Методические рекомендации 10 страница

Відомий вчений 3. Фрейд, заслуга якого в пізнанні несвідомого і спробі створити вчення про нього надзвичайно велика, слушно порівнював мозок людини з айсбергом, менша частина якого, що здіймається над поверхнею води, — сфера свідомого, а більша частина, що перебуває під водою, — несвідоме (це співвідношення становить 1:10). Тому інформація,

Свідомість і пізнання

яку сприймає наша свідомість, — це лише вузенький струмок порівняно з тим океаном, який омиває наше буття. За одиницю часу, протягом якої наша свідомість сприймає, наприклад, 1 біт інформації, несвідомо психічний рівень сприймає 10 000 000 таких умовних бітів.

Отже, спробуємо схематично (хоча схема — завжди спрощення) відобразити діяльність людського мозку:

Уже говорилося про те, що усвідомлення — це той рівень, на якому інформація перетворюється на знання, стає чіткою й зрозумілою, доказовою. Саме тут образи чуттєвого сприйняття й уявлення переводяться в логічні конструкції, стають поняттями, судженнями, умовиводами.

Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості. Це та підводна частина "айсберга", яка є передумовою свідомості й має соціокультурну природу. Саме в ній

Розділ IV

міститься незапитувана інформація свого і чужого досвіду, закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Водночас підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини, адже людська діяльність можлива лише за умови, що максимальна кількість складових цієї діяльності здійснюється неусвідомлено, проходячи лише один раз через контроль свідомості й закріплюючись у певних стереотипах.

Але підсвідомість не є лише системою забезпечення діяльності свідомості, у ній завжди було і є те, що не проходить через свідомість, те, з чим пов'язане існування непізнаних явищ психіки, яких і на нинішньому етапі розвитку наукових знань досить багато.

Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато написано як у спеціальній, так і в художній літературі, про наявність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь "осяяння", не виникає на порожньому місці. Потрібні значні зусилля, своєрідний "інкубаційний період" для раптового розв'язання тієї проблемної ситуації, яка тривалий час була предметом ретельного розгляду. Для інтуїції характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань, про шо добре відомо з історії науки.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті, несвідомі'',— наголошував 3. Фрейд. Поняття "несвідоме" застосовується також для характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої групи і навіть їхніми лідерами.

Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії. Згадаймо такі прояви несвідомого, як психічні травми: нав'язливі ідеї, марення, немотивований страх...

Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і залишається

Свідомість і пізнання

у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені" бажання, прагнення тощо.

Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно — результат свідомої зміни. Несвідоме своїм існуванням охоплює весь світ і все у світі, включаючи й саму людину (хоча існує й протилежна точка зору, згідно з якою свідомість є властивістю всієї матерії: існує свідомість Всесвіту, галактик, зірок, планет і свідомість організму, клітини, молекули, атома, елементарної частинки тощо).

Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи це "щось" є.

Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність — творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.

Як уже говорилося, людина може свідомо творити і руйнувати тому, що вона часто-густо не бачить (через існування несвідомого) того, що приносить їй користь чи завдає шкоди.

Узагальнюючи, можна зробити такий висновок.

Поняття свідомого й несвідомого відображають те, що в людині є людське і що в людині й у світі цьому людському протистоїть, чи у позитивному, чи у негативному сенсі.

Отже, про свідоме ми можемо говорити тільки у порівнянні з несвідомим, і навпаки.

§ 3. Свідомість і праця. Спілкування і мова

Наша здатність бути свідомими істотами, з необхідністю спонукає до пізнання і перетворення світу — до діяльності. Особливим проявом діяльності є праця.

Праця — цілеспрямована діяльність людини зі створення благ, необхідних для задоволення своїх тілесних і духовних потреб.

Подібним до праці є визначення поняття "практика". Саме праця, з погляду еволюційної теорії Ч. Дарвіна, є однією з найважливіших

Розділ IV

передумов виникнення свідомості у людини. Трудова діяльність людини мала два вирішальних наслідки:

• організм предків людини почав пристосовуватися не просто до умов середовища, а до трудової діяльності. Специфічні особливості фізичної організації людської істоти — пряме ходіння, диференціація функцій передніх і задніх кінцівок, розвиток руки (згадаймо відомий вислів Г. Гегеля — "знаряддя знарядь"), головного мозку виробились у процесі тривалого пристосування організму до виконання трудових операцій;

• праця, яка з самого початку була спільною діяльністю, стимулювала виникнення і розвиток спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування, нагромадження і передавання трудового, соціального досвіду.

Людська праця відрізняється від діяльності навіть найрозвинутіших тварин тим, що являє собою активний вплив людини на природу, а не просте пристосування до неї, характерне для тварин. Вона передбачає систематичне використання і, найголовніше, виробництво знарядь виробництва. Праця є цілеспрямованою свідомою діяльністю людини, вона з самого початку має суспільний характер і немислима поза суспільством.

Отже, за еволюційною теорією, думка і руки, розум і знаряддя праці почали творити нову істоту, яка отримала назву розумної, тобто людини. Цього факту не заперечують ні космічні гіпотези походження людини, ні релігійна (про що йшлося вище), бо всюди є акт цілеспрямованої діяльності зі створення благ, необхідних для задоволення людських потреб.

Оскільки праця органічно пов'язана із застосуванням мускульної сили і сили розуму, то відповідно до цього виділяються два основні види праці — фізична і розумова.

Фізична праця — це цілеспрямована діяльність людини щодо створення благ, у процесі якої застосовується переважно енергія м'язів.

Розумова праця — це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої переважно застосовується нервова енергія, енергія мозку.

Цей поділ праці виник ще за доби рабовласництва і зберігся донині.

Унікальність свідомості як особливої здатності людини творити образи навколишнього світу виявляється не тільки

Свідомість і пізнання

в характері її функціонування і розвитку, а й у способі виникнення самої свідомості. Однією з основ виникнення свідомості є спілкування і мова.

Говорячи про спілкування, ми насамперед підкреслюємо, що цей феномен, притаманний лише людині, виникає як особливий стан відношення, взаємозв'язку людей. У найширшому розумінні слова, спілкування — це процес взаємозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні.

Спілкування — одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку особистості й суспільства.

Адже основою розвитку свідомості нині, як і раніше, залишається живий контакт, який містить у собі все багатство людських стосунків і дає змогу засвоїти не тільки думки інших людей, а й почуття, і не лише побачити, а й відчути чужу суб'єктивність, її наявність, отримати не тільки знання, а й моральні навички. Видатний психолог Л. Виготський підкреслював, що людина і наодинці з собою зберігає функцію спілкування (те, що ми часто називаємо розмовою із "самим собою", коли ми "тихо самі з собою ведемо бесіду").

Спілкування між людьми може бути як безпосереднім, так і опосередкованим. Про перше англійський драматург Б. Шоу говорив так: якщо у тебе є яблуко і в мене є яблуко, і якщо ми обміняємося цими яблуками, то у кожного з нас буде по одному яблуку; якщо ж у тебе є думка, ідея, і в мене вона є, то після обміну ними у кожного з нас буде по дві думки чи ідеї. Опосередковане ж спілкування відбувається через засоби масової інформації та іншими способами.

Найважливішим засобом спілкування є мова, особливістю якої є те, що вона водночас і універсальний засіб спілкування, і найдосконаліша форма спілкування (адже у процесі безпосереднього спілкування величезну роль відіграють міміка, жести, посмішка тощо).

Мова — це засіб спілкування, особливим елементом якого є слово, речення.

Розділ IV

А це означає, що будь-які зазначені вище способи передачі інформації у кінцевому підсумку зводяться до оперування словом.

Мова не є відображенням дійсності, вона — система знаків, які створюються і використовуються людьми для умовного позначення речей і явищ, відображених у нашому мозку.

Цим пояснюється той факт, що пізнання всіх народів світу відбувається за одними й тими ж законами логіки, тоді як результати їхньої пізнавальної діяльності реєструються за допомогою різних мов з різним граматичним порядком.

Пригадаймо, що мова є також знаряддям мислення, регулювання людиною власних дій, знаряддям пізнання, засобом оволодіння суспільно-історичним досвідом та засобом закріплення результатів людського мислення. Про ці особливості мови Т.Г. Шевченко писав:

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється — ожива,

Як їх почує!..

Загальновідомо, що слово — велика сила, здатна і "вбити" людину, і "піднести" її. Але цей союзник завжди готовий стати нашим зрадником. За образним висловом Г. Гейне, подібно до того, як випущена стріла, що розсталась із тятивою, виходить з-під влади стрільця, так і слово, що злетіло з вуст, не належить тому, хто його вимовив. Японська приказка говорить, що людині потрібно три роки, щоб навчитися говорити, і мало 60 років, щоб навчитися тримати язик за зубами, тобто — говорити там, де треба, тоді, коли треба. Є багато аналогічних приказок і в українському фольклорі.

Мова — це особлива система культури, спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність; це безпосередня діяльність думки, мислення, свідомості. Одиниця мови — слово — є єдністю значення і звучання, адже ми розрізняємо усну, писемну та внутрішню мову.

Сутність мови найбільш зримо, чітко виявляється через аналіз співвідношення природних і штучних мов. Природні мови — це національні, "материнські" мови, як їх називають майже всі народи. Природною називається така мова,

Свідомість і пізнання

такий засіб існування думки, основою якого є вже згадане слово, що як засіб спілкування виникло разом зі становленням, формуванням людини протягом еволюції тих тілесних органів людини, які перетворили звуки на тональність слів.

Сучасна наука стверджує, що це перетворення передусім пов'язане зі зміною величини, форми язика, голосових зв'язок, горла, піднебіння, щелепи в цілому, тобто самих органів людини. У природній мові фіксуються не лише інформативний зміст, а й почуття, переживання, характер, темперамент, образ того чи іншого народу. Мова відображає стан розвитку інтелекту людини, її душу. Тому античний філософ Сенека звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив", а східний мудрець Сааді поетично висловив це так: "Чи розумний ти, чи дурний, чи великий ти, чи малий, не знаємо ми, поки слово не промовив".

Проте мова людини як творчої істоти має і штучний характер. Штучною мовою прийнято називати такий спосіб спілкування, який має допоміжне значення, не замінюючи природні мови у повному обсязі: есперанто, мова кібернетичних пристроїв, мова дорожніх знаків, азбука Морзе, різного типу системи сигналізації, попереджень (наприклад, сигнал SOS), а також формули, графіки, схеми, коди, шифри тощо.

Штучна мова дає змогу людині оперативно, ефективно діяти в інформаційному просторі та часі. Але вона має і значні вади. Передусім штучна мова досить далека від чуттєвого, емоційного стану людини; це мова "бездушна", вона не має національного колориту, художньої образності, в ній недостатньо чітко виявляються краса і суто особистісне, індивідуальне в людині.

І природні, і штучні мови свідчать, з одного боку, про силу людини у цьому світі, а з іншого — про її слабкість. Сила слова — у здатності людини якнайповніше самовиявлятися, організовувати різноманітні форми існування собі подібних, окреслити перед людиною безмежне поле її життя, поділивши його на минуле, сьогодення й майбутнє. Слабкість мови, її обмеженість виявляється в тому, що слово може не тільки окрилити людину (у цьому, між іншим, величезний вплив компліменту, похвали тощо), звеличити її, а й, як уже говорилося,

Розділ IV

вбити людину, зруйнувати утворені самою ж людиною стосунки із собі подібними. Інколи слово вживається для того, щоб приховати думку.

Слово є дороговказом не тільки до оптимізму. Воно може сіяти недовіру, песимізм, вести людину до деградації. Тому людині й людству необхідно пам'ятати, що мова — це оберіг, творець людини, її необхідно плекати.

Окремою проблемою є питання двомовності (чи навіть багатомовності). Адже в кожній національній мові є такі виразні засоби, слова та словосполучення, які відображають менталітет народу, особливості його світорозуміння, його душі. Тому відомий вислів "Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина" є особливо актуальним для сучасного людства.

Отже, варто зупинитися окремо на тезі, що мова є засобом розуміння світу. На дійсність ми немовби "накладаємо" сітку зі слів, фраз, речень і потім звертаємо увагу передусім на те, що відбито в мові. Згадаймо, як важко нам роздумувати про речі, для яких у нашій мові не знаходимо слів. Мова безпосередньо відображає наше бачення світу: що в ньому нас цікавить, "притягує", а що не варте уваги. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра, у свою чергу, зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову-таки відображає світ відповідним набором понять.

Видатний німецький філософ XX ст. М. Хайдеггер говорив, що мова — це домівка буття. Ось чому завдання точного й адекватного перекладу з однієї мови на іншу надзвичайно складне, особливо тоді, коли йдеться про складні художні чи філософські речі. Інші реалії повсякденного життя іншого народу й відповідно інші художні засоби їхнього вираження роблять переклад творів набором слів, тобто фактично вони не перекладаються.

§ 4. Суспільний характер свідомості

Природа свідомості, яка має різноманітні форми свого прояву, особливого статусу набуває в суспільному характері свого існування. І якщо раніше мова йшла насамперед про індивідуальну свідомість, то зараз ітиметься про суспільну свідомість,

Свідомість і пізнання

яка в найбільш простому і загальному визначенні розглядається як відображення суспільного буття.

Суспільне буття розуміється як реальний процес життя людини, суспільства. Це не що інше, як природно облаштований стан співіснування, взаємозв'язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Суспільне буття — це також організація людиною сукупності системи відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування, особливо благ, необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб та інтересів.

Суспільна свідомість є відображенням суспільного буття, системою суспільних ідей, теорій, соціальних почуттів, настроїв, ілюзій тощо. У зв'язку з цим прийнято констатувати, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, бо перш ніж щось відображати, те, що відображається, має бути, існувати.

Проте й суспільна свідомість є проявом буття, реальністю в системі відносин "людина — світ". Отже, вона є проявом суспільного буття, реальністю в бутті, породженою людиною. А це дає підстави стверджувати, що суспільна свідомість є вищим проявом суспільного буття. Ця особливість виявляється передусім у тому, що суспільна свідомість, як і будь-який прояв свідомості, є творенням образу згідно з яким організується життя людини і суспільства.

Таким чином, своєрідність суспільної свідомості полягає в тому, що вона є породженням суспільного буття, тому буття її визначає, і водночас суспільна свідомість є визначником, організатором зміни суспільного буття відповідно до потреб та інтересів людини і суспільства.

Суспільна свідомість — це сукупність, система почуттів, звичаїв, звичок, традицій, думок, ідеалів, ідей, теорій, які відображають суспільне буття і функціонують у суспільстві, скеровуючи, спрямовуючи життя суспільства у відповідному напрямі.

Сутністю суспільної свідомості є те, що, з одного боку, вона є відображенням суспільного буття, тобто має суб'єктивний характер виникнення, а з іншого — ця свідомість набуває статусу об'єктивної реальності, матеріалізується, тобто реально існує як надбання суспільства, яке має і позитивні, і негативні сторони свого існування, адже ідеального суспільства ніколи не було, немає і бути не може. Суспільна

Розділ IV

свідомість, як і будь-яке суспільне явище, має досить складну структуру, розгляд якої дає змогу зрозуміти не тільки її наповненість, багатство елементів, які її складають, а й осягнути її функціонування, зрозуміти важливість її впливу на гармонізацію відношення "людина — світ". У сучасній літературі стосовно структури суспільної свідомості є кілька точок зору. З нашого погляду, найбільш вдалою, такою, що синтезує багато інших, є розгляд структури суспільної свідомості "по вертикалі", тобто через виділення її основних рівнів, та по "горизонталі" — через виділення форм, існування.

З цієї точки зору структура суспільної свідомості набуває такого вигляду: рівнями її є суспільні психологія та ідеологія, а основними формами — економічна, політична, правова, етична, естетична, наукова, релігійна, філософська, історична, екологічна свідомість.

Суспільна психологія (вживане поняття "соціальна психологія" відображає науку про суспільну психологію) є сукупністю соціальних почуттів, настроїв, традицій, звичаїв, обрядів, безпосередніх переживань, які існують у реальному суспільному бутті, тобто передусім чуттєвий аспект життєдіяльності суспільства, що визначає безпосередні дії людини, її здатність самореалізуватися у світі.

Поняття "ідеологія" почали вживати наприкінці XVIII— на початку XIX ст. у своїх творах французькі мислителі, піонером серед яких був Дестют де Трасі, котрий у працях "Етюд про здатність мислення" і особливо в "Елементах ідеології" визначив ідеологію як "науку про ідеї, про те, як вони виникають, та про закони людського мислення" і вважав, що ця наука має бути такою ж точною, як і всі природничі науки. Але фактично ідеологія як рівень суспільної свідомості стала уявним баченням дійсності. Вона почала вимагати теоретичного обґрунтування цього уявлення та його практичної реалізації.

Щодо форм суспільної свідомості, то кожна з них по-своєму відбиває ту чи іншу грань, особливість певної сфери суспільного буття. Наприклад, економічна свідомість є відображенням таких процесів життєдіяльності суспільства, як виробництво, обмін, споживання продуктів людської праці, характеризує відносини сфери виробничої діяльності людини. Основним моментом явища суспільної свідомості в економічній

Свідомість і пізнання

площині є відображення відносин власності, тобто володіння, користування реальними речами, явищами.

Політична свідомість — це відображення та ідеальне функціонування відносин щодо влади, способів, методів її завоювання, утримання і використання (про це йтиметься далі).

Правова свідомість є відображенням і функціонуванням норм, правил, принципів поведінки в суспільстві, які визначаються державою. Тому вона є волею людини до дотримання права і закону, волею до законослухняності.

Естетична свідомість — це відображення і функціонування дійсності на засадах розуміння прекрасного, "за законами краси".

Важливу роль у житті суспільства відіграє моральна (етична) свідомість.

У наш час (і не лише в Україні) особливу роль має відігравати екологічна свідомість, що випливає із загострення екологічної проблеми як однієї із глобальних проблем сучасності.

Різноманітність суспільної свідомості показує, що творення нею образу суспільного буття є найпершим актом діяльності людини, суспільства на шляху перетворення світу в інтересах людини, певного суспільства.

§ 5. Що таке пізнання

Людська діяльність різноманітна, різноспрямована, визначається передусім метою, цілями, задля яких вона сама реалізується.

Одним із найбільш характерних шляхів діяльнісного способу нашої самореалізації є пізнання. З-поміж багатьох визначень пізнання спробуємо вибрати найбільш прийнятне.

Пізнання — це процес особливої взаємодії між суб'єктом (людиною) і об'єктом (певною частиною світу), основним результатом якого є знання. Пізнання — це відображення об'єктивної дійсності як суб'єктивного образу, ім'я якого — знання.

Процес пізнання, як і будь-яке інше явище, має свій характер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається філософська дисципліна гносеологія (від грецького гносіс — знання та логос — вчення), тобто теорія пізнання. Вона досліджує

Розділ IV

природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхового уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії.

Гносеологія досліджує також і те, як людина впадає у заблудження (похибку, хибне знання) і яким шляхом можна подолати його. Ще одне її суттєве питання — яке практичне, життєве значення має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Адже знання сутності, тобто внутрішніх, суттєвих властивостей і зв'язків речей, закономірностей їхнього існування і розвитку дає змогу людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, освоюючи наявні й створюючи нові.

Знати, таким чином, означає — в широкому розумінні слова — володіти і вміти. Знання — де зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю. Відомо, що елементарні "знання" притаманні й високорозвиненим тваринам, для яких вони є реалізацією їхньої поведінки. Людське ж знання — соціальне за своєю природою, існує в різних формах: донаукових, життєвих, художніх, наукових, позанаукових на різних рівнях освоєння дійсності — як емпіричне чи теоретичне.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до самого світу, тобто те чи інше вирішення найважливішого питання філософії — чи можуть наші свідомість, мислення, відчуття, уявлення правильно відображати дійсність?

Упродовж кількох тисячоліть розвитку філософії в ній щодо цього сформувалися такі позиції:

• оптимістична, тобто визнання принципової пізнаванності світу (хоча в ньому завжди було, є й буде пізнане і непізнане з переважанням останнього);

• скептична — коли принципова пізнаванність світу не заперечується, але висловлюється сумнів у вірогідності знання. У розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний, бо сумнів є шляхом до істини: немає пізнання без проблем (адже сама проблема є знанням про незнання), а проблем немає без сумнівів. Як образно говорив індійський поет-мислитель Р. Тагор, розум людини подібний до лампи: чим яскравіше світло, тим густіша тінь сумнівів. Адже лише віра не терпить сумнівів. Якщо людина не сумнівається, значить,

Свідомість і пізнання

вона — прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку;

• агностична (від грецького гносіс — знання й а — не), яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу.

Схематично складний і суперечливий процес пізнання (таким є і сам світ) можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці. Іншими словами, шлях пізнання прямує від чуттєво-предметного до абстрактно-опрацьованого думкою, мисленням знання, до визначення цього знання на предмет істинності чи хибності, а закінчується застосуванням знання в діяльності людини. Схематично його можна зобразити так:

Розділ IV

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) — це відтворення окремих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття — цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі.

Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.

Як видно зі схеми, різновидами уявлення є уява — процес поєднання і перетворення уявлення в цілісну картину нових образів та фантазія — уява, що характеризується особливою силою і незвичністю уявлень та образів, що створюються.

До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми:

• поняття — думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;

• судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істинною або хибною. Тобто судження — це взаємозв'язок понять;

• умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження.

Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв'язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв'язків.

Свідомість і пізнання

Схема має свої переваги й недоліки: переваги — у наочності, недоліки — у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істинних знань. Такими принципами пізнання є:

• об'єктивність: об'єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежно від неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб'єктивності, видавати бажане на дійсне;