьому новому світі найбільші, серйозніші і небезпечніші конфлікти спалахуватимуть не між соціальними класами, не між багатими і бідними, не між якимись іншими економічно конкретними групами, а між народами, що належать різним культурам. Міжплемінні війни і етнічні конфлікти стануться у рамках цивілізацій, проте насильство, здійснюване у відношенні один одного державами і групами, що належать різним цивілізаціям, наростатиме у міру того, як ці держави і групи стануть знаходити підтримку "споріднених країн". Тому жорстокі зіткнення цивілізацій в Боснії, на Кавказі, в Центральній Азії або в Кашмірі можуть вилитися в більші війни. В ході конфлікту в Югославії Росія зробила дипломатичну підтримку сербам, а Саудівська Аравія, Туреччина, Іран і Лівія надали засоби і зброю боснійцям. У основі подібних дій лежить не ідеологія, не політика сили, не економічні інтереси, а чинники культурної спорідненості. "Культурні конфлікти, - відмічав Вацлав Гавел, - множаться і стають нині небезпечнішими, ніж коли-небудь в історії". Жак Делор також відмічає, що "майбутні конфлікти стануть породженням культурних чинників, а не економічних або ідеологічних". Найнебезпечніші ж конфлікти культурного характеру розгоратимуться уздовж демаркаційних ліній, що розмежовують цивілізації, вважає Хантингтон.

Міжцивілізаційний конфлікт може мати дві форми. На локальному рівні, або мікрорівні, конфлікти по демаркаційній лінії спалахуватимуть між сусідніми державами, що представляють різні цивілізації, групами, що представляють різні цивілізації у рамках однієї держави, а також групами, які, як в колишньому Радянському Союзі або Югославії, прагнуть до створення нових держав на руїнах колишніх державних утворень. Конфлікти по демаркаційній лінії особливо часто відбуваються між мусульманським і немусульманським світом. На глобальному рівні, або макрорівні, конфлікти відбуваються між провідними державами, що відносяться до різних цивілізацій. У основі таких конфліктів лежать класичні проблеми міжнародної політики, включаючи наступні:

o Проблема впливу на формування глобальної політики і на діяльність таких міжнародних організацій, як ООН, МВФ і Всесвітній банк.

o Проблема військової могутності, що проявляється в суперечливих підходах до питань нерозповсюдження зброї і контролю за озброєннями, а також в гонці озброєнь.

o Проблема економічної могутності і багатства, що проявляється в розбіжностях з питань торгівлі, інвестицій і тому подібне

o Проблема людська; зокрема, йдеться про спроби держави, що представляє одну цивілізацію, захистити споріднене йому населення у рамках іншої цивілізації, про дискримінаційне відношення до представників іншої цивілізації, про спроби вигнати їх зі своєї території.

o Проблема цінностей і культури, конфлікти з приводу яких виникають тоді, коли держава намагається просувати або нав'язувати свої цінності народу, що відноситься до іншої цивілізації.

o Епізодичні територіальні проблеми, коли провідні держави стають головними учасниками конфліктів по демаркаційній лінії.

Не можна не погодитися з тим, що упродовж усієї історії людства ці проблеми були джерелом конфліктів. Проте культурні відмінності здатні їх загострювати, коли до них залучаються цілі держави.(Хантингтон С. Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу//Нова постіндустріальна хвиля на заході. Антологія/Під ред. В. Л. Иноземцева. С. 531-556.)

Хантингтон звертає увагу на те, що Захід чекає свого роду "духовна реконкиста" з боку представників інших цивілізацій, зокрема ісламу. Зараз тільки в Західній Європі проживає 10 млн. вихідців з арабо-мусульманской, південно-азіатською, далекосхідною і африканською цивілізацій, які погрожують культурі західної цивілізації. Тому Хантингтон закликає до зміцнення єдність Заходу, до відродження його культурної ідентичності.